Реклама на сайте Связаться с нами

С. В. Мочерний

Економічна теорія

Навчальний посібник

Київ
Видавничий центр «Академія»
2005

На главную
Економічна теорія. Мочерний С. В.

Валютний ринок і валютне регулювання

Сутність сучасного валютного ринку. Його масштаби тісно пов'язані з міжнародними угодами про міжнародну торгівлю, міжнародний рух капіталу, робочої сили, розрахунки центральних банків з міжнародними фінансовими організаціями, а також із поповненням або витратою золотовалютних резервів центральних банків; з різноманітними валютними операціями (купівля-продаж валюти на різних умовах, валютний арбітраж та ін.) тощо, при здійсненні яких між їх учасниками формується певна сукупність міжнародних валютних відносин.

Валютний ринок (лат. valeo — коштую) — система міжнародних валютних відносин з приводу організації та купівлі-продажу національних й іноземних валют для забезпечення міжнародних платежів.

Основними суб'єктами цих відносин є: фізичні та юридичні особи, зайняті зовнішньоекономічною діяльністю; некомерційні банківські установи, які здійснюють валютне обслуговування зовнішніх зв'язків; посередники (окремі брокери, брокерські фірми), які за свої операції отримують комісійну винагороду; державні установи (насамперед, центральні банки та державні скарбниці окремих країн).

Серед суб'єктів валютного ринку провідна роль належить транснаціональним банкам, які здійснюють готівкові та безготівкові міжбанківські операції. Тому ці банки мають вирішальний вплив на валютні курси, масштаби валютного обігу.

Об'єктами валютного ринку є не лише національні грошові одиниці, а й цінні папери, платіжні документи (чеки, векселі, акредитиви тощо) в іноземній валюті.

До найбільших валютних ринків світу належать валютні центри Нью-Йорка, Лондона, Парижа, Цюріха, Франкфурта-на-Майні, Сан-Франциско, Токіо, Мілана, Сінгапуру, Гонконгу та ін. Валютний оборот у цих центрах за останні два десятиріччя значно зріс. Так, якщо в 70-ті роки середньорічний оборот становив 200 млрд., то наприкінці 90-х — майже 100 млрд. дол. щоденно, а сукупний оборот валютних ринків перевищує 90 трлн. дол. на рік. Значною мірою його формують міжбанківські операції, які здійснюють приблизно 750 могутніх комерційних банків та їх філіали. Понад 65% світового валютного обороту припадає на американський долар.

Сутність валютного ринку та його структура повніше виявляються в його якісних ознаках:

1) функціонування ринку на засадах конкуренції, на яку, у свою чергу, впливають попит і пропозиція на інші валюти (національні, колективні тощо), прагнення привласнити максимальний дохід;

2) органічне доповнення конкуренції національним та наднаціональним регулюванням. Переважаючою стороною в цій своєрідній єдності протилежностей є наднаціональне регулювання. Більше того, сама конкуренція у процесі взаємодії цих сторін (їх взаємопроникнення, взаємопереходу, взаємозаперечення) стає все більш регульованою.

Двома основними видами операцій на валютному ринку є операції на умовах «СПОТ» та форвардні операції.

Операції «СПОТ» (англ. spot — наявний, негайно оплачуваний) передбачають валютні угоди, згідно з якими поставка валюти здійснюється переважно впродовж 24 годин. Відповідно до цього встановлюється і валютний курс «СПОТ», який є базовим курсом на момент укладення угоди. Різниця в часі між поставкою та оплатою валюти зумовлена необхідністю проведення банківських операцій по розрахунках.

Форвардні операції (англ. forward — вперед) — позабіржові строкові угоди, розрахунки за якими здійснюються через певний період часу на заздалегідь узгоджену дату. Переважно такі операції здійснюють банки, промислові й торговельні компанії, щоб уникнути можливих збитків від коливань валютних курсів. Форвардні валютні курси відрізняються від попередніх курсів на величину «скидки», «зниження», пов'язаних з відстрочкою платежів. Різновидом строкових угод є опціонні операції, за якими суб'єкти валютного ринку мають право купити або продати валюту у заздалегідь встановленому обсязі за твердою ціною впродовж певного періоду.

Валютний курс і валютна політика. Необхідність визначення валютного курсу зумовлена потребами в обміні іноземних валют на національну при експорті та імпорті товарів і послуг, надходженні капіталів та їх переведенні за кордон, тощо.

