Реклама на сайте Связаться с нами

Л. О. Сморж

Естетика

Навчальний посібник

Київ
Кондор
2009

На главную
Естетика. Сморж Л. О.

Художник як суб'єкт творчості. Одержимість

Мистецтво, його сутність і специфіку можна зрозуміти без розгляду проблеми суб'єкта творчості. Тим часом зусилля суб'єктивістських тенденцій у сучасній естетиці і мистецтвознастві виробило певний негативізм до самого терміна "суб'єктивне", що призвело до зменшення значення і ролі здібностей, майстерності, форми, оригінальності в художній творчості. Тим самим завдається значної шкоди художній практиці, позаяк подібна позиція відкриває дорогу в мистецтво бездарам і халтурникам, які часом прикривають свою художню неспроможність або актуальністю своїх творів, або розраховують на невибагливий смак масового споживача.

Недооцінка суб'єктивного в художній діяльності, а то і заперечення "права суб'єкта" в мистецтві мають досить давню традицію. Частково це було характерно для Гегеля, який, критикуючи Канта за те, що той, роздувши суб'єктивне, "випотрошив" об'єктивне і, назвавши подібне явище "хворобою" свого часу, впав в іншу крайність: "випотрошив" суб'єктивне, перетворив художника в якусь абстрактну істоту, що виступає "формальним боком діяльності", уособлює й індивідуалізує духовно-загальне — суспільні сили і "народний дух", загальні інтереси і настрої. Тому суб'єктивне у Гегеля виступає якоюсь чужою індивіду духовною містичною силою, що визначає його натхнення і проявляється як "невільний пафос", бо воля поширюється тільки на мислення, а творчість постає діяльністю, пов'язаною тільки з технікою і зовнішніми засобами.

Ці думки Гегеля були частково перенесені на російський грунт російськими революційними демократами. Недооцінюючи суб'єктивне і специфічну обдарованість, М. Добролюбов, наприклад, говорив, що різниця між поетами і "звичайними" людьми лише в кількості "поетичного почуття і можливості його реалізації". Певно недооцінка суб'єктивного в художній творчості характерна і для естетики марксизму, хоча К. Маркс і Ф. Енгельс неодноразового наголошували на тій обставині, що літературна праця, наприклад, вимагає індивідуалізації, обдарування, таланту, натхнення, багатства почуттів і емоцій тощо.

У мистецтві, мабуть, як ні в якій іншій сфері людської діяльності, особливе значення набуває особистість художника і його суб'єктивність. Можна навіть говорити, що вартість письменника, художника, композитора визначається не тільки особливостями і масштабом його таланту і вмінням його використовувати в процесі творчості, постійно вдосконалювати в своїй майстерності, а й постійно надихатись ідеалами, ідеями, цінностями, які становлять його пафос, внутрішнє спонукання і орієнтир діяльності. Письменник, художник, композитор виражає в своїх творах своє розуміння і оцінку відображуваного, виявляє власні найсильніші і найглибші почуття, все те, що пережив, насамперед, він сам і що не залишає його байдужим.

"Письменник дорогий і потрібний нам, — писав Л. Толстой, — тільки тією мірою, в якій він відкриває внутрішню роботу своєї душі.., нам дорога в творах письменника тільки ця внутрішня робота його душі...".

Особливо це характерно для поезії, де талановита особистість, геній стає живою і дієвою силою в художній свідомості сучасників і наступних поколінь, як це сталось, зокрема, з Байроном, Пушкіним, Шевченком.

Право художника на суб'єктивність природне і цілком законне. Суб'єктивне перетворюється в щось чуже людській природі, ілюзорне і містичне тільки тоді, коли береться безвідносно до історичних умов, інтересів суспільства, потреб теорії і практики, до її духовного світу. У мистецтві ж, де індивідуальність автора відіграє вирішальну роль, суб'єктивне стає суб'єктивізмом тільки в тому випадку, коли як об'єкт художньої творчості беруться випадковості приватного життя або ж продукти духовного розпаду особистості, зокрема патологічні.

Художнє обдарування є надзвичайно складним гетерогенним утворенням, із якого слід виділити і широке коло інтересів, і різноманітність вражень, і чутливість до безпосередніх впливів, і багату уяву, і велику концентрацію творчої енергії, і силу почуттів, і здатність до відгуку на чужу біду й страждання, і схильність до психологічного аналізу, жадоба до всього людського, а також особлива здатність включатись в історичні процеси і духовну культуру людства, в його минуле і майбутнє.

