Реклама на сайте Связаться с нами

К. С. Солонінко

Міжнародна економіка

Навчальний посібник

Київ
Кондор
2008

На главную
Міжнародна економіка. Солонінко К. С.

Особливості формування, регулювання та розвитку світового ринку праці

Міжнародна міграція являє собою стихійний процес розподілу трудових ресурсів у світі між національними та інтегральними ланками світового господарства. Економічною основою такого розподілу є відчуження безпосередніх виробників від засобів виробництва, неможливість придбати об'єкти власності виробничого та послугового напрямку в своїй країні, нерівномірність соціально-економічного розвитку різних країн. З певним припущенням можна сказати, що трудова міграція є важливим джерелом формування світового ринку праці.

Попит на цьому ринку формується під впливом різних факторів. Перш за все, можливість втілення в економічний процес досягнень науково-технічного прогресу, наявність некваліфікованої і низькооплачуваної робочої сили в країні, темпи циклічності тощо.

Пропозиція робочої сили залежить від ситуації на внутрішніх ринках праці країн-експортерів, а також від загальної соціально-економічної ситуації.

На сучасному етапі міжнародна трудова міграція набула певних особливостей.

Соціально-економічні наслідки міграції робочої сили.

Світовий досвід свідчить про те, що трудова міграція забезпечує безперечні переваги як країнам, що приймають робочу силу, так і країнам, які її постачають. Разом з тим, міжнародна міграція робочої сили породжує й гострі соціально-економічні проблеми.

Країни, що приймають робочу силу, отримують при цьому такі переваги:

• внаслідок зменшення витрат виробництва підвищується конкурентоспроможність товарів, які виробляються країною, що пов'язано з більш низькою ціною іноземної робочої сили;

• іноземні робітники, створюючи додатковий попит на товари та послуги, стимулюють зростання виробництва і додаткову зайнятість у країні перебування;

• при імпорті кваліфікованої робочої сили країна, що її приймає, економить на витратах на освіту та професійну підготовку;

• іноземні робітники часто розглядаються як певний амортизатор у випадку кризи та безробіття;

• іноземні робітники не забезпечуються пенсіями і не враховуються при реалізації різного роду соціальних програм.

Міжнародна міграція населення відіграє важливу роль у демографічному розвитку окремих країн і регіонів. У результаті міграційних потоків цілий ряд промислово розвинених країн знівелювали спад приросту населення, в першу чергу це стосується країн Західної Європи.

Залучення іноземної робочої сили призводить до зростання конкуренції на внутрішньому ринку праці, певною мірою стимулює зростання продуктивності праці та ефективності виробництва в країні.

Необхідно також зазначити, що економіка цілого ряду промислово розвинених держав була створена за рахунок масового залучення робочої сили таких країн, як Канада, Австралія, Нова Зеландія, Ізраїль. Іммігрантами зроблено значний внесок і в розвиток економіки США, ПАР, Аргентини та інших країн.

Але імпорт робочої сили має і "зворотний бік". Так, додаткова конкуренція на ринку праці призводить до зростання безробіття. Крім того, масову імміграцію завжди супроводжують зростання соціальної напруженості в суспільстві, конфлікти на расовому, національному та релігійному грунті, зростання злочинності та інших негативних явищ.

Необхідно також зазначити, шо трудящі-іноземці, як правило ,зазнають у країні-імпортері робочої сили різних форм дискримінації, починаючи з умов прийняття на роботу, оплати праці і закінчуючи сферою медичного обслуговування та страхування.

Країни, що експортують робочу силу, також отримують цілий ряд як переваг, так і додаткових труднощів. До переваг можна віднести таке:

1) експорт робочої сили є важливим джерелом надходжень ВКВ у країну. За даними МВФ середня норма прибутку від експорту товарів становить 20 % , послуг — 50 %, а від експорту робочої сили вона значно вища. Так, колишня Югославія у 80-х роках XX ст. отримувала від експорту робочої сили тільки у вигляді переказів 3,5 млрд дол. США, а при поверненні працівників з-за кордону — ще стільки ж;

2) експорт робочої сили означає зменшення тиску надлишкових трудових ресурсів і відповідно — соціальної напруженості в країні;

3) безкоштовне для країни-експортера навчання робочої сили новим професійним навичкам, знайомство з передовою організацією праці тощо.

Водночас країни-експортери робочої сили стикаються з певними негативними явищами. Головне — це "відплив інтелекту", тобто кваліфікованих ініціативних кадрів, які необхідні національній економіці.

В останні десятиліття сформувалися нові ринки робочої сили внаслідок не тільки міжконтинентальної, а й внутрішньоконтинентальної міграції населення.

