Реклама на сайте Связаться с нами

С. В. Мочерний

Економічна теорія

Навчальний посібник

Київ
Видавничий центр «Академія»
2005

На главную
Економічна теорія. Мочерний С. В.

Основні напрями формування нової економічної системи у постсоціалістичних країнах

Основні форми трансформації власності. У країнах Східної Європи об'єктивною причиною роздержавлення і приватизації було надмірне одержавлення економіки. Наприклад, в Угорщині частка держави в основних фондах становила 90%, у Чехії — 98% усього майна було власністю держави. Роздержавлення і приватизація мали подолати відчуженість найманих працівників від засобів виробництва, поєднати власність і працю, тим самим прискорити соціально-економічний прогрес, істотно підвищити життєвий рівень населення. Оптимальний розмір державної власності на засоби виробництва має в середньому становити 30—35%, а власності на частку ВВП, залежно від економічного потенціалу країни — від 35 до 65%.

Загалом у країнах колишнього СРСР та соціалістичної співдружності роздержавлення і приватизація відбувались за різними соціально-економічними моделями та конкретними механізмами їх реалізації. Основними серед них є: модель масового роздержавлення і приватизації; модель колективного роздержавлення і приватизації; модель зовнішнього власника; змішана модель роздержавлення і приватизації.

Модель масового роздержавлення і приватизації. Вона була найповніше реалізована у Чехії. Використовувались такі найважливіші методи роздержавлення і приватизації: прямий продаж, частка якого становила 44,8%, ваучерний метод — 23%, комерціалізація та перетворення на акціонерне товариство — 22,4%, відкритий аукціон — 10,5%, безкоштовне передавання майна муніципалітетам, пенсійним фондам і банкам — 8,1%, відкритий конкурс — 8%; приватизація державних акціонерних товариств — 4%. Крім того, практикувалась реституція (лат. restitutio — відновлення) — повернення частини майна попереднім власникам, передавання частини власності державним кооперативам. Ваучерну приватизацію у цій країні започаткувала інвентаризація державної власності. Протягом 1991—1997 pp. на купонні аукціони було виставлено акції майже 1500 підприємств; дрібним акціонерам належало більше половини роздержавленої власності, тоді як ІПФ (Інвестиційний приватизаційний фонд) — майже 40%. З погляду інфраструктури ринку ІПФ діє як її елемент, який водночас є окремим суб'єктом управління акціонерними компаніями, сформованим на змішаній основі (з участю державних і недержавних структур). Менша частка роздержавлених і приватизованих підприємств залишилась у власності держави (25%) та передавалась працівникам (15%). Стратегічними інвесторами за цих умов стали національні інвестиційні фонди.

Модель колективного роздержавлення і приватизації. Така модель передбачає придбання переважної частини акцій трудовим колективом (зокрема, менеджерами) або менеджерами з наступним виокремленням частки кожного працівника та правом купівлі-продажу ними акцій інших працівників. Трудовому колективу надавались певні пільги для придбання акцій. Ця модель поширилася в Угорщині, Словенії, колишній НДР та деяких інших країнах.

У Словенії працівники роздержавлених підприємств мали право на безоплатне отримання 20% акцій, а додаткових 10% — за половину вартості за закритою підпискою. Загалом у цій країні в середині 90-х років менеджерам належало понад 20% роздержавлених акціонерних компаній; інвестиційним фондам, що контролюються передусім банками, — 20%; державним фондам — приблизно 20%. У Польщі, згідно з прийнятим у 1990 р. законом, працівники трудового колективу підприємства мали право на отримання лише 20% акцій за половину вартості. Крім того, трудові колективи середніх та невеликих підприємств могли викупити їх або орендувати. У колишній НДР 20% загальної кількості роздержавлених підприємств (майже 12 тис.) були викуплені менеджерами і лише незначна частка — трудовими колективами.

