Реклама на сайте Связаться с нами

С. В. Мочерний

Економічна теорія

Навчальний посібник

Київ
Видавничий центр «Академія»
2005

На главную
Економічна теорія. Мочерний С. В.

Національний ринок і механізм встановлення рівноваги між попитом і пропозицією

Сутність і структура національного ринку. Національні ринки сформувалися у XIX ст. і поступово набували досконаліших структурних форм.

Національний ринок — сукупність окремих сегментних ринків у їх взаємодії та взаємозалежності в межах народного господарства.

Окремими частинами сукупного внутрішнього (або національного) ринку, його своєрідними сегментними ринками є такі: ринок предметів споживання; ринок засобів виробництва; ринок платних послуг; ринок робочої сили; ринок капіталів; ринок валюти, грошей і цінних паперів; ринок науково-технічних розробок та інформації; ринок нерухомості.

Кожний із цих структурних елементів поділяють на певні частини. Так, у межах ринку предметів споживання виокремлюють ринок швейних виробів, хлібопродуктів тощо. До ринку цінних паперів належать різні види акцій, облігацій та ін. Водночас деякі з названих основних структурних елементів ринку можуть бути об'єднані у більші підсистеми. Наприклад, ринок предметів споживання та ринок послуг формують споживчий ринок. Цей ринок разом з ринком засобів виробництва і ринком науково-технічних розробок та інформації утворює товарний ринок. До складу фінансового ринку можна віднести ринок капіталів, цінних паперів, грошей, валюти, кредитів.

Сегментні ринки тісно пов'язані і взаємодіють з іншими ринками та національним ринком загалом (як частина з цілим). Так, ринок предметів споживання перебуває в органічному взаємозв'язку з ринком засобів виробництва, або, іншими словами, залежить від капіталовкладень у виробництво товарів широкого вжитку. Ринок засобів виробництва тісно взаємодіє з ринком робочої сили та ін.

Сучасні економічні системи надзвичайно складні. Зупинка технологічного процесу в одній ланці спричиняє негативну реакцію в усьому ланцюгу. Тому збалансований розвиток усієї економічної системи неможливий без відповідальності кожного підприємства, фірми, компанії за результати своєї діяльності.

Більшість дорослого населення в розвинутих країнах є водночас працівниками, споживачами і власниками. Ця триєдина функція ще більшою мірою властива трудовим колективам. Тому необхідно дотримуватися оптимального співвідношення між людиною як працівником і споживачем, працівником і власником, а також споживачем і власником.

Зростаюча складність економічних систем робить надзвичайно актуальною проблему рівноваги, збалансованості національного ринку. Відсутність такої збалансованості та посилення нерівноваги призводять до економічних криз, галопуючої інфляції, диспропорційності економіки, розриву господарських зв'язків тощо.

Сукупність сегментних ринків у процесі їх постійної взаємодії формує в межах національного ринку низку важливих народногосподарських пропорцій:

1) співвідношення між платоспроможним попитом та пропозицією на створюваний валовий національний продукт і національний доход;

2) збалансованість між доходами та витратами на федеральному рівні, у бюджеті окремих областей, регіонів, штатів, земель тощо і на муніципальному рівні;

3) кредитно-грошову збалансованість;

4) відносну рівність попиту та пропозиції на ринку робочої сили;

5) врівноваження імпорту та експорту продукції.

Основою цих пропорцій є глибинні співвідношення і взаємозалежності агрегатних показників економічного розвитку: співвідношення між сферою матеріального і нематеріального виробництва (сферою послуг); між промисловістю та сільським господарством; між групою «А» і групою «Б»; між цивільною та військовою сферами економіки; між виробництвом і споживанням; між споживанням і нагромадженням; між проміжним і кінцевим продуктами та ін. Такими ключовими пропорціями також є співвідношення між окремими елементами продуктивних сил (наприклад, засобами праці та предметами праці), між основними формами власності та ін.

