Реклама на сайте Связаться с нами

С. В. Мочерний

Економічна теорія

Навчальний посібник

Київ
Видавничий центр «Академія»
2005

На главную
Економічна теорія. Мочерний С. В.

Новітні тенденції в еволюції власності

Нові об'єкти власності. Відносини економічної власності на нижчій стадії розвитку капіталізму характеризуються такими основними ознаками:

— монополізація незначною частиною суспільства переважної маси засобів виробництва та їх використання як знарядь привласнення чужої праці;

— відсутність засобів виробництва у переважної більшості працівників, внаслідок чого вони змушені продавати свою робочу силу;

— контроль за працею робітника і службовця з боку капіталіста, який водночас є й власником виробленого продукту;

— відчуженість найманих працівників від процесу управління виробництвом;

— привласнення власниками засобів виробництва всього додаткового і частини необхідного продукту;

— обмеження споживання переважної частини населення мінімальними межами вартості робочої сили, здебільшого меншою частиною цієї вартості;

— підтримання життєдіяльності як основна мета найманих працівників; мета власників засобів виробництва — збільшення багатства;

— найвищий рівень товарного виробництва внаслідок перетворення робочої сили на товар;

— становлення відносин конкуренції в межах окремих країн як рушійної сили економічного розвитку.

В інформаційній економіці до об'єктів власності, крім традиційних (засобів і предметів праці, робочої сили, використовуваних людьми сил природи), належать форми й методи організації праці передусім з часу впровадження у виробництво системи Тейлора й наступної заміни її прогресивнішими, наука, інформація. Тому підприємства, фірми, компанії, держави, які стали власниками цих об'єктів, посилили свою економічну могутність, конкурентоспроможність. Однією з нових важливих властивостей названих об'єктів власності є те, що вони, на відміну від традиційних, не можуть тривалий час перебувати у власності окремої фірми, компанії. Їх носіями (не лише з техніко-економічного боку) певною мірою стають особи найманої праці. Зростає можливість і необхідність ширшої персоніфікації таких об'єктів, що зумовлює значне розширення й суб'єктів їх привласнення. Так, з розгортанням інформаційної революції зростає інформатизація праці, а її учасниками стає широке коло висококваліфікованих працівників, які внаслідок цього є носіями нового об'єкта привласнення. Інформацію через її специфіку неможливо відокремити від найманих працівників і службовців, як це має місце із засобами виробництва. Тому навіть у неробочий час вони є носіями інформації, знають, як використовувати її в іншій компанії тощо, тобто певною мірою стають співвласниками даного об'єкта привласнення.

Це стосується й інтелектуальної власності, що формується на основі якісно нового елемента системи продуктивних сил — науки. Американські науковці розрізняють три основні види інтелектуальної власності на сучасному етапі:

1) приватна власність, що закріплюється у формі патента або ліцензії;

2) суспільна власність, яка існує як сума знань та ідей, знаходиться у розпорядженні всього суспільства і не може бути закріплена за юридичною особою. За належного обміну інформацією цей вид власності може стати надбанням усього людства;

3) проміжна форма власності, або власність, що «просочується» і є інноваційною науково-технічною інформацією, її неможливо закріпити у формі патентів і ліцензій на тривалий час, оскільки на основі такої інформації можна створити продукцію у зміненому вигляді.

Така еволюція об'єктів власності зумовлює принципові зміни й у товарі робоча сила, оскільки носієм її все частіше є найкваліфікованіші робітники та службовці. Отже, робоча сила стає інтелектуально та інформаційно насиченою, її відчуження від власника відбувається в якісно новій формі, а традиційні форми такого відчуження певною мірою заперечуються.

Радикальні зміни в суб'єктах власності і її соціалізація. Еволюція об'єктів власності зумовлює також глибокі зміни в суб'єктах власності. Вони полягають насамперед у тому, що частина висококваліфікованих науковців і спеціалістів, працюючи за наймом у науково-дослідних лабораторіях корпорацій, університетів тощо, паралельно займається підприємницькою та венчурною діяльністю. Крім того, ці фахівці можуть працювати за контрактом у кількох фірмах або суміщати роботу за наймом (працювати у науковій лабораторії та викладати в університеті). Отже, власник такої висококваліфікованої робочої сили, працюючи за наймом, може водночас стати суб'єктом приватної власності (в індивідуальній, якщо сам організовує венчурне підприємство, або колективній формі, якщо у цьому беруть участь інші науковці та спеціалісти). Така полісуб'єктність частково поширюється і на частину найманих працівників нижчої кваліфікації, коли вони стають власниками певної кількості акцій фірми.

