Естетика

Художня ідеалізація

Термін "ідеалізація" в радянські часи був настільки скомпрометованим, що трактувався в сфері мистецтва і взагалі як "ілюстрація", "прикрашення", "лакування", засіб "ідеологічної ілюзії", що вороже будь-якому мистецтву. Або трактування ідеалізації як узагальнення без індивідуалізації і протилежне типізації. Вважалось, що типізація властива реалістичному мистецтву, а ідеалізація — романтизму, вона характерна лише для минулих епох, де типізація й ідеалізація послідовно змінювали одне одного. Щодо мистецтва соціалістичного реалізму, де панує типізація, то йому ідеалізація може завдати тільки шкоду.

Частково це від неправильного трактування цього терміна, звуження його змісту лише до одного із його компонентів. Гегель, який увів цей термін, під ідеалізацією розумів зведення, зняття зовнішнього і переведення його у внутрішній план, у духовне. Фактично те ж саме мав на увазі і К. Маркс, коли говорив, що "ідеальне є не що інше, як матеріальне, але пересаджене в людську голову і перетворене в ній". У сучасній науці термін "ідеалізація" вживається в різних випадках; це і мисленнєве конструювання об'єктів, яких ще немає в дійсності, але є підстави вважати їх реальними ("абсолютно тверде тіло" або "абсолютно чорне тіло" тощо); ідеалізація як вивчення нових зв'язків і пошук ефективних способів поліпшення виробництва, умов життя, самої людини, своєрідна, "проекція" її розвитку і долучення до ідеалів Блага, Добра і Краси. Ідеалізація як рух від людини до Бога, вихід за свої межі в нескінченність, як мрія про "золотий вік", рай тощо. Ідеалізація як мрія про надлюдину, якою Ф. Ніцше, наприклад, прагнув замінити міщанський ідеал Боголюдини. Ідеалізація характерна для історії і політики. Соціал-утопісти ідеалізували майбутнє суспільство і людину. Слав'янофіли ідеалізували допетровські часи, за винятком, хіба що, епохи Івана Грозного. Український романтизм — козаччину і гетьманщину. Має місце ідеалізація конкретних історичних постатей: царів, політиків, полководців, учених, художників тощо: Октавіана Августа, Наполеона, Леніна, Сталіна, кінозірок та ін. Ідеалізація застосовується як політичний засіб і прийом реклами. В такому випадку ідеалізація є "прикрашенням", "пакуванням", "ідеологічною ілюзією", "користолюбним обманом", вульгарним оптимізмом, парадністю, славослів'ям, наміром не бачити або не показувати реальні суперечності, труднощі, негаразди. Таку ідеалізацію можна назвати "поганою ідеалізацією". Сюди можна віднести і пусту "мрійливість", орієнтацію посадових осіб тільки на "позитивну інформацію", "ідеалізацію" суперника чи ворога шляхом перебільшення його сили і переваг; ідеалізація війни і вбивства, яка фактично стає "зниженням" і вже виступає як антиідеалізація. Ідеалізація має місце і в особистому житті: мати завжди ідеалізує свою дитину, закохані — своїх коханих (краса дівчини не на її щоках, а в очах закоханого. — Рескін).

Якщо взяти до уваги те, що одне із значень терміна "ідеалізація" виражає одвічне прагнення людини до "кращого", до ідеалу, так би мовити, "вписування в перспективу", що вона не може собі дозволити думати про себе погано (тут спрацьовує механізм "психологічного захисту"), то ідеалізація є для неї тим необхідним "психологічним якорем", який забезпечує їй самооцінку і благополучну перспективу. І не тільки собі: жінка, яка жде дитини, в своїх думках вже збудувала їй щасливу долю, вже намітила низку заходів із її виховання, навчання, професії тощо.

Мистецтво, як говорив М. Горький, також мати, мати для кожної людини і для всього людства. Воно завжди "вагітне" майбутнім і вже сьогодні турбується за завтрашній день. Воно вже сьогодні намагається підготовити суспільство до майбутнього, аби воно забезпечило належними умовами розвиток людини. Справжнє мистецтво в будь-якій формі не просто відображує дійсність, а й ставить питання про відношення наявного до належного. Більше того, суперечливість ідеалу і дійсності є тією специфічною життєвою суперечністю, яка рухає сферу естетично-художнього освоєння, що відбувається "за законами краси". В ідеалізації проявляється потенціальна безмежність і, водночас, такий дискретний процес, який передбачає якусь відправну точку і наступний за нею крок. Оскільки поняття потенціальної безмежності базується на ідеальних передбаченнях здійснення, то воно не може бути безпосереднім ("прямим" або "дзеркальним") відображенням тих процесів, які мають місце в природі або суспільстві. У науці такі спроби приписуються процесам об'єктивної дійсності, хоча здійснювати це можна незалежно від матеріальних можливостей за допомогою "заміщення висхідного реального об'єкта його гіпотетичним описанням, яке функціонує як реальна нездійснювана модель об'єкта". Натомість, художник, добиваючись не безпристрасної об'єктивності, а насамперед, певних вражень і специфічного переживання, маючи більшу в порівнянні з ученим можливість творити, за допомогою насиченої емоціями уяви схоплює те загальне, належне, те, що "хочеться", існує тільки в натяку, в тенденції і розвиває його в цілісний образ. Ідеалізація — це також невідворотність майбутнього, яке завжди виростає із минулого. Це відчуття художник повинен перенести в свій твір, підкоривши цій меті всі свої вміння і засоби. Це не романтизація як така, а побудова на основі минулого і наявного — майбутнього, так би мовити, "проекція" і картина того, що ще не здійснилось, але бажане, потрібне, необхідне. Дійсність ще не реалізована детермінує дії, за допомогою яких вона реалізується.