Валютний курс — ціна грошової одиниці однієї країни, виражена у грошових одиницях інших країн.

Сутність валютного курсу повніше (комплексно) розкривають виконувані ним функції:

— порівняння національних цін на товари, послуги, робочу силу з відповідними цінами інших країн та світовими цінами;

— порівняння витрат виробництва, продуктивності праці, торговельних і платіжних балансів тощо;

— певний перерозподіл національного доходу між країнами, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність.

На валютний курс впливає чимало факторів: стан платіжного балансу, рівень інфляції, співвідношення між попитом і пропозицією кожної валюти, міграція капіталів між країнами, політична стабільність, економічна кон'юнктура, стійкість валюти і довір'я до неї та ін.

Валютні курси визначаються на основі співвідношення купівельної спроможності (сили) різних національних валют, що характеризує ту суму товарів і послуг, які можна придбати за певну грошову одиницю (порівняно з базовим періодом).

Паритет купівельної сили — співвідношення між двома (кількома) валютами за їх купівельною спроможністю щодо товарів чи послуг (частковий паритет) або щодо всього суспільного продукту (повний паритет), а також через зіставлення витрат виробництва.

Паритет купівельної сили, що вимірюється зіставленням рівня цін стандартного набору товарів і послуг (так званого споживчого «кошика»), визначають за формулою


ПКС = (PIB) / (PIA) ,

Де PIB — рівень цін в одній країні за певний період; PIA — рівень цін в іншій країні за відповідний період.

На відміну від валютних курсів, паритет купівельної сили офіційно не фіксується, хоч і відіграє значну роль у з'ясуванні закономірностей руху валютних курсів. Це зумовлено значними відмінностями в ціноутворенні, якісними відмінностями між товарами, які мають такі споживчі якості та властивості, методами їх оцінки та іншими факторами. Тому твердий паритет купівельної сили розрахувати неможливо.

Поточний ринковий валютний курс може протягом тривалого часу відхилятися від відносної купівельної спроможності валюти (тобто від вартісної основи). Це зумовлено тим, що в різних країнах існують відмінності у відсоткових ставках (що впливають на співвідношення попиту і пропозиції на певну валюту), незбігання (асинхронність) у перебігу економічного циклу, неадекватний (за часом) вплив зміни валютного курсу на зовнішню торгівлю товарами й послугами.

Валютний курс відчутно впливає на зовнішньоекономічну діяльність країни, на вибір структури виробництва і споживання, на конкурентоспроможність товарів і послуг на світовому ринку, темпи економічного зростання тощо.

Занижений валютний курс порівняно з купівельною спроможністю валюти зумовлює зниження внутрішніх цін країни нижче від світових. Це підвищує конкурентоспроможність товарів на світовому ринку, дає змогу експортерам продукції продавати її за цінами, нижчими від світових, розширювати експорт товарів і послуг і за тих самих світових цін отримувати при обміні іноземної валюти більше національної валюти, а отже, розширювати обсяги виробництва. Такий курс сприяє припливу капіталу, підвищує вигідність його реінвестиції, але зменшує вигідність його вивезення. Водночас такий курс спричиняє подорожчання ввезення товарів та імпорт інфляції, збільшує зовнішні борги в іноземній валюті, скорочує їх у національній валюті.

Отже, занижений валютний курс з погляду еквівалентності міжнародного економічного обміну має негативні наслідки для країни, оскільки вона змушена більше вивозити на одиницю імпорту товарів і послуг. Це означає, що країни з нижчою продуктивністю, інтенсивністю та складністю праці, гіршою якістю товарів і послуг змушені утримуватися на зовнішніх ринках за рахунок зниження експортних цін щодо національних витрат виробництва, а отже, негативно впливати на специфіку дії закону вартості (зокрема на еквівалентність обміну) у зовнішній торгівлі. Занижений у 2003—2004 pp. був валютний курс гривні щодо долара, тому на початку 2005 р. гривня була дещо ревальвована.

