Реклама на сайте Связаться с нами

Л. О. Сморж

Естетика

Навчальний посібник

Київ
Кондор
2009

На главную
Естетика. Сморж Л. О.

Онтологізація естетичного. Естетичне як властивість природних речей

Естетичне, безсумнівно, головна категорія естетики як науки, а питання про його обумовленість і сутність є центральними. Навколо них ведуться суперечки, висловлюються різні, часом діаметрально протилежні думки. Про це, зокрема, свідчать і дискусії в 50—70-х роках у колишньому Радянському Союзі, які виявили великий "розкид" думок і залишили багато нез'ясованого, а то і "темного". Тим часом вирішення цієї проблеми має величезне значення для естетичної теорії, художньої практики та художньої культури загалом. Спробуємо розібратись у цьому питанні і висловити свою думку щодо наявних поглядів.

У процесі дискусій стосовно сутності і обумовленості естетичного в радянській естетиці викристалізувалися два основні погляди: "природників" і "суспільників". Природники обстоювали думку про те, що естетичне має свою об'єктивну основу у властивостях і закономірностях природи, в структурі і зв'язках предметів і явищ матеріального світу. "Суспільники" ж наполягли на тому, що естетичне за своєю суттю належить до суспільних явищ і має соціальний характер і зміст. Естетичне, на їхню думку, є результатом "опредмечування" сутнісних сил людини, що відбувається в процесі суспільної практики, де естетичні властивості природних речей ставляться в залежність від дії соціальних чинників; залучившись до нової системи суспільних зв'язків і відношень, природне трансформується в суспільне. Тобто, суспільники не визнають естетичне в природі, воно цілком залежить від дії соціальних чинників, потреб і інтересів людини. По суті, естетичне одними "онтологізується", а іншими — "деонтологізується".

Онтологізація духовних явищ має давню традицію, зокрема, до неї вдавалися гілозоїсти та їх послідовники — мислителі епохи Відродження і діячі Просвіти XVIІ—VXIII століть. Вони вважали природу "голою об'єктивністю", із якої усунено все антропоморфне і надприродне: найвищим і кінцевим взірцем, який володіє такими творчими можливостями, котрих людина не здатна досягти, вона може тільки наслідувати її і не претендувати на будь-що інше: людина (суб'єкт) є пасивним "дзеркалом", у якому природа приходить до свідомості.

Онтологізації підлягало і естетично-художнє. Ця традиція мала своє продовження в XIX і в XX століттях. Так, зокрема, американський психолог і філософ-прагматист Д. Дьюї твердив, що для виявлення естетичного впливу достатньо привести маси в рівновагу, кольори в гармонію, лінії і плями звести разом. Тому, на його думку, твір красного мистецтва — статуя, драма, поема, роман, споруда — є такою ж частиною об'єктивного світу, як, скажімо, машина або двигун. Естетичне як іманентно властиве для всіх матеріальних утворень видимого і невидимого світу, для всього живого і неживого трактують і представники "природників". Вони зокрема, вважають, що "механічна організованість" предметів неорганічної природи, співрозмірність, симетричність, округлість, пропорційність, кристалізація, співвідношення кольорів у сонячному спектрі, ритмічність морських припливів і відпливів, падіння крапель — усе це і є тим, що становить основу і сутність естетичного. Як "чиста об'єктивність" і неістотна властивість матеріальних утворень естетичне зменшує свій вплив із розвитком і ускладненням органічних систем, а на рівні людини постає як необов'язкове і другорядне щодо пізнавального.

Онтологічні передумови естетичного, поза сумнівом, є. У природі це те, що сприймається як кольори, світло, симетрія, ритми, співрозмірність, гармонія, форми тощо. Власне людина як частина світу володіє багатьма спільними з природними явищами властивостями. У своєму народженні, і створенні своєї культури людство є вторинним порівняно з природою, і в плані життєзабезпечення природа і досі зберігає свій пріоритет. Зокрема, разом із їжею ми споживаємо різні мінерали, солі, метали тощо, нестача яких може призвести до загибелі. Людина чутлива до певних ритмів, коливань, кольорів, звуків, здатна від народження реагувати на певні впливи і дії ззовні, які можуть бути сприятливими чи несприятливими. Певні кліматичні умови, корисні копалини, родючість грунтів, ріки, ліси тощо багато в чому визначають зміст і характер життєдіяльності людей, їхній достаток і побут, світовідчуття і світорозуміння, вподобання і смаки. Можливо, без властивої для Іспанії природи не було б Веласкеса, Гойї, Пікассо, Далі, Лорки: в Росії — Пушкіна, Толстого, Саврасова, Левітана та інших. М'яка чарівність природи України вплинула на менталітет і творчість Г. Сковороди, Т. Шевченка, М. Гоголя, Л. Українки, І. Франка, В. Сосюри, М. Глущенка та інших.