Перший центр тяжіння мігрантів сформувався в Західній Європі. Тут тільки у країнах Європейського Союзу нараховується 13 млн. мігрантів та членів їхніх сімей. Основну частину іммігрантів приймають Німеччина, Франція, Велика Британія, а також Бельгія, Нідерланди, Швеція та Швейцарія.

За прогнозами європейських експертів у зв'язку зі створенням єдиного ринку в міграційних потоках відбудуться деякі зміни. Погано організована масова імміграція працівників низької кваліфікації поступиться місцем колективним договорам цільового призначення.

Другий центр тяжіння трудящих мігрантів сформувався у 70-ті роки XX ст. в регіоні Близького Сходу. Нафтовидобувні країни притягують на промисли величезну кількість людей з Індії, Бангладеш, Пакистану, Йорданії, Ємену, а також із Греції, Туреччини, Італії. Частка іммігрантів у загальній чисельності робочої сили окремих країн Близького Сходу досить значна. Так, в Об'єднаних Арабських Еміратах вона становить 97 %, у Кувейті — 86,5 %, Саудівській Аравії — 40 %.

Третій центр імміграції робочої сили знаходиться у США. Історично трудові ресурси цієї країни склалися значною мірою за рахунок іммігрантів. Повоєнна імміграція до Сполучених Штатів Америки складалася з декількох етапів. Перший являв собою могутній європейський потік, коли з країн Західної Європи приїхало до США 6,6 млн. осіб. Другий розпочався в 1965 p., коли був прийнятий закон, що створив сприятливі умови для вихідців з Азії і Латинської Америки. З 1983 р. веде свій відлік третій етап, в якому віддається перевага емігрантам із Європи — Ірландії, Італії, Польщі, а також з Аргентини.

Четвертий міжнародний регіон міграції сформувався в Австралії, де працює більше 200 тис. іноземних робітників.

П'ятим центром трудової міграції є країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР) — Бруней, Японія, Гонконг, Малайзія, Сінгапур, Республіка Корея, Тайвань.

В Латинській Америці формується шостий центр тяжіння робочої сили, де іммігрантів приймають в основному Аргентина і Венесуела.

Міграційні процеси останніх років характеризуються не тільки зростанням масштабів, а й формуванням нових явищ, яких не було в недалекому минулому. Так, донедавна можна було чітко відмежувати країни, які приймають робочу силу від країн, які її постачають. У сучасних умовах все більша кількість країн втягується у процес одночасної еміграції / імміграції населення.

Регулювання міграції робочої сили дуже складний процес. Його удосконалення і розвиток відбуваються протягом великого терміну часу. Складнощі міграційних процесів спонукають до постійного прогнозування цього ринку. В наш час регулювання міжнародної міграції робочої сили здійснюється на різних рівнях за допомогою різних методів і різними формами, міжнародними організаціями, міжурядовими угодами. Це дає змогу досягти мети, яку ставлять країни-експортери та імпортери робочої сили.

В цьому процесі задіяні уряди держав та специфічні міжнародні організації. Розглянемо рівні регулювання. Міжнародна практика регулювання міжнародної міграції робочої сили включає наступні рівні:

• національний — сукупність заходів окремої держави щодо здійснення міграційної політики у своїй країні;

• міжнародний — система заходів міжнародних організацій щодо здійснення регулювання ММРС;

• інтеграційний — методи, які застосовуються країнами-учасницями інтеграції щодо регулювання ММРС в рамках інтеграційного об'єднання.

До методів регулювання міжнародної міграції робочої сили належать:

1) адміністративно-правові включають адміністративні і економічні методи:

— законодавство про юридичний, політичний і професійний статуси іммігрантів;

— національні служби іммігрантів, які проводять:

• контроль за в'їздом іммігрантів до країни;

• видають дозвіл на в'їзд на роботу;

• видають дозвіл на перебування іммігрантів у країні;

— міжурядові угоди з регулювання міграції робочої сили;

2) економічні методи включають:

а) вербування іноземних робітників, що включає такі стимули:

• надання роботи;

• порівняно високий рівень заробітної плати;

• житлові умови;

• отримання кваліфікації й освіти;

• медичне обслуговування тощо;

б) залучення приватних посередників до вербування іммігрантів;

в) видання ліцензій, які дозволяють вербувати робітників за кордоном.

Важливою формою регулювання міграції з боку держави є встановлення кількісних квот на в'їзд іммігрантів до країни. Сенс кількісних обмежень полягає в тому, що з їх допомогою забезпечується поступовість напливу іммігрантів до країни, виключається їх безконтрольний в'їзд, а отже, зводяться до мінімуму можливі негативні зовнішні ефекти. Так, згідно з законом про імміграцію США, починаючи з 1995 p., в'їзд до країни для осіб, які шукають роботу, обмежується 140 тис. осіб на рік. Ускладнюється імміграційне законодавство і в європейських країнах. Наприклад, у 1993 р. Франція обмежила в'їзд нових іммігрантів, а Німеччина прийняла рішення не надавати свідоцтво на проживання претендентам на в'їзд і не визнавати права громадянства за дітьми іммігрантів, які працюють за контрактом.