Модель зовнішнього власника. За нею контрольний пакет акцій (понад 50% голосуючих акцій) передають у власність іноземному інвестору. Ця модель поширилася в Чехії, частково — в Угорщині, Естонії. В Естонії методом роздержавлення і приватизації стали міжнародні тендери. За 1991—1997 pp. на них було продано понад 470 підприємств. Іноземний капітал допускався урядом Естонії і до приватизації об'єктів виробничої інфраструктури — енергетики, залізниць, портів, зв'язку. Іноземні інвестори вкладають капітал передусім у галузі з невеликим робочим періодом (торгівлю, харчову, легку, лісову промисловість та ін., частково в авіаційний та морський транспорт). Внаслідок використання цієї моделі частина засобів виробництва в цих країнах переходить в руки іноземних компаній.

Змішана модель роздержавлення і приватизації. Ця модель передбачала поєднання державної, колективної і приватної власності у різних пропорціях за переважання державної власності і державного контролю в стратегічних для народного господарства галузях, зокрема природних монополіях. Найближчою до цієї моделі є практика роздержавлення і приватизації в Китаї, внаслідок якої виникли передусім акціонерні підприємства та ін.

Сутність та механізм роздержавлення і приватизації в Україні. На сутність і механізм таких процесів істотно вплинула відсутність чітко обґрунтованої стратегії перетворень. Основними причинами цього стали неправильно визначені напрями трансформації економічної системи (масова лібералізація цін, зовнішньоекономічної діяльності, кланово-номенклатурна приватизація та ін.). Те, що відбувалось на практиці, суперечить Конституції України, де стверджується, що головною метою процесів роздержавлення і приватизації майна державних підприємств, а також землі та житлового фонду, є «створення багатоукладної соціально орієнтованої економіки». Основними принципами роздержавлення і приватизації названо створення можливості для кожного громадянина володіти засобами виробництва, житлом і землею; пріоритетне право трудових колективів і окремих громадян на додаткові пільги для придбання підприємств, житла і земельних ділянок для сільськогосподарського виробництва; продаж об'єктів за реальною вартістю шляхом застосовування форм приватизації за наявності конкуренції покупців; громадський контроль та широке інформування населення про процеси роздержавлення та приватизації. Проте дотримання цих принципів здебільшого ігнорувалося.

Основними методами роздержавлення та приватизації, які використовувались у постсоціалістичних країнах, були такі: викуп державних підприємств трудовими колективами; оренда трудовими колективами засобів виробництва з наступним їх викупом; сертифікатна приватизація; продаж акцій підприємств за гроші; укладення контрактів на управління державною власністю та ін.

В Україні сертифікатна приватизація здійснювалась упродовж 1993—1999 pp. При цьому було використано приватизаційних майнових сертифікатів на 10,3 млрд. грн. і компенсаційних сертифікатів на майже 20 млн. грн. За цим методом кожному громадянину України (а також Росії) надавався сертифікат на частку державного майна і можливість у наступний період обміняти їх на акції підприємств, але внаслідок невизнання приватизаційних сертифікатів справжніми цінними паперами, високих темпів інфляції, створення фіктивних трестів і хибних дій уряду у цій сфері ці сертифікати знецінились. Так, вартість роздержавленого майна у розрахунку на одну особу мала становити не менше 5 тис. дол., в Росії — 10 тис. крб. (за оцінками деяких авторитетних російських економістів, його вартість могла досягати 250 тис. крб.). Проте приватизаційний сертифікат не перетворився на справжній цінний папір (як це було в Чехії), а відтак значна частина їх була розкрадена у фіктивних трастових компаніях, штучно знизилася вартість майна підприємств (у 1996 р. таке знецінення становило 27 разів). Унаслідок цих та інших причин приватизаційні сертифікати в Україні продавались у середньому за 20 грн.

Продаж пакетів акцій підприємств за готівку поширювався на малі і середні підприємства. Таким шляхом до кінця 2004 р. в Україні було приватизовано майже 77,5 тис. об'єктів, а до державного бюджету надійшло приблизно 2,4 млрд. грн.

Щодо малих і середніх підприємств в Україні також використовувався метод оренди з наступним викупом. Завдяки цьому до трудових колективів перейшло понад 2,9 тис. об'єктів, а до державного бюджету — 1,9 млрд. грн.

