Реклама на сайте Связаться с нами

Л. О. Сморж

Естетика

Навчальний посібник

Київ
Кондор
2009

На главную
Естетика. Сморж Л. О.

Поняття "реальність". Об'єктивна і суб'єктивна реальність

Аналіз категорії "реальність" — однієї із основних у філософії необхідний для з'ясування проблеми співвідношення мистецтва з природним середовищем і з суспільством і сутності художньої діяльності. Тим часом у трактуванні цього поняття має місце велика розбіжність, почасти його ототожнюють з поняттями "буття", "дійсність", "тілесність", тобто їх вживають як синоніми. Насправді ж між ними існує суттєва різниця. Зокрема, поняття "буття" етимологічно походить від терміна "бути", а той, в свою чергу, коріниться в слові "жити", тобто, бути узгодженим з навколишнім середовищем, функціонувати в конкретному просторі і часі. Антитезою буття є "небуття" — межі, в яких речі (явища) ще немає або вже немає. "Дійсність" — це все те, що існує як реалізована можливість і функціонує "тепер", маючи в собі власну сутність і закономірність. У цьому контексті дійсність відрізняється не тільки від усього ілюзорного і фантастичного, а й від усього логічно-мислительного, а також від усього ймовірного, але поки що неіснуючого.

У "Філософській енциклопедії" дається два тлумачення терміна "реальність": 1) Матерія з усією різноманітністю її форм, якій протистоїть свідомість — суб'єктивна реальність; 2) весь матеріальний і ідеальний світ, включаючи ілюзії і помилки.

Визначення реальності як матерії в сукупності різних її видів, тобто як об'єктивної реальності, яка протистоїть суб'єктивній реальності, є імпліцитне визначення через абстракцію, без розкриття змісту самого поняття. Якщо звести все суще до "об'єктивної реальності" як матеріально-наочного і речового, тоді в світі залишаються тільки "речі" і тільки "об'єкти", відбувається вилучення з нього людей і всіх тих функціональних властивостей речей, які характерні для втягнутих вже в людські відношення. Тільки для класичної фізики поняття "об'єктивна реальність" цілком співпадало з поняттям "фізична реальність" як визнання фізичного світу, що розвивається за одними і тими самими законами. Але сучасна фізика, зокрема теорія відносності і квантова механіка, змінили уявлення про світ і власне поняття "фізична реальність" набуло нового змісту. Мало того, з'ясувалося, що "фізична реальність" залежить і від умов експерименту, і від експериментуючого суб'єкта, бо він став уже "не просто глядачем, але й актором у драмі пізнання".

Людина в процесі виробничої діяльності, спілкування, споживання і обміну, крім матеріальних цінностей, створила світ духовних цінностей (ідеали, ідеї, норми, знання, уявлення тощо), які через знаки, символи, засоби праці перетворилися в якусь систему, що складається із відносно "затверділих" елементів, які або закріплюються в свідомості людини в поняттях і "фігурах логіки", або існують як консерванти культури: листи, архіви, фото, картини, плакати, фонотека, іконотека, театр, кіно, телебачення, преса тощо.

Вироблена в процесі історичного розвитку система духовних цінностей є для конкретного індивіда як "об'єктивна реальність", яка існує незалежно від нього і яку йому (індивіду) належить засвоїти. Таким чином, поняття "об'єктивна реальність" включає не тільки матеріальні об'єкти, фізичну природу, механічні, фізичні, хімічні, біологічні процеси, а й інформаційні процеси, а також те, що В. І. Вернадський назвав "ноосферою" і визначав за параметром розумом, інтелектом. Він включав сюди і велику різноманітність особистостей, які перетворюють енергією домінант середовище свого існування, створюючи особливу сферу, названу пізніше "персоносферою". Крім того, термін "реальне", крім сьогодення, включає в себе минуле, яке існує в теперішньому в "знятому" вигляді, і майбутнє, яке існує в сьогочасному як потенційне, а також різні усталенні уявлення, зокрема ті, що викривляють дійсність і хибні, з якими, однак доводиться рахуватись і індивіду, і суспільству загалом.

