Реклама на сайте Связаться с нами

С. В. Мочерний

Економічна теорія

Навчальний посібник

Київ
Видавничий центр «Академія»
2005

На главную
Економічна теорія. Мочерний С. В.

Сутність і методи державного регулювання економіки

За наявності в сучасній економічній системі багатьох ринків (робочої сили, капіталів, товарів, цінних паперів та ін.), що розвиваються як за спільними для всієї системи об'єктивними законами, так і за законами, властивими лише окремим ринкам, виникає проблема досягнення рівноваги в масштабі всієї національної економіки. Вона ускладнюється тим, що у XX — на початку XXI ст., на відміну від трьох попередніх століть, у процесі встановлення рівноваги національного ринку активну участь бере сучасна держава. Вона виконує важливі соціально-економічні функції, використовує комплекс економічних, правових і адміністративних важелів для врівноваження національного ринку.

Сутність і структура механізму регулювання економіки. Основними елементами механізму регулювання капіталістичного господарства, а отже, збалансованості національного ринку за сучасного капіталізму є:

— ринкове регулювання, яке здійснюється за допомогою механізму конкуренції, динаміки ринкових цін, стихійного вирівнювання попиту і пропозиції тощо. Таке регулювання обмежене переважно немонополізованим сектором економіки, в якому на початку XXI ст. налічується понад 98% усіх підприємств (у США їх понад 25,4 млн.), які виробляють майже 40% ВНП, на них зайнята більша частина найманих працівників;

— корпоративна (а в її межах монополістична або олігополістична) планомірність. Гігантські багатогалузеві концерни за допомогою комп'ютерних систем, маркетингу вивчають масовий попит (його структуру, динаміку), формують його. Тому виробництво товарів концернами зорієнтоване на відомий ринок на основі попередніх погоджень щодо номенклатури продукції, її кількості й якості. У наш час на світовий ринок за попередніми домовленостями між виробниками та споживачами надходить до 70% усіх товарів, основну масу яких виробляють гігантські монополістичні об'єднання;

— державне регулювання як комплекс основних форм і методів цілеспрямованого впливу державних установ і організацій на розвиток продуктивних сил, техніко-економічних, організаційно-економічних та розширеного відтворення відносин економічної власності для стабілізації економічного способу виробництва та його пристосування до умов, що змінюються.

Ядром господарського механізму на сучасному етапі розвитку суспільства є державне регулювання економіки.

Державне регулювання економіки — комплекс форм та засобів централізованого впливу на розвиток економічних об'єктів і процесів для стабілізації економічної системи та її розширеного відтворення.

Державне регулювання здійснюється передусім через здійснення антициклічної, регіональної, інвестиційної, амортизаційної, структурної, грошово-кредитної, фінансово-бюджетної, антиінфляційної, валютної, митної, цінової, соціальної, екологічної та інших форм економічної політики.

Між елементами механізму регулювання сучасного капіталізму відбувається взаємодія, взаємопроникнення. Це означає, наприклад, що механізм ринкового регулювання певною мірою доповнює корпоративну планомірність, а вона, у свою чергу, частково поширюється і на немонополізований сектор економіки. Так, через контрактну систему підприємства немонополізованого сектору економіки втягнуті в орбіту корпоративної планомірності.

Найважливішою ланкою такої планомірності є планування у межах гігантських транснаціональних корпорацій (ТНК). Ядро їх діяльності — внутріфірмові операції, на які нині припадає 40% експорту та імпорту США.

Найважливішими напрямами державного економічного регулювання народного господарства, а отже й встановлення рівноваги національного ринку, є:

1) регулювання системи продуктивних сил загалом, у тому числі кожного з її елементів (засобів праці, науки та ін.);

2) регулювання відносин економічної власності, в тому числі її окремих форм (акціонерної, державної та ін.);

3) регулювання техніко-економічних відносин, зокрема процесу концентрації виробництва, його спеціалізації тощо;

4) регулювання організаційно-економічних відносин і передусім маркетингу.