Якщо оцінювати зміни, що відбуваються у відносинах власності, з погляду їх об'єктів і визначити їхню соціально-економічну спрямованість, то стає очевидною тенденція до зростаючого усуспільнення цих об'єктів на таких трьох основних рівнях: на рівні окремого підприємства фірми, корпорації; на рівні держави; на міжнаціональному рівні. З погляду формаційного підходу, тобто розвитку світової цивілізації від менш розвинутої суспільно-економічної формації до розвинутішої, еволюція власності з боку об'єктів та суб'єктів привласнення здійснюється у напрямі її соціалізації. Це означає, що домінуючу роль з-поміж об'єктів власності починають відігравати ті, які повинні бути у власності або окремих трудових колективів, або у державній.

Ще однією важливою ознакою сучасних відносин власності в розвинутих країнах є, з одного боку, процес певної деперсоніфікації капіталістів-власників і перехід їх власності до рук юридичних осіб (компаній, банків, інших фінансових інститутів). Так, у 1998 р. інституціональні інвестори володіли у США 52% акцій, в Англії — 60%, в Німеччині — 68%. З іншого боку, відбувається процес зростання персоніфікації власності через механізм придбання акцій, частково — через пенсійні та страхові фонди. Наприкінці 90-х років переважну частину пенсійних фондів у країнах Західної Європи (від 51% в Італії до 100% в Австрії) було інвестовано в цінні папери.

Купівля акцій частиною трудящих, особливо за пільговими цінами (скажімо, в американській компанії «IBM» наймані працівники мають право витрачати до 10% заробітної плати на придбання акцій за цінами, що становлять 85% їхньої ринкової вартості), дає їм змогу в обмежених масштабах привласнювати частину прибутку, частково долає їх відчуженість від засобів виробництва. Крім того, поширення акціонерної власності сприяє за певних умов створенню профспілкової власності, власності трудового колективу на певну частину підприємств. Так, у США 11 тис. працюючих компанії «Евіс» викупили акціонерний капітал у колишнього власника. Необхідні для цього 750 млн. дол. зібрав спеціальний трест, позичивши більшу частину грошей у фінансових інститутів. Ці інститути надали фірмі позичку на 25 років, яка щорічно повинна погашатися з отриманого прибутку за пільговими податковими ставками. Після сплати боргу кожен працівник стане співвласником компанії залежно від отримуваної заробітної плати.

У ФРН прийнято закон про формування власності у трудящих, конституційно закріплено їх паритетну участь у наглядових радах на підприємствах з кількістю працюючих понад 1000 осіб.

У Швеції в 1985 р. прийнято закон, згідно з яким частина акцій приватних компаній переходить у власність працівників або до їхніх фондів. Це відбувається за рахунок спеціального податку на їх прибутки, а також додаткових відрахувань з їхнього фонду заробітної плати. У такий спосіб працівники набувають певних прав щодо управління компанією. Важливою особливістю функціонування цих фондів є те, що провідна участь в їх управлінні належить громадським організаціям, насамперед профспілкам.

Для Швеції також характерна специфічна практика придбання акцій, що дістала назву «конвертібл». Вона полягає в тому, що робітник або службовець надає позичку підприємству, на якому працює, а через певний час отримує взамін акції на пільгових умовах. До такої практики вдаються понад 50% усіх фірм, зареєстрованих на Стокгольмській фондовій біржі. Водночас фірм, повністю викуплених працівниками, порівняно мало і вони переважно невеликі — 26% від загальної кількості фірм, а середня кількість зайнятих на кожному підприємстві не перевищує 35 осіб.

В Англії акції між персоналом розподіляють залежно від розмірів отримуваної заробітної плати або стажу роботи у фірмі, що призвело до зростання чисельності акціонерів. Ця властивість розвитку акціонерної власності має негативний аспект: нерідко корпорації під загрозою звільнення працівників змушують їх викуповувати окремі збиткові заводи та філіали.

