Реклама на сайте Связаться с нами

С. В. Мочерний

Економічна теорія

Навчальний посібник

Київ
Видавничий центр «Академія»
2005

На главную
Економічна теорія. Мочерний С. В.

Валютні і структурні кризи в економіці

Фінансова криза, її особливості наприкінці 90-х років. Фінансові кризи пов'язані з економічними кризами надвиробництва і недовиробництва. Їх причинами в минулому були тривалі війни, витрати на які покривалися надмірною емісією паперових грошей. На нижчій стадії розвитку капіталізму фінансові кризи, породжені кризами надвиробництва, були нетривалими, неглибокими, на вищій стадії капіталізму вони значно глибші, гостріші й триваліші, що засвідчила, зокрема, криза 1929—1933 pp. Це зyмовлено особливостями вивезення капіталу, діяльністю ТНК, посиленням процесу мілітаризації економіки, «роздуванням» державного апарату.

Фінансова криза — глибокий розлад фінансової системи країни, що супроводжується зростанням темпів інфляції, неплатежами, різким, переважно знижувальним, коливанням валютних курсів та курсів цінних паперів, відпливом іноземних інвестицій.

Характерною ознакою таких криз є значні дефіцити державних бюджетів. У 1997 р. почалася світова фінансова криза в країнах Південно-Східної Азії, зокрема у Південній Кореї, Сінгапурі, Малайзії, Гонконзі, Індонезії, а відтак і в Японії. З метою пом'якшення і локалізації цієї кризи МВФ і Світовий банк надали Північній Кореї кредит в сумі 47 млрд. дол., Індонезії — 40 млрд. дол., Таїланду — понад 16 млрд. дол. Для послаблення ажіотажного попиту на вільно конвертовану валюту (ВКВ) Південна Корея втратила понад 60 млрд. дол. своїх золотовалютних резервів, Таїланд — понад 20 млрд., Японія — до 80 млрд. дол. Девальвації не зазнали лише ті національні валюти, резерви яких перевищували 100 млрд. дол. (валюти Японії, Гонконгу, Тайваню); індонезійська валюта знецінилася в 5 разів, таїландська — у 2 рази, валюта Південної Кореї — на 30%, Японії — на 3%.

Ця криза зачепила й країни СНД, передусім Росію, де приватні портфельні інвестиції становили понад 19 млрд. дол. із загальної суми інвестицій в 24 млрд. дол., рубль за січень серпень 1998 р. було девальвовано майже у три рази. Поглиблення фінансової кризи в Росії було спричинено також значним зниженням цін на світовому ринку на енергоносії, внаслідок чого країна втратила 110 млрд. дол. Україна втратила внаслідок цієї кризи 2 млрд. дол. Відтак криза охопила країни Латинської Америки.

Головні причини світової фінансової кризи. Цю кризу змовила комплексна дія низки причин:

1. Особливості вивезення капіталу і передусім портфельних інвестицій (вкладень в цінні папери корпорацій і держави). Його суперечності зумовлені нерівномірністю економічного розвитку країн у межах світового господарства, засиллям ТНК. Так, наприкінці 90-х років загальний обсяг вивезення капіталу становив приблизно 5 трлн. дол., а прямі інвестиції ТНК перевищували 3 трлн. дол. ТНК зрослися з транснаціональними банками (ТНБ) і сформували транснаціональний фінансовий капітал (ТФК), який за підтримки наймогутніших держав експлуатує слаборозвинуті країни і внаслідок цього отримує транснаціональні (найвищі) прибутки. Ці прибутки є відносно надлишковим вільним капіталом. На його основі виникає національна стрибкоподібна форма міждержавного руху капіталу, персоніфікаторами якої є транснаціональна державна та наддержавна монополістична олігархія.

Внаслідок нерівномірності вивезення і дії закону нерівномірного економічного розвитку в окремих регіонах світового господарства формуються сприятливіші умови для експансії такого капіталу. При цьому виникають і розвиваються суперечності між ТФК і національними народногосподарськими комплексами. Якщо в такому регіоні світового господарства маса і норма транснаціональних прибутків зменшується, ТФК вивозять у формі портфельних інвестицій у прибутковіші регіони. Це спричиняє фінансову кризу в цьому регіоні, початком якої є масовий продаж нерезидентами цінних паперів місцевих корпорацій за місцеву національну валюту, яку обмінюють на ВКВ і вивозять за кордон. Цей процес супроводжується масовим вилученням валютних депозитів із комерційних банків зарубіжними вкладниками (а отже, обміном національної валюти на ВКВ) і породжує величезний кумулятивний попит на ВКВ. Крім того, акції фондового ринку наприкінці 90-х років були більш ніж на 90% фіктивним капіталом, тобто не забезпеченим реальною вартістю (у 30-ті роки фіктивний капітал становив 50%).

