Реклама на сайте Связаться с нами

Л. О. Сморж

Естетика

Навчальний посібник

Київ
Кондор
2009

На главную
Естетика. Сморж Л. О.

Проблема специфічного предмета мистецтва

Окремі види діяльності можна відрізняти за якою завгодно ознакою: за потребою, за способом реалізації, за напруженістю і зусиллям та просторовими і часовими характеристиками, за їх фізіологічними механізмами і психічними затратами тощо. Однак основне, що відрізняє одну діяльність від іншої, полягає у відмінності їх предметів. Адже саме потреба в певному предметі, без якого не може бути цілісності в функціонуванні, спонукає до певної діяльності і є її справжнім мотивом — матеріальним або ідеальним.

Без з'ясування питання, що рухає художником, визначає сферу його інтересів і мотивів, установку саме на художню діяльність, виріб, засоби і прийоми, не можна пояснити багато явищ у мистецтві зокрема, джерела установки на творчість, поетику і механізми впливу продуктів художньої творчості на споживача, реалізм і модернізм тощо. Іншими словами, треба знати, що визначає предмет мистецтва, який, за висловом К. Маркса, "...створює публіку, що розуміє мистецтво і здатну насолоджуватися красою, а також з'ясувати філософський зміст поняття "предмет".

У філософії має місце подвійна трактовка поняття "предмет": 1) предмет як матеріальна річ, що існує поза людиною; 2) предмет як сфера прикладання сил і знань людини, яка за своїм джерелом об'єктивна, але не просто річ і не обов'язково речова діяльність. Предметом може бути не тільки окрема річ, але й якась одиниця всього існуючого, всього того, що співвідноситься з людиною, на шо спрямований її інтерес і активність. Предмет може мати не тільки просторові, але й часові характеристики, бути не тільки матеріальним, але й ідеальним (поняття, судження, умовиводи, змістовні абстракції). Предметом людської діяльності можуть бути і суспільні відносини, форми суспільного життя, і суспільні організації, і форми суспільної свідомості, і сама людина (як об'єкт виховання і впливу), і її діяльність. Поняття "предмет" вказує на специфічний підхід і спеціальне коло проблем, певну сферу інтересів і мотивів, цілей і засобів діяльності. Тому предметом може стати окремий бік об'єкта, який може виявитись предметом дослідження різних наук, змістом діяльності людей найрізноманітніших професій і профілів.

На відміну від категорії "об'єкт", яка, переважно, лише встановлює той факт, що дана річ, явище, процес знаходяться поза суб'єктом, поняття "предмет" вказує на нагальну необхідність цієї речі (явища, процесу) для цілісного функціонування взаємодіючої сторони, обумовлювання її змісту, а також для самовиявлення в ній.

К. Маркс пише: "Голод — це визнана потреба мого тіла в певному предметі, який існує поза моїм тілом і необхідний для його поповнення і для прояву його сутності. Сонце є предмет рослини, необхідний для неї предмет, який утверджує її життя, подібно до того, як рослина є предмет сонця як виявлення животворної сили сонця, його предметної сутнісної сили".

Предмет, таким чином, слід розглядати з двох боків : об'єктивного і суб'єктивного. З об'єктивного боку, "предметом" є все те, що, володіючи відповідною сутнісною силою, необхідне для задоволення певної потреби, тобто для цілісного функціонування людини. З суб'єктивного боку, предметом є все те, що може бути утвердженням однієї із сутнісних сил людини, в які включаються і органи людської індивідуальності: зір, слух, нюх, дотик, смак, споглядання, бажання, любов тощо і те, що утворює "суспільні органи" і проявляється в "формі суспільства", наприклад, у безпосередньому спілкуванні з іншими людьми.

Отже, предметом для людини стає тільки те, що слугує задоволенню певної потреби і є змістовним боком її діяльності і поведінки, що забезпечує її життєву і духовну цілісність, формується в процесі суспільного життя, залежить від виховання і особистого досвіду, здібностей і установки. Саме так слід розуміти слова К. Маркса, що "...для немузикального вуха найпрекрасніша музика позбавлена змісту, вона для нього не є предметом...".

