Реклама на сайте Связаться с нами

С. В. Мочерний

Економічна теорія

Навчальний посібник

Київ
Видавничий центр «Академія»
2005

На главную
Економічна теорія. Мочерний С. В.

Структура економічного суверенітету України і шляхи його досягнення

Незалежність у формуванні технологічного способу виробництва. З'ясування структури економічного суверенітету необхідно органічно пов'язувати зі структурою економічної системи, всього суспільного способу виробнидтва. Економічну систему формують: система продуктивних сил, система техніко-економічних відносин, система організаційно-економічних відносин, система відносин економічної власності, господарський механізм. Перші два елементи в їх діалектичній єдності та взаємодії формують технологічний спосіб виробництва; перший і четвертий елементи утворюють суспільний спосіб виробництва. До складу господарського механізму входять не лише базисні складові суспільно-економічної формації, а й окремі ланки надбудовних відносин, зокрема юридичних, політичних.

Структура суверенітету України загалом, а отже, економічна безпека, залежить від структури суспільно-економічної формації. Оскільки до останньої належать як названі складові базисних відносин, так і найважливіші елементи надбудовних відносин (зокрема, соціальні, правові, політичні, національні, культурні, ідеологічні), то перед Україною стоїть завдання домогтися суверенітету в кожній з підсистем у надбудовних відносинах. Відсутність хоча б одного елементу суверенітету в усій суспільно-економічній формації робить Україну частково залежною від трансформованих структур командно-адміністративної системи колишнього Радянського Союзу, міжнародних фінансово-кредитних організацій, що негативно позначається на формуванні суверенітету загалом. Тому найважливішими складовими економічного суверенітету України є її незалежність у формуванні та розвитку технологічного способу виробництва, організаційно-економічних відносин, відносин економічної власності та адекватного їм господарського механізму. Матеріально-речова основа економічного суверенітету — незалежність країни у створенні свого технологічного способу виробництва.

Незалежність у формуванні та розвитку технологічного способу виробництва передбачає суверенітет України у створенні сучасного рівня розвитку системи продуктивних сил і техніко-економічних відносин.

У складі СРСР з властивою йому командно-адміністративною системою, всебічною залежністю від диктату центру Україна не мала змоги проводити власну політику регулювання (а водночас і управління) розвитку жодного елемента системи продуктивних сил. Вона навіть відставала у цій сфері від загальносоюзних показників. Так, якщо зіставити інтелектуальний потенціал за показником підготовки докторів і кандидатів наук на 10 тис. населення, то наприкінці 80-х років в Україні він становив відповідно 1,3 і 14, а в СРСР — 1,8 і 18, у Російській Федерації — 2,3 і 21. Крім того, з України до центру забирали чимало видатних науковців, кадри розподілялися по інших республіках Радянського Союзу. Проблеми з підготовкої працівників сучасного типу є однією з основних причин відставання у розвитку економіки України від передових країн Заходу, однією з перешкод для утвердження економічного суверенітету. Після проголошення державного суверенітету України серйозною загрозою у цій сфері є відплив талановитих учених за кордон, перехід у комерційні структури, поглиблення кризи у сфері науки й освіти та ін.

За порушених господарських зв'язків між пострадянськими країнами актуальною стає така складова економічного суверенітету як незалежність у створенні сучасних предметів праці, розв'язання сировинної проблеми, що формується у межах технологічного способу виробництва. Необхідно уникнути однобічної залежності в імпорті стратегічно важливої сировини з якоїсь одної країни.

Суверенітет України у формуванні техніко-економічних відносин передбачає незалежність при встановленні раціональної структури господарських зв'язків між підприємствами (об'єднаннями) різних країн (поставок за кооперацією та ін.), міжгалузевої структури тощо. Такі зв'язки диктувалися центром в адміністративному порядку, нерідко ігнорувалися при цьому критерії раціональності та рентабельності, щоб штучно прив'язати економіку України до господарств інших республік. Водночас значна кількість виробничих зв'язків була економічно доцільною, їх розрив заподіяв збитки цим країнам. Тому такі зв'язки потрібно відновлювати або налагоджувати на принципово новій основі, тобто з урахуванням національних витрат і особливостей дії економічних законів на інтернаціональному рівні.