2. Гігантські обсяги операцій на світових валютних ринках. У другій половині 90-х років вони щоденно сягали 1,3 трлн. дол. Оскільки значна частина таких операцій є спекулятивними, це посилює нестабільність фінансових курсів, що, у свою чергу, сприяє збільшенню обсягів цих операцій. Їх здійснення стимулює діюча валютна система, яка скасувала фіксацію ринкових курсів валют у межах не більше 1% від золотих або доларових паритетів і дала змогу вибору режиму вільних («плаваючих») курсів.

3. Недосконалість світової валютної системи, її суперечності. Кумулятивна дія цих причин поглиблює внутрішні причини фінансової кризи в окремій країні.

Головні причини фінансової кризи в Україні. Маючи певні спільні із світовими передумови виникнення, фінансова криза була зумовлена дією і притаманних лише Україні причин, а саме:

1) недостатня продуманість і непослідовність економічної і передусім фінансової політики;

2) погіршення фінансового стану суб'єктів підприємницької діяльності, що виявляється у постійному зростанні кредиторської заборгованості підприємств (така заборгованість перевищує ВВП країни) і звуженні внаслідок цього дохідної частини державного бюджету;

3) тотальне зубожіння населення і втрата грошових заощаджень у 90-ті роки, що призвело до катастрофічно низького рівня заощаджень населення і, таким чином, до знекровлення основи банківсько-фінансової системи країни;

4) величезний державний борг (внутрішній і зовнішній) та його обслуговування й погашення;

5) неефективне використання облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП), що зумовило катастрофічне зниження валютних резервів (у 1996 р. вони становили 2,4 млрд. дол., а у вересні 1998 р. — приблизно 800 млн. дол.). Операції з ОВДП почалися в серпні 1994 р. За них тримачам виплачували високі відсотки (до 140% річних у першому півріччі 1996 p.), причому на початку 1998 р. 60% вилучених облігацій придбали нерезиденти;

6) непродумана лібералізація зовнішньоекономічної діяльності;

7) величезні втрати бюджету від пільг, наданих підприємствам щодо сплати податків і платежів до державного бюджету (такі пільги в 1999 р. становили майже 20 млрд. грн.);

8) неефективне управління бюджетними коштами та ресурсами бюджетних і позабюджетних фондів. Згідно з постановою уряду касове виконання державного бюджету і позабюджетних фондів здійснюють лише сім уповноважених на те банків. Насправді на початку 1998 р. залишки коштів на бюджетних рахунках обслуговували майже 80 комерційних банків;

9) надмірні витрати на утримання державного апарату;

10) зростаюче відчуження комерційних банків від потреб розвитку народного господарства. Так, якщо в 1997 р. вони надали приблизно 11% довготермінових кредитів, то в 1998 р. — лише1%;

11) неефективне управління державним боргом.

Внаслідок кумулятивної дії цих факторів гривню було девальвовано майже втроє.

Структурні кризи і структурна перебудова в економіці. Основою структурних криз є дія закону нерівномірного економічного розвитку (зокрема, такі його властивості, як нерівномірний розвиток окремих галузей, нерівномірний характер розгортання НТР та ін.), неузгодженість у розвитку різних типів структур народного господарства (народногосподарських, технологічних, соціально-економічних та ін.), відсутність обґрунтованої структурної політики уряду тощо. Узагальнююча техніко-економічна причина структурних криз — зростання невідповідностей у межах технологічного способу виробництва внаслідок використання нових форм розвитку матерії, впровадження нових технологій, революційних і еволюційних змін.

Структурна криза — кризові явища тривалого нециклічного характеру, що проявляються в занепаді окремих галузей і комплексів (груп) галузей народногосподарського значення, порушують ключові загальноекономічні (відтворювальні) пропорції.

