Реклама на сайте Связаться с нами

Л. О. Сморж

Естетика

Навчальний посібник

Київ
Кондор
2009

На главную
Естетика. Сморж Л. О.

Соціально-психічна сутність естетично-художнього

Обгрунтовуючи виникнення естетично-художнього, одні автори наголошують, що воно виникає лише із знання і любові людини до природи, насамперед до звіра, позаяк людина не любила все людське і навіть саму себе. Саме тому, вважає дехто, з-поміж пам'ятників образотворчої культури немає зображення людини, а переважає тема "звіра", образ же верхньопалеолітичної жінки, наприклад, містив у собі набагато менший емоційний потенціал, ніж образ тварини.

Другий погляд базується на тому, що первісне суспільство розглядається як суспільство загальної рівності і невідмінності індивідів, виключного за своєю природністю дружелюбства і приязні у взаєминах індивідів, тому природа стає єдиним джерелом зла, неспокою і страждань первісної людини. Перебільшення сили і могутності стихій природи, диких тварин, птахів і плазунів немовби й породили у людей уявлення про "надприродні сили", "демонів", "богів", обумовили виникнення магії, релігії і мистецтва.

Те, що на початку людської історії об'єктами відображення були, насамперед сили природи, які при подальшій еволюції проходять у різних народів через найрізноманітніші уособлення, анітрохи не заперечує того факту, що "людина — найвища істота для людини" (К. Маркс), що ставлення людей до зовнішнього природного світу існує тільки через їх ставлення одне до одного і виходить людина, передусім, із власного "я": "найдавнішою формою любові є самолюбство, любов до свого приватного буття".

Ця думка підтверджується багатьма джерелами, зокрема, археологією, етнографією, історією культури тощо. Г. Плеханов пише, що розвиток оброблювальної промисловості, очевидно, скрізь починається з розфарбування тіла, татуювання, проколювання або іншого спотворення окремих частин тіла, і лише згодом поступово розвивається виготовлення прикрас, масок, малюнків на корі, ієрогліфів і подібних занять. Численні факти дозволяють говорити, що навіть у найдавніші часи людина прикрашувала, насамперед, себе. Але головний об'єкт її естетичного ставлення і художньої творчості — тіло, як відомо, тлінне. Тому, фактично, назавжди втрачені нанесені на нього фарби, лінії, татуювання тощо, як втрачена і та частина культури, яка не фіксувалась в матеріалі або фіксувалась лише на час ритуалів і обрядових дійств. Втрачено і те, що не знайшло свого "уречевлення", наприклад, пісні і танці, про що свідчать спостереження над аборигенами Австралії і Аляски. Загалом, у силу специфіки цього періоду початок людини немовби увійшов у саму людину, тому продукти, в яких опредметилось людське і об'єктивувалося суб'єктивне, з'явилися набагато пізніше, ніж людина стала власне людиною.

Як "усуспільнена" частина природи і "людська природа", як творяща і формоутворювальна, самоздійснювальна сила, людина не може не впливати на природу і не викликати зворотного впливу, не завжди зрозумілого і сприятливого. Тому світ природних явищ стає для людини не тільки середовищем, яке сприяє життю, але і постійним джерелом стурбованості і страху, які спричинюють деформацію відображуваних явищ. Однак у будь-якому випадку не природа, а тільки людина може бути чужою силою, що володарює над людиною, тому всі людські почуття, зокрема страх, формуються під час суспільного життя, в процесі діяльності, спілкування, споживання і обміну.

Людина включена в систему земної самоорганізації, в якій суспільство — найбільш активна підсистема. Суспільство як справжня спільність людей, усієї сукупності матеріальних і духовних факторів, складає сутність людини, її "геній", конкретну реалізацію її індивідуальності. У суспільстві, писав К. Маркс, "індивіди як фізично, так і духовно творять одне одного", а "розвиток індивіда" обумовлений розвитком всіх інших індивідів, з якими він знаходиться в прямому чи опосередкованому спілкуванні. Але розглядати суспільство як єдиний суб'єкт, або як конгломерат індивідів, нерозрізнену масу було б методологічно неправильно.