Для обґрунтованої оцінки перелічених чинників слід враховувати дію двох суперечливих тенденцій (до утворення моноетнічних та поліетнічних держав, з одного боку, і переростання світовими інтеграційними процесами меж державних суверенітетів — з іншого) та економічних процесів, що зумовлюють кожну з них. Крім того, необхідно спиратися на досвід більшості країн Заходу. З економічного боку перша тенденція супроводжується формуванням здебільшого закритих національних держав, а друга — зростаючою їх відкритістю, все більшим залученням до міжнародного поділу праці, до світової економіки.

Найважливішим кількісним показником замкнутості чи відкритості національної економіки є частка країни у світовому виробництві, з одного боку, і світовому товарному експорті — з іншого.

Відкрита економіка — економіка країни, яка, виходячи з національних інтересів, відкриває свої кордони для ввезення капіталу, імпорту товарів і послуг з інших країн, а з посиленням конкурентоздатної власної продукції вільно експортує свої товари і послуги, здійснює вивезення капіталу й міграцію робочої сили.

За цим критерієм СРСР і колишня Україна були досить замкнутою економічною системою. Так, наприкінці 80-х років на СРСР припадало до 14% чистого світового матеріального продукту (або національного доходу без сфери послуг), але лише 4% світового експорту (частка слаборозвинутих країн у виробництві чистого матеріального продукту в той час становила 14,3%, проте їхня частка у світовій торгівлі перевищувала 20%). Наведені дані свідчать про значно більшу відкритість економік країн «третього світу» порівняно з економікою країн Радянського Союзу.

Оскільки державний, народний та національний суверенітети належать також до сфери надбудовних відносин, які розвиваються за власними внутрішніми законами і залежать від базисних відносин лише в остаточному підсумку, то було б помилкою ставити у пряму однолінійну залежність тенденцію до утворення моноетнічних та поліетнічних держав і формування замкнутих національних економік, з одного боку, й переростання світовими інтеграційними процесами меж державних суверенітетів і зростання відкритості економіки — з іншого. Такий зв'язок має опосередкований характер і визначається історичними умовами розвитку національної економіки, рівнем розвитку продуктивних сил, обсягом внутрішнього ринку, ступенем забезпеченості країни природними ресурсами, розвитком сфери послуг та іншими факторами. Однак заперечення наявності цього взаємозв'язку означало б ствердження цілковитої ізоляції базису від надбудови у межах суспільно-економічної формації, що суперечить практиці розвитку цивілізації.

У межах такої взаємозалежності (між переростанням світовими інтеграційними процесами меж державних суверенітетів і зростанням відкритості національних економік) діє суто економічна закономірність. Вона полягає в тому, що ступінь відкритості економіки перебуває у прямо пропорційній залежності від рівня розвитку продуктивних сил і економічного потенціалу країни. Так, частка експорту у ВВП в Японії та США в середині 90-х років XX ст. становила менше 11%, в Італії — майже 20, в Данії — 36, в Голландії — 57, в Люксембурзі та Бельгії — понад 50%.

При обчисленні ступеня відкритості економіки слід враховувати не лише експортну квоту матеріального продукту або ВНП тощо, а й структуру самого експорту, зокрема співвідношення частки сировини та машин і устаткування. У республік СРСР цей показник був таким, як у слаборозвинутих країнах, оскільки майже 60% експорту становили товари сировинно-енергетичної групи, а, скажімо, в експорті Японії до 80% припадало на машини й устаткування. В Україні в 1989 р. у структурі експортних поставок машини й устаткування становили 22%, сировина, матеріали й товари народного споживання — 72%. Із загальної суми вивезення продукції за кордон до 47 млрд. крб. (у поточних цінах) в 1988 р. понад 40 млрд. припадало на міжреспубліканський обмін. При цьому з колишніми республіками Україна мала активне торгове сальдо в сумі 3,6 млрд. крб., а її зовнішньоекономічна діяльність характеризувалася пасивним сальдо в сумі 6,5 млрд. крб. Це свідчить, насамперед, про надзвичайно низьку конкурентоспроможність промисловості України, високу замкнутість її економіки щодо економік країн, які не належать до складу СНД, низький рівень розвитку продуктивних сил, міжнародного поділу праці тощо.

Отже, один із важливих факторів досягнення економічного суверенітету України — подолання зазначених вище негативних явищ (низька конкурентоспроможність промисловості та сільського господарства України тощо), зростання ступеня відкритості економіки. (Так, за рівнем конкурентоспроможності Україна у 2002 р. займала 117 місце серед 123 країн.) Для цього необхідно здійснити комплекс тактичних і стратегічних заходів. Щодо стратегічних цілей, то, зокрема, слід домагатися поступової переорієнтації економіки України на ринки країн далекого зарубіжжя. Це, у свою чергу, передбачає інтенсивну структурну перебудову економіки, активне здійснення наукової, промислової та інших форм політики, стимулювання зовнішньоекономічної діяльності підприємств, створення спільних підприємств тощо.