Попит і пропозиція та механізм їх збалансованості. Щоб встановити рівновагу цих глобальних величин національного ринку, насамперед попиту та пропозиції, держава повинна вживати певних заходів. Діалектичну залежність цих складових розкриває закон попиту і пропозиції (пропозиція формує попит через асортимент виготовлених товарів і запропонованих послуг та їх ціни, а попит визначає обсяг і структуру пропозиції, впливаючи при цьому на виробництво).

Рівновага і співвідношення між попитом і пропозицією — своєрідний індикатор збалансованого і пропорційного розвитку суспільного виробництва, обміну й розподілу праці у сфері матеріального та нематеріального виробництва, безперервності процесу суспільного відтворення матеріальних і духовних благ. При цьому слід розрізняти часткову рівновагу, яка є кількісно-якісною відповідністю між окремими сферами економіки (наприклад, між виробництвом і споживанням), окремими агрегатними показниками (між групою «А» і групою «Б»), і загальну рівновагу, яка означає збалансований, планомірно-пропорційний розвиток всієї економічної системи (її окремих сфер, галузей) і насамперед кількісно-якісне збігання сукупних доходів, споживання, заощаджень та інвестицій (як найважливіших елементів сукупного попиту і сукупної пропозиції). Співвідношення між попитом і пропозицією впливає на відхилення ринкових цін від вартості товарів і послуг (за перевищення попитом пропозиції ціни відхиляються вгору від вартості, а за перевищення пропозицією попиту — донизу).

Структуру платоспроможного попиту можна розглядати як платоспроможну потребу суб'єктів ринку: окремих індивідів, підприємств, держави та ін. Платоспроможний попит є лише частиною (хоч і найважливішою) потреб суспільства. Це зумовлено тим, що частина населення, окремі суб'єкти ринку можуть мати потреби в товарах і послугах, але не мають грошей, тому ці потреби не входять до сукупного попиту. Сукупний попит розглядається як попит усіх членів суспільства на всі (м'ясо, хліб тощо) або окремі блага (автомобілі, відеотехніка тощо); попит на всі блага, що задовольняються на окремих видах ринку (місцевому, регіональному, внутрішньому, міжнародному); попит більшості населення на окремих типах ринку (товарному, грошовому, ринку цінних паперів та ін.).

За розбіжності попиту і пропозиції держава вдається до типових заходів. Якщо платоспроможний попит перевищує пропозицію за умов виробництва ВНП нижче від оптимальної величини, держава повинна привести в дію три основні методи регулювання: знизити податок на прибутки (щоб стимулювати інвестиції компаній і фірм); збільшити витрати державного бюджету і державні закупівлі товарів і послуг; зменшити відсоткову ставку за кредит і, отже, збільшити грошову масу. Крім цих заходів, слід реалізувати активну амортизаційну політику, збільшувати обсяг капіталовкладень у державний сектор тощо.

Коли пропозиція нижча від платоспроможного попиту, а виробництво ВНП перевищує оптимальну величину, держава повинна домагатися зниження сукупного попиту. Для цього їй необхідно збільшити податки на прибуток, скоротити державні витрати, збільшити плату за надання кредитів і, отже, зменшити грошову масу.

Найважливішим методом регулювання сукупного попиту є збільшення або зменшення витрат державного бюджету. Це зумовлено тим, що збільшення таких витрат безпосередньо впливає на зростання як споживання, так і капіталовкладень окремих суб'єктів господарювання. Більше того, державні витрати зумовлюють мультиплікаційний ефект. Так, за підрахунками французьких економістів, кожна одиниця державних інвестицій мобілізує майже 8 таких одиниць з інших джерел. Щодо зниження податків на прибутки, то цей метод впливає на сукупний попит опосередковано.