Завищений валютний курс спричиняє підвищення внутрішніх цін вище за світові, зниження конкурентоспроможності товарів і послуг та ефективність експорту (його скорочення і зменшення дохідності). При цьому відбуваються здешевлення імпорту товарів і послуг, зростання його ефективності, що може призвести до скорочення національного виробництва. Крім того, спостерігається відплив капіталу, збільшуються прибутки від іноземних капіталовкладень, зменшується їх реінвестування, зростає реальний зовнішній борг тощо. Такий курс вигідний переважно для тих країн, які відносно невелику частку створених товарів і послуг експортують на зовнішні ринки та істотно не впливають на внутрішню економіку. У США, наприклад, на внутрішньому ринку реалізується майже 90% виготовлених товарів і послуг. Така країна скуповує на свою валюту валюти інших країн, підвищує у себе ставку відсотка, завдяки чому залучає капітали з інших країн. Зниження конкурентоспроможності своїх товарів вона намагається захистити за допомогою різних обмежень.

«Плаваючий» курс передбачає встановлення вищого валютного курсу — курсу продавця і нижчого валютного курсу — курсу покупця. Різниця між ними формує доходи великих банків і компаній, бірж і спеціалізованих брокерських фірм. За допомогою валютного курсу виробники й покупці товарів і послуг порівнюють національні ціни товарів, послуг та робочої сили з відповідними цінами інших країн та світовими цінами. Відбувається також порівняння витрат виробництва, продуктивності праці, торговельних і платіжних балансів та ін.

Валютний курс є важливою складовою валютної політики.

Валютна політика — сукупність заходів (економічних, політичних, правових, організаційних), які здійснюють державні органи, центральні банки та міжнародні валютно-фінансові організації у сфері валютних відносин.

За термінами проведення розрізняють поточну та довготермінову валютну політику.

Поточна валютна політика — це повсякденне оперативне регулювання діяльності валютного ринку, її метою є забезпечення нормального функціонування валютної системи (національної та міжнародної), підтримання рівноваги платіжних балансів. Так, у разі зниження курсу національної валюти центральний банк країни продає на грошовому ринку значні суми іноземної валюти, що зумовлює підвищення курсу національної валюти щодо іноземної.

Довготермінова валютна політика передбачає довготермінові структурні заходи у поступовій зміні валютного механізму. Її найважливішими методами є міждержавні переговори й угоди у межах МВФ, на регіональному рівні (наприклад, у межах ЄС) та проведення валютних реформ. Зміни у валютному механізмі — це зміни у порядку проведення міжнародних розрахунків, у використанні золота, резервних валют і міжнародних платіжних засобів, у режимі валютних паритетів і курсів, структурі й функціях МВФ та інших організацій тощо. Валютну політику в Україні слід і надалі спрямовувати на стабілізацію національної валюти, встановлення реального валютного курсу, нагромадження валютних засобів у руках держави.

Важливу роль у зовнішньоекономічній діяльності країни відіграє валютне регулювання.

Валютне регулювання — діяльність державних органів щодо регулювання міжнародних розрахунків, управління обігом валюти, впливу на валютний курс національної валюти, а також контролю за валютними операціями, в тому числі за використанням іноземної валюти.

Метою валютного регулювання є урівноваження платіжних балансів, стабілізація валюти, підвищення ефективності економіки та здійснення її структурної перебудови, стимулювання господарської діяльності й боротьба з інфляцією. Конкретнішими цілями валютного регулювання є зміна структури імпорту або його обмеження, скорочення платежів за кордон, концентрація валюти в руках держави, стимулювання зайнятості тощо. Головний об'єкт валютного регулювання — валютний курс національної грошової одиниці, зміна якого істотно впливає на зовнішню торгівлю, платіжний баланс країни, заборгованість та інші явища і процеси.

При регулюванні валютних курсів широко використовують методи девальвації та ревальвації національної валюти, про які йшлося при з'ясуванні методів боротьби з інфляцією.

Регулювання валютних курсів здійснюють за допомогою таких методів, як валютна інтервенція, валютні обмеження, нормування вивезення валюти для туристів, які виїжджають за кордон, введення обмежень на відплив капіталу і навіть регламентування імпорту капіталу, політики відсоткових ставок, які впливають на рух валютних цінностей, що не пов'язані з міжнародною торгівлею товарами і послугами, та іншими заходами.

Валютна інтервенція — потужний цілеспрямований вплив центрального банку на операції на валютному ринку, передусім на валютний курс, через купівлю-продаж великих партій власної або іноземної валюти.