Суспільна природа людини не суперечить тому, що індивід завжди і за всіх обставин виходить "із себе", переслідуючи, насамперед, свої цілі і керуючись своїм "життєрозумінням", своїми почуттями, думками, потребами, бажаннями, досвідом, уявленням тощо. Тому справжній суспільний зв'язок виникає не внаслідок рефлексії; він виступає як продукт нужди і егоїзму індивідів, тобто як безпосередній продукт діяльного здійснення індивідами свого власного буття. Тому, "граючи" у загальній "виставі" за єдиною програмою, яка об'єднує його з іншими індивідами, індивід самоорганізується. Він не тільки прагне пристосуватися, задовольняючись виділеною йому "роллю", але й прагне зіграти "свою", найбільш відповідну його власній природі і здібностям "роль". Як наголошують соціологи і психологи, у переважній більшості сумісної діяльності вже сам контакт індивідів викликає змагання і своєрідне збудження життєвої енергії , що не тільки викликає продуктивність діяльності, але й певне "тертя" а то і ворожнечу.

Боротьба за визнання і самоутвердження, розширення кола свого впливу, прояв любові людини до свого "приватного буття" виникають разом із елементарною самосвідомістю навіть тоді, коли в індивіда ще немає усвідомленого прагнення надати вагу своїй "безпосередній одиничності" і бажання протиставити себе іншим індивідам у рамках своєї спільноти. Збуджуючими ж мотивами можуть бути як матеріальні, так і соціально-смислові та емоційно-особисті чинники, як-от престижні "ролі" і речі, бажання виділитись силою чи кмітливістю, утвердитися в колективі у певній якості тощо.

Не можна не враховувати і те, що і в первісному суспільстві була значна частина примусової праці, що знарядійна праця індивіда як члена колективу примушувала його бути безпосереднім агентом виробництва. Фактично впродовж всієї його життєдіяльності він був змушений не тільки здійснювати свою волю, але й обмежувати себе, що не могло не впливати на стан його психіки. Інша справа, що за цим примусом ще не стояли суспільні сили у вигляді привілейованих груп і класів, які сам індивід ще не усвідомлює, ще не бачить в своїй праці "чужу" діяльність, втрату самого себе, що відбувалося з ним у більш пізні епохи.

Крім того, слід також урахувати, що виробнича діяльність, праця від початку була нерозривно пов'язана з власністю — пануванням над об'єктом, намаганням розпоряджатися ним. Привласнення розпочинається вже з акта оволодіння об'єктом, перетворення його з "нічийного" у власність общини та її членів. Властивий людині всіх часів індивідуалізований спосіб споживання сприяв тому, що поряд з колективною власністю зароджується особиста і навіть приватна власність, яка поширюється лише на деякі предмети, виготовлені власноруч, які обмінюються на інші як рівні вартості. Це ще не спричиняє відверту ворожнечу всередині колективу, спільноти, але сприяє тому, що виникає одне із найголовніших джерел напруженості в міжособистісних стосунках і віддачі "у зовнішність", "удвоєння", "опредмечування" людських сутнісних сил, які нині пов'язуються з поняттями "відчуження" і "самовідчуження".

Подальша озброєність людей знаряддями праці, полювання, війни, збільшення продуктивності праці і розширення переліку потреб і насолод, призводить не тільки до посилення влади над природою і зовнішніми силами, але й до наростання боротьби, конфліктів всередині орд (спільнот) за жінок (чоловіків), здобич, "ролі" під час полювання, війн, ігор тощо. На місце "зоологічного індивідуалізму" поступово приходить соціальний антагонізм, який вже на початковому етапі історії людства виступає спершу як антагонізм на грунті статі, що виявлявся в їжі і норовах, у розвагах, у мистецтві і навіть у мові (Ф. Енгельс). Разом з такими властивостями, як особиста гідність, красномовство, прямота, мужність, почуття любові, дружби, товариства, які сприяли згуртуванню людської спільноти і стали позитивними рисами характеру особистості, з'являються і формуються негативні риси, що роз'єднують колектив і принижують людську гідність: жорстокість, заздрість, підлість, ненависть, черствість, зрада, фанатизм тощо. Люди дедалі більше стають залежними одне від одного, водночас все сильнішими стають "відцентрові сили", відбувається не тільки "соціальна дивергенція", але й "дивергенція" між складовими психіки людини. З часом перша сигнальна система перестає відігравати провідну роль, поступаючись другій сигнальній системі з її головним моментом — мовою, яка, на думку Б. Поршнева, народилася як система примусу у відносинах між індивідами: чого не робити і що робити. Тобто, в її основі лежить не обмін інформацією, не повідомлення чогось одне одному, а особливий рід впливу одного індивіда на іншого — особливе спілкування, до якого додається функція повідомлення.