Структурні зміни в розвинутих країнах виникли в 70-х роках XX ст. Вони охопили насамперед низку галузей паливно-енергетичного комплексу (енергетична криза) та енергомістких галузей (автомобільна, сталеливарна та ін.). Найглибша криза охопила вугільну, металургійну (чорна металургія), суднобудівну, автомобільну, гумову, текстильну та деякі інші галузі. Структурні кризи поширюються від базових видобувних галузей до галузей обробної промисловості. Так, паливно-енергетична криза 1973—1975 pp., що супроводжувалася різким зростанням цін на енергоносії, вплинула передусім на енергомістку автомобільну промисловість, змусила її перейти на ресурсозберігаючі технології. Водночас різко скоротилося виробництво в інших енергомістких галузях, відбулося різке знецінення основного капіталу. Під час кризи 1980—1982 pp. у промисловості США використовувалося до 65% виробничих потужностей, а у сталеливарній промисловості — менше 30%. На такий самий відсоток в країнах Заходу використовувалися виробничі потужності чорної металургії у 1974 1975 pp., що було спричинено значним скороченням попиту з боку низки галузей, які споживають метал, і заміною його пластмасами та іншими більш ресурсозберігаючими матеріалами.

Структурні кризи супроводжуються перенагромадженням основного капіталу, різким тривалим скороченням виробництва й відповідним технологічним і структурним безробіттям, знеціненням попередньої кваліфікації, посиленням міграції робочої сили, порушенням нерівномірності між основними елементами продуктивних сил (між засобами та предметами праці, засобами виробництва і працівниками та ін.), між складовими технологічного способу виробництва. Ці довготермінові порушення, у свою чергу, зумовлюють структурні зрушення в межах окремих типів і форм власності та між ними; співвідношення між ринковими важелями саморегулювання економіки, монополістичним регулюванням і державним регулюванням; всередині кожного з цих типів регулювання.

Якщо структурні кризи охоплюють кілька або багато країн водночас, вони вимагають впровадження або посилення наддержавного регулювання в окремих сферах. Так, енергетична криза початку 70-х років змусила нафтодобувні країни ОПЕК підвищити ціни на енергоносії в 4 рази впродовж 1973 р. Це спричинило тривалу енергетичну кризу в багатьох розвинутих країнах і змусило їх посилити координацію своїх дій. Водночас кожна з країн розробила власний комплекс заходів для подолання структурних криз. Так, в Японії у 1978 р. було прийнято надзвичайний закон терміном на 5 років про розвиток 14 галузей, які зачепила структурна криза. У цих галузях було демонтовано до 20% устаткування, держава стимулювала процес структурної перебудови (через надання податкових пільг, пільгових кредитів, прямі бюджетні асигнування, політику протекціонізму та ін.). У 1983 р. в Японії було прийнято новий варіант закону терміном на 5 років, який передбачав втілення комплексу заходів щодо структурної перебудови багатьох галузей. У ФРН для подолання структурної кризи у вугільній промисловості держава стимулювала процес концентрації, надавала премії за закриття шахт, оплачувала вимушені відпустки працівників, гарантувала пільгові кредити, здійснювала перепідготовку кадрів, розробляла програми створення нових робочих місць тощо. Енергетична криза у розвинутих країнах була подолана лише в середині 80-х років.

Подолання структурних криз ускладнюється процесом поглиблення екологічної кризи, необхідністю зростання витрат різних суб'єктів господарювання на природоохоронні цілі. Так, у чорній металургії, нафтопереробній та деяких інших галузях промисловості від 10 до 20% капіталовкладень спрямовуються на охорону навколишнього середовища.

Структурна перебудова економіки в розвинутих країнах передбачала перехід до енергозаощаджуючих, матеріалозаощаджуючих і працезаощаджуючих технологій. Так, у США матеріаломісткість виробництва в нових галузях у 80-х роках була на 27% нижчою, ніж у традиційних.

Така перебудова супроводжувалася швидким впровадженням нового технологічного способу виробництва. Основою його є електронно-обчислювальна техніка (у США лише впродовж 1981—1986 pp. продаж комп'ютерів зріс у 2,3 раза), впровадження верстатів з ЧПУ (з 1978 по 1983 рік кількість їх у США збільшилась у 2 рази), промислових роботів (їхня кількість у США зросла за 1980—1986 pp. з 22 до 170 тис), гнучкі виробничі системи, формування працівника нового типу, модифікація пріоритетних цілей розвитку суспільства та ін.