У 2003 р. Фонд державного майна (ФДМ) управляв корпоративними правами держави у 1253 ВАТ і 12 холдингових компаніях із 34 створених державою. При цьому із 1253 пакетів акцій ВАТ за державою було реально закріплено лише 55 пакетів.

З метою роздержавлення і приватизації всі об'єкти власності були поділені на кілька груп. Так, до групи «А» відносились цілісні майнові комплекси з кількістю зайнятих до 100 осіб або понад 100 осіб, але за умови, що вартість основних фондів є меншою, ніж це необхідно для формування статутних фондів ВАТ. Крім того, до цієї групи належали готелі, санаторно-курортні заклади, будинки відпочинку та ін. До групи «Б» належали цілісні майнові комплекси з кількістю зайнятих понад 100 осіб і вартістю основних фондів, достатньою для створення статутних фондів ВАТ, та деякі інші об'єкти. Група «Б» охопила цілісні майнові комплекси підприємств або пакети акцій ВАТ, які займали монопольне становище на ринках відповідних товарів та послуг України або мали стратегічне значення для економіки та безпеки держави. До групи «Д» входили лише об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти. Група «Е» включала державні підприємства, акції яких (або частки, паї) розміщені у статутних фондах господарських товариств (у тому числі спільних підприємств), розташованих на території України або за її межами. До групи «Ж» належали об'єкти соціально-культурної сфери (охорони здоров'я, освіти, культури, телебачення та радіомовлення, видавничої справи та ін.).

На аукціонах за конкурсом в Україні з 1995 до кінця 2004 р. було продано пакетів акцій на суму 1,3 млрд. грн.; на фондових біржах — понад 2 млрд. грн.

Поряд з цими методами використовувались такі тіньові, криміналізовані схеми приватизації державної власності:

1) методика оцінки державної власності без індексації вартості основних фондів, яка проводилась у квітні 1996 p., що дає змогу акції державних підприємств продавати за цінами 1995 р. Крім того, з 1996 по 2003 рік інфляція в Україні становила понад 350%, що також штучно занизило вартість державної власності;

2) штучне заниження вартості майна багатьох рентабельних підприємств, доведення їх до банкрутства з метою продажу наближеним до влади кланово-олігархічним структурам. Так, п'ять теплових електростанцій були продані «Донбасенерго» за 207 млн. грн., тоді як їх залишкова балансова вартість становила понад 1 млрд. грн.; пакет акцій ВАТ «Росава» було продано за 4,2 млн. грн., а їх номінальна вартість становила майже 103 млн. грн. Одним із засобів доведення підприємств до банкрутства було звільнення фондом керівника підприємства, який забезпечував його прибуткову діяльність, і призначення іншого, завданням якого було доведення підприємства до банкрутства (ВАТ «Чисті метали»);

3) відсутність реальної конкуренції між покупцями, відсторонення покупців, які іноді пропонували вдвічі або втричі вищу ціну за об'єкт («Криворіжеталь»);

4) надання права реалізації державного майна податковій адміністрації та Міністерству юстиції. У 2001—2002 pp. податкова адміністрація реалізувала за заниженими цінами майна на суму понад 3 млрд. грн.;