Життя і діяльність індивіда в спільноті, таким чином гарантуючи йому захист і забезпечуючи його життєдіяльність, постійно створює в нього суб'єктивну напруженість. Із зростанням переліку потреб і благ, а відповідно, зменшення здатності суспільства задовольнити їх, індивід все частіше і рішучіше відмовляється жертвувати своїми намірами, цілями, смаками, бажаннями і тим самим розкладає "общинний дух". Нездатність індивіда самому позбавитися своєї невдоволеності, усунути афективне напруження, пристосуватись до "принципу реальності" постійно загрожує розпадом його поведінки, отже, і цілісності колективу. Першопочатковий стан суспільства ще не вимагав тих соціальних інститутів, які з'явилися в класовому суспільстві, але й на тій стадії розвитку необхідна була та організація, яка б сприяла виробленню почуття "Ми" всіляко обмежуючи почуття "Я" і даючи свободу щодо "Них", інших орд, людей іншого племені, тварин. З цією метою поступово вводиться система заборон, норм, настанов, яким слід було бути тим жорсткішими і суворішими, чим більша була можливість їх порушення. "Адже не можна заперечити того факту, — писав Ф. Енгельс, — що людина, яка була спочатку звіром, потребувала для свого розвитку варварських, майже звірячих засобів, аби вирватися із варварського стану".

Оскільки первісні норми, вимоги, правила жорсткі, навіть жорстокі, а в людях було ще багато "звіра", їх пристрасті, почуття, настрої сильні, вибухові, динамічні, відразу ж намічається диспропорція між динамізмом і аферентністю діянь і реакцій індивідів і сковуючою сталістю і суворістю нормативного і забороненого. Вся система взаємин виховання будується так, аби виробити почуття страху як домінанти стосовно того, що загрожує цілісності колективу, тобто боязні осудження, безчестя, відлучення, вигнання тощо.

Люди стали подавлювати в собі деякі "гарні" для себе і "шкідливі" для інших інстинкти, відбувається витіснення деяких вроджених реакцій як умова входження в соціум, у "розширений порядок", як нова форма взаємодії індивідів і багатоманітних "субпорядків", що накладалася один на одного і від чого переважно стало залежати психічне здоров'я людини. Як відображення сприятливих і несприятливих чинників і сил у людини формується "світле" і "темне" поля свідомості, співвідношення яких суттєво впливає на цілісний стан і життєдіяльність людини.

Соціальні психологи дійшли висновку, що в естетичних і моральних почуттях найстародавнішою є негативна оцінка чогось, позаяк критерій красивого, морального невидимо містить у собі осудження або заперечення некрасивого, аморального, причому друге не вважається негативним поняттям, часто-густо навіть більше визначено, ніж перше: бруд, потворство, пролиття крові тощо. Стає зрозумілим, що у всіх моральних і естетичних категоріях шляхом визначення негативного утверджується позитивне: сором — як позбавлення особи соціального авторитету, скромність — як відмова від привілейованого становища, гнів як реакція на "не нашу" поведінку, примус, приниження тощо. Довіра, гордість, правдивість, благородство почасти протиставляються недовірі, приниженню, брехні, хамству, безчестю, які ворожі родовій сутності людини. Трагічне пов'язане з винуватістю, нещастям, запізнілим каяттям, хибною думкою, помилкою. Комічне, особливо сатира, є глузуванням над чимось ворожим "добру", над тим, що загрожує цілісності і благополуччю людського буття, гармонійності і розвитку, що спрямовується до ідеалу, до щастя і свободи.

Дедалі ускладнюються суспільні відносини і міжіндивідуальні зв'язки, що сприяє "розмагнічуванню" найбільш суттєвих притягувальних центрів індивіда, для нього стає характерною тенденція до обособлення "закритості", приховування тих чи інших намірів, цілей, бажань, думок, почуттів тощо, що примушує його бути "твариною політичною", тобто не тільки "товариською суспільною твариною", але й твариною, "яка тільки в суспільстві і може обособлюватись" (К. Маркс).

Оскільки первісна людина не могла собі дозволити непокори і неслухняності, то першими рабами, на думку Б. Поршнєва, були ті, хто першими стали чинити опір насильству, яке згодом переросло в рабство, про що первісна людина ще не здогадувалась. Але, очевидно, цьому ще не ясному почуттю повинен був виробитися його антагоніст — почуття вивільненості, почуття "я", можливість "програти" себе в певних ролях і ситуаціях, свої прагнення, бажання, переживання. І чим насиченішим, інтенсивнішим ставало суспільне життя людини, тим ставало потрібнішим "витісняти" з себе різні думки, бажання, уявлення, почуття, "програвати" ті чи інші "ролі", "сюжети", "ситуації", тим потрібнішим ставав "простір", "люфт", який би давав можливість повноцінно функціонувати і утверджуватися в своїх родових якостях.