На початку 1991 р. у США на підприємствах, частково або повністю викуплених працівниками, нараховувалося приблизно 10 млн. робітників і службовців на 11 тис. фірм та компаній, що становило майже 10% сукупної робочої сили. Водночас, за даними деяких західних авторів, реальний контроль працівників поширювався лише на 304 компанії з кількістю зайнятих понад 100 тис. осіб. Перехід до такої форми власності автоматично зумовив зростання продуктивності праці на 10—15%. Прибуток працівників цих підприємств складається з двох частин: заробітної плати і дивідендів, що припадають на ту частку власності підприємства, яка належить окремому працівникові. Раніше цю частку прибутку отримували власники компаній. Характерно й те, що накопичені засоби працівники отримують лише при звільненні. Водночас вони не мають права претендувати на частку власності, що їм належить, а лише можуть отримати її вартісний еквівалент. Власність належить колективові й не дробиться. Це явище відображає суперечливе поєднання форм капіталістичного та соціалістичного способів виробництва, приватної та колективної капіталістичної й соціалістичної власності.

У процесі еволюції власності змінюються й інші основні економічні властивості капіталізму. Зокрема, частково долається така його ознака, як відсутність у певної частини трудящих засобів виробництва, вони перестають бути лише традиційними продавцями товару робоча сила, меншою мірою (порівняно із зайнятими на приватнокапіталістичних підприємствах) збільшують капітал тощо.

Щодо них частково втрачає свою силу й така властивість суспільної форми капіталістичного способу виробництва, як праця під контролем капіталіста і його власність на виготовлений продукт. Навіть з погляду речового змісту сучасного капіталістичного способу виробництва виникають нові форми й методи організації виробництва (бригадна форма), за яких більшість колишніх функцій капіталіста з контролю за працею, а згодом і управляючих (своєчасний вихід на роботу, ритм праці, розподіл заробітної плати, контроль за якістю тощо) все більше передаються автономній бригаді. З погляду суспільної форми ці процеси найдоцільніше назвати експлуатацією організаторських здібностей трудового колективу. Така ознака також властива праці на монополістичних підприємствах, у змішаних приватно-державних корпораціях. Завдяки цьому на рівні окремих підприємств (одиничний поділ праці) знижується відчуженість робітників від процесу управління виробництвом. Крім того, у деяких розвинутих країнах існує чимало кооперативів, які працюють на засадах самоуправління.

На підприємствах, повністю викуплених трудящими, поступово долається така властивість капіталістичного способу виробництва, як привласнення власниками засобів виробництва більшої частини створеного найманими працівниками продукту, зокрема всього додаткового продукту. Залежно від кількості акцій (що, у свою чергу, залежить від трудового стажу, рівня кваліфікації, заробітної плати та інших показників), суми грошових заощаджень в банках тощо робітники привласнюють певну частину прибутку. Так, у 1990 р. середній прибуток на дивіденди частини найманих працівників сягав 10% їх річного заробітку. Підраховано, що за 20 років працівник може у такий спосіб зібрати майже 120 тис. дол. Ця властивість втрачає свою силу не повною мірою, тому що іншу частину прибутків привласнюють фінансові інститути (наприклад, банки, які надають трудящим кредити під високі відсотки), промислові, торговельні, транспортні корпорації, що продають або купують, надають послуги таким підприємствам і вилучають частину прибутків через механізм цін. Значною мірою вона втрачає силу на тих компаніях корпоративного і державного секторів економіки, на яких частина найманих робітників і службовців може придбати акції за пільговими цінами.

Залежно від масштабів поширення народних підприємств, кооперативів істотно модифікується основна мета капіталістичного способу виробництва: на таких підприємствах головною метою стає максимізація не прибутку, а чистого прибутку на одного зайнятого.

Водночас змінюється, втрачає свою силу і така особливість суспільної форми капіталізму, як обмеженість споживання частиною робітників і службовців лише вартістю товару робоча сила. Якісно нові форми вияву цієї ознаки на вищій стадії капіталізму зумовлені й тим, що відтворення робочої сили нормальної якості за сучасного капіталістичного виробництва уже не може відбуватися лише за рахунок традиційної заробітної плати.

Вагому роль у цьому процесі відіграють соціальні витрати держави, тобто витрати на розвиток освіти, охорони здоров'я, професійну підготовку, виплату пенсій і відшкодування у разі безробіття тощо. З 1951 по 1999 рік витрати держави (у цінах 1982 р.) на душу населення зросли більш як у 7 разів у США, ФРН і Швеції. Якщо в середині 30-х років 17 країн ОЕСР витрачали на соціальні цілі 10% ВВП, то наприкінці 90-х років — приблизно 45—50% ВВП.

Такі витрати є формою загальнонаціональної форми заробітної плати і свідчать про зростаючий колективний капіталістичний та суспільний характер відтворення робочої сили й посилення ролі у ньому сучасного колективного капіталіста — буржуазної держави та всього суспільства. Внаслідок цього держава поступово стає виконувати загальнонаціональні функції. Соціальні витрати певною мірою доповнюються соціальними програмами корпорацій. У США, скажімо, середні витрати великої американської компанії на охорону здоров'я становлять 13,6% від фонду заробітної плати, або майже 2,6 тис. дол. на кожного працівника.