Вона впливає на зміну попиту і пропозиції на різні валюти, а отже, вимагає коригування валютного курсу. Валютна інтервенція здійснюється як за рахунок використання власних резервів валют інших країн, так і отримання короткотермінового кредиту від міжнародних організацій або окремих країн з використанням угоди «СВОП».

Завдяки підвищенню відсоткових ставок центральним банком зростає попит на національну грошову одиницю, а отже, її валютний курс. Зворотний процес відбувається при зниженні центральним банком відсоткових ставок.

Валютні обмеження — система нормативних правил, встановлених у законодавчому або адміністративному порядку, які спрямовані на обмеження операцій з іноземною валютою, золотом та деякими іншими валютними цінностями.

Встановлюються з метою підтримання курсів національної валюти, урівноваження платіжних балансів, концентрації валютних ресурсів у власності держави для посилення міжнародної ліквідності країни, недопущення валютних спекуляцій та ін.

Основними видами валютних обмежень є: заборона вільного продажу й купівлі іноземної валюти; обов'язковий продаж (або здача) іноземної валюти державі за офіційним курсом; регулювання процесу вивезення капіталу, грошових переказів (впровадження особливого порядку на цю операцію) та ін.; ліцензування для комерційних банків права здійснювати валютні операції.

Важлива роль у валютному регулюванні належить валютному законодавству.

Валютне законодавство — сукупність правових норм, які встановлюють порядок здійснення угод з валютними цінностями.

Ці угоди укладають всередині країни, між організаціями та особами однієї країни з аналогічними суб'єктами іншої країни. У них також передбачено порядок ввезення, вивезення, переказів і пересилання за кордон і з-за кордону національної та іноземної валют й інших валютних цінностей (платіжних документів в іноземній валюті, цінних паперів тощо). Валютне законодавство охоплює валютні операції, пов'язані з рухом капіталів, операції із зовнішньої торгівлі, кредитування, міжнародний туризм, виплату репарацій та ін.

Валютне законодавство розвинутих країн зобов'язує своїх експортерів здавати валютну виручку або депонувати її у спеціальних банках, здійснює регламентацію валютних ринків. Банки цих країн повинні брати дозвіл на надання іноземним позичальникам довготермінових або короткотермінових валютних коштів у національній валюті. Валютне законодавство передбачає встановлення режиму валютних рахунків, лімітів вивезення валюти тощо.

Одним із методів активного впливу на валютні курси є регулювання платіжного балансу, який характеризує співвідношення сум фактичних платежів, що здійснює країна за певний період (переважно за рік), і суми платежів, отриманих країною з-за кордону. Дохідна частина цього балансу містить валютні надходження від зовнішньої торгівлі, фрахтування суден, капіталовкладень за кордоном, доходів від іноземного туризму, валютно-кредитних операцій тощо. За активного платіжного балансу в країну надходить з-за кордону більша сума платежів, ніж вона виплачує сама.

Важливим елементом платіжного балансу є торговий баланс, який складається з чистого експорту товарів і послуг, доходів від інвестицій, переказів, а також балансу міграції капіталів (їх припливу і відпливу). Торговий баланс України у 2000—2003 pp. був активним, водночас його сальдо зменшилось з 616 до 46 млн. дол.

На країни-учасниці МВФ покладено певні зобов'язання при здійсненні валютного регулювання. Зокрема, жодна з них не повинна маніпулювати валютними курсами для отримання несправедливих переваг перед іншими країнами, зобов'язана не допускати руйнівних наслідків короткотерміновими коливаннями обмінних курсів, враховувати у процесі валютного регулювання інтереси інших країн.

Однією з цілей міжнародного валютного регулювання є досягнення міжнародної валютної ліквідності (платоспроможності) — здатності окремої країни, низки країн або всіх країн безперебійно оплачувати свої зовнішні зобов'язання відповідними платіжними засобами. За оцінкою МВФ, рівень міжнародної валютної ліквідності всіх країн є задовільним тоді, коли офіційні золотовалютні резерви центральних банків цих країн становлять 50% вартості світового імпорту.

Для окремої країни використовують показник норми обслуговування державного боргу — відношення суми платежів, які країна зобов'язана виплатити іноземним кредиторам за певний період, до суми іноземної валюти, отриманої від експорту товарів і послуг. Вважається, що країна є неплатоспроможною, якщо цей показник перевищує 20%.