Використання названих важелів економічного регулювання не дає миттєвого ефекту. Мине не менше півроку, перш ніж з'являться позитивні результати від застосування таких важелів державного регулювання, як збільшення або зменшення податків на прибуток, подорожчання чи здешевлення кредиту. Тому важливо передбачити (спрогнозувати) порушення рівноваги між такими агрегатними показниками народногосподарської збалансованості, як попит і пропозиція, доходи та витрати держави тощо.

Сукупний попит і сукупна пропозиція також залежать від інших, конкретніших факторів: рівня доходів населення, рівня та темпів зростання цін, обсягу заощаджень і нагромаджень, податкової діяльності держави, закупівлі нею певної частини товарів, обсягу експорту та імпорту.

В аспекті матеріально-речового змісту сукупний попит формується зі споживчого (товари широкого вжитку і предмети розкоші) та інвестиційного (засоби виробництва). З погляду вартісного змісту сукупний попит може не збігатися з розмірами доходів населення: він може бути і більшим, і меншим залежно від того, яка частина доходу вилучається з обігу та перетворюється на заощадження або, навпаки, вилучається із заощаджень і стає частиною сукупного доходу.

Споживання — сума грошей, які витрачають люди на придбання матеріальних благ і послуг для задоволення власних потреб (фізіологічних, соціальних і духовних).

Обсяг і структура споживання формуються у домашньому господарстві, в сім'ї. Після сплати податків у сім'ї залишається дохід, більша частина якого витрачається на споживання, а решта — на заощадження.

Загалом споживання залежить від розміру доходу та податку, рівня цін, відсоткової ставки (хоча цей фактор, на думку Дж. Кейнса, незначним чином впливає на обсяг і структуру споживання), відсотків за заощадженнями, стабільності грошової одиниці, розміру нагромадження. Збільшення споживання в сукупному попиті означає зниження в ньому частки нагромадження та зменшення (абсолютне або відносне) частки заощаджень. Значний вплив на споживання має динаміка цін. Стійке зростання цін знецінює нагромадження та заощадження. Це початково призводить до номінального зростання споживання, а фактично — до недоспоживання товарів і послуг. Адже таке збільшення споживання насправді ілюзорне. Стійке підвищення цін спричиняє втрату грошима їх купівельної спроможності. Фактично споживання населення знижується. Низька інфляція, знецінюючи заощадження та нагромадження, водночас стимулює зростання споживання і створює сприятливі умови для заощадження і нагромадження.

Щоб нейтралізувати негативний вплив інфляції, необхідно вжити таких заходів: підвищити облікову ставку відсотка, збільшити податки, скоротити державні витрати, сповільнити темпи зростання або навіть вдатися до «заморожування» заробітної плати, а також вкладів в ощадні каси й банки, запровадити контроль за рухом цін, заробітків і прибутків, тобто здійснювати «політику доходів». Це сприяє стабільності цін, але спричиняє інші економічні потрясіння — спад виробництва, банкрутства, зростання безробіття, врешті-решт обмеження споживання.

Заощадження залежать від стану економіки (у періоди спадів і криз вони скорочуються), доходів населення (чим вищий дохід, тим більша ймовірність, що певна його частина буде заощаджена), політики держави щодо інфляції, стабільності грошової системи, наявності пенсійних гарантій для трудящих.

Заощадження — відкладений попит, або частина доходу, що залишається у розпорядженні власника, за винятком витрат на особисте споживання.

Їх здійснюють домашні господарства і підприємства (фірми, компанії) та установи. Заощадження залежать, насамперед, від величини доходу, а отже, є функцією доходу. Тому збільшення заощаджень зменшує і споживання, і нагромадження, та навпаки. Заощадження населення у формі банківських вкладень є джерелом нагромадження для підприємців, які звертаються у банки за позичковими коштами. Отже, чим більше заощаджує населення, тим ширша фінансова основа для наступних інвестицій. Заощадження при цьому визначають як вкладення населення в ощадному банку з метою зберігання грошей і отримання доходів у формі відсотків. Такі заощадження в Україні зросли з 1,2 млрд. грн. у 1996 р. до 45 млрд. грн. у 2004 р. Проте найбільша їх частка здійснюється приблизно 5% найбагатших верств населення. Крім того, у розрахунку на душу населення вони становили лише приблизно 160 дол., тоді як у Польщі ще наприкінці 90-х — приблизно 1300 дол.

