Реклама на сайте Связаться с нами

Л. О. Сморж

Естетика

Навчальний посібник

Київ
Кондор
2009

На главную
Естетика. Сморж Л. О.

Художній геній і талант

Вже давно стало аксіомою, що художня праця вимагає таланту, обдарування, натхнення, почуттів, фантазії, багатства емоцій, безпосередньості і природності реакцій, спротиву будь-яким штампам і стереотипам, "здоровому глузду", і "захоплюючим картинкам", що дозволяє художникові здійснювати свою добру волю, надаючи всьому створюваному ним свого "кольору".

Всі ці характеристики художньої обдарованості одержали у І. Канта назву генія, під яким він розумів "природжені задатки душі, через які природа дає мистецтву правило": геній "є талант створювати те, для чого не може бути дано ніякого певного правила... отже оригінальність повинна бути першою властивістю генія..., водночас його твори повинні бути взірцями, тобто показовими..., тобто мірилом або правилом оцінки". Геній, підсумовує свої міркування Кант, "це талант до мистецтва, а не до науки, в якій на першому місці мають стояти добре відомі правила і визначати в ній спосіб дії"; що геній проявляться не стільки "при викладі певного поняття, скільки у викладі або вираженні естетичних ідей".

З огляду на ці судження, геній — це "взірцева оригінальність природного обдарування суб'єкта у вільному застосуванні своїх пізнавальних здібностей".

Висловивши низку цікавих думок щодо генія і таланту, Кант урешті-решт розглядав його як пустуна природи, який залишається осторонь від соціального життя суспільства і долі конкретної людини. Це проявилось і в працях його послідовника Ф. Шіллера, який зазначав, що кожний справжній геній обов'язково повинен бути "наївним", інакше він не геній. Наївність генія — умова його оригінальності, свободи, природності, сміливості. Розсудливість же завжди боязлива, вона "розпинає свої слова і поняття на хресті граматики і логіки...".

Гегель як об'єктивний ідеаліст, навпаки, розглядає генія як загальну здібність і енергію, а художника — як "майстра бога" і вважає, що все суб'єктивне і випадкове є тим, що шкодить чистоті думок і свободі, тому натхнення художника проявляється як "невільний пафос", бо творчість тут має форму "природньої безпосередності" і являє роботу, пов'язану з технікою і зовнішніми механічними прийомами.

М. Бердяев розглядає проблему генія і геніальності з позиції християнського віровчення про творчість як боротьбу зі злом і творіння нового світу, тому геніальність рівнозначна "святості" і є шляхом не "мирської", а "духовної" праці для "божеських" цілей. Тому геніальність Пушкіна в тій само мірі потрібна, як і святість Серафима, бо в обох випадках має місце "вибрання" і "призначення", "покликання" і обов'язок перед Богом. Геніальність, на думку М. Бердяева, за своєю суттю "трагічна", бо не відповідає вимогам "світу", не вписується в диференційовану культуру суспільства, не виробляє для нього ніяких цінностей, не виконує його замовлень, позаяк "світ" не розуміє генія, то він для "світу" виявляється непотрібним. Як "інша онтологія", геніальність в людині — "світ інший", її "нетутешня природа", яка за своєю суттю божественна. Геній оволодіває людиною, як "демон", у геніальності розкривається жертвенність будь-якої творчості, приреченість генія в цьому світі на розлад із дійсністю, на стурбованість і страждання, тому "геніальне життя — це жертовний подвиг"; відтак Пушкін немовби занапащав свою душу в своїй геніальній творчості, а Гете і Толстой були близькі до самогубства.

Аналізуючи поняття "геніальність" і "талант", Бердяев пов'язав перше з особливим світовідчуттям, особливим напруженням волі, особливим хотінням "іншого"; у геніальності завжди є універсальність, безмірність: постійна "революційність", і вона може "згоріти", якщо не втілить в цьому "світі" нічого цінного. Талант же, на думку М. Бердяева, є дар диференційований, спеціалізований, який відповідає вимогам поділу культури на її окремі форми, його природа не органічна і не онтологічна, а функціональна, здатна створювати більш досконалі цінності, ніж геніальність. Талант є пристосуванням до вимог диференційованої культури, це канонічність і занепадництво, нездатність до горіння і жертовності. З огляду на ці критерії, Бердяев вважає, що Рафаель не геній, а тільки "величезне художнє обдарування і надзвичайна пристосованість", які обумовлювали доступність і зрозумілість; "загальновизнаність" його творів є згубною для генія, бо в них "немає нової краси, незнаної ще світу", як це мало місце в творчості Мікельанжело.