Основними формами державного регулювання є планування (довготермінове, середньотермінове і короткотермінове), програмування (насамперед, за допомогою складання цільових комплексних програм) та прогнозування на національному і наднаціональному рівнях. Вища форма державного регулювання — національне демократичне економічне планування.

Для регулювання цих підсистем використовують такі методи (засоби): економічне регулювання; правове регулювання; адміністративне регулювання.

Економічне регулювання передбачає використання лише економічних важелів. Його поділяють на пряме (за допомогою державних закупівель товарів і послуг, державного цільового фінансування тощо) і непряме (за допомогою антициклічної, інвестиційної та інших форм політики).

Правове регулювання здійснюють внаслідок прийняття та вдосконалення правової бази (відповідного комплексу юридичних законів та поправок до них тощо).

Адміністративне регулювання передбачає використання заходів заборони (наприклад, заборона будівництва підприємств на певних територіях), дозволу (наприклад, дозволу державним підприємствам базових галузей промисловості займатися туристичним бізнесом) і примусу (примусове закриття четвертого блоку Чорнобильської АЕС). За допомогою адміністративних заходів проводяться грошові реформи та інші заходи.

Програмування національної економіки означає комплексний аналіз її стану, виявлення найважливіших проблем, вирішення яких неможливе за допомогою ринкового механізму і корпоративної планомірності, а також розроблення та реалізацію окремих стратегічних програм. Найдосконалішою формою таких програм є прийняття загальногосподарських планів терміном на 5 років, які щорічно коригуються. Такі плани-програми приймають в Японії, Франції, Нідерландах та в інших країнах. У Франції, наприклад, заходи щодо виконання п'ятирічного плану передбачають запровадження системи показників обсягів виробництва, динаміки національного доходу, модернізації промисловості та торгівлі, розвитку інфраструктури, наукових досліджень, підготовки робочої сили, житлового будівництва та ін. Виконання планів держава прагне підтримати конкретними фінансовими програмами, планами структурної перебудови економіки (розвиток галузей, що визначають науково-технічний прогрес, наприклад машинобудування, і «згортання» нерентабельних галузей, зокрема видобутку вугілля).

Здійснення капіталістичної планомірності не передбачає комплексності та директивності, тобто вона базується не на встановлених державою обов'язкових нормах (що властиво директивному плануванню), а на орієнтованих показниках і рекомендаціях, що не є обов'язковими для виконання. Тому таку планомірність називають індикативним плануванням. З приходом до влади консервативних урядів у деяких промислово розвинутих країнах загальнонаціональні плани зводяться все більше лише до прогнозування без прямого забезпечення фінансовими та іншими програмами.

Для 80-х років з погляду еволюції державно-корпоративного регулювання характерним є пошук форм компромісів між ринковим регулюванням і капіталістичним програмуванням. Таким компромісом стала певна лібералізація механізму регулювання. Це виявилось у частковій приватизації державної власності на засоби виробництва, наданні фінансової автономії державним компаніям, обмеженні цінового контролю, послабленні антитрестівського законодавства, посиленні податкових, кредитних важелів регулювання економіки тощо.

Основні методи державного регулювання економіки. Важливими методами державно-корпоративного регулювання народного господарства є здійснення найважливіших форм економічної політики:

— науково-технічна політика;

— кредитно-грошова політика;

— амортизаційна політика;

— структурна політика;

— цінове регулювання.

Відповідними об'єктами регулювання є економічний цикл, процес нагромадження капіталу тощо.

Науково-технічна політика. Щоб послабити дію тенденції до гальмування корпораціями НТП і накопичення капіталу, держава активно стимулює розвиток НДДКР, науково-технічну політику. З цією метою держава будує великі науково-дослідні центри та лабораторії, а відтак передає їх монополіям, створює науко- та капіталомісткі галузі промисловості, фінансує інвестиційні проекти, патенти та ліцензії, урядові замовлення на НДДКР, готує наукові кадри.