Інвестиції з погляду речового змісту — це витрати на розширення та оновлення продуктивних сил або їх окремих елементів (наприклад, впровадження нової техніки, предметів праці тощо). Вони залежать від величини відсоткової ставки, а отже, є функцією останньої. Крім того, вони залежать від стану економіки, стабільності грошового обігу, перспективи попиту на нову продукцію, рівня відсотка на вклади і кредити, розміру податків, вартості основних факторів виробництва — сировини, обладнання, робочої сили, терміну окупності, величини прибутків та ін.

З погляду суспільної форми інвестиції — це витрати на розширене відтворення або оновлення відносин економічної власності, що передбачає зміну структури цих відносин. Синтезувавши обидва підходи, можна дати визначення інвестицій.

Інвестиції (лат. investio — наділяю) — вкладення у розвиток відносин економічної власності на основі постійного вдосконалення продуктивних сил.

Чим більші нагромадження, тим менша частка заощаджень і споживання, вужчий споживчий попит. Отже, між споживанням, заощадженням і нагромадженням існує обернена залежність, але не завжди. Антагонізм їх відносин характерний для періодів низьких темпів зростання, статичного стану економіки або тих випадків, коли переважають екстенсивні методи господарювання. З підвищенням інтенсифікації господарських процесів, зростанням продуктивності праці, збільшенням ВВП споживання і заощадження можуть збільшуватися одночасно.

Заощадження та нагромадження визначають рівень національного виробництва та рівень зайнятості, але по-різному. Чим більші їхні величини, тим нижчий споживчий попит, тобто відбувається скорочення, а отже, зменшення зайнятості. Водночас нагромадження сприяє зростанню інвестиційного попиту та збільшенню зайнятості у відповідних галузях виробництва, що, у свою чергу, стимулює підвищення споживчого попиту.

Такий прямий вплив нагромадження на зайнятість робочої сили можливий лише за екстенсивного типу господарювання. Глибокі зміни в техніці й технології зумовлюють зростання потреб у засобах виробництва при скороченні зайнятої частини робочої сили або сповільненні темпів приросту кадрів. Внаслідок інтенсифікації виробничих процесів і скорочення зайнятості споживчий попит і заощадження зменшуються, тому держава повинна стимулювати сукупний попит, підвищувати рівень споживання певних верств населення.

Загалом рівновага між сукупним попитом і сукупною пропозицією в контексті взаємодії заощаджень та інвестицій передбачає встановлення рівності між обсягом заощаджень та інвестицій. Цю закономірність уперше обґрунтував англійський економіст Дж. Хікс. Для постійного зростання національного доходу необхідно збільшувати обсяг інвестицій.

Податки, закупівля державою товарів і послуг, експорт та імпорт є факторами, які впливають на сукупний попит і ззовні. Вони пов'язані переважно з державним регулюванням економіки і можуть істотно стимулювати збільшення сукупного попиту або гальмувати його.

З розвитком попиту пов'язане поняття «місткість» (обсяг) ринку — найвищий обсяг реалізації продукції за певного рівня платоспроможного попиту, товарної пропозиції та цін. Чим ширший платоспроможний попит населення, тим більший обсяг ринку, легше вирішується проблема реалізації. Одним із засобів підвищення цього попиту, що стимулює збільшення обсягу ринку, стала соціальна політика держави у повоєнні роки.