Природа для людини як біосоціальної істоти є "материнським лоном", її "тілом", до якого вона назавжди прив'язана своєю "пуповиною". Історично суспільство і породжена ним культура могли виникнути тільки на базі природи. Але найістотнішою і найближчою метою людської діяльності є якраз зміна природи людиною, а не одна природа як така, і розум людини розвивався згідно з тим, як людина навчалася змінювати природу відповідно до своїх потреб, інтересів і прагнень. Природа і суспільство, складаючи родову сутність людини, не протистоять один одному як "байдуже різне": ініціатива в їхній взаємодії все-таки належить людині, яка, впливаючи на природу і створюючи власні нові умови існування, змінює її, тому навколишній чуттєвий світ не є безпосередньо одвічною даністю, не є завжди рівною собі річчю, "він є продукт промисловості і суспільного стану... результат діяльності цілого ряду поколінь...".

Молодий Ф. Енгельс у статті "Ландшафти" називав голландські пейзажі, по суті, кальвіністичними: всепоглинаюча проза, відсутність одухотворення, немовби повисле над голландськими видами сіре небо, що так підходить до них, — усе це викликало у нього ті самі враження, які залишають непогрішимі рішення Дордрехтського синоду.

Активність людини, її перетворювально-творча свідома доцільна діяльність дає підставу твердити: "Ні природа в об'єктивному значенні, ні природа в суб'єктивному значенні безпосередньо не дається людській істоті адекватно". Природу слід розглядати в її взаємодії і зв'язках із людиною, результат якої є "чуттєво посталою перед нами людською психологією".

Доцільно діючи, людина спрямовує свої зусилля на створення якоїсь реальності, в якій опредмечена її сутність. Отже, не власне речі матеріального світу, якими вони є, і не сама людина як позаісторичний індивід, а її творча дія в руслі потреби в функціональній цілісності і тотожності із своїм середовищем, постійне намагання опредметити свою родову сутність, самореалізуватися і утвердитися в своїй родовій якості визначає її ставлення до свого природного середовища. Водночас, природне середовище існує для людини лише тією мірою, в якій воно втягнуте у сферу її інтересів, спостережень, споглядання, перетворення, дій, споживання. Лише тоді природна річ, існуючи "в собі", існує і "для неї". Залежно від рівня, характеру і змісту сутнісних сил людини відбувається і її утвердження в природно-речовому середовищі, регуляція не тільки й не стільки в плані природно-фізіологічному, скільки в плані соціально-людському. К. Маркс писав: "Людина не тільки змінює форму того, що дано природою, вона здійснює разом з тим і свою свідому мету...".

Лише навчившись перетворювати природне і створювати те, чого природа не мала в готовому вигляді, людина почала розуміти "творчість" природи, порівнювати людське і природу, оцінювати і визначати, яке воно має значення або цінність для її життєдіяльності. Взята ж "абстрактно, ізольовано, фіксована у відірваності від людини" природа "є для людини ніщо" (К. Маркс).

Тільки у процесі історичного становлення і розвитку, внаслідок усвідомлення рослин, тварин, землі, каменю, повітря, світла, форм тощо, у людини, крім утилітарного, виробилося "теоретичне" ставлення до природних явищ почасти як до об'єктів природознавства, почасти об'єктів естетично-художньої діяльності, вони стають її "духовною їжею", яку вона повинна спочатку приготувати, аби можна було їх "їсти".

Удосконаливши свої органи чуття, себе всю, людина дивиться на природу вже людськими очима, слухає людськими вухами: на її сприйняття накладається весь зміст її суспільного життя і особистого досвіду, її уявлення про ідеали, переконання, смаки, потреби. Вона немовби автоматично співвідносить усе зі своїм життям, взаємодіючи з природою за принципом зворотного зв'язку. Коли ж розірвати цей зв'язок, усе втрачає для людини будь-який смисл, перестає бути прекрасним чи потворним, величним чи низьким, трагічним чи комічним. Очі, вуха людини стали не просто органами зору і слуху, а соціологізованими органами, тому сприйнята природа виступає як олюднена, а не "гола", "дурна" природність. Якби не сформоване в процесі історичного розвитку "музичне вухо" та "око, що відчуває красу форми", людині було б байдуже до всіх красот навколишнього світу, до предметів і явищ дійсності. Людина шукає й знаходить в природі все те, шо може послужити опредметненню соціально-смислового й емоційно-особистого, пізнавального, виховного, морального, чарівного, всього того, що може послужити її цілісності і гармонізації. У все освоюване людина вкладає певний смисл і всьому освоюваному дає певне ім'я, все освоєне слугує утворенню її сутності, розкриттю її родової якості, суспільного змісту. Якби вона не мала "музичного вуха" та "ока, що відчуває красу форми", людині було б байдуже до всього, що є в природі. Людина шукає і знаходить засоби, форми задоволення своїх потреб, створює предмет їх задоволення, приводячи в єдність людську і природну міру. Здатність природної речі, явища немовби випромінювати із себе людський смисл, служити людині її власним відображенням характеризує вже її не як природну річ, а як предмет культури, матеріальної чи духовної.