Основними елементами науково-технічної політики, що утворюють у сукупності її господарський механізм (механізм здійснення державної науково-технічної політики), є:

1. Визначення та встановлення пріоритетів науково-технічного розвитку відповідно до головних цілей загальнодержавної стратегії розвитку, прогнозування науково-технічного прогресу. Основні суб'єкти формування та здійснення цієї політики — держава (як колективний асоційований капіталіст) і великий капітал. В останні роки посилюється вплив демократичного суспільства (прогресивних науковців, масових рухів) на вибір пріоритетів науково-технічного розвитку та відвернення або послаблення негативних наслідків НТП.

З початку сучасного етапу розгортання НТР (приблизно із середини 70-х років) у розвинутих країнах відбуваються істотні якісні зрушення у пріоритетах науково-технічного розвитку. Оскільки головною метою загальнодержавної стратегії проголошено розвиток наукомістких і високотехнічних галузей (в країнах ЄС до них відносяться машинобудування, електротехнологія, інформатизація, транспорт, інструментальне виробництво та ін.), то відповідно розробляються галузеві науково-технічні програми розвитку, здійснюється їх фінансування.

2. Організаційне та ресурсне забезпечення реалізації ключових напрямів НТП. Основними ланками цього елемента є: розподіл державних ресурсів між різними секторами сфери наукових досліджень (недержавним і державним, а в межах останнього — між державними лабораторіями, вузами й між неприбутковими науковими центрами) і виконання досліджень та розробок у державних наукових центрах; функціонування державної контрактної системи, за допомогою якої здійснюється фінансування науково-дослідних розробок і забезпечується гарантований ринок збуту для промислових корпорацій; непряме державне стимулювання НДДКР у недержавному секторі господарства через податкову, амортизаційну, патентну, антитрестівську та зовнішньоторговельну політику; формування інноваційного клімату в економіці та інфраструктурі, забезпечення досліджень і розробок, у тому числі національних служб науково-технічної інформації, стандартизації, статистики, вивчення зарубіжного досвіду та міжнародне співробітництво; вдосконалення та фінансування системи освіти, підготовка й перепідготовка кадрів вищої кваліфікації. У країнах ЄС видатки на науку до 2010 р. повинні збільшитися до 3% ВВП.

3. Оцінка одержаних у процесі реалізації науково-технічної політики результатів. Оцінюються можливі наслідки НТП, здійснюється коригування такої політики.

Одночасно з прямим фінансуванням науково-дослідних робіт держава за допомогою податкової, амортизаційної, кредитної політики стимулює зростання витрат монополістичного та немонополістичного капіталу на НДДКР. У 80—90-ті роки XX ст. було розроблено заходи щодо надання фінансової, організаційної допомоги малим і середнім винахідницьким фірмам, а також інформації, консультацій, залучення їх до виконання контрактних угод. В ЄС у 1985 р. утворено Асоціацію венчурного (ризикового) капіталу, мета якої — надати у межах цієї організації допомогу невеликим новаторським компаніям.

Здійснення державою науково-технічної політики пов'язане й з певними проблемами, які послаблюють її ефективність, ускладнюють досягнення рівноваги та збалансованості у функціонуванні національного ринку: мілітаризація економіки; відсутність координаційних центрів; дублювання наукових досліджень; розпорошеність фінансових коштів; гостра нестача засобів для проведення НДДКР у багатьох цивільних галузях промисловості, сільського господарства; несвоєчасна підготовка наукових кадрів; перенасичення військовими НДДКР та їх недостатнє використання у цивільних галузях, що спричиняє поглиблення суперечностей між наукою та монополістичною власністю. Водночас держава активно впливає на розвиток соціальної інфраструктури, соціальної сфери. На ці заходи спрямовують від 30 до 45% ВВП.

Кредитно-грошова політика. Основними елементами грошово-кредитної політики є операції з державними цінними паперами на відкритому ринку, регулювання рівня банківського відсотка, пряме регулювання банківських резервів, регулювання ризику й ліквідності банківських операцій.