Художник, якщо можна так висловитись, надскладна система, що створює надскладний продукт на основі усвідомлюваних установок, мотивів, дій. Переформування відображуваних об'єктів тут неминуче вже тому, що вони підкорені специфічній систематизації. Сам процес відображення носить системний характер, а продукт творчості розрахований на певні ефекти і вплив. Мистецтво — це таємниче поєднання почуття і думок, процес, в якому немовби зникає матеріальність предметів, а нематеріальне одержує свою предметність, наочність, зовнішність, чуттєву реальність. В голові художника, очевидно, відбувається те, що можна було б порівняти із застосовуваним у кібернетиці принципом "чорного ящика", згідно з яким інформація, що надходить, переробляється всередині самого "ящика" відповідно до закономірностей його структури, невідомої нам, а на виході одержуємо новий продукт. Ми маємо об'єктивний природний і соціальний світ, людський мозок, знання, цінності, думки, почуття, волю, засоби, потреби, ідеали, знаки і значення. Ми можемо вивчити інформацію, що надходить на "вхід", і навіть визначити кількість і якість її на "виході" (щоправда, в мистецтві це зробити важче), але що відбувається в самому "чорному ящику", — невідомо, можна лише здогадуватись. Саме це мав не увазі О. Пушкін, коли в "Єгипетських ночах", писав: "Будь-який талант незбагненний. Яким чином скульптор у шматку мармуру бачить прихованого Юпітера і виводить на світ, різцем і молотом розробляючи його оболонку? Так ніхто, окрім самого імпровізатора, не може зрозуміти ту швидкість вражень, цей тісний зв'язок між власним натхненням і чужою, зовнішньою волею, даремно я сам захотів би це пояснити". Однак і на сьогодні зрозуміло, що висхідною тут є поведінка в світлі специфічної установки, а не будова системи, і не матеріал, з якого вона побудована; і художник веде не гносеологічний експеримент заради теоретичного осмислення світу і дослідження сутності явищ, а створює якусь цінність, покликану задовольнити специфічну духовну потребу, насамперед потребу естетичну.

Отже, особисте в художній творчості не тільки можливе, а й неминуче і вкрай необхідне. Можна навіть говорити, що мистецтво "обтяжене" особистим, що саме особисте надає художнім творам життєвості і динамізму, теплоти та душевності, а самі художники є особливим типом людей.

Виходячи із завдань і характеру, теми розглянемо два основні психічні типи художників: екстравертів (зумовлених переважно об'єктами своїх інтересів) й інтровертів (зумовлених своїм внутрішнім життям) у їхньому ставленні до дійсності, художньої творчості та її результатів.

Художник-екстраверт як особистість, що повернута "назовні", підкоряється, насамперед, вимогам об'єкта, починаючи працювати, крім цілком визначеного об'єкта, має чіткий задум, план, засоби й очікуваний результат. Автор свідомо й цілеспрямовано підбирає матеріал, обробляє його, використосвуючи апробовані прийоми та засоби, ретельно розраховує можливий ефект і вплив на глядача, читача, слухача. В такій діяльності художник цілком ідентичний творчому процесу і своїм матеріалом має такий зміст, який не виходить за межі досяжності людської свідомості, досвіду, переживань, долі. Цей матеріал народжує повсякденність, об'єктами стають звичні речі, стосунки, думки й почуття. Автор все це переломлює через своє "Я", через свої світовідчуття, світосприйняття, світорозуміння, темперамент, характер, експресію і, фіксуючи їх за допомогою художньої мови та специфічних засобів, виводить зображуване зі сфери повсякденності в сферу художньої реальності, долучаючи глядача, читача, слухача до Прекрасного і Доброго (якщо він гуманіст і реаліст). У такому випадку між ним і тим, до кого адресується його твір, особливих непорозумінь не виникає: все стає зрозумілим і переконливим.