Суджень про предмет мистецтва і його специфіку існує чимало. Одним із найбільш поширених суджень є твердження, що специфічним предметом мистецтва є "весь предметний світ у його конкретній чуттєвості і цілісності", "в його саморусі, суперечностях, зв'язках і відношеннях" або дійсність в широкому розумінні слова. Оскільки визначення специфічного предмета як відображення світу в його цілісності або його фрагмента вбачається надто загальним, деякі вчені намагаються вирішити цю проблему, застосувавши термін "головний предмет", маючи на увазі людину з її багатоманітними стосунками і переживаннями, що, на їхню думку, і складає обов'язкову ознаку мистецтва. Незважаючи на деяке "звуження" у визначенні специфічного предмета мистецтва і внесення "людського фактора", він і на цей раз залишається абстрактним і невизначеним, а відповідно, не вирішеним. "Предметом мистецтва, — формулює позицію вже згадуваних "суспільників" С. С. Гольдентріхт, — є ...естетичні відношення, що породжуються і визначаються соціально-історичними умовами і проявляються в предметно-чуттєвих формах прекрасного, потворного, трагічного, комічного та у всіх інших сферах реального людського життя — трудовій, суспільно-політичній, культурній, сімейно-побутовій, особистій". Естетичне відношення "стає в мистецтві головним і специфічним предметом художньо-образного втілення".

Специфічний предмет як людська сутність, що відклалася на природних речах і привласнюється людиною без належної розшифровки, може викликати побоювання, що художня творчість є якась тотожність самосвідомості з свідомістю або ж такий рух пізнавального духу, який здійснюється усередині самого духовного, чимось духовно-об'єктивним поза суб'єктивним і тим, що діє, мислить і відчуває. У такому випадку виключається із предмета мистецтва все багатство конкретної "людської чуттєвості" тієї "людської змістовності", без якої, безсумнівно, не може бути мистецтва. Однак і думка, що специфічним предметом мистецтва є лише духовне життя людини, або "зовнішній світ, що сприймається в формах людської психології", без належної розшифровки і уточнень, може призвести до неправильних висновків і помилок. Мало того, виникає небезпека психологізації предмета мистецтва, перетворення вивчення мистецтва в об'єкт прикладної психології.

Всі зазначені труднощі у визначенні специфічного предмета мистецтва дають привід деяким дослідникам дійти висновку, що його в дійсності не існує, що його визнавали лише в минулому, та й то представники ідеалістичних шкіл. Позаяк під "предметом" переважно розуміється природно-речовий світ або його фрагмент, людина або суспільні відносини, то цілком виправдане твердження, що природа і суспільство не мають такого, так би мовити, "поля", яке б оброблялось виключно мистецтвом. На цій підставі робиться висновок, що поняття "предмет" доцільно використовувати тільки щодо конкретних наук, але не до мистецтва. Але якби мистецтво не мало свого предмета, то воно, зрозуміло, не мало б і свого обгрунтування, змісту і суспільного виправдання, своєї історії. Це розуміють і ті, хто заперечує наявність специфічного предмета мистецтва, однак, обгрунтування художньої діяльності намагаються знайти безпосередньо в сфері наукових, політичних, моральних, релігійних та інших ідей, у науці і в ідеології.

Одною із найбільш поширених думок є судження прибічників так званої "образно-гносеологічної концепції", що мистецтво і наука мають загальний предмет і цілі — пізнання, відрізняючись лише за формою викладу (художня і логічна) результатів пізнання. Вслід за Гегелем і Белінським, вони розглядають науку і мистецтво як дві форми загального пізнавального процесу, метою і завданням цього є пізнання сутності і одержання знання, які в науці закріплюються в формі понять, а в мистецтві — в формі образів.

