Реклама на сайте Связаться с нами

Л. О. Сморж

Естетика

Навчальний посібник

Київ
Кондор
2009

На главную
Естетика. Сморж Л. О.

Трагічне

Трагічне з давніх часів пов'язують із стражданнями, муками і загибеллю людини, що здатне викликати співчуття і співстраждання.

Дихотомія життя і смерті — основна екзистенційна дихотомія, вона предмет роздумів будь-якої людини, а усвідомлення її неминучості суттєво впливає на її психіку і на саме життя. Страх смерті — одне із найприродніших почуттів людини, і він тим більший, чим вища освіченість людини і її благополуччя. Ставлення до смерті залежить від того значення, яке вона посідає у системі цінностей суспільства, і від їхнього суб'єктивного переломлення і тому функціонує як світоглядна і моральна категорія. Смерть має, так би мовити, свій "сюжет", вона підбиває підсумок конкретному життю, людина може вмерти "своєю" смертю, що відповідає її долі і характеру, і "вимушеною", насильницькою за фатальним збігом обставин. Має місце і добровільна смерть, прагнення до смерті, не тільки в безнадійно хворих людей, але й у тих, хто "стомився" жити, від немічної старості або від бідувань і нещасть. Чим більшу цінність має людина як "одухотворена суб'єктивність", тим трагічнішим є її страждання і смерть.

Трагічне є вираженням в естетичній формі одвічної боротьбі Добра і Зла, життя і смерті, душі і тіла, старого з новим, прогресу з регресом, свободи з поневоленням тощо. Все це супроводжується стражданнями, які мають найрізноманітніші джерела і вияви.

У трагічному важливі не стільки страждання і смерть, скільки в ім'я чого і як страждає і гине людина, які цінності вона обстоює і яке значення має її життєдіяльність для інших людей, для суспільства. Трагічними можуть вважатися не тільки окремі індивіди, трагічною може бути доля цілої групи, класу, нації, епохи. Трагічними були французька революція XVIII ст., громадянська війна в Росії 1917—1921 pp., Велика Вітчизняна війна 1941—1945, голодомор в Україні 1932—1933 років: трагічне є і в роки після здобуття Україною незалежності, якщо оцінювати це як колізію "між історично необхідною вимогою і практичною неможливістю її здійснення" (Ф. Енгельс). У такі періоди людської історії відбувається певна "ломка" суспільного життя, особливо гострі конфлікти, які вимагають сильних характерів і напруження всіх сил на досягнення цілей. Глибока віра в цінності, за які індивід вступає в боротьбу, незважаючи на смертельну небезпеку, часом свідоме приречення себе на смерть характерні для трагічних історичних персонажів. Трагічний характер підноситься над іншими вірністю своїй справі, своєю одержимістю і непримиренням до всього того, що заважає здійсненню своєї ідеї, мети, ідеалу. У цьому відношенні трагічною особистістю можна вважати і Т. Г. Шевченка, бо він був заряджений на непримиренний конфлікт із російською кріпосницькою системою в силу своєї громадської позиції і свого характеру.

У мистецтві трагічне найповніше відображене і виражене в літературі і в образотворчому мистецтві. Шекспірівські "Гамлет" і "Король Лір" трагічні, насамперед, своїм зіткненням із черствістю і жорстокістю, лицемірством і підлістю; "Ромео і Джульєтта" — нездатністю зробити вільний вибір і неминучістю конфлікту з оточенням і своїми батьками; трагічна Анна Кареніна, що вступила в конфлікт з офіційною мораллю, традицією, обов'язком. Трагічні персонажі у більшості творів про Велику Вітчизняну війну білоруського письменника Василя Бикова, які потрапляють у надзвичайно важкі ситуації і гинуть ("Альпійська балада", "Дожити до світанку", "Сотников", "Піти і не повернутися", "Знак біди" тощо). Значне місце трагічне посідає і в українському мистецтві, літературі, образотворчому мистецтві, в кіно, зокрема, у творчості О. П. Довженка, в його фільмах "Арсенал", "Земля", "Щорс", у документальному фільмі "Україна у вогні".

