Реклама на сайте Связаться с нами

С. В. Мочерний

Економічна теорія

Навчальний посібник

Київ
Видавничий центр «Академія»
2005

На главную
Економічна теорія. Мочерний С. В.

Роззброєння як метод розв'язання глобальних проблем

Відвернення термоядерної війни як першочергова проблема людства. У світі накопичена така велика кількість різних ядерних боєзарядів, що у сотні тисяч разів перевищує силу атомного вибуху в Хіросімі у 1945 р. Цього запасу достатньо, щоб неодноразово знищити людство. Широке застосування зброї масового знищення призведе насамперед до знищення міст, де сконцентровано 40% населення планети, всього промислового виробництва, основного економічного потенціалу людства. Якщо хтось і вціліє, то навряд чи зможе вижити в умовах радіації, рівень якої буде у 5 разів вищий за дозу, отриману жителями Хіросіми і Нагасакі. Застосування зброї масового знищення має глобальний характер, не може бути локалізоване межами однієї країни, отже й інші регіони й райони планети будуть приречені.

Гонка озброєнь загрожує людству не лише як небезпека виникнення термоядерної війни. На неї нині щорічно витрачається понад 900 млрд. дол., що дорівнює витратам праці в сумі понад 100 млн. людинороків. Під військові бази відведено значну частину території, лише у регулярних військах зайнято до 20 млн. осіб. Виготовлення та нарощування величезних арсеналів зброї заподіює непоправних збитків навколишньому середовищу. Особливо небезпечними є зберігання та захоронения ядерних відходів, відходів хімічного та бактеріологічного виробництва, аварії на військових заводах, бойових літаках з ядерними та водневими бомбами.

Реальною стає загроза використання екологічної зброї (провокування землетрусів, цунамі, порушення озонного шару над територією противника тощо), мілітаризації Космосу.

Зростання мілітаризації економіки поглиблює та загострює економічні, соціальні, політичні й інші проблеми. Так, з 1945 по 1983 рік США, за даними органу ділових кіл цієї країни — журналу «Ю. С. Ньюс енд Уорлд Ріпорт», 185 разів посилали збройні сили в різні країни, що коштувало 16 млн. життів.

Тому першочерговим завданням є припинення гонки озброєнь, розв'язання якого вимагає демілітаризації економіки.

Основні шляхи демілітаризації економіки. Пошуки шляхів демілітаризації економіки залежать насамперед від позиції США та Росії, на яких припадає найбільша частка ядерного потенціалу, або майже 90% ядерних боєголовок світу. Демілітаризація економіки передбачає, що в Росії та США залишиться лише оптимальна кількість боєголовок (по 1—2 тис. одиниць), достатня для знищення ядерним ударом ключових цілей противника. У 2003 р. Президенти Росії і США підписали угоду про подальше скорочення стратегічних озброєнь.

Важливий внесок у процес роззброєння зробила Україна, підписавши угоди CHO-1.

Проміжною ланкою у відверненні загрози термоядерної війни є конверсія.

Конверсія — перехід від процесу мілітаризації економіки до економіки роззброєння, переведення військового виробництва на випуск продукції, призначеної для мирного використання.

Передумовою конверсії військового виробництва є істотна зміна пропорцій розподілу фінансування, матеріальних і людських ресурсів між військовою та цивільною сферами. Наприклад, у США у виробництві військової продукції беруть участь 20 тис. великих підприємств і компаній як підрядники і понад 150 тис. як субпідрядники. Переважну частину замовлень Пентагону виконують 100 наймогутніших корпорацій. В Англії, Франції, ФРН від 40 до 70% вартості всіх державних замовлень отримують від 10 до 15 гігантських монополій. Лише щорічні прямі військові витрати у США були 280 млрд. дол., а за останні роки сягнули понад 450 млрд. дол. в рік. Тому перерозподіл цих ресурсів на користь цивільних галузей — важлива попередня умова конверсії військового виробництва.