Образ не є специфічним для мистецтва, оскільки "образно мислять" буквально всі, це по-перше. По-друге, образ — це, насамперед, гносеологічна категорія, зміст якої визначається ситуацією "суб'єкт — об'єкт" і є результатом здійснюваної взаємодії і установки на цю взаємодію, яка, в свою чергу, обумовлюється тією чи іншою потребою. Образ, як він розуміється в філософії і психології, є щось "третє", єдність протилежностей, синтез, нова щаблина, в яку вже ввійшов зміст цієї взаємодії. Образ суб'єктивний, ідеальний, процесуальний, інакше його слід приймати як щось субстанційне, з самого початку одухотворююче, наприклад, папір, полотно, мармур. Водночас, образ завжди за своїм змістом "предметний", тобто нерозривно пов'язаний з певними властивостями, формами, характеристиками об'єктів, що відображуються. Не все у психіці людини має образний характер, наприклад, світ, що відобразився в емоціях для суб'єкта не має предметного характеру, обов'язкової умови образу, тому емоція не може бути образом в повному розумінні цього слова. Тим часом емоції, почуття, настрої, стан, багато з того, що не усвідомлене, не має наочності і не оформляється в образи, є матеріалом і впливаючою силою мистецтва, зокрема музики. Л. С. Виготський, А. В. Луначарський, С. М. Ейзенштейн, О. А. Потебня, І. Я. Франко та інші, маючи на увазі наочність і схожість, висловлювали думку, що не тільки для музики, але й для мистецтва слова характерні психічні процеси сприйняття в умовах безобразності як тимчасовому спокої думки і образності як новому кроку і руху. Момент образності і безобразності залежить від досвіду, інтересів сприймаючого, від особливостей сприйняття, від "вікон", в асоціаціях, "провалів пам'яті" тощо. Л. С. Виготський, поділяючи мистецтво на "ліричне" і "образне", наголошував, що в поезії сам матеріал, яким вона користується, виключає образне і наочне уявлення зображуваного нею: поетичний твір часто будується так, аби зробити неможливим переклад кожного виразу в наочне уявлення. "Оскільки ж не будь-яка думка може бути виражена в живому образі (спробуйте виразити, наприклад, думку, що сума квадратів катетів рівна квадрату гіпотенузи), — зауважив Г. В. Плеханов, — то виявляється, що Гегель (а з ним і наш Белінський) був не зовсім правим, коли говорив, що в мистецтва предмет той само, що і в філософії".

Образ як "третій член", результат взаємодії, ситуації "суб'єкт — об'єкт" не може визначати специфіку тієї чи іншої діяльності, бо це може призвести до "зациклювання". У науці, наприклад, якщо вона буде виходити з "третього", то замкнеться на самій собі, буде уявлятись якимось замкнутим у собі колом.

Ця позиція прихильників "образної специфіки" мистецтва була розкритикована як така, що тягне мистецтво до "ілюстративності", натомість утверджувалось, що мистецтво — "безпосередньо ідеологічне пізнання дійсності", "емоційне усвідомлення соціальної характерності життя", що воно, на відміну від суспільних наук, вивчає життя в нерозчленованій єдності соціально-родового і індивідуального, за допомогою "інших матеріальних знаків", що робить твір не просто ідейним, а ідейно-емоційним. Позаяк естетичне виноситься в природно-речове середовище і надається йому вигляду наочно-тілесного, незалежного від людини і людства, то воно виступає синонімом "безідейного", "беззмістовного", "суб'єктивізму"; зміст мистецтва не повинен мати "власного естетичного значення". Отже і цьому випадку вийшло замкнуте "коло", як і у прихильників "образної специфіки", — "ілюстратизм".

Естетичне, а не пізнавальне й ідеологічне, на думку деяких авторів, є тим специфічним, що обґрунтовує мистецтво і становить його предмет. Вважається, що специфіка художнього освоєння світу в тому і полягає, що воно є, насамперед, "творчістю краси", тоді як науково-теоретичне освоєння можна визначити як "творчість істини". Відповідно, специфіка художнього твору полягає в тому, що він несе "естетичну інформацію" , тобто таку інформацію, яка є джерелом естетичних переживань, що здійснюються на основі особливих знаків. Таким чином, специфіка предмета мистецтва визначається естетичною функцією і здатністю митця за допомогою спеціалізованих засобів викликати особливе почуття, що охоплює весь духовний світ людини. Функціональний універсалізм на основі естетичного, як вважає частина дослідників, і становить специфіку мистецтва. У такому вигляді, на нашу думку, предмет мистецтва виглядає безмежним, а відповідно, і невизначеним. Хоча естетична функція для мистецтва є "атрибутивною", а саме мистецтво здатне "асимілювати" досягнення всієї духовної культури, воно структурно не підкоряє собі, скажімо, науку, мораль, політику, релігію тощо, а від художника не вимагається якогось "універсалізму мислення".

Всі спроби визначити специфіку мистецтва через функції (естетичну, гедоністичну, комунікативну, ідейно-виховну, пізнавальну, та інші) даремні, оскільки функцій у мистецтва може бути велика кількість і всі вони, за винятком естетичної, історично мінливі. Як правильно зауважив український філософ В. П. Іванов, вся суть питання полягає в тому, яким чином рольова багатоплановість мистецтва вкладається в рамки його специфічної відміни, як мистецтву вдається об'єднати в собі і гармонізувати ці різноманітні орієнтації, причому зробити це ніскільки не змінюючи своєї суспільної природи, зберігаючи в недоторканості свою специфіку.