Багато з того, що не має самостійного речового існування, слугує людині не лише для фіксації досягнутої стадії розвитку, але й могутнім спонуканням до дії, самоутвердження, самовиповнення, оптимізму, або ж, навпаки, для приниження, пригнічення, песимізму тощо. Знання, краса, добро, любов, дружба, героїзм, патріотизм, слава, честь, гідність, образа, сором, несправедливість, підлість, зло, — все це реальності, вплив яких на людину часом перевершує дію матеріальних явищ і процесів.

Уявлення і судження людини про реальність завжди пов'язані з певними умовами її життєдіяльності, рівнем і характером суспільного життя, матеріальною і духовною культурою, цінностями і потребами, відношеннями і інтересами, суспільним і особистим досвідом. Оскільки дійсність впливає на людину як природно-суспільна дійсність, а вона її сприймає з різними установками і в різних умовах, станах, керуючись не тільки достовірними знаннями і цінностями, а й недостовірними, а то і хибними, то її мозок виявляється не безстороннім дзеркалом, а чимось на зразок відчиненого в зовнішній світ вікна, через яке, крім правильних вражень і образів, входить багато і помилкових. Але в голові людини немає нічого такого, що було б створено без впливу зовнішнього середовища, всім цим викривленим і хибним уявленням і поняттям завжди знаходиться якийсь предметний (речовий) або ідеальний, (мислений), основний на предметності еквівалент.

Так, наприклад, уявлення первісних людей про потойбічне життя і тепер вражають достовірністю і ретельністю відтворення його "топографії". Ірреальне в стародавніх міфах органічно сполучалося з цілком реальними предметами. Міфи, релігії, утопії, фантазії взагалі при найближчому розгляді, не що інше, як "поставлені на голову, наче в камері-обскурі", реальні відношення людей. Боги, кентаври, сатири, сфінкси, чорти, відьми, духи, привиди тощо, як створені людьми хибні уявлення про себе самих, стали реальністю, з якою доводилось (і доводиться) і рахуватись і окремому індивіду, і суспільству загалом. Всі ці продукти людської уяви, як вияв певного рівня життєдіяльності людей і характеру їхніх взаємовідносин, ставали діючими персонажами і в повсякденному житті, і в творах мистецтва поряд із дійсними людьми не лише в первісному і рабовласницькому суспільствах, але й для людей більш пізніх епох. Зокрема, як зазначають дослідники, в шекспірівські часи "для широкої театральної публіки тіні батька Гамлета і Банко, макбетівські відьми, ельфи із "Сну в літню ніч" були реальними істотами, близькими і зрозумілими, цілком живими".

К. Маркс, досліджуючи процеси пізнання, спробував дати наукове пояснення цьому процесу утворення в голові людини "псевдосвіту" і "псевдо-реальності". Зокрема, він показав, що між реальними стосунками і речами, якими вони є, і тим якими вони є в свідомості, існує незриме, але підкорене соціальній механіці поле, продуктом дії якого є усвідомлювана людиною зовнішня і внутрішня дійсність. Відкривши феноменальну природу свідомості, її насправді квазіпредметний характер, Маркс виводить утворення свідомості не із безпосередньої дії об'єктів, а із суспільних відносин і диференціації цих відносин, які складаючи часткові системи, входять у більш загальні системи. Показавши, що поряд із природно-речовим причиненням діє соціально-системне причиненя, інакше — причиненя в системі суспільного буття, Маркс дав ключ для розуміння й аналізу тих явищ, які не мають аналогу в природі і виступають у вигляді "демонічних сил" і "чудес", починаючи з табу і міфів, і закінчуючи "чудесами" і "привидами" товарного світу, як-от "форма вартості", "форма ціни", "вартість землі" тощо, які в загальній системі суспільних відносин набирають реальності і об'єктивності.