Крім того, у межах встановленої квоти, країни, які приймають робочу силу, діють вибірково, відбираючи іммігрантів для допуску в країну. Перевага надається мігрантам, які володіють значним людським і фінансовим капіталом.

Для іммігрантів існують також певні обмеження за станом здоров'я. Так, багато країн відмовляють у в'їзній візі хворим на СНІД, особам з психічними захворюваннями, наркоманам та ін. Ускладнено або заборонено імміграцію для людей, які мають кримінальне минуле, членів екстремістських політичних чи релігійних організацій тощо.

Квотування імміграції зазвичай поєднується з суворим контролем за строками перебування мігрантів у країні, яка їх приймає. З цією метою у всіх промислово розвинених країнах створені державні органи, яким доручено вирішення питань, пов'язаних з переміщенням іноземної робочої сили через національні кордони.

Одним з важливих методів регулювання імміграції працівників є укладання міжнародних угод, які можуть бути дво- і багатосторонніми. Основна їх мета полягає у тому, щоб ввести кількісні обмеження в процес трудової міграції. Так, у січні 1991 р. на Віденській конференції було прийнято спільне комюніке з метою нейтралізації хвилі неконтрольованої еміграції з країн колишнього СРСР.

На вказаних рівнях регулювання ММРС здійснюється відповідними органами.

I. На національному рівні до них належать:

• міністерство праці;

• міністерство юстиції;

• міністерство внутрішніх справ;

• національні міграційні служби;

• посередницькі міграційні фірми.

II. На міжнародному рівні діють міжнародні організації:

• Міжнародна організація праці (МОП);

• Міжнародна організація з міграцій (MOM).

МОП створена у 1919 р. З 1946 р. це — спеціальна установа ООН, членами якої є:

• уряди країн-учасниць;

• профспілки;

• організації підприємців.

Основні завдання МОП:

• регламентація робочого часу;

• регламентація набору робочої сили;

• боротьба з безробіттям;

• гарантії заробітної плати, які забезпечують нормальні умови життя;

• захист робітників від професійних захворювань і нещасних випадків на підприємстві;

• захист дітей, підлітків і жінок;

• регламентація питань соціального страхування і соціального забезпечення;

• організація професійно-технічного навчання.

Саме завдяки діяльності МОП пом'якшилась і ослабла дискримінація трудящих-мігрантів. Більшість держав світу в тій чи іншій формі включили до своїх законів положення, які відповідають духові конвенції МОП.

Україна як суверенна держава і суб'єкт міжнародних відносин, бере участь у регулюванні й стимулюванні міграції робочої сили. Якщо розглянути еміграцію населення України, то головними причинами її можна вважати:

1) низький життєвий рівень населення;

2) незадоволеність роботою та умовами праці;

3) недостатній рівень заробітної плати;

4) національні причини (виїзд на історичну батьківщину, наприклад, євреїв);

5) екологічні причини;

6) політичні причини.

Ці причини еміграції робочої сили відповідають загальним причинам міжнародної міграції робочої сили, але разом з тим мають деякі особливості.

Основними країнами імпорту робочої сили з України є США і Канада. У сучасних умовах у США проживає 1 млн. 200 тис. іммігрантів з України, у Канаді — 530 тис. іммігрантів, в Росії проживає близько 2 млн., в Казахстані — 800 тис.

Перш за все, 40 млн. громадян мають доходи, що нижчі за прожитковий мінімум. За рівнем безробіття Україна посідає одне з перших місць в Європі, а рівень ВВП на душу населення — в 30 разів нижчий, ніж в середньому по Європейському Союзу і в 3,5 разів нижче середнього світового рівня.

Разом з тим Україна проводить активну захисну політику національного ринку праці.

Так, згідно з Постановою Кабінету Міністрів від 2 червня 2003 року всього в нашу країну можуть в'їхати майже 24 тис. іноземних громадян (23980). З цієї кількості 11 тис. 200 чоловік є квотою для близької родини (брати, сестри, онуки, бабусі, дідусі) громадян України. 10 тис. іноземців мають право на візу, якщо вони є батьками іммігранта, квота для біженців становить 1400. Право на статус іммігрантів у 2003 році отримали 1283 особи, які раніше були громадянами України, а також 53 іноземці, що інвестували в економіку України не менше як 100 тис. доларів США.

В цілому можна говорити про те, що розвиток в Україні міжнародної міграції робочої сили, яка призводить до значного відпливу трудових ресурсів, несприятливо впливає на розвиток трудових ресурсів нашої країни.