Реклама на сайте Связаться с нами

С. В. Мочерний

Економічна теорія

Навчальний посібник

Київ
Видавничий центр «Академія»
2005

На главную
Економічна теорія. Мочерний С. В.

Міжнародна міграція робочої сили і міграційна політика

Сутність і причини міжнародної міграції робочої сили. Як форма міжнародних економічних відносин, міжнародна міграція робочої сили виникає і розвивається водночас зі становленням і еволюцією міжнародної міграції капіталу, міжнародної торгівлі. Інтенсивно цей процес відбувався наприкінці XVIII — на початку XIX ст. із здійсненням промислової революції та формуванням технологічного способу виробництва, заснованого на машинній праці.

Міжнародна міграція робочої сили — процес переміщення працездатного населення у межах світового господарства в пошуках роботи, кращих умов життя та ін., а також сукупність економічних відносин з приводу організації цього процесу та привласнення результатів праці мігрантів.

Міжнародна міграція робочої сили спричинена насамперед економічними факторами:

1) дією законів капіталістичного нагромадження, народонаселення, нерівномірності економічного розвитку тощо, які зумовлюють відносне перенаселення в одних країнах та нестачу робочої сили в інших;

2) істотною різницею в умовах праці, рівні заробітної плати, рівні життя, умовах підприємницької діяльності тощо;

3) циклічним характером економічного розвитку, зокрема асинхронністю економічного циклу в різних країнах;

4) нерівномірним розгортанням НТР, структурних криз і структурних реформ;

5) демографічними факторами, різницею у природному прирості населення;

6) політичними, військовими, національно-етнічними та іншими неекономічними чинниками.

Таку міграцію частково зумовлюють неекономічні фактори. З погляду речового змісту міграція малокваліфікованої та некваліфікованої, недостатньо освіченої робочої сили відбувається, по-перше, з азійських та африканських країн у розвинуті країни західної Європи, з латиноамериканських країн — до США та ін. Цей вид міграції наймасовіший. По-друге, триває міграція висококваліфікованої та освіченої робочої сили із західноєвропейських країн до США, частково із слаборозвинутих країн, країн колишнього СРСР (зокрема з України до США та країн Західної Європи і деяких країн Східної Європи).

З погляду соціально-економічної форми міжнародна міграція робочої сили означає процес формування її інтернаціональної вартості, а також певну сукупність відносин економічної власності між різними суб'єктами з приводу привласнення створеного нею необхідного і додаткового продукту.

Процес формування інтернаціональної вартості робочої сили формують три основні елементи:

1) формування нових витрат, пов'язаних з утриманням самого працівника і членів його сім'ї, тобто зростаючих фізичних, нервових, психічних, розумових витрат, зумовлених підвищенням інтенсивності та продуктивності праці, а також споживання певної кількості матеріальних і духовних благ за іншими цінами, оплата житла тощо. Зміни в утриманні членів сім'ї пов'язані з грошовими переказами на утримання сім'ї, а в разі міграції найманого працівника з сім'єю — зі споживанням інших благ та новими цінами на них;

2) поява нових витрат, зумовлених необхідністю перекваліфікації, отримання нової професії, вивчення мови тощо;

3) розвиток нових потреб найманого працівника в якісно новому середовищі, тобто модифікація соціально-історичного елемента вартості робочої сили, в якому відображається розвиток матеріальних, соціальних і духовних потреб.

Як засвідчив чималий досвід формування інтернаціональної вартості робочої сили в країнах ЄС, така вартість утворюється на основі середніх для певного регіону рівнів освіти та кваліфікації працівників, середньої складності праці, середніх умов відтворення робочої сили нормальної якості. Виявом цього процесу є певне вирівнювання заробітної плати на середньому (а не нижчому і не вищому) для ЄС рівні, на що впливає не лише інтернаціональна вартість товару, а і його ціна. Остання, у свою чергу, може відхилятися вгору й донизу від вартості залежно від попиту та пропозиції на товар, економічної кон'юнктури загалом та інших чинників.