Другою складовою ринкової структури є сукупна пропозиція, яка визначається обсягом випущеної продукції (виконаних робіт), рівнем витрат виробництва та рівнем цін, продуктивністю праці, розвитком науково-технічного прогресу, спрямованістю державного внутрішньополітичного курсу. Її обсяг і склад залежать також від ступеня монополізації економіки, адже монополія реалізує насамперед свої інтереси як виробника. Тому для одержання додаткового прибутку вона може штучно скорочувати обсяг виробництва та створювати у такий спосіб штучний дефіцит і високі ціни на свою продукцію. Якщо за вільної конкуренції сукупний попит зростає під впливом підвищення цін, то за монополізації підвищення цін не обов'язково стимулює зростання пропозиції, вона може скорочуватися із зростанням цін. Прагнення монополій до надприбутків заподіює шкоду ринковому механізму саморегулювання, що змушує державу вдаватися до активної антитрестівської політики, контролювати процес ціноутворення.

Сукупна пропозиція зростає із зниженням витрат виробництва, появою нових товарів, розширенням сфери послуг, тенденцією до підвищення цін.

Попит і пропозиція, як правило, не врівноважують одне одного. Вони можуть різнитися кількісно, якісно, структурно та за темпами зростання. Рівновага між ними виникає як окремий випадок їх постійної нерівноваги. Крім того, обсяг попиту може бути меншим від обсягу пропозиції через збільшення заощаджень, які, скорочуючи поточний сукупний попит, фінансово «підгодовують» інвестиції та майбутню пропозицію.

Взаємодія і взаємозв'язок між попитом і пропозицією здійснюються за допомогою системи цін. Ціни на ринку коливаються у певних межах (якщо розглядати випадок конкуренції). Верхньою їх межею, тобто максимально високою, є ціна попиту, що визначається купівельною спроможністю споживача. Зниження її стимулюватиме розширення попиту. На протилежному кінці шкали — ціна пропозиції, максимально низький для виробника рівень ціни, за якого виробництво продукції за наявних техніки і технології досягнутого рівня продуктивності праці забезпечує покриття витрат і приносить прибуток. Ціна пропозиції може бути знижена із скороченням витрат виробництва, вдосконаленням його структури й організації, під впливом конкуренції.

Конкуренція між виробниками і споживачами, а також серед самих виробників супроводжується постійним коливанням ціни попиту та ціни пропозиції. На певному етапі вони перетинаються, і виникає нова ціна — ціна рівноваги, яка означає певну збалансованість інтересів виробника і споживача, відповідність попиту і пропозиції, оптимізацію національного ринку за цими параметрами.

Ціна рівноваги рухлива, оскільки рухливе співвідношення попиту та пропозиції. Якщо попит скорочується, а пропозиція тимчасово незмінна (темпи їх динаміки відчутно різняться), то ціна рівноваги знизиться до того рівня, за якого частині виробників стане невигідно виробляти цей товар, і його пропозиція скоротиться. Якщо попит, навпаки, різко зростає, а зростання пропозиції тимчасово відстає від нього, то ціна рівноваги підвищується, стимулюючи розширення виробництва. Отже, через певний час у будь-якому з розглянутих варіантів попит врівноважується пропозицією, встановлюється ціна їх рівноваги.

У сучасній економіці водночас діють сили рівноваги і нерівноваги: рівновага здійснюється через нерівновагу. Нерівновага виникає об'єктивно внаслідок безперервного розвитку науково-технічного прогресу, розбіжності в часі, у кількісному та структурному аспектах попиту та пропозиції. Нагромадження сил нерівноваги спричиняє стрес в економіці, призводить до тяжких наслідків. Рівновага необхідна, оскільки вона означає, що економіка працює не на межі, не перевантажена, має резерви для маневрування та перебудови. Нерівновага посилюється в період невизначеності в економіці, нечіткості її перспектив.

Найважливіше завдання державного регулювання ринку полягає у зменшенні невизначеності, у збалансованості попиту та пропозиції на макрорівні.

bigmir)net TOP 100