Вчитаємося в рядки, якими починається вірш Т. Г. Шевченка "Причинна":

Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилі підійма,
І блідний місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі,
То виринав, то потопав.
Ще треті півні не співали,
Ніхто ніде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались
Та ясен раз у раз скрипів.

Навряд чи хто зважиться сказати, що це є опис природи в її перзвозданній об'єктивності: у цій картині природи виражені високий поетичний пафос і глибока схвильованість поета-патріота, що народився і виріс на цій землі, відчуває свою органічну єдність з нею.

Природа, її предмети і явища переломлюються через відчуття, думки, досвід людини і набувають уже суспільно-людського смислу. Людина вже не просто відображає тварину, рослину, пейзаж, подію, симетрію, гармонію, розмірність, форму тощо, а виявляє їх значимість для своєї життєдіяльності, оцінює все це з позицій своїх ідеалів, інтересів, професії, смаків тощо. Внаслідок цього все сприйняте набуває певного забарвлення і певного смислу: фізичного, художнього, біологічного, релігійного, морального тощо. Людина вибирає із природно-речового середовища саме те, що їй або найбільше потрібне для задоволення її "соціальної формули", або найбільш виражає її стан, ставлення, відповідає її роздумам і настрою, або потребі, інтересу і меті. Тоді, наприклад, кольори, пластика, світло, звуки, форми з неспецифічних стають специфічними, здатними виражати певний людський смисл і породжувати в мозку людини специфічний емоційний ореол.

Голландський художник кінця XIX ст. Ван Гог про свою картину "Нічна кав'ярня в Аррі" у листі до свого брата Тео писав: "У цій картині я прагнув виразити людські пристрасті червоним з зеленим кольорами. Кімната криваво-червоно і глухо-жовта із зеленим більярдним столом посередині; чотири лимонно-жовті лампи випромінюють оранжеве та зелене світло. Повсюдно зіткнення й контраст найбільш далеких один від одного червоного й зеленого; у постатях бродяг, що заснули в порожній сумній кімнаті — фіолетового і синього. Криваво-червоне і жовто-зелене світло більярдного стола контрастує, наприклад, з ніжно-зеленим кольором прилавка, на якому стоїть букет троянд.

Біла куртка хазяїна перетворюється в цьому жерлі пекла в лимонно-жовту і відсвічує блідо-зеленим.... У моїй картині... я прагнув показати, що кафе — це місце, де можна загинути, збожеволіти або зробити злочин. Словом, я прагнув зіштовхнути контрасти ніжно-рожевого з криваво-червоним, ніжно-зеленого і веронеза — з жовто-зеленим та жорстким синьо-зеленим, відтворити атмосферу пекельного пекла, колір блідої сірки, передати демонічну могутність шинку-пастки. І все це під личиною японських веселощів і тартаренівської добродушності".

Природні речі як такі не здатні втілити адекватним чином справжні Міру і Гармонію, Цілісність і Досконалість. Лише людське буття, у всій його емпіричній реальності, в усій його "вагомості", "грубості" і "зримості" може стати підходящим матеріалом для створення предметів естетичного милування і єдиного Твору Мистецтва. Природні речі без соціально-людського і значимого є спотворенням, викривленням відповідної ідеї, відходом від справжньої краси і гармонії у бік видимості позірності, ілюзорності та, відповідно, огидності й безформності.

Якщо визнавати естетичне як атрибутивне для всього видимого і невидимого світу, надавати йому вигляду "чистої об'єктивності", ставити в один ряд із механічними, фізичними, хімічними, біологічними явищами, тоді треба погодитися, що добро, благо, зло, гідність, честь, поряд з прекрасним, потворним, високим, низьким, трагічним і комічним є компоненти, що обов'язково входять в природні явища, тобто онтологізуються і постають перед людиною як певні "вічні сутності". Або ж слід погодитися, що є якась містична сила, яка в однаковій мірі проектує на природу і суспільство (людину) субстанційно-духовне, а людина лише механічно з'єднує і оформляє ці апріорно дані зміст і форму. Визнавати естетичне як лише природне, що входить як обов'язковий компонент у всі явища об'єктивної дійсності, значить допустити якусь незалежну від людини доцільність, а відповідно, позбавити її соціальної обумовленості і соціальних критеріїв, а людину, зокрема художника, перетворити в безпристрасне "дзеркало", "копіїста". Або ж навпаки, виправдовувати будь-який суб'єктивізм і свавілля, формалізм і гедонізм. "Краса, — твердить Сантаяна, — це емоційний елемент, наша насолода, яку однак розглядаємо як якість речей".

Отже, природа як така, в своїй об'єктивності і незалежності від людини, ні добра, ані зла, ані прекрасна, ані потворна, ані трагічна, ані комічна, вона природа і тільки, надзвичайно складна система, що існує за своїми закономірностями.

bigmir)net TOP 100