В інших країнах та регіонах інтернаціональна вартість може формуватися на нижчому від середнього рівні. Це зумовлено тим, що імпортована робоча сила переважно використовується на непрестижних, нижчеоплачуваних роботах, відбувається дискримінація в її використанні (а отже, й в умовах праці та оплати), в обмеженні економічних, соціальних, політичних та громадських прав. Така сама ситуація складається в межах ЄС і у разі міграції малокваліфікованої робочої сили з асоційованих пострадянських країн.

Щорічно в пошуках роботи, кращих умов життя у 90-ті роки XX ст. емігрувало до 25 млн. осіб (на початку 80-х років — приблизно 20 млн.). Кількість іноземних працівників у США в середині 90-х років становила 7—8 млн., в країнах Західної Європи — понад 14 млн., у нафтодобувних країнах Близького Сходу — до 4 млн. осіб. Це свідчить про переміщення центру міграції робочої сили зі США до Західної Європи. Найбільшого динамізму й завершеності набула міжнародна міграція робочої сили в країнах ЄС.

Створюючи кращі умови праці, встановлюючи вищу заробітну плату, США здійснюють активну політику переміщення кадрів вищої та найвищої кваліфікації, особливо молодих. Тому майже третина всіх лауреатів Нобелівської премії в цій країні — емігранти.

Важливою особливістю в 90-ті роки стала масова міграція працездатного населення як всередині СНД, так і в інші розвинуті країни. Наприклад, у Росії наприкінці 90-х років — на початку XXI ст. налічувалося понад 3 млн. мігрантів, зокрема й з України. Загалом з нашої країни емігрувало до 7 млн. осіб.

Якісно новою формою міграції робочої сили в епоху НТР є масові переміщення науково-технічних кадрів із окремих держав Західної Європи та країн СНД (насамперед, з Росії та України) до США.

Ще однією ознакою міжнародного руху робочої сили в сучасних умовах є послаблення стихійності та посилення регульованості цього процесу з боку як окремих національних країн, так і міжнародних організацій. Крім того, постійно зростають масштаби нелегальної еміграції. Так, щорічний потік нелегальних емігрантів до США перевищує 1 млн осіб. Розвинуті країни світу намагаються здійснювати імміграційну політику з метою припливу й використання найбільш працездатної, мобільної, в розквіті фізичних та розумових здібностей робочої сили.

Як і будь-яка форма міжнародних економічних відносин, міжнародна міграція робочої сили має позитивні й негативні наслідки.

Позитивним для країн-експортерів робочої сили є зменшення безробіття, набуття емігрантами нових знань і досвіду, поліпшення їх (та членів їхніх сімей) умов життя, отримання країною-експортером додаткового джерела валютних доходів у формі грошових переказів від емігрантів, а отже, поліпшення її платіжного балансу (крім того, повертаючись з еміграції, наймані працівники привозять з собою цінності та заощадження на суму, яка приблизно дорівнює їх грошовим переказам). Так, на початку XXI ст. мігранти переказали до 70 млрд. дол. у свої країни, зокрема в Україну — 7 млрд. дол.

До негативних наслідків країни-експортера відносять насамперед відплив високоосвічених та висококваліфікованих кадрів (так званий «відплив умів»). Якщо виходити з наведених вище оцінок про середню вартість створюваної однієї складної робочої сили в США, яка в середньому перевищує 400 тис. дол., а інженера — до 800 тис. дол., то у разі постійного виїзду з країни таких спеціалістів держава-експортер зазнає відповідних збитків, а ще більших — у разі виїзду кандидата або доктора наук.

Державне та наддержавне регулювання міжнародної міграції робочої сили. Міграційні процеси робочої сили потребують державного та наддержавного регулювання.

Державне регулювання міжнародної міграції робочої сили — сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу держави на міграційний рух працездатного населення з метою його пристосування до потреб національної економіки і потреб розширеного відтворення великого капіталу.