Конкретнішим показником міжнародної валютної ліквідності окремої країни є покриття валютними резервами середньомісячного імпорту. Достатнім вважається рівень резервів, що покриває 3-місячний імпорт. В Україні у 2002 р. рівень золотовалютних резервів (4,4 млрд. дол.) міг забезпечити фінансування імпорту товарів і послуг лише на 10,7 тижня; у 2004 р. — значно більше, оскільки обсяг таких резервів досяг понад 10 млрд. дол.

Світова валютна система найкраще виконує свої функції за умов функціонування конвертованих валют.

Основні форми конвертованості валют. Нині у світі налічується понад 300 найменувань національних грошей, проте лише приблизно 20 держав (США, Англія, Німеччина, Японія, Канада, Данія, Нідерланди, деякі багаті на нафту країни Близького Сходу) мають повністю конвертовану валюту. Крім того, майже 50 держав мають частково конвертовані валюти у різних формах.

Конвертована валюта — національна грошова одиниця, яка вільно (через купівлю-продаж) обмінюється на іноземні валюти, виконує функції світових грошей, тобто вільно використовується у міжнародному платіжному обігу для здійснення міжнародних розрахунків.

Розрізняють дві основні форми конвертованості валюти: вільна, або повністю конвертована і частково конвертована (обмежена конвертованість).

Вільна (повна) конвертованість валют означає, що кожна особа (іноземна і вітчизняна, фізична та юридична) має право обмінювати будь-яку кількість своєї національної валюти на іноземну вільно конвертовану валюту, розраховуватися нею за експортно-імпортні операції, депонувати її в національних банках, використовувати для створення різних фінансових активів (цінні папери тощо) і купувати державні та приватні цінні папери.

Часткова (обмежена) конвертованість валюти передбачає допущення лише зовнішньої конвертованості, тобто вільне використання валюти іноземними особами (юридичними і фізичними) в поточних, і лише інколи у зовнішньоторговельних розрахунках. До них належать розрахунки, пов'язані з експортом та імпортом товарів і послуг, з доходами іноземних та вітчизняних осіб від інвестицій (відсотки, дивіденди), від обслуговування іноземців всередині країни, з витратами на послуги своїм громадянам за межами країни, авіаційний та морський фрахт, страхування вантажів тощо.

Крім того, існують неконвертовані валюти, яких з-поміж 300 валют світу переважна більшість.

Неконвертованість валют означає, що держава повністю забороняє будь-які операції обміну своєї національної валюти на іноземну або дозволяє це робити за згодою уповноважених валютних органів.

У межах перших двох форм конвертованості, особливо другої форми (частково конвертованої валюти), виокремлюють внутрішню і зовнішню конвертованість.

Зовнішня конвертованість — вид конвертованості, коли іноземні держави, підприємства і громадяни можуть вільно переказувати свої вклади, зроблені у певну національну валюту. Цей вид конвертованості пов'язаний з операціями руху капіталів і кредитів.

Внутрішня конвертованість — право підприємств і громадян держави вільно купувати іноземну валюту для здійснення поточних і пов'язаних з рухом капіталів, кредитів, ділових операцій.

Для впровадження конвертованої валюти держава повинна прийняти відповідний закон, оформити необхідні законодавчі акти. У законі зазначається, на які іноземні валюти може обмінюватися національна валюта, чи може вона продаватися на валютних ринках, яким особам і в якій кількості (обмеженій чи необмеженій) дозволяються певні операції з цією валютою. Відсутність таких обмежень для юридичних і фізичних осіб (іноземних і вітчизняних) означає повну конвертованість.

На відміну від епохи золотого стандарту, коли статус валюти, її конвертованість здебільшого залежали від розмірів золотого запасу, нині конвертованість визначається насамперед економічною могутністю країни. Характерно, що певні валютні обмеження для своїх підприємств і громадян (зокрема, здійснювати інвестиції за кордон) Франція та Італія цілком скасували лише у 1989 р. Навіть Японія ліквідувала обмеження на експорт капіталу тільки у 1979 p., а більшість країн Західної Європи підтримує обмеження на обмін валют та їх вивезення для цілей індивідуального туризму тощо.