5) створення холдингових компаній, яким передавались контрольні та блокуючі пакети акцій, як правило, великих стратегічно важливих підприємств за номінальною вартістю (іноді без урахування індексації основних фондів) при відсутності методики оцінки пакетів акцій цих підприємств. Наприклад, на початку 1998 р. була створена акціонерна холдингова компанія «Укрнафтопродукт», статутний фонд якої становив 30,5 млн. грн. Власні активи лише одного стратегічно важливого підприємства, контрольний пакет акцій якого увійшов до статутного фонду компанії «Укрнафтопродукт», досягали 150 млн. грн. Наприкінці 1999 р. пакет акцій цього холдингу у розмірі 42,2% статутного фонду було продано за 15,2 млн. грн., тоді як власні активи підприємств, що були передані холдингу, становили 300 млн. грн. У вересні 2000 р. ця холдингова компанія уклала кредитний договір з кіпрською інвестиційною компанією з обмеженою відповідальністю на суму 3 млн дол. і віддала під заставу контрольні пакети акцій трьох стратегічно важливих підприємств (ВАТ «Кримнафтопродукт», ВАТ «Київміськнафтопродукт», ВАТ «Ексімнафтопродукт»), тоді як власні активи останнього підприємства становили майже 150 млн. грн., а отриманий ним прибуток в 2000 р. — 56 млн. грн. Проте контрольний пакет цього підприємства було оцінено у 840 млн. грн., кредит не був повернений, а контрольні пакети трьох великих акціонерних компаній перестали бути державною власністю. Такі непоодинокі приклади кланово-номенклатурного та кримінального управління в Україні були зумовлені наближеністю керівників деяких холдингових компаній до вищих ешелонів влади. Загалом акціонерним та холдинговим компаніям було передано майнові права держави вартістю приблизно 23 млрд. грн. Одна з причин — відсутність ефективного законодавства. Загалом у сфері приватизації було виявлено лише у 2003 р. 3,6 тис. злочинів;

6) зменшення частки державної власності у статутних фондах акціонерних товариств шляхом збільшення таких фондів, внаслідок чого порушується Постанова Верховної Ради, прийнята в грудні 2002 р. У такий спосіб у 2003 р. було проведено додаткову емісію акцій ВАТ «Інгулецький ГЗК», HACK «Оранта» (колишній Укрдержстрах). Зокрема, рішенням Кабінету Міністрів у лютому 2004 р. керівництву «Оранти» було надано дозвіл на додатковий випуск акцій, внаслідок чого державний пакет акцій зменшився з 50% до 25%, а отже, держава була позбавлена права контролю;

7) поділ контрольного пакету акцій на менші блокуючі пакети, створення сприятливих умов конкурсу певним його учасникам (Нікопольський завод феросплавів);

8) ігнорування прав акціонерів приватизованих підприємств. За державною програмою працівники підприємства та пенсіонери, які придбали акції на пільгових умовах, мають право передати Фонду державного майна свої акції для реалізації разом з контрольним пакетом за конкурсною ціною, і отримати від нього кошти за продані акції, проте Фонд неодноразово відмовляв акціонерам, пропонуючи їм домовитись про продаж акцій з новим власником;

9) створення товариств з обмеженою відповідальністю, до статутного фонду яких передається державна власність, а держава отримує за це корпоративні права. У більшості таких товариств частка держави менша 50%, що не дає їй змоги контролювати таку власність. У такий спосіб було створено товариство з обмеженою відповідальністю «Торговий флот Донбасу», якому була передана державна власність «Азовського морського пароплавства» на суму 129 млн. грн., у тому числі 34 морських суден, але частка держави становила лише 25%. Загалом, на початку 2004 р. до статутних фондів 28 акціонерних компаній було передано державні корпоративні права приблизно 3000 акціонерних товариств;

10) продаж стратегічно важливих об'єктів компаніям-нерезидентам (зокрема, російським інвестиційним компаніям) за заниженими цінами нібито з метою залучення іноземних інвестицій у приватизовані підприємства. Насправді загальна сума російських прямих інвестицій становить лише приблизно 400 млн. дол., тоді як російські компанії контролюють цілі галузі промисловості, зокрема три найбільші нафтопереробні заводи. При цьому руйнується соціальна інфраструктура, оскільки робітники отримують менше соціальних благ. Закордонні власники тим самим усувають українських конкурентів. Так, після приватизації Миколаївського глиноземного заводу виготовлена на ньому продукція відправляється в Росію за ціною нижче 200 дол., тоді як світова ціна сягає 400 дол. Це завдає Україні значних економічних збитків;

11) неврахування об'єктів інтелектуальної власності, вартість яких становила 200 млрд. дол., при продажу і приватизації державних підприємств;

12) створення нових (здебільшого закритих) акціонерних компаній, до статутних фондів яких часто вносилося найцінніше майно державних підприємств;

13) неефективне та антидемократичне управління державними підприємствами, що виявляється у привласненні результатів їх діяльності кланово-номенклатурною елітою і лише частково народом. Так, у 2003 р. від державних підприємств вартістю в кілька десятків мільярдів гривень в державний бюджет надійшло лише 224 млн. грн., а сума нарахованих дивідендів досягала 330 млн. грн.