Ці роздуми М. Бердяева про геніальність і талант та їх співвідношення узгоджуються з сучасним трактуванням цих понять у філософії і психології. Зокрема, геніальність розглядається як найвищий ступінь обдарованості людини, здатність її до величезного напруження всіх фізичних і нервово-психічних зусиль у поєднанні із об'єктивними потребами, що сприяє творчому злету і сходженню на якісно вищу щаблину. Талант (від грецького — терези) — природний хист, обдарованість, вища здатність людини до певного виду діяльності (творчої, наукової, політичної і виробничої). Однак талант не природжена, а набута здатність людини, він формується і розвивається під впливом соціальних умов, відповідно до запитів суспільства на ту чи іншу діяльність.

Гете в розмові зі своїм секретарем І. П. Еккерманом сказав, що "...геній і є та продуктивна сила, що дає виникнути діянням, яким немає потреби ховатись від бога і природи, а відповідно, вони не безслідні і довговічні. Такі всі твори Моцарта. В них закладена животворяща сила, вона переходить із покоління в покоління, і її ніяк не вичерпати, не знищити. Те ж саме стосується й інших великих композиторів і художників. Водночас, нам відомі з нашої літератури інші, досить значимі постаті, що при житті вважалися геніями, вплив яких закінчився разом з їх життям...".

Отже, можна говорити, що будь-який видатний художник, геній, талант є якийсь особливий індивід і, водночас, "тотальність" людського прояву життя. Оскільки обдарування видатної творчої особистості є частиною всього належного людству і створеного людьми, яке призначене служити певним масам людей, то його творчість, складаючи певний бік людського буття, є не тільки його особиста, а й загальна необхідна справа. Тому він сам, долучаючись до загального і активно беручи в ньому участь, в свою чергу долучає до нього й інші індивідуальності. Завдяки цій особливій місії художня обдарованність, талант, геній настільки злитий із своїм часом і настільки концентрує в собі сили і прикмети епохи, почуття і помисли сучасників, що навіть його особисті враження і настрої виступають не тільки "живою", але й дійсною, діючою силою в художній свідомості сучасників і наступних поколінь. Завдяки цій особливості крупний художник стає "органом" і представником суспільства, часу, людства. В цьому сила і значимість творчості багатьох геніїв: Рафаеля, Мікельанжело, Шекспіра, Гете, Пушкіна, Шевченка, Достоєвського, Толстого та інших видатних митців усіх часів і народів.

Письменник М. Зощенко в своїй біографічній повісті "Тарас Шевченко" зауважує, що Шевченко був не тільки, як ніхто, народним поетом, виразником його дум і сподівань, а й зосередив у собі духовні якості українського народу, його могутність, силу, світлий розум, його добре серце, мужність, енергію і наполегливість. А про відомого російського поета Сергія Єсеніна М. Горький говорив, що той "не стільки людина, скільки орган, створений природою виключно для поезії, для вираження невичерпної "печалі полів", любові до всього живого в світі і милосердя, яке — більше за все і нове — заслужено людиною".

Через видатних художників, як своїх уповноважених представників, людство "виговорюється", "радіє", "сумує", "захоплюється", "страждає", "сподівається" тощо, причому "повноваження" ці залежать як від міри таланту, так і від життєвої і громадянської позиції художника, почуття відповідальності за свою справу і усвідомлення свого покликання. В цьому смислі можна говорити про "широту" таланту (Гете, Пушкін, Толстой, Шевченко, Франко), або про його "вузість" (Гельдерлін, Фет, Сезан), багатство або обмеженість внутрішніх духовних ресурсів письменника, художника, композитора. Однак у будь-якому випадку крупний художник у силу своєї функції і свого покликання є не тільки і не стільки "дзеркалом" певних соціальних сил, груп, класів, нації, а й тих ідей і настроїв, які склались в найширших масах населення, сподівань і прагнень широких верств народу, інакше від може виявитися в якомусь ізольованому "авангарді". Талант Пушкіна, Гоголя, Шевченка, Толстого, Чехова був невід'ємним від суспільного життя XIX століття, як і творчість Хемінгуея, Ремарка, Довженка та інших, від усього того, що відбувалося в першій половині XX століття.