Конверсія зумовлює складні соціологічні проблеми, що безпосередньо стосуються економічних, соціальних, політичних, юридичних, психологічних та інших сфер системи суспільних відносин. В економічному плані конверсія на перших етапах вимагає певних витрат на переоснащення специфічної військової техніки з метою виробництва товарів і послуг цивільного призначення. Крім того, вона певною мірою зачіпає різні форми власності, вимагає специфічних структурних зрушень у межах кожної з них. У соціальному аспекті конверсія стосується осіб, зайнятих військовим виробництвом, та членів їхніх сімей. Оскільки заробітна плата працівників військових галузей у США в середньому на 40% вища, ніж у цивільній сфері, крім побоювання втратити роботу внаслідок конверсії, вони не хочуть зниження свого життєвого рівня. Соціальний аспект конверсії пов'язаний також з можливістю опору з боку ВПК. Політичний аспект конверсії зумовлений тим, що її розв'язання є насамперед політичною проблемою, яка пов'язана з якісною зміною зовнішньої політики держави. Отже, для здійснення конверсії потрібна допомога уряду.

Проте не існує нездоланних соціально-економічнх причин для проведення значної конверсії. З економічного погляду це зумовлено тим, що припинення гонки озброєнь сприятиме розширенню зайнятості, подоланню гострих диспропорцій у господарстві, послабить дефіцити державного бюджету, інфляційні тенденції, стимулюватиме використання науки у виробництві тощо. У ширшому плані конверсія сприятиме подоланню всіх негативних тенденцій, спричинених мілітаризацією економіки. Адже величезна вартість військової продукції перебуває в антагоністичній суперечності з її корисністю, яка може бути значною мірою подолана у процесі конверсії. Не вимагатиме особливих витрат перекваліфікація робітників та інженерно-технічних працівників, зайнятих у військовому виробництві. Часткову втрату ними заробітної плати можна компенсувати соціальними державними виплатами, джерелом яких стане економія, отримана за рахунок конверсії.

Конверсія військового виробництва сприятиме поширенню процесу диверсифікації, залученню військових концернів до виробництва товарів і послуг цивільного призначення.

З погляду розв'язання найважливішої глобальної проблеми сучасності — відвернення термоядерної війни — конверсія військового виробництва надає послабленню гонки озброєнь незворотного характеру, зміцнює міжнародне співробітництво, сприяє розв'язанню інших глобальних проблем.

Проблематичним є втілення конверсії військового виробництва в Україні, яка успадкувала понад 30% виробничих потужностей ВПК колишнього СРСР, хоча ВПК України самостійно виготовляв лише до 4% сукупного асортименту зброї радянського виробництва через надмірну інтегрованість у загальносоюзний ВПК. Отже, на її території було розташовано багато військових підприємств із незавершеним технологічним циклом. Це й стало однією з вагомих причин глибокої кризи ВПК України. Так, якщо питома вага військової продукції в загальному обсязі виробництва становила в 1990 р. 22,7%, то в 1996 р. — лише 3,4%.

Ще одною важливою проблемою є відсутність науково обґрунтованої військово-технічної політики держави, узгодженої зі стратегією економічних перетворень. Свідчення цього — обвальний, руйнівний і недостатньо керований конверсійний процес. Наприклад, у деяких розвинутих країнах (США, Німеччина) щорічні темпи конверсії становили 3—5%, а в Україні — понад 50%. Це спричиняє відплив кваліфікованих кадрів у комерційні структури, за кордон, простоювання і поступове руйнування (фізичне й моральне) передової техніки і технології, призупинення НДДКР.

Ситуація ускладнюється тим, що в Україні в середині 90-х років XX ст. 80% ракетної артилерії, 50% обладнання військово-повітряних сил, протитанкового озброєння були застарілі, а фінансування Збройних сил таке незначне, що його ледве вистачало на утримання особового складу і частково на оплату комунальних послуг.

Особливо загострюються деякі глобальні проблеми у країнах, що розвиваються.

Місце і роль країн, що розвиваються, у світовому господарстві. Країни, що розвиваються, утворилися внаслідок розпаду колоніальної системи. До них належать колишні колоніальні, напівколоніальні та залежні країни Азії, Африки і Латинської Америки. Серед них виділяють кілька груп.