Отже, Україна за певних умов може вводити часткову конвертованість, а членство у МВФ зобов'язує її запроваджувати певний режим конвертованості. Такий режим для національної валюти дає Україні певні переваги:

1) створення умов для довготермінового поліпшення її платіжного балансу;

2) асоціювання конвертованості валюти з економічною свободою. Перехід на таку валюту зумовлює введення для підприємств країни режиму міжнародної конкуренції, яка змушує їх запроваджувати матеріало-, енерго-, ресурсозаощаджуючі технології, нові форми організації виробництва, а отже, зменшувати витрати виробництва й ціни, що підвищує ефективність економіки;

3) можливість розраховуватися з іншими країнами національними грошима без обов'язкового попереднього накопичення інвалюти, що рівнозначно отриманню безвідсоткового іноземного кредиту;

4) розширення можливостей купівлі іноземних товарів та експорту вітчизняних, стимулювання зовнішньоекономічної діяльності підприємств. При цьому значно зменшується валютний ризик, тобто ризик втрат, пов'язаний зі зміною курсів валюти на час виконання контракту. Водночас перехід до конвертованої валюти супроводжується лібералізацією зовнішньоекономічної діяльності, зокрема імпорту, подорожчанням його через неминучу девальвацію вітчизняної валюти, що призводить до економічних втрат;

5) сприяння залученню країни до системи міжнародного поділу праці, її відкритості (і водночас залежності);

6) стимулювання залучення іноземного капіталу;

7) спрощення процедури розрахунків.

Для забезпечення цих переваг необхідне виконання низки передумов.

Умови формування конвертованості валют. Впровадження конвертованості валюти в Україні вимагає створення комплексу передумов, пов'язаних насамперед із стабілізацією грошової системи. Такими передумовами є:

1) подолання товарного голоду за рахунок власного виробництва;

2) створення необхідного резервного та валютного фондів;

3) ефективна зовнішньоекономічна діяльність, збалансованість платіжного балансу;

4) бездефіцитність державного бюджету або допустима норма дефіциту. У більшості розвинутих країн дефіцит державного бюджету незначний (до 5% ВВП), у країнах ЄС — до 3%;

5) здійснення обґрунтованої політики цін (ліквідація цінових перекосів, дотримання вимог закону вартості, здійснення реформи цін);

6) здійснення науково обґрунтованої кредитної політики. Зокрема, реалізація кредитної емісії лише у певних межах і в певних цілях, встановлення раціональної плати за кредит;

7) перетворення грошей на єдиний легальний платіжний засіб. Заборона (хоча б на початкових етапах реформи) паралельного обігу валют, необхідність жорсткого валютного контролю та регулювання всебічно обґрунтованого валютного курсу і проведення курсової політики. Такий захід передбачено у програмі уряду, він повинен був початися з 19 січня 1995 року, проте практика засвідчила неефективність прийнятих заходів;

8) демонополізація економіки, прийняття ефективних антимонопольних (антитрестівських) законів та жорсткий контроль держави за їх дотриманням.

Доцільним буде здійснення політики збільшення питомої ваги безготівкового обігу, широке впровадження чекової та електронної системи розрахунків.

Жодна з вказаних передумов на сучасному етапі ще не є повністю реалізованою.

Щоб досягти повної конвертованості національної валюти, необхідно виконати низку додаткових умов: поглиблення міжнародної спеціалізації на всіх етапах формування вартості товарів, особливо у сферах безпосереднього виробництва; забезпечення високого рівня конкурентоспроможності національної економіки, належного рівня розвитку інфраструктури, високого рівня продуктивності праці й ефективності економіки; впровадження переважно економічних важелів управління економікою; доведення купівельної спроможності національної валюти до реального рівня ефективності суспільного виробництва. Їх втілення разом з переліченими заходами стабілізації грошової системи і подолання інфляції навіть за сприятливого збігу обставин (внутрішніх і зовнішніх) потребують багато часу.

Тому найближчою метою є досягнення ефективної часткової конвертованості, яку можуть забезпечити наступні заходи: стабілізація грошового обігу; раціональне поєднання ринкових механізмів ціноутворення з оптимальним державним регулюванням цін та доходів; насиченість ринку необхідною національною товарною масою; наявність конкурентоспроможних експортерів продукції; наявність потужної банківської системи, яка працює на засадах регульованої конкуренції і доповнюється раціональними методами державного регулювання з боку Центрального банку, його вагомого впливу на відсоткову та кредитну політику комерційних банків.

bigmir)net TOP 100