Позаяк свідомість індивіда приведена системою державних інститутів у відповідність із світом ілюзорних цінностей і із стереотипізмом суспільних установлень, то хибне уявляється для людини немовби не хибним, а ілюзії набираюсь вигляду об'єктивно існуючого, тому вона в цих обставинах діє цілком доцільно, прагматично, ефективно, тобто так, "як треба", знаходячи в навколишньому середовищі підкріплення цим викривленим уявленням. Унаслідок суспільного поділу праці духовні потенції людини виявляються відірваними від матеріального виробництва і протистоять їм як чужа і панівна сила, духовне в ній набирає містичного забарвлення, а об'єктивно існуючий світ, в якому відносини людей є немовби "вивернутими", стає світом "видимостей", фікцією дійсності. Тому людина, не лише в думках, у свідомості, але й у дійсності веде подвійне життя, стає іграшкою чужих і ворожих їй ірраціональних сил, виявляє нахил до створення "своєї власної реальності". Тоді вона створює психологізований ірраціональний світ суб'єктивного, як це має місце, зокрема, в релігії. Диявол у християнській релігії — пише Бердяев, є "екзистенціональна реальність ...духовного світу, шлях через який іде людина". Таким чином, поняття "реальність" розкриває насамперед відносини і зв'язки, що утворились у процесі життєдіяльності людей, їх взаємодії з природою та іншими людьми. Залежно від змісту життя, потреб й інтересів, установки і діяльності утворюється те, що можна назвати "фізична реальність", "хімічна реальність", "біологічна реальність", "соціальна реальність", "естетично-художня реальність", "суб'єктивна реальність" тощо.

Остання — це не реальність, що створюється за бажанням суб'єкта: це весь духовний світ людини, взятий у його багатовимірності, унікальності і цілісності. Дослідження останніх десятиліть показують, що це особлива реальність, яка є особливим зрізом апарату відображення (мозку), і відбитих у ньому об'єктів і станів, але вона не зводиться ні до того, ні до іншого: вона живе вже в квазіпредметному вимірі буття.

Суб'єктивне передбачає спеціалізований інтерес і оцінку, вибір цілей і засобів їх реалізації, унікальну генетичну організацію і "свою" норму і спосіб реакції на вплив природно-речового і соціального середовища.

Сама психіка людини, завдяки потребам, діяльності, спілкуванню, — це не тільки "відображення", "прояв", "підсилювач", "уподібнення", але й "активність", "сила", "можливість", "спосіб" вирішення дихотомій, що виникають у життєдіяльності людини, найвища форма регулювання організму із зовнішнім середовищем. Потреби, цілі, інтереси, ідеї, ідеали, смаки та інше дозволяють бачити психіку, ідеальне не тільки як "матрицю", що повторює структури предметно-практичних дій, а як складне утворення, якісно нове явище, в якому суб'єктивне і об'єктивне складають органічне ціле. Відображене — це не тільки "образ" відображуваного, але і функція суб'єкта, прояв його життєвого процесу, який не може бути зведеним до якогось одного інтересу або форми, до "пізнання" або "інформації", гомо- або ізоморфізму. Відображення як цілісний акт, як "конкретна одиниця" є складним неоднорідним явищем, в якому може переважати в певний момент той чи інший компонент: суб'єктивне чи об'єктивне, знання чи оцінка, інтелектуальне чи афективне, раціональне чи емоційне тощо.

"Завдяки поєднанню в людині властивостей відкритої і закритої системи, — пише Б. Г. Ананьєв, — її свідомість є, водночас, суб'єктивним відображенням об'єктивної дійсності і внутрішнім світом особистості. У цьому відносно обособленому від зовнішнього внутрішнім світі складаються комплекси цінностей (життєвих планів і перспектив, глибоко особистих переживань), певні організації образів ("портретів", "пейзажів", "сюжетів") і "концептів, домагань і самооцінки". Це створює певний "зазор" між суб'єктом і об'єктом, надає відображеному квазіпредметний характер, що свідчить не тільки про "пристрасність" суб'єкта як активної сторони відображуваного процесу, а й про його здатність ідеально, в голові, на основі актуальних потреб і дійсних вражень, досвіду і цілей, створювати нові сполучення і образи майбутній дій і переходити від ідеального існування предмета до його творення, опредмечування, матеріалізації.

bigmir)net TOP 100