Ця сукупність форм і методів залежить від особливостей історичного розвитку країни, економічної кон'юнктури, умов відтворення. Так, у США в перші 140 років існування країни відбувалося освоєння величезних вільних територій, бракувало робочої сили, тому імміграція в цю країну в той час була практично вільною (здійснювалася без будь-яких обмежень).

З 1952 р. уряд почав регламентувати в'їзд мігрантів за такими критеріями: суворий відбір мігрантів; члени сім'ї емігрують разом з главою сім'ї; значна частка осіб, які іммігрують на підставі родинних зв'язків; відносна свобода вибору місця проживання й роботи; значний відсоток іммігрантів, які після п'яти років перебування у країні отримують американське громадянство; набуття статусу біженців багатьма іноземними громадянами.

Важлива роль належить державному регулюванню кількісного та якісного складу мігрантів. Для регулювання їх кількості використовують показник імміграційної квоти, який розраховують і затверджують щороку. При цьому враховують статево-вікову структуру, рівень освіти, безробіття, наявність ринку житла та інші параметри.

Якісний склад працівників-мігрантів регулюється процедурою визнання наявних у них документів про освіту або професійну підготовку, роботу за спеціальністю; встановленням вікового цензу (більші шанси на в'їзд мають молоді працівники); врахуванням національності (для забезпечення національної рівноваги) і стану здоров'я; додатковими вимогами до певних професій і спеціальностей (наприклад, програміст повинен володіти прийнятими у країні програмними методами та ін.); врахуванням деяких якостей особистості. Пріоритет віддається підприємцям, які хотіли б зайнятися бізнесом.

Країни-експортери робочої сили також впливають на міжнародну міграцію працівників різними методами:

1) регулювання обсягів еміграції та якісного складу емігрантів (деяким із них відмовляють в еміграції через нестачу кваліфікованих і висококваліфікованих спеціалістів, за несприятливої демографічної ситуації);

2) використання еміграції як засобу залучення валютних ресурсів в економіку країни (відкриття валютних рахунків з наданням вищих відсоткових ставок, створення вигідніших умов для використання цих коштів, вимога про переказ у країну певної частки зарплати тощо, залучення частин коштів посередницьких організацій та ін.);

3) намагання захистити права емігрантів за кордоном, укладаючи двосторонні угоди з країною-імпортером, використовуючи контрактну форму найму робочої сили для роботи за кордоном (яка повинна гарантувати певну заробітну плату, оплату проїзду, житла, медичного обслуговування тощо);

4) організація спеціальних установ, фондів, представництв, аташе з праці при посольствах тощо, які приймають народні конвенції, угоди з трудової міграції, стежать за дотриманням основних прав емігрантів, допомагають у забезпеченні їх медичними послугами, житлом, навчанням дітей у школі (цим займаються спеціальні фонди).

Важливим засобом регулювання процесу трудової міграції є запровадження обов'язкового державного ліцензування діяльності організацій щодо найму працівників для роботи за кордоном. Ліцензію надають лише тим організаціям, які мають необхідні знання, досвід роботи, міжнародні зв'язки й можуть нести відповідальність (юридичну, матеріальну) за свої дії.

Регулювання міжнародної міграції робочої сили окремими країнами в сучасних умовах відбувається на підставі правових норм і правил, зафіксованих у документах міжнародних організацій, насамперед МОП. При цьому держави, які ратифікували міжнародні конвенції, визнають пріоритет міжнародного права над національним.

МОП створена в 1919 р. У 1962 р. на 46-й сесії МОП було прийнято угоду про основні цілі та норми державної політики, в якій закріплювалися такі самі права мігрантів, як і корінних жителів, зокрема у сфері соціального забезпечення. Країни, які ратифікували цю угоду, зобов'язалися надавати мігрантам за місцем їх проживання соціальну допомогу (оплату медичного обслуговування, допомогу в разі безробіття, хвороби, інвалідності, професійного захворювання тощо). У загальнішому плані визначається рівність мігрантів щодо національності, релігії, статі тощо.