Вже в найдавніші часи людина мала потребу виходу в об'єктивне для встановлення тотожності свого внутрішнього світу з навколишніми умовами, у винесенні назовні всього того, що породжує надлишкове напруження або упадок духу, потребувала "посередника", за допомогою якого вона компенсувала б породжену її становищем невдоволеність, або ж погашала надлишкове переживання, а також могла б пояснити незрозумілі для неї явища, події, процеси. Позаяк у первісному суспільстві ще не було об'єктивного знання в формі абстрактного загального, яке було б дійсно винесено "назовні", як не існувало ще і повного усвідомлення свого "я" як панування над своєю природною індивідуальністю, то знаходячись в стані "суцільних марев" і "передчуттів", "роздвоєної в собі самій душі" (Гегель), первісна людина в своєму відношенні тотожності витісняла із себе і віддаляла від себе все те, що вважала для себе "добрим" чи "злим", в чому хотіла утвердитись або уникнути, і вже об'єктивувавши все це в предметну форму, придавши духовному вигляд тілесності, усвідомлювала своє "я". У цьому, власне, слід шукати джерела уособлень і образів, що не мають аналогів об'єктивній дійсності, а також "самовиявлення" людини в природних явищах.

Здатність первісної людини вірити в магічне, дивовижне, чаклунське, не бачити різниці між вимислом і дійсними подіями — є прояв потреби мати якесь "поле" для "проробки" і "переробки" почуттів, пристрастей, настроїв, станів, що виникають в умовах суворого життя і жорстокої сили заборон і боротьби, низького рівня свідомості і слабкої усвідомленості свого "я". Олюднюючи світ природи і ціннісно насичуючи речі, рослини, тварини, простір і час, створюючи тим самим своєрідне духовне середовище для реалізації широкого діапазону реакцій і душевних рухів, первісна людина в навколишньому світі цілком природно схилялась перед "надприродним", вірила в неймовірне і дивовижне. Цей світ, пише академік С. Вавілов у своїй книзі "Око і сонце", як породження умов, що не повторюються, повний змішування — зовнішнього світу і власних відчуттів. Тут створене ще не в змозі виключитися із дійсного процесу, відділитись від чуттєвого сприйняття, не в змозі "розбити" складні візерунки поетичного бачення світу, в якому все живе "дихає", "дивиться", "говорить", "розуміє", "сердиться", "відчуває" тощо. Це змішування зовнішнього світу і власних переживань, об'єктивного і суб'єктивного, емоційного і раціонального, образність і поетичність в тих умовах є єдино можливою формою відображення і осягнення світу, яка дає можливість перекидати "мости-зв'язки" між явищами природи і суспільства, забезпечуючи людині цілісне функціонування і баланс її фізичних і духовних сил. Можна говорити, що первісна людина "поет" і "містик" мимоволі і за необхідністю. Пізніше знання, наука, самосвідомість неминуче приходять на зміну цьому первісному, цілісному, багато в чому "дитячому" баченню, і розбивають складні візерунки цієї поетичної "оптики".

Отже, можна з упевненістю говорити, що навіть в первісному суспільстві психіка людини являла собою механізм, пов'язаний з роздвоєнням її буття на природне і суспільне, загальну та індивідуальні форми, з необхідністю їх об'єднувати і, водночас, підтримувати якісну своєрідність індивідуальної форми буття. Тому важливим моментом у житті суспільства стає формування засобу, що забезпечує збереження і підтримку цієї індивідуальної форми, без якої неможливо зберегти і загальну. У цьому породженому життєдіяльністю суспільства явищі відбувається об'єднання природного і суспільного, суб'єктивного і об'єктивного, внутрішнього і зовнішнього, чуттєвого і раціонального, свідомого і несвідомого, необхідності і свободи тощо. Тут відобразилась і динаміка взаємодії людини з навколишньою дійсністю, і індивідів між собою, зміни в матеріальній і духовній культурі, діалектика суспільного і особистого, пізнавального і ціннісного, всього того, що, власне, і здатне забезпечити цілісність, гармонію індивіда і колективу, здатність індивіда цілісно функціонувати в суспільстві, не розчиняючись у ньому і утверджуючись в ньому як особистість, активно включатися в історичний процес, засвоювати і продукувати гуманістичні цінності, здійснювати своє покликання, задовольняти свої потреби в ідеалі і щасті.

bigmir)net TOP 100