У США головним елементом кредитної системи є Федеральна резервна система (ФРС), яка виконує функції центрального банку. Посаду голови ради керуючих ФРС нерідко називають другою за важливістю (після президента) державною посадою. До ФРС належать 12 федеральних резервних банків, кожен з яких виконує функції центрального банку в своєму окрузі. На них припадає 75% всіх банківських депозитів країни. Державі належить центральний банк, що має монопольне право на випуск банкнот і регулювання грошового обігу. Рада керуючих визначає норми резервів банків і ощадних кас, затверджує зміни в обліковій ставці федеральних резервних банків, бере участь у купівлі-продажу урядових цінних паперів, регулюючи у такий спосіб кількість грошей в обігу. Так, коли центральний банк скуповує частину цінних паперів (акцій, облігацій тощо), одержані при цьому їх власниками гроші осідають в банках і дають їм змогу надавати кредити. Щоб уникнути осідання грошей, центральний банк продає частину цінних паперів, заморожуючи використання одержаних грошей. Як емісійний центр усієї країни, регулятор відсоткових ставок, банківських резервів, ФРС впливає на діяльність усіх комерційних і ощадних банків, страхових компаній, пенсійних фондів та інших фінансових інститутів.

Банківська система США та інших країн Заходу регулює масштаби надання кредитів. Комерційні банки багатьох країн частину своїх активів (від 2% до 12%) зобов'язані зберігати у вигляді касового резерву в центральному банку. Резервна норма за рішенням цього банку може коливатись у невеликих межах. З підвищенням центральним банком резервної норми банківські обороти зменшуються, з її зменшенням — зростають.

Відсоток, за який банки надають позичку своїм клієнтам, залежить передусім від відсотка за кредити ФРС, надані комерційним та іншим кредитним установам. Величина відсотка за кредити ФРС є нижньою межею ефективності надання кредитів і називається обліковою ставкою. Так, у США на початку 2000 р. облікова ставка становила 5,5%, в Англії — 6%, Європейський центральний банк підняв її до 3,25%. В умовах економічної кризи 2001—2002 pp. ФРС знижувала облікову ставку 11 разів і довела її до 1,25%. Відсоток, за який комерційні банки надають позичку своїм клієнтам, називають комерційним відсотком. Від співвідношення облікових і комерційних ставок значною мірою залежать загальні масштаби як ринку позичкових капіталів, так і грошового обігу. Встановлення високих відсоткових ставок стримує темпи зростання інфляції, але негативно впливає на інші параметри макроеко-номічної системи.

Операції на відкритому ринку здійснюють через купівлю-продаж центральним банком у комерційних банків державних цінних паперів та інших кредитних зобов'язань.

Регулювання ризику й ліквідності відбувається через надання певних сум кредитів одному клієнту (в США не більше 10% від суми власних коштів банку), визначення співвідношення між обсягом кредитних операцій і власних ресурсів та іншими засобами.

Особливості грошово-кредитної політики в Україні більшою мірою зумовлені проблемами перехідної економіки.

Амортизаційна політика. Важливим методом державно-монополістичного регулювання економіки є амортизаційна політика уряду. Держава здійснює політику прискореної амортизації. З погляду нагромадження капіталу така політика означає зростання частки амортизації у внутрішніх джерелах нагромадження. Це дає змогу корпораціям приховувати значну частину прибутків від оподаткування, оскільки суми амортизаційних відрахувань не оподатковуються, а також внаслідок скорочення частки податків у прибутках (через прогресивний характер оподаткування меншої частки балансового прибутку). Водночас така політика значно прискорює інвестування, оскільки ці кошти не можуть витрачатися на інші цілі, а отже, сприяє зростанню обсягів та ефективності виробничих потужностей, насамперед у монополізованому секторі економіки. Хоча політика прискореної амортизації сприяє пожвавленню процесу виробництва, за хронічної недовантаженості виробничих потужностей вона прискорює надмірне нагромадження основного капіталу.