Захист прав мігрантів забезпечується через організацію безплатних служб для допомоги мігрантам. Ці служби надають їм необхідну інформацію; вживають заходів, які допомагають виїзду мігрантів та їх переміщенню; забезпечують переведення заробітної плати й заощаджень на батьківщину; дбають про письмове оформлення трудових контрактів і дотримання прав мігрантів на їх отримання (ці контракти передбачають термін найму, умови та зміст праці, рівень заробітної плати і порядок її виплати) та рівність в отриманні мінімальної заробітної плати, забезпечують право на освіту і здобуття кваліфікації (а також її підвищення), участь в профспілках, працевлаштування й соціальне забезпечення.

Міжнародна економічна інтеграція. Інтернаціоналізація технологічного способу виробництва супроводжується посиленням міжнародної концентрації виробництва, міжнародною кооперацією та спеціалізацією тощо. В сукупності вони є матеріальною основою інтернаціоналізації організаційно-економічних та виробничих відносин (або відносин економічної власності) й господарського механізму, що, у свою чергу, детермінує процес інтернаціоналізації соціальних, правових та інших надбудовних відносин.

Найбільшого розвитку ці процеси набули в інтеграції країн Західної Європи, зокрема в утворенні та функціонуванні Європейського економічного співтовариства, або Спільного ринку. Спершу це було об'єднання шести країн (ФРН, Франції, Італії, Бельгії, Голландії та Люксембургу), які підписали Римський договір 1957 p., що набув чинності з 1.1.1958. У 1973 р. до них приєдналися Великобританія, Данія, Ірландія, у 1981 р. — Греція, у 1986 р. — Португалія та Іспанія. У 1991 р. на сесії ЄЕС було підписано угоду між ЄЕС і Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ) про створення Європейського економічного простору (ЄЕП). До ЄАВТ, яка була створена в 1960 p., увійшли Великобританія, Норвегія, Данія, Швеція, Австрія, Швейцарія, Португалія. Отже, в ЄЕП тоді входило 17 європейських країн, у ЄС — 15.

Згідно з Єдиним Європейським актом 1987 р. і Маастріхтським договором 1991 р. було утворено Європейський Союз.

У 2004 р. до складу ЄС увійшли Польща, Чехія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Литва, Латвія, Естонія, Кіпр, Мальта. Прийняття до свого складу цих країн обійдеться бюджету ЄС до 2008 р. у 80 млрд. євро.

Головними органами ЄС є Рада міністрів (до якої належать представники країн-учасниць на рівні міністрів і яка наділена законодавчою владою, а її рішення обов'язкові й входять до національного законодавства); Європейська комісія (у складі 20 осіб, яких призначають уряди національних країн на 5 років), яка виступає із законодавчими ініціативами та сприяє їх втіленню в життя та ін.; Європейський парламент (до нього прямим голосуванням обирають 626 депутатів, які здійснюють законотворчу діяльність і контролюють діяльність ЄС, Європейського Суду та ін.). У 2005 р. була прийнята Конституція ЄС, яку повинні ратифікувати всі країни.