Трагічне в мистецтві — не просто загибель і страждання, а крах ідей, надій, ідеалів, субстанційно важливого для особистості, втрата, що не підлягає відшкодуванню і, водночас, утвердження того, що неперехідне і вічне. Тому трагічні персонажі — піднесені і героїчні, як взірці сили духу і відданості своїй справі, яка має суспільну значимість і слугує утвердженню гуманізму і свободи.

У трагедії важлива колізія та її джерела, конфлікт, його перебіг і результат. Все це може усвідомлюватися як неминучість і фатальність, або як помилка і вина. Але у будь-якому разі трагічне в мистецтві має утверджувати життя, а не смерть, вселяти оптимізм, а не песимізм, не лякати, а підбадьорювати і спрямовувати людину на активні дії, на спротив силам зла; не пригнічувати і вносити "чорноту" в психіку людини, а просвітлювати її, очищувати від "душевних шлаків", приводити внутрішній світ у тотожність із зовнішніми обставинами. Трагедія вчить співстражданню, милосердю, людяності: це те, що входить у поняття катарсис. Зображуючи трагічне, страхітливе письменник, художник, композитор повинен дотримуватися "естетичної дистанції", і як говорив Л. С. Виготський, примусити все це говорити "мовою легкого дихання", освіжити подихом "весняного вітру", тобто зарядити читача, глядача, слухача оптимізмом і вірою в добре і прекрасне. Однією з причин, чому психічно хворий Балашов порізав на смуги ножем картину І. Рєпіна "Іван Грозний і його син Іван", на думку Максиміліана Волошина, було те, що автор натуралізував страхітливе і, на відміну від картини В. Сурикова "Ранок стрілецької страти", не дотримувався естетичної міри трагічного, не "дав суворий і стриманий пафос смерті". Водночас, мистецтво має знайомити глядача, читача, слухача не тільки з позитивним, а й з негативним, злим, страхітливим і часом не заспокоювати і розважати, а "терзати", "шарпати" і "мучити" навіть сильніше і більше, ніж життя, укріплюючи тим самим волю і підвищуючи внутрішні резерви людини.

Звичайно, в реальному житті людина прагне до прекрасного, яке в неї асоціюється, насамперед, із щастям. Але справжнє повноцінне життя немислиме без наполегливих шукань і душевних тривог, без жорстокості і страждань. Утверджуючи Добро і Красу, мистецтво не повинне обходити страждання і трагічне, як не повинні обходити і ті, хто опікується вихованням молодого покоління. Смерть Василя в кінофільмі О. Довженка "Земля" несе високе естетичне і моральне навантаження, а сам твір вважається шедевром мистецтва. Справа, за яку гине людина, повинна бути усередині істинною і справедливою (Гегель), перемога має бути "обов'язковою", якщо не фізична, то моральна, інакше мистецтво тільки налякає людину, позбавить її крил надії і віри в життя і в саму себе. Ще Аристотель казав, що трагічне в мистецтві не тільки "очищує", робить "тонкою" душу, але й пробуджує волю до боротьби.

Щодо цього трагічне як естетична категорія, на нашу думку, відіграє більшу роль і має більше значення, аніж категорія прекрасного, не тільки тому, що охоплює більш важливу сферу життєдіяльності людини і суспільства: боротьба, страждання, сходження через подолання страхітливого через смерть. Трагічне зачіпає більш глибокі основи людського життя, те субстанційне, без чого не може бути і самої людини, особливо це стає зрозумілим нині, коли людство перманентно потрясають численні трагічні події, і воно вже заглянуло в "похмуру безодню безнадії", а трагічне стало ледве не провідним у сучасній апокаліптиці.

bigmir)net TOP 100