Таким чином, вся справа в тому, щоб винайти "першу посилку", яка має обгрунтувати правомірність тієї чи іншої діяльності, вказати на її місце в системі інших діяльностей, окреслити її суспільно-змістовні межі. Адже перед тим, як розвернути систему визначень, слід знати, що саме визначається. Тільки тоді сам пошук придбає строгу направленість, а всі проблеми, що є об'єктом розгляду, об'єднуються в одне ціле. Таку роль може виконати категорія "потреба". За "предметом" завжди стоїть "потреба", і він завжди відповідає тій чи іншій потребі. Можна сказати так: якщо визначена потреба, то визначений і предмет, тоді з неї, як з "кореня" виростає вся система аргументацій і доводів.

Потреба є відправною точкою будь-якої активності людини, відіграючи роль "першого моменту" і своєрідного "пускового механізму" в уже безперервному циклічному повторенні, в якому потреба і діяльність, обумовлюють одне одного і міняються місцями за формулою "П — Д — П" або "Д — П — Д". Тільки завдяки потребам у людини, ще на рівні підсвідомого, виробляється фіксована установка на певну діяльність, виробляються мотиви і цілі, встановлюються рамки інтересу до оточуючого середовища, без чого, за термінологією Гегеля, її життєдіяльність була б прогресом у "дурну безмежність".

Потреба постає як досягнутий рівень матеріальної і духовної культури суспільства, показник соціалізації людини, її змістовності і положення в системі суспільного життя, вона є своєрідним "загальним знаменником" усіх численних чинників, що спонукають людину до дії, визначають її поведінку, обумовлюють зміст і характер її взаємодії з середовищем, з природою й іншими людьми.

Класифікація потреб має багато варіантів, всі вони відповідають інтересам і завданням того чи іншого автора. В руслі нашої теми найбільш доречним є їх поділ на матеріальні і духовні потреби.

Матеріальні потреби є безпосереднім виразом способу виробництва і матеріального рівня життя людей, характеристикою виготовлених продуктів для відтворення життєдіяльності членів суспільства, тобто їх утилізація і навіть "знищення" (наприклад, продукти харчування). Матеріальне споживання є щодо індивіда чимось "зовнішнім" необхідним, таким, що виробляє в людині почуття залежності і несвободи.

Духовні потреби задовольняються специфічними цінностями, що призначені забезпечити, насамперед, соціально-психологічну цілісність функціонування людини як суспільної істоти і завжди є "внутрішнім" актом відтворення і утвердження її родових сутнісних сил, вони сприяють усвідомленню людиною своєї несвободи і спонукають до звільнення від неї. На відміну від матеріальних потреб, духовні потреби і духовне споживання завжди мають переважно яскраво виражений національний, класовий, професійний, віковий тощо, тобто соціально обумовлений характер. Маючи спільну основу — конкретно-історичне буття людей з їхнім виробництвом, споживанням і обміном, матеріальні і духовні потреби не однаково доступні для дослідження. Якщо матеріальні потреби відносно легко пояснювати в силу їх прив'язаності до економіки і матеріального виробництва, то духовні потреби "затемнюються" різними опосередкуваннями і нашаруваннями, а в самому процесі їх формування "випадають" цілі ланки, що ускладнює їх дослідження і пояснення. І зв'язок між ними незворотній: "любов обмінюється тільки на любов, довір'я тільки на довір'я" (К. Маркс). В руслі нашої теми можна сказати і так: ні наука, ні мораль, ні політика тощо не здатні підмінити мистецтво, як і мистецтво не підміняє потребу в кожному із них.

Мистецтво задовольняє специфічну духовну потребу людини в своїй функціональній цілісності і гармонізації свого духовного світу, в психологічному захисті й соціальній активізації, формуванні творчого потенціалу і оптимістичного світовідчуття, здатності до творчості і щастя. Саме цією потребою визначається і видима траєкторія художньої діяльності, фази формоутворення, сприйняття художнього твору, його оцінки і змістовні "судження смаку". Саме для задоволення цієї потреби створюється художній твір — "художня реальність", в якій органічно зливається матеріальне і духовне, природне і суспільне, об'єктивне і суб'єктивне, раціонально-нормативне і емоційно-особисте.

bigmir)net TOP 100