Важливо й те, що немало приватизованих підприємств здійснюють руйнівну для економіки цінову політику. Так, після приватизації «Криворіжсталі» ціни на її продукцію були підвищені у 2 рази. Підсумком антинародної приватизації є втрата державної власності і контролю над стратегічно важливими галузями економіки (нафтопереробною, зв'язком) та підприємствами; їх перехід до рук кланово-номенклатурної еліти України і до іноземних компаній; збільшення збитковості більшості приватизованих підприємств (за даними голови Рахункової палати) у десятки разів. Це означає, що ефективного власника Україна не отримала, а замість створення рівних стартових умов у процесі формування трансформованої економіки відбулось ще більше відчуження найманих працівників від економічної власності, а отже, і від влади. Основними формами такого відчуження є перетворення більшості акціонерів на формальних власників, які, отримавши акції, не спроможні економічно реалізувати їх шляхом привласнення дивідендів і набути реальних прав в управлінні акціонерними компаніями. Ці права значною мірою узурповані менеджерами вищої ланки роздержавлених підприємств, які без дозволу загальних зборів (вищого органу управління цими компаніями) здійснюють продаж або передавання частини активів як внесків до статутних фондів інших акціонерних товариств, що знецінює акції; додатковий випуск акцій за заниженими, порівняно з ринковими, цінами з метою зловживань, зокрема передавання частини таких акцій наближеним до влади особам, що сприяє встановленню повного контролю над акціонерними компаніями;

14) відсутність вільного продажу основної кількості цінних паперів як засіб контролю за їх рухом (у 2002 р. майже 95% таких угод відбулося поза межами організованого ринку, тобто фондових бірж).

Порушується право акціонерів на всебічну інформацію про фінансовий стан компанії, умови продажу акцій тощо. Загальні збори у деяких акціонерних компаніях не проводяться роками внаслідок маніпуляцій керівництва. Загальна сума реєстрацій акцій у 2002 р. становила менше 13 млрд. грн., у 2003 р. — 25,6 млрд. грн., а грошові угоди часто укладалися в офшорних банках. Це означає, що фондовий ринок в Україні не створено, а Закон «Про державне регулювання ринку цінних паперів» (1996) в Україні діє неефективно.

У схвалених Верховною Радою у травні 2003 р. рекомендаціях парламентських слухань «Наслідки і перспективи приватизації в Україні» зазначено про необхідність «переглянути концепцію приватизації державного майна з урахуванням її негативних результатів, відзначених учасниками парламентських слухань, стратегії економічного розвитку держави, а також урядової програми структурної перебудови економіки».

Завадила приватизації Постанова Верховної Ради від 21 жовтня 2001 p., яка започаткувала надто поспішні темпи приватизації: щодо малих підприємств — 1,5 року, середніх і великих — 4—5 років.

Негативними наслідками роздержавлення і приватизації у постсоціалістичних країнах світу є: позбавлення населення змоги отримувати товари і послуги з державного сектору за відносно дешевими цінами; зростання безробіття внаслідок капіталістичної раціоналізації державних компаній; продаж державної власності за штучно заниженими цінами; приватизація прибуткових підприємств, яка суперечить офіційно оголошеній меті оздоровити збитковий державний сектор; монополізація більшої частини державної власності у руках фінансового капіталу; зростання цін на державні товари та послуги. Негативні наслідки роздержавлення і приватизації переважають в Україні.

Водночас деякими позитивними надбаннями роздержавлення і приватизації в Україні стали значне зменшення частки державної власності і можливість у майбутньому формування на цій основі реального плюралізму форм власності; зосередження частини державної власності в руках трудових колективів; формування значної кількості формальних акціонерів, які могли б за певних умов стати реальними акціонерами.

bigmir)net TOP 100