Структурна політика. Під впливом НТР відбуваються важливі структурні зміни в економіці розвинутих країн, зокрема, скорочується частка матеріального виробництва у ВВП, а нематеріального — зростає. За НТР здійснюється глибоке взаємопроникнення цих сфер, що виявляється у створенні інформаційної технології, виникненні й інтенсивному розвитку гігантських індустріально-промислових комплексів, які забезпечують збирання, обробку, систематизацію інформації та її передавання кінцевому споживачеві. У таких комплексах інформація, зв'язок і мікроелектроніка є невід'ємними складовими цілісної органічної системи. Споживачі мають доступ до будь-якої інформації через Інтернет навіть у домашніх умовах.

Відбуваються важливі структурні зміни всередині промисловості, між промисловістю та сільським господарством. Це вимагає здійснення державної довготривалої структурної політики — комплексу форм і методів регулювання державою темпів і пропорцій розвитку основних сфер і галузей економіки, окремих регіонів. Сучасна держава є ініціатором і організатором стратегічного науково-технічного прогнозування та програмування, розроблення і втілення середньотермінових і довготермінових програм розвитку галузей, що визначають НТР, запровадження нових технологій тощо.

Основний інструмент впливу держави на структурну перебудову економіки — організація, фінансування та стимулювання науково-технічних досліджень, особливо фундаментальних, підготовка кадрів (інженерних, наукових, освіченої та кваліфікованої робочої сили), створення інженерно-дослідних центрів. У США, наприклад, лише у 1985 р. було створено 7 технологічних центрів. На початку 90-х років у США під егідою уряду була сформована Національна мережа передавання технологій, планується створення національної системи освоєння нових технологій у складі 100 різноманітних центрів, поєднаних електронними каналами передавання інформації, керівництво якими здійснюватиме Національний інститут стандартів і технологій.

Держава також розробляє середньотермінові заходи щодо модернізації таких галузей промисловості, як вугільна, кораблебудівна, чорна металургія. Активізується участь держави у розвитку окремих відсталих регіонів. Для цього держава надає їм пільгові кредити, податкові знижки, гарантії на випадок непередбачених ситуацій тощо.

Цінове регулювання. Його здійснюють державні органи прямо й опосередковано. У першому разі держава встановлює ціни на акцизні товари, на продукцію базових галузей промисловості (вугілля, електроенергію та ін.), які переважно є державною власністю, надає державні субсидії, в тому числі цінові, встановлює договірні ціни на товари і послуги військового призначення тощо. У межах ЄС наддержавні органи встановлюють фіксовані ціни на сільськогосподарську продукцію, здійснюють уніфікацію транспортних тарифів, гармонізують податки, соціальні виплати та ін., що свідчить про пряме й опосередковане наднаціональне регулювання цін.

У окремих країнах опосередковане регулювання цін здійснюють через механізм прискореної амортизації (до витрат виробництва в цьому випадку зараховують завищені амортизаційні відрахування), встановлення податку на додану вартість, стимулювання експортної діяльності вітчизняних товаровиробників, надання їм пільгових кредитів тощо. Важливу роль в останні роки відіграє прийняття законодавчих норм заборонного технологічного регулювання. Так, у США прийнято рішення, що через кілька років питома вага шкідливих викидів автомобілів в атмосферу повинна значно знизитися, що змушує автомобільні корпорації вдосконалювати якість машин. Державне регулювання цін значно посилюється під час кризи.

Важливою особливістю державно-монополістичного регулювання капіталістичної економіки наприкінці 70-х років XX ст. і в наступний період у розвинутих країнах, в яких до влади прийшло консервативне керівництво, є певне послаблення державного втручання на національному рівні через механізм державної власності на засоби виробництва за одночасного посилення монетарної політики. Крім того, дещо змінюється державно-монополістичне регулювання на наднаціональному рівні, яке здійснюється в межах регіональних економічних об'єднань. Остання тенденція ще більше посилюється на новому етапі НТР, з початком перевороту в межах технологічного способу виробництва, який матиме інтернаціональний характер. Ці зміни в державному регулюванні економіки на міжнародному рівні впливатимуть на національні форми та методи регулювання.

bigmir)net TOP 100