Для художника інтроверта, людини обернутої на саму себе, на свій внутрішній світ, важливі не об'єктивний світ як такий і не його відповідність відображуваному-зображуваному в художньому творі, не логіка матеріально-предметного, не "одягання" ідей, норм, правил у художню форму для їх більшого розуміння та впливу, кращого засвоєння, а створення такої художньої реальності, в якій головним компонентом є естетичне і особисто-емоційне: тут об'єктивне, речове, раціонально-нормативне відіграє другорядну роль, а часом навіть шкодить художньо-естетичним якостям твору. Для художника-інтроверта більшу роль відіграє його творчий початок, що живе й проростає в ньому частиною його душі і має в психології назву "автономного комплексу". Австрійський психіатр З. Фрейд пов'язував його з індивідуальним несвідомим — витісненим із свідомості індивіда соціально осуджуваного й забороненого, яке в процесі художньої діяльності сублімується у твір мистецтва. Його учень і критик К. Юнг назвав цей автономний комплекс у людській душі "колективним несвідомим", яке не що інше, як накопичений поколіннями людей досвід почуттів і переживань, "світлого» і "темного", страхітливого й радісного, доброго і злого, гротескного й виваженого, прекрасного і потворного тощо. Цей успадкований величезний досвід незлічених поколінь предків закріплюється в архетипах і фіксується в структурах мозку, про що художник і не підозрює. Звівши причини творчого імпульсу до колективного несвідомого й архетипу-прообразу, Юнг тим самим фатально детермінує творця генетично закладеним у відриві від соціальних процесів, заперечуючи його право на самобутність, оригінальність, самодостатність, неповторність, можливість бути Фідієм, Мікельанджело, Веласкесом, Шевченком, Пікассо тощо.

Відомий голландський художник кінця XIX ст. Ван Гог в одному із листів пише, що "мистецтво є щось більш високе, ніж наша власна здібність, талант, пізнання; мистецтво є щось таке, що створюється не тільки людськими руками, але й чимось, що вирує і клекотить із джерела, прихованого в нас у душі; вправність і технічна майстерність в мистецтві чимось нагадує мені фарисейство в релігії".

Справді, в людині є щось те, що можна було б назвати досвідом людського існування, що входить у феноменальні структури й не лежить мертвим вантажем у минулому житті людини, а є вічно живими пластами психіки, які намагаються визначити собою всю свідомість, всю психіку, спрямовувати її процеси в русло, яке відповідає цим структурам, взагалі нав'язати духовному життю людини свій режим функціонування. Тому в художній діяльності цілком природно очікувати могутнього імпульсу, який, продершись із сфери несвідомого як стихійна, свавільна некерована сила, неухильно прокладає собі шлях, підкоряючи собі самого художника, виходячи за межі його задуму й навіть особистості. Виникає подібний до гіпнотичного стан, і художній твір ніби "тече" з-під пальців художника, рука немовби сама по собі творить образи, зокрема казкові і міфологічні, які викликають подив у самого автора. Тому цілком виправдано очікувати відходу від прийнятих сучасних смислових і формотворчих стандартів і стереотипів, від однозначності й зовнішньої правдивості до символів і метафор, до багатозначності і смислового "розкиду", до створення "простору" для думок і почуттів, поглядів і вподобань. Така творчість характеризується особливою емоційною інтенсивністю, а художник перебуває в стані окрилення і захвату, внутрішнього звільнення та розряджання.

Такий стан і таку рису особистості в психології називають одержимістю, що виявляється у винятковому зосередженні на певному виді діяльності, яка передбачає максимальну мобілізацію фізичних і нервово-психічних зусиль у напрямі досягнення поставленої мети в сфері праці, науки і художньої діяльності.

Одержимість тісно пов'язана з енергійністю і пристрастями і справді виявляється тільки там, де є стійке емоційно-вольове ставлення до певного об'єкта, наполегливий намір досягли мети, оволодіти об'єктом і готовність долати перешкоди. Охоплюючи людину цілком, одержимість спрямовує її зусилля в певному напрямі, витісняючи всі інші прагнення, перетворюючись в панівну або єдину пристрасть, яка часом переходить у нестямність.

Античний філософ Платон надавав одержимості і нестямності великого значення, вважаючи її "божим даром", який дозволяє людині очищуватись і бути посвяченою в таїну, долучатись до вічності завдяки недоторканості і творчому піднесенню. Особливо характерною нестямність, не думку Платона, є для мистецтва, оскільки "охоплює ніжну і непорочну душу, примушує виражати вакханічне захоплення... і, прикрашуючи безліч діянь предків, виховує нащадків. Хто ж без шаленства, посланого Музами, підходить до порога творчості у впевненості, що він завдяки лише одному мистецтву стане неабияким поетом, той ще далекий від досконалості: творіння розсудливих затьмарюються творіннями нестямних".

У Платона одержимість фактично синонімічна з нестямністю, а остання із захопленням. Спільним між одержимістю і захопленням є поглинутість ідеєю, роботою, творчістю, грою, готовність витрачати значні фізичні і духовні сили, здатність формувати установку вже на підсвідомому рівні, стимулювати діяльність і забезпечувати успіх. Захоплення тією чи іншою мірою, звичайно, входить у феномен одержимості, однак, ближчим до неї є поняття "натхнення". Свого часу на існуючу різницю між захопленням і натхненням вказав О. Пушкін у чорновому начерку "Заперечення на статті Кюхельбекера в "Мнемозині". Захоплення, яке, на його думку, тимчасове і нетривке, не передбачає глибокого розуму, що бачив би частини у їхньому співвідношенні до цілого, а, відповідно, не може виробити справді велику досконалість. Натхнення ж є такий стан духу, який сприяє і живому сприйняттю вражень, і миттєвому розумінню понять, тому воно потрібне як у поезії, так і в геометрії.