Для досягнення тактичних цілей слід розробити заходи щодо сприяння експорту, створення сприятливих фінансових умов для українських експортерів через запровадження ефективного митного контролю, формування ефективної банківської системи тощо. Відсутність належного митного контролю та раціонального валютного регулювання заподіює економіці України значних збитків.

Роль відносин власності та господарського механізму у формуванні економічного суверенітету. Третя важлива складова економічного суверенітету України, якщо виходити зі структури економічної системи, — її незалежність у формуванні та розвитку досконаліших економічних відносин власності.

Власність як економічна категорія є діалектичною єдністю матеріально-речового змісту і суспільної форми. Отже, економічний суверенітет у цій сфері суспільного способу виробництва має два виміри. В аспекті матеріально-речового змісту власність означає певну сукупність матеріальних благ, грошей, цінних паперів, певні об'єкти привласнення (засоби праці, предмети праці, предмети споживання, земля, послуги, а також патенти, ліцензії як об'єкти інтелектуальної власності), до яких належить і робоча сила — специфічний об'єкт привласнення. Об'єктами власності є й природні ресурси, територія, створений національний доход, інформація та ін. Тому економічний суверенітет України передбачає встановлення повної або абсолютної власності українського народу на всі названі об'єкти привласнення, а також на повітряний басейн над її територією. У СРСР частка всесоюзних міністерств і відомств у власності на засоби виробництва України становила до 95%, що відповідало більшою мірою статусу колонії, а не суверенної держави.

Щодо суспільної форми власність як економічна категорія означає відносини між людьми з приводу привласнення різних об'єктів власності в усіх сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, розподілі, обміні та споживанні), тому економічний суверенітет України означає повну незалежність економічної власності при створенні найбільш адекватної їй системи відносин.

Теоретичним вираженням відносин економічної власності (у діалектичній взаємодії матеріально-речового змісту і суспільної форми) є вся система економічних категорій, зокрема вартість, ціна, прибуток, заробітна плата, гроші, товар тощо. Тому економічний суверенітет України у сфері економічних відносин власності означає незалежність держави (уряду, підприємств, об'єднань тощо) від інших країн в ціноутворенні, перерозподілі прибутків, встановленні заробітної плати тощо.

Внаслідок інтенсивних світових інтеграційних процесів, зокрема при вступі України у наднаціональні організації конфедеративного чи федеративного типу, вона може поступатися частиною прав або повноважень при здійсненні наднаціональними органами узгодженої з нею цінової, кредитної, фінансової політики. Ці процеси все більше поширюються, зокрема, у країнах ЄС.

Якщо розвиток інтеграційних процесів у Європі відбуватиметься саме так (закони продуктивних сил, усуспільнення виробництва і праці диктують такий хід подій), то Україна через певний час віддаватиме (або передаватиме, поступатиметься, обмежуватиме) окремі права суверенної держави (зокрема, поступатиметься частиною прав при здійсненні законодавчої діяльності, економічної та соціальної політики тощо) наднаціональним органам. Інакше її економіка розвиватиметься всупереч тенденціям і закономірностям світового господарства, світової цивілізації, що негативно позначилося б на ході соціально-економічного прогресу, життєвому рівні населення.

Економічний суверенітет України у формуванні та розвитку господарського механізму передбачає можливість законодавчих органів і уряду України застосовувати всю сукупність правових, адміністративних та економічних важелів для регулювання сторін, елементів, складових розвитку суспільного способу виробництва, а також здійснення контролю за виконанням прийнятих рішень.

На сучасному етапі становлення економічного суверенітету Україні необхідно сформувати власний незалежний господарський механізм, оволодіти всім арсеналом державного регулювання економіки, запозичити передовий досвід країн Заходу в регулюванні цін, грошового обігу, здійсненні структурної політики тощо. Згодом за участі України у федеративних або конфедеративних утвореннях виникне потреба в узгодженні національного господарського механізму з відповідним механізмом інших країн, у передаванні частини економічних та юридичних важелів регулювання економіки наднаціональним органам. Воно повинно супроводжуватися стабільним розвитком економічної системи, соціально-економічним і політичним прогресом.

bigmir)net TOP 100