Формою прояву структурних криз є регіональні кризи — тривале відставання в розвитку окремих територій, їх низька інтегрованість у національну економічну систему, недостатній розвиток соціальної сфери тощо. У США, наприклад, такими регіонами є території Західної Вірджинії, Пенсільванії, де добували вугілля; в Україні — Донецька, Луганська та деякі інші області.

Для виходу економіки України з глибокої структурної кризи необхідно, насамперед, обґрунтувати програму структурної перебудови, виокремити пріоритетні наукомісткі галузі промисловості й здійснити комплекс заходів щодо їх динамічного розвитку, провести інвентаризацію старих галузей (з погляду доцільності наявних обсягів виробництва на застарілій технічній основі), технічно переозброїти їх, закрити нерентабельні підприємства та ін.

Структурні кризи в народному господарстві України протягом 90-х років XX ст. — на початку XXI ст. тривають. Про це свідчать:

1) значний занепад ключових галузей (машинобудування, легкої, електронної та деяких інших), що виробляли наукомістку і технологомістку продукцію, товари народного споживання, а також кінцеву продукцію, давали приріст ВВП й національного доходу (питома вага машинобудування і металообробки знизилась з 30,5% у 1990 р. до 13,2% у 2000 р.) (у наступні роки ситуація у цій сфері дещо покращилась);

2) розвиток найбільш енерго- і матеріаломістких сировинних та напівсировинних галузей (чорної металургії, хімічної, паливної промисловості, які до того ж заподіюють шкоду довкіллю), спричинили дефіцит електроенергії для побутових потреб у 1995—1999 pp. та інші негативні наслідки, а в підсумку — загрожують економічному суверенітету країни. Так, енергомісткість ВВП в Україні з 1991 по 1999 рік зросла більше ніж на 60%, а питома вага продукції металургійного комплексу, яка виробляється за значно гіршими техніко-економічними показниками, становила до 30% загального обсягу промислової продукції, що майже в 5—6 разів більше, ніж у розвинутих країнах.

Теорія довгих хвиль М. Кондратьєва. В економічній літературі за критерієм тривалості розрізняють три типи циклічних коливань:

— довгі економічні цикли, які тривають 48—55 років;

— середні економічні цикли тривалістю 7—11 років;

— короткі економічні цикли тривалістю 3—4 роки.

Крім того, американський економіст С.-С. Кузнец обґрунтував наявність циклів тривалістю 18—25 років, основою яких є періодичне оновлення житла та деяких виробничих споруд.

Першу спробу осмислення довгих економічних циклів зробив англійський економіст В.-С. Джевонс. Наявність довгих і середніх циклів досліджували у своїх працях М. Туган-Барановський, А. Афтальон, М. Ленуар. Науково обґрунтовану теорію тривалих циклічних коливань (довгих хвиль) створив російський учений М. Кондратьєв на основі вивчення динаміки товарних цін, виробництва вугілля, свинцю, чавуну, споживання мінерального палива, зміни величини номінальної заробітної плати, ренти протягом більш як за 100 років.

Основою довгих економічних циклів (довгих хвиль в економіці) є процес якісних змін базисних поколінь машин і технологій, транспортних засобів, великих споруд тощо у провідних галузях економіки. Зокрема, перед початком і на початку довгої хвилі відбувається відчутний прогрес у технології, якому передують значні технічні відкриття.

Виділена М. Кондратьєвим хвиля піднесення (кінець 80-х років XVII ст. до 1810—1817 pp.) збігається з періодом розгортання промислової революції кінця XVIII — першої половини XIX ст.

У XIX ст. коливання в межах першого довгого економічного циклу були значною мірою пов'язані зі створенням парового автомобіля, з обсягами будівництва залізниць. Так, в Англії перша залізниця з'явилася у 1825 р., а з 1840 по 1850 рік протяжність залізниць зросла з 1,4 до 10,6 тис. км. Внаслідок цього відбувався прискорений розвиток металургійної, металообробної промисловості. Наприкінці XIX ст. центром економічних коливань стає обробна промисловість (автомобілебудування, літакобудування, створення двигунів внутрішнього згорання та ін.). Цей період збігається з хвилею піднесення третього циклу, який почався в 1891—1896 pp. і тривав до 1914—1920 рр.