Натхнення і окриленість, які неодмінно, хоча і різною мірою, супроводжують одержимість для будь-якого рівня талановитості, навіть для бездарного індивіда, означає не просто підвищення активності, інтелектуального і емоційного напруження, задоволення від своєї діяльності, а й наповненість своєї життєдіяльності смислом, знаходження свого місця в суспільстві, формування стійкості і впевненості в своїх здібностях і силах; здатність виходити за рамки штампів і стереотипів, у крайньому випадку за рамки звичок, усталених способів дій і автоматизму поведінки. Не випадково з-поміж вузьких прагматиків практично немає видатних особистостей, тим більше яскравих творчих індивідуальностей. Раціональність і розсудливість накладають рамки і штампи, примушують мислити стереотипами, дотримуватись загальноприйнятого і узаконеного. А міркування користі підрізають крила, точніше — обезкрилюють, позбавляють свободи мислі, маневру, остуджують душу.

Одержимі є в будь-якій професії. Професійна одержимість — це не просто риса характеру, а щось закладене в людині від народження; це споконвічно властива людині стурбованість, викликана прагненням до ідеалу, досконалості і гармонії, краси і добра, що не дає їй заскорузнути в своїй професії в буденності. Вона врятовує людину від трясовини побуту і вивільняє від дріб'язкових інтересів, гонить за межі свого обмеженого "я" в безмежність і піднімає над буденністю. Немов сама природа вкладає в людину якийсь "фермент" котрий слугує своєрідним "бродилом", що не заспокоюється ні на мить, не дає душі заснути, а рукам зупинитись. У процесі "бродіння" в людині утворюється певний резонуючий "надлишок", який надає тонус тілу і збуджує душу, стимулює потенціали і спонукає до дії. Якщо в більшості людей, у середньостатистичної особистості цього "фермента" небагато і він, як правило, швидко "розчиняється" в організмі, "гасне" або "випаровується", і тільки в рідкі хвилини, в якусь мить життя, під впливом обставин або за власною волею приводить людину в дію, то обдарування, яке діє за покликанням і усвідомлює його значимість не тільки для себе, а й для свого народу, нації, людства, "бродіння" ніколи не зупиняється, як це показав С. Цвейг на прикладі творчості німецького поета XIX століття Гельдерліна і філософа Ф. Ніцше. Насамперед, серед людей мистецтва зустрічаються люди, які віддаються творчості всім серцем, усіма фібрами своєї душі, усіма нервами і усією плоттю. Вони буквально згорають в своїй творчості, поступаючись заради цього своїм особистим життям і побутом, благополуччям, живуть перемежовуючи радощі і муки, але нізащо не погодяться проміняти своє "погибельне життя" на можливість безбідного і комфортного існування обивателя, на бездумну бездіяльність і куплену славу, як це було з Т. Г. Шевченком, Ван Гогом та іншими.

Одержимість — це певною мірою шлях людини до себе самої, до розкриття своєї сутності, своїх здібностей і потенціалів. Одержимою стає людина не від закликів ззовні, не при виконанні "ролі" яка часто нав'язується суспільством і обставинами, а за покликанням. Кличе її, насамперед, серце, голос совісті, віра в свої здібності й ідеали, в свою потрібність людям і суспільству. Якщо до цього додаються голос сучасності, людства, нації тощо, тоді людина в ім'я свого покликання не просто належним чином діє, а органічно відчуває в справі свою стихію і здатна з саморуйнівною вірністю йти за таємничим внутрішнім покликом, який іде із найглибших глибин її єства. Почуття покликання — нічим не заміниме почуття, воно погано уживається і з тверезим розрахунком, і з штучним пафосом, і з уявленням про свою виключну значимість. Особливо це характерно для творчих натур, в яких імпульс до дії виникає раніше, ніж це починає усвідомлюватись, як якийсь різновид інстинкту, певний стан і потреба, що вимагає свого задоволення. Можна навіть говорити, що інколи людина стає немовби обранцем якихось трансцедентальних сил, обранцем долі, тому її діяльність, інколи "свята", а інколи "проклята", стає життєвою необхідністю і сенсом життя, отже свободою і несвободою, щастям і мукою.

bigmir)net TOP 100