Розвиткові товарно-грошових відносин за сучасного капіталізму властива дія суперечливих тенденцій: до їх розширення і їх підриву. Кожна з них, у свою чергу, зумовлюється впливом низки факторів. Панівною за інформаційної економіки є тенденція до підриву товарно-грошових відносин, зростання ролі позаринкових зв'язків обміну між товаровиробниками. Це зумовлює еволюцію грошей як загального еквівалента, посилення ролі електронних грошей.

На цій стадії капіталізму якісних змін зазнає така його властивість, як вільна конкуренція. Гігантські корпорації підпорядковують собі дрібні та середні підприємства; вільна конкуренція змінюється монополією, олігополією (тобто колективною монополією), модифікуються її форми та методи. Головною сферою дії законів конкуренції стає корпоративний сектор економіки. Монополія не усуває, а діалектично заперечує вільну конкуренцію. Однак домінує на вищій стадії капіталізму не конкуренція, тим паче не вільна конкуренція, а монополія в її колективній формі, тобто олігополія. Певне послаблення цієї тенденції в останні роки зумовлене загостренням міжнародної конкуренції. Крім того, конкуренція поступово доповнюється співробітництвом.

Якісних змін зазнає держава на вищій стадії капіталізму. Залишаючись, як і в період домонополістичного капіталізму, елементом надбудови, буржуазна держава з переростанням продуктивними силами вузьких меж приватномонополістичної власності стає й елементом базису, суб'єктом відносин економічної власності, гігантською силою, що поєднує економічну, політичну, юридичну, ідеологічну та інші сили. У цій ролі держава насамперед діє в інтересах монополістичної буржуазії, значною мірою обстоює колективні інтереси капіталістів. Саме тому вона є наймогутнішим капіталістом. Держава, державна капіталістична власність зокрема, сприяє розвиткові продуктивних сил загалом і передусім головної продуктивної сили — працівників (розвитку освіти, охорони здоров'я, навколишнього середовища тощо). На її дії впливають виступи трудящих та інші фактори. Тому вона частково відображає інтереси переважної частини населення.

На вищій стадії спостерігається певна специфіка дії економічних законів. Вони набувають більш планомірних та організованих форм свого руху, посилюються їх інтенсивність та інтернаціональний характер дії, з'являються нові економічні закони тощо. Новими особливостями дії цих законів є:

1) намагання монополій (у тому числі олігополій), держави та наддержавних органів створити умови для реалізації законів (наприклад, встановлення в законодавчому порядку паритету цін на промислову та сільськогосподарську продукцію у США ще в 1914 p., що сприяє дії закону вартості в його модифікованих формах);

2) інтернаціоналізація сфери дії цих законів, зумовлена переростанням продуктивними силами меж окремих національних країн;

3) інтенсивніший характер їх дії, що відповідає вимогам закону прискореного розвитку людської цивілізації, розгортання НТР, виконання державою та наддержавними органами наростаючих соціально-економічних функцій та іншими факторами.

На підставі еволюції основних особливостей технологічного способу виробництва і його суспільної форми можна зробити висновок, що сучасний капіталізм є поєднанням не лише експлуататорських, а й низки важливих ознак, ланок перехідних до соціалізму форм, окремих елементів соціалістичного способу виробництва. Його називають «капіталізмом з людським обличчям». У межах такого капіталізму немає різкої диференціації доходів, наприклад в країнах ЄС. Частка соціальних фондів держави у споживанні населенням товарів і послуг на початку 90-х років становила: у Швеції — 51%, Франції — 45, Англії — 42, Німеччині — 40, Японії — 27, США — до 20%.

Частка держави в кінцевих доходах населення значно коливається залежно від рівня заробітної плати. Наприклад, в Японії у 10% найбідніших верств населення до 28% доходу формується за рахунок заробітної плати, приблизно 4% — від індивідуальної трудової діяльності й майже 60% — за рахунок дотацій від органів соціального забезпечення. У цій країні один із найнижчих показників у світі різниці доходів між найбагатшими та найбіднішими, що значною мірою розкриває секрет «японського дива». Водночас у США нині налічується приблизно 5 млн. мільйонерів, тоді як у 70-ті роки XX ст. — 280 тис.

Певна модифікація економічної системи відбувається за роздержавлення.

bigmir)net TOP 100