До першої належать країни ОПЕК — експортери нафти, які отримують значні доходи (нафтову ренту) і за відносно незначної чисельності населення забезпечили його високий життєвий рівень з наявною істотною диференціацією.

Друга група — нові індустріальні держави, до яких, згідно з класифікацією ООН, належать країни, що за багатьма економічними показниками переважають інші країни, що розвиваються, а за деякими з них навіть конкурують з розвинутими країнами. До цих країн належать Аргентина, Бразилія, Мексика, Малайзія, Сингапур, Сянган (Гонконг), Тайвань, Південна Корея. Загалом, темпи щорічного приросту ВВП країн, що розвиваються, за період 1982—1999 pp. становили 5,8%, нових індустріальних країн Азії — 6,6%, тоді як розвинутих країн — 2,9%.

Решта таких країн є слаборозвинутими, економічно відсталими державами. Вони не пройшли стадії індустріалізації, їх населення зайняте переважно у сільському господарстві. У цих країнах низький рівень писемності, велике безробіття, високі темпи зростання кількості населення, експорт представлений переважно сільськогосподарською продукцією (какао, банани, цукор, бавовна-сирець) та сировиною (мідь, залізна руда, каучук). Ресурси основного капіталу вкрай обмежені, виробничі технології, як правило, примітивні, продуктивність праці низька.

Ці країни, у свою чергу, можна поділити на дві групи. До першої належить більшість слаборозвинутих країн із середнім рівнем доходу понад 760 дол. на рік в середині 90-х років XX ст. Особливістю їх економіки є спеціалізація на виробництві окремих видів сільськогосподарської чи мінеральної сировини. Наслідком цього є надзвичайна нестійкість економіки, яка значною мірою зумовлена негативним впливом постійних змін у кон'юнктурі на світових товарних ринках певної сировини. Зниження матеріало- та енергомісткості економіки в індустріально розвинутій частині світу призвело до падіння ролі природної сировини у міжнародній торгівлі. Це, у свою чергу, спричинило зниження цін на більшість сировинних товарів у реальному обчисленні, а на окремі види мінеральної та сільськогосподарської сировини вони опинилися на найнижчому за останні 50 років рівні, що загрожує переходом до групи найменш розвинутих країн.

Другу групу слаборозвинутих країн, утворюють приблизно 40 країн з низьким рівнем доходу (менше 765 дол. на рік). Це найбідніші сільськогосподарські країни, які позбавлені будь-яких більш-менш значних джерел мінеральної сировини. Їх економіка перебуває у стані стагнації й навіть деградації, а сотні мільйонів людей хронічно недоїдають і голодують. Становище цих країн стає дедалі драматичнішим, і проблема зводиться до виживання величезних мас людей. Перше місце у цій групі країн посідають держави Центральної та Південної Африки.

Згідно з міжнародними стандартами бідності щорічний дохід в сумі до 375 дол. на людину є ознакою абсолютної злиденності, від 376 до 750 дол. на рік — безумовної бідності. За цим критерієм до слаборозвинутих країн належали кілька держав СНД, у тому числі у другій половині 90-х років XX ст. й Україна. Наприкінці XX ст. до слаборозвинутих належали 54 країни, в яких ВНП на душу населення становив 765 дол. і менше; 47 країн, в яких цей показник становив від 766 до 3035 дол.; 26 країн, в яких він дорівнював від 3065 до 9385 дол. на рік, і 18 наймогутніших країн, в яких ВНП на душу населення становив понад 9386 дол.

Спільними економічними ознаками народного господарства більшості країн, що розвиваються, є:

1) низький рівень розвитку продуктивних сил (у тому числі засобів виробництва, що базуються на ручній праці, зосереджених переважно в сільському господарстві);

2) монокультурний характер розвитку сільського господарства і гіпертрофований розвиток окремих галузей, що працюють на експорт;

3) багатоукладність економіки з переважанням тих укладів, що базуються на натуральній формі господарювання;

4) панування докапіталістичних форм власності;

5) наявність окремих форм державного втручання в економіку (державного підприємництва, перерозподілу частини національного доходу через державний бюджет, державного регулювання);

6) надзвичайно низький життєвий рівень більшості населення.