Таким чином, хоча талант, геній мистецтва не "назначається" і не "створюється" за замовленням держави, класу, партії, великий і активний, насамперед, тому, що він є історична і соціальна категорія, суб'єктивна потенція та об'єктивізація потреб і тенденцій тих чи інших соціальних сил, функція того суспільства, в якому він живе і творить. Тому навіть психологія видатної художньої індивідуальності, її переживання, стани, саме існування, виступають не тільки як функція її особистого, душевного життя, але і як явище, що має об'єктивний суспільний смисл і значення, слугує перехідною ступінню від психології до ідеології. Це означає, що художня обдарованість (талант, геній) зобов'язана природі тільки задатками, які слугують їй передумовою до спеціалізованої професійної діяльності, до виконання певної "функції" в системі суспільного цілого. Для оформлення ж будь-якої значної обдарованості в діючу індивідуальність потрібна, насамперед, потреба в певному виді діяльності. Епоха Відродження, яка потребувала титанів, породила їх: Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікельанджело, Тіціан, Дюкер та інші. Українське відродження 20-х років XX століття дало такі таланти, як режисер Курбас, художники — брати Кричевські, скульптор Кавалерідзе, поети Плужник і Сосюра, кінорежисер Довженко та інші. Тобто визначальним чинником формування і розвитку творчої художньої індивідуальності є атмосфера громадськості, в якій виробляється досвід почування і спосіб мислення, шліфується обдарування і набувається майстерність. І чим інтенсивніше і насиченіше соціальне життя, тим більше розкривається і розквітає обдарування, а чим значніша творчість індивіда, тим більше він належить суспільству. Гете говорив: "Навіть найбільший геній недалеко б пішов, якби він захотів виробляти все із самого себе".

Завдяки особливій здібності "занурюватись" у суспільність, у "персоносферу", вбирати в себе "дух землі", "дух епохи", "дух народу", інколи інтуїтивно відчувати якісь приховані, йому самому до кінця незрозумілі можливості, завдяки "надситуативній активності", тобто здатності виходити за межі того, що об'єктивно вимагає ситуація, крупний художник, геній, талант не тільки виражає наявне, але й володіє даром передбачення соціальних змін, що може набрати форму своєрідного "пророцтва", в якому немає нічого містичного, якщо врахувати наявність загальнолюдської культури як своєрідної "ноосфери", здатність людського розуму до передбачення і специфіку художньої творчості. Володіючи витонченою чутливістю, особливим баченням, колом інтересів, прийомами і засобами, пафосом і світовідчуттям, здібністю "особисто" проникати у відображувані явища, використовувати "значимі" можливості специфічного формоутворення, художній талант одержує "змістовне прирощення", що створює особливий "простір", якого немає ні в об'єктивно існуючих речах, ні в досвіді інших людей, ні в його власному досвіді, але в якому схоплена тенденція і логіка історичного розвитку людини і суспільства. Цей вихід за межі суб'єктивно усвідомлюваного в "надсвідоме" як свідчення особливої включеності художньої обдарованості в світ духовної культури, відносин і чинників суспільного життя, з одного боку, збільшує залежність творця від об'єктивного і перетворюваного суспільством, хоча воно і переживається ним як щось внутрішнє і своє власне, а з іншого боку, сприяє непідлеглості творчого акта довільний регуляції, а художнику надає право на вільний вияв свого покликання.

Видатний художник володіє особливим даром чути свою епоху як великий діалог, вловлювати в ній як віддалені голоси, так і діалогічні стосунки, як провідні, панівні офіційні і неофіційні ідеї, так й ідеї приховані, які тільки починають визрівати, іншими словами, "ембріони майбутніх світоглядів". Це робить творчість видатних художників ширшою не тільки за їхнє власне світоспоглядання релігійних, моральних, політичних та інших поглядів, але й ширшою за приналежні даній епосі політичні, правові, релігійні та інші теорії, встановлені положення і норми. Тому творчість геніальних художників на певних етапах людської історії може не співпадати, а інколи і суперечити не тільки панівним на той час політичним, правовим, релігійним та інших поглядам, але й власним поглядам, переконанням, симпатіям, смакам, як це мало місце, наприклад, з Гете, Бальзаком, Достоєвським, Толстим. Цим пояснюється той факт, що письменницька спрямованість і особиста доля художника не співпадають повністю ні зі змістом його творів, ні з його особистим життям. Логіка історії, життя, людських характерів, законів самого мистецтва сильніша за встановлену і формалізовану, сильніша за особистість художника як приватної особи.

Історія життя кожної людини, це, насамперед, — історія її пристрастей і бажань, в якій чимало і "світлого", і "темного", особливо це стосується приватного життя, яке багато в чому не співпадає з громадським. Та життя видатної особистості вимірюється, насамперед, тим, який внесок вона зробила в історію духовної культури свого народу, всього людства. Альберт Швейцер, який був не тільки видатним вченим-гуманістом, а й талановитим музикантом, палким прихильником Баха, писав: "Так чудово, що Бах-людина залишається для нас таємницею, що, окрім цієї музики, ми нічого не знаємо про його думки і почуття, що ніяка цікавість психологів і вчених не може опоганити його пам'ять". І все ж індивідуально-психологічні характеристики художника як суб'єкта творчості мають великий вплив на її зміст і характер.

bigmir)net TOP 100