В економічній літературі переконливо стверджується що третій цикл, основою якого є масове виробництво товарів широкого вжитку, особливо тривалого користування, завершився перед початком розгортання НТР (до середини 50-х років XX ст.), і почався четвертий цикл. При цьому хвиля піднесення тривала з 1949 по 1966 p., після чого почалася хвиля спаду. Однак упродовж трьох довготривалих циклічних коливань існував технологічний спосіб виробництва, що базувався на машинній праці. Тому всі три хвилі доцільно об'єднати в один загальний технологічний цикл тривалістю понад 160 років. Його матеріальною основою є три етапи розвитку технологічного способу виробництва: становлення і формування; функціонування; поступовий занепад і створення передумов для появи нового загального технологічного циклу, що почався із середини 50-х років і базується на автоматизованій праці. Виділення трьох етапів єдиного технологічного циклу відповідає вимогам закону заперечення заперечення. Якщо в межах окремих етапів відбуваються якісні зміни базисних поколінь техніки і технології, транспортних засобів тощо, то впродовж загального технологічного циклу здійснюються кардинальні зміни речових факторів виробництва всіх галузей господарства.

Матеріальною основою середніх економічних циклів є масове оновлення основного капіталу, а основою коротких економічних циклів — масове оновлення товарів тривалого користування. Основою циклів Кузнєца є масове оновлення споруд та ін. Найважливішу роль відіграють середні цикли (їх ще називають «базисними»).

Водночас із кардинальними змінами техніки, технології, транспортних засобів, великих споруд тощо в межах загального технологічного циклу відбуваються аналогічні зміни кожного структурного елемента технологічного способу виробництва: людини, зокрема робочої сили, використовуваних людьми сил природи, техніко-економічних відносин (насамперед, суспільного поділу праці). Більше того, впродовж трьох етапів загального технологічного циклу в межах технологічного способу виробництва з'являються нові елементи: форми й методи організації виробництва (наприкінці XIX — на початку XX ст.), перетворення науки на безпосередню продуктивну силу (почалося під час промислової революції й завершилося з розгортанням НТР). Це означає, що в межах технологічного способу виробництва відбулася революція, яка охопила систему продуктивних сил, техніко-економічних і організаційно-економічних відносин. Вона зумовлює якісні зрушення в інших елементах економічної системи — відносинах економічної власності та господарському механізмі. Так, на зміну індивідуальній (приватній) капіталістичній власності, яка панувала в межах першої довгої хвилі, прийшла колективна капіталістична власність, що була властива періоду існування другої хвилі (у формі акціонерних компаній відкритого й закритого типу). На третьому етапі зростає роль державної капіталістичної власності, відбувається її поєднання з монополістичною власністю (найадекватнішою формою існування яких були акціонерні компанії) та утворення державно-корпоративної (державно-монополістичної власності). У системі господарського механізму на зміну механізмові вільної конкуренції (період існування першої довгої хвилі) прийшли монополістична планомірність, механізм недосконалої конкуренції, що поєднувався з ринковими важелями саморегулювання здебільшого в межах немонополістичного сектора економіки. На третьому етапі загального технологічного циклу центральною ланкою господарського механізму стає державне регулювання економіки, яке поєднується з монополістичною планомірністю й ринковими важелями саморегулювання.

Італійський учений Дж. Гаттеї довів, що кожні чверть століття посилюються страйкова боротьба і політична активність населення, причому це припадає на роки поблизу верхньої й нижньої поворотних точок довгої хвилі.

Новий загальний технологічний цикл починається з революції в межах технологічного способу виробництва. Відтак формується якісно новий тип капіталістичної власності — інтегрована капіталістична власність, виникає такий елемент господарського механізму, як наднаціональне регулювання макроекономічних пропорцій у межах регіональних економічних організацій (зокрема, в ЄС). Водночас відбувається модифікація попередніх менш розвинутих форм економічної власності та елементів господарського механізму. На цій підставі можна сформулювати закон циклічного розвитку.

Закон циклічного розвитку — закон, який виражає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв'язки між періодичним оновленням елементів технологічного способу виробництва в межах різних типів циклічних коливань та відповідними структурними змінами інших елементів економічної системи (відносин економічної власності, господарського механізму) і відновленням через певний час на цій основі макроекономічної рівноваги.

З огляду на це Україні необхідно насамперед завершити попередній загальний технологічний цикл (замінити технологічний спосіб виробництва, значною мірою заснований на ручній праці, на такий, що базується на машинній праці), а в окремих галузях виробництва здійснювати поступовий перехід до технологічного способу виробництва, основаному на автоматизованій праці.

bigmir)net TOP 100