У країнах, що розвиваються, діють різні соціально-економічні уклади.

Соціально-економічний уклад — особливий тип виробничих відносин і передусім відносин економічної власності, якому властиві специфічні закони розвитку.

Такими укладами та їх різновидами в країнах, що розвиваються, є:

— державно-суспільний сектор, який розвивається в інтересах всієї нації, виражає загальнонаціональні інтереси;

— державно-капіталістичний сектор, що розвивається насамперед в інтересах іноземного капіталу;

— капіталістичний сектор, який розвивається в інтересах національної буржуазії (промислової, торговельної, банкової тощо);

— кооперативний сектор, що розвивається в інтересах частини селянства, зайнятого товарним виробництвом;

— дрібнотоварний сектор, розвиток якого виражає інтереси дрібних товаровиробників (ремісників, селян, кустарів, дрібних торговців та ін.);

— натуральні форми господарства (общинно-патріархальна, напівфеодальна), що базуються на оренді землі значною частиною населення у великих землевласників;

— змішані уклади.

Провідна роль серед соціально-економічних укладів у цих країнах належить державному. Це зумовлено:

— низьким розвитком економічної та соціальної інфраструктур, вирішальну роль у формуванні яких відіграє держава;

— провідною роллю держави та державного сектору економіки у боротьбі за економічну незалежність;

— необхідністю виконання державою функції нагромадження капіталу, інвестора тощо за відсутності численного й досвідченого класу підприємців, за низького життєвого рівня населення;

— домінуючою роллю держави у проведенні аграрної реформи, здійсненні структурних перетворень в економіці, розвитку базових галузей промисловості;

— виконанням державного укладу ролі інтегруючого фактору у взаємодії інших укладів і перетворенні дезінтегруючої системи на єдине ціле;

— вирішальною роллю держави у протистоянні іноземному капіталу, в залученні іноземних інвестицій у національну економіку;

— спроможністю держави розвивати науку, оволодівати досягненнями НТП;

— виконанням державою функції забезпечення народного господарства грошима, проведення грошових реформ, регулювання грошово-кредитної системи.

Для переважної більшості слаборозвинутих країн найважливішим напрямом подолання економічної відсталості є індустріалізація, тобто прискорений розвиток промисловості; перехід до технологічного способу виробництва, що базується на машинній праці, в більшості галузей народного господарства. Такі процеси відбуваються нерівномірно, як правило вони починаються із створення виробничої інфраструктури, з перетворень у сільському господарстві та добувній промисловості.

Аграрні перетворення у слаборозвинутих країнах необхідно здійснювати через скасування панщини та заміну її орендою; викуп або націоналізацію державою частини земель найбільших землевласників та їх розподіл серед безземельних селян з наступною виплатою повної ренти; організацію кооперативних господарств; надання державою допомоги для поліпшення матеріально-технічної бази сільських господарств; пільгові кредити; забезпечення високоврожайними сортами, консультаційними послугами щодо оцінки земель, вибору сільськогосподарських культур; впровадження передових досягнень аграрної науки у виробництво та ін.

У країни, що стали на шлях інтенсивної індустріалізації, ТНК намагаються перемістити екологічно брудні й трудомісткі галузі промисловості. Розвинуті країни вживають дискримінаційних заходів у сфері зовнішньої торгівлі, активно впроваджують політику «ножиць цін» тощо. Це призводить до кризи заборгованості, «викачування» значної частки національного багатства з країн, що розвиваються.

Щоб істотно послабити неоколоніальну залежність, ці країни можуть об'єднати свої зусилля для здійснення експортних операцій щодо паливно-енергетичних та сировинних ресурсів і ліквідувати диктат міжнародних монополій в процесі ціноутворення; домогтися списання зовнішніх боргів; нарощувати випуск готової продукції; зменшити і ліквідувати тягар гонки озброєнь; здійснювати індустріалізацію та аграрні перетворення; готувати національні кадри; проводити демократичні, політичні та соціальні реформи тощо.

bigmir)net TOP 100