Колишній голова Комісії ЄС Жак Делор підрахував в 1992 p., що за 33 роки свого існування ЄС пережив 10 років динамічного розвитку, 5 років криз, 19 років застою. За цей час були закладені основи митного союзу (знижені, а відтак скасовані митні збори при перевезенні товарів з країни в країну, встановлені єдині тарифи в торгівлі з іншими державами); жителі країн-учасниць мають змогу пересуватися всередині співтовариства без паспортів і віз (лише з національним посвідченням особи); почалося взаємне визнання свідоцтв та дипломів про освіту; громадяни інтегрованих країн мають право на постійне проживання в іншій країні за наявності роботи; проводиться спільна сільськогосподарська політика; майже без перепон компанії цих країн роблять взаємні інвестиції; вільно переміщуються товари і послуги, робоча сила і капітали. Надалі планується узгоджувати єдину податкову, цінову політику тощо, тобто домогтися повної економічної інтеграції. Так, з 1993 р. будь-який банк-резидент має право на здійснення всіх банківських операцій у будь-якій країні ЄС. У 1999 р. створено Центральний Європейський банк, який разом із центральними банками інших країн ЄС сформує єдину Європейську систему центральних банків, а у безготівковий обіг введено єдину валюту — євро (у готівковий обіг вона була запроваджена в 2003 p.). Існування різних національних валют щорічно обходилося підприємствам ЄС в понад 30 млрд. дол. Єдиний наднаціональний бюджет ЄС становить понад 100 млрд. євро (1,5% ВВП цих країн).

Економічна інтеграція супроводжується і значними втратами. У країнах ЄС зросло безробіття (до 20 млн. осіб), із сільськогосподарського обігу через перевиробництво продукції на початку 2000 р. було вилучено майже 15 млн. га землі, знищується чимало готової сільськогосподарської продукції, тоді як у цих країнах налічується майже 30 млн. бідних. Загалом життєвий рівень більшості населення підвищується. Наприкінці 80-х років жителі ЄС витрачали на продовольство до 20% споживчих витрат, у 2000 р. — 11%. У 1987 р. уперше витрати на відпочинок та розваги перевищили витрати на харчування. Передбачається скорочення тривалості робочого тижня до 35—36 годин та ін. Зростають темпи реальних доходів населення.

ЄС здійснює також єдину соціальну політику, спрямовану (згідно з офіційними документами) на забезпечення вищого рівня соціальної єдності, унеможливлення експлуатації.

Економічна інтеграція супроводжується політичною, юридичною та іншими видами інтеграції у сфері надбудови. Сьогодні ЄС — це переважно конфедеративний устрій зі значними елементами федерації. Такі органи цієї організації, як Рада та Комісія наділені правом прийняття юридично обов'язкових для держав-учасниць цього товариства рішень з багатьох питань. Крім проблем вільного переміщення товарів, послуг, робочої сили та капіталів, керівні органи товариства мають право вирішального голосу (наднаціональне право) у сфері сільськогосподарської, антитрестівської, транспортної політики та у сфері зовнішньої й внутрішньої торгівлі. Згідно з рішеннями Маастріхтського договору в ЄС запроваджено єдине громадянство. Водночас ці країни не проводять єдиної промислової політики. Згодом органи ЄС матимуть право регулювати валютні відносини. Тому правильним є твердження Дж. Піндера (професора Королівського інституту міжнародних відносин Великобританії) про те, що «розвиток співтовариства з часу його утворення може розглядатися як поступ до створення федеративної системи». Якщо інтеграція, на його думку, пошириться й на сферу безпеки, то це співтовариство стане федеративною державою.

Нині, коли наднаціональні органи приймають закони лише у межах тих функцій, які добровільно делегують їм національні держави, закони окремих країн не можуть протиставлятися законам всього співтовариства і не повинна виникати проблема їх пріоритету. З прийняттям у 1986 р. Єдиного європейського акта в разі конфлікту національного права і права співтовариства пріоритет надається праву співтовариства. Це право поширюється на всіх фізичних та юридичних осіб у країнах. Для того щоб воно набуло чинності, не потрібна згода всіх учасників співтовариства. Наприкінці 90-х років сферами такого права, крім названих, стали єдина політика в соціальній сфері, у сфері охорони навколишнього середовища, фундаментальних досліджень, регіональна політика. Більшість країн ЄС дійшли висновку про необхідність поглиблення інтеграції у сфері зовнішньої політики та безпеки. Планується створення Кабінету Міністрів ЄС. У недалекому майбутньому постане питання обрання президента ЄС, головною функцією якого буде координація діяльності держав співтовариства у політичній, військовій, соціальній, економічній та інших сферах.

bigmir)net TOP 100