"Найвище завдання будь-якого мистецтва, — писав Гете, — є видимістю створювати ілюзію більш високої дійсності. Але порочно надавати цій видимості правдоподібність, доки не залишиться одна лише буденщина".

Мистецтво в своєму історичному розвитку відображувало не тільки те, що відбулось і змінилось, а й створювало нові моделі світу, вносячи в нього нові риси і передбачаючи нові процеси і факти, вловлювало і втілювало в яскравих образах приховані процеси зародження і формування нових сил, які рухають історію. Ідеалізація, таким чином, може мати смисл потенційної здійсненності, але лише в тому разі, коли художник не відривається від дійсності або працює не на замовлення тих сил, які вичерпали свій потенціал і втратили історичну перспективу.

Ідеалізація — це, насамперед, логіка розвитку подій і характерів у руслі ідеалів, а через їх зображення — показ шляхів розвитку всього суспільства. Людина не бажає задовольнятись сьогоднішнім і малим. Вона випробовує постійну потребу в безмежному та диві, і не відчуває себе як удома, доки ця потреба не задоволена. Мистецтво не просто "оприходує" наявне, виконуючи роль "фіксатора". Розковане безкористям і красою, воно виходить за межі встановленого та моменту і, становлячись формою пошуків смислу людства, що розвивається, вводить людину в безмежний світ історичного простору й світової культури. У зв'язку з тими чи іншими причинами, соціальними завданнями, особливостями творчого процесу тощо художник може звернути більшу увагу на суще або належне, історичне чи логічне, одиничне чи загальне, пізнавальне чи ціннісне, наявне чи бажане, словом зображувати життя в усіх його найбільш характерних проявах і формах, у суперечностях і боротьбі, а не створювати абстрактні символи або солодкуваті картинки, ілюзії або паралізуючі волю красивості. Ще Перікл, видатний державний діяч античної Греції, виступаючи перед громадянами Афін, говорив: "...ми любимо красу, яка проста, і любимо мудрість, яка не веде до втрати сили".

Милостиві, безконфліктні твори, з бездоганними персонажами та їх взірцевою поведінкою і помислами завжди заохочуються владою, а політика завжди орієнтує художників на їх створення. Такий підхід і такі твори замість реальної картини суспільного життя і реальних людей поставляють ідеалізовані картинки художніх міражів, які доповнюють соціальні міражі, часом породжуючи усталений міф, оманливий оптимізм. До того ж і сучасність, і сучасник постають одномірними і схематичними.

"Погана ідеалізація" — явище таке само давнє, як і професійне мистецтво. Ще Платон вважав, що мистецтво в ідеальній державі повинне постати в рафінованому вигляді: в ньому не має бути нічого, що ганьбить вищих світу — ні цього і ні того, ні непристойних дій і вчинків, щоб зображене в мистецтві не послужило поганим прикладом для виховання. Навіть якщо твір мистецтва належить до далеких історичних часів, не можна допускати, аби Ахілла, Тесея — сина Посейдона, Піріфоя — сина Зевса — було зображено причетними до непристойних вчинків, убивства, грабунків, крадіжок. Аристократ Платон не міг дозволити, аби мистецтво зображувало богів у невигідному для них "земному" вигляді, з властивими, недоліками, вадами, пристрастями, притаманними простим людям. Тому він рекомендував в ідеальній державі вилучити із Гесіода і Гомера все, що хоч в якійсь мірі "компроментує" богів. "У зовнішності сатирів і фавнів, — писав Гегель, — втілюється те, що виключено із високого ідеалу богів, — людські потреби, життєрадісність, чуттєві насолоди, задоволення потягів тощо". "Поганою ідеалізацією" користувались художники середньовіччя, академізму і класицизму. Представники останніх, говорив Делакруа, "...очевидно, вважають, що природа помилилась, створивши людей такими, які вони є; вони стараються прикрасити їх, зобразити в святковому вигляді, від чого їхні персонажі не тільки перестають бути звичайними людьми, але й людьми взагалі. Ми вже нічого не бачимо під їх закрученими перуками і бездоганними драпіровками: це просто маски, позбавлені душі і тіла".

Ідеалізація у великих художників — не лакування і прикрашання як такі, а піднесення до ідеалу, апофеоз людини і людського, тому це не відрив від життя, а тверда опора на землю і життя. Важливим є, насамперед, те, в ім'я чого зображується і що утверджується, об'єктом же може бути як позитивне, так і негативне. Аристотель у "Поетиці" пише, що об'єктом трагедії не може бути ні людина справедлива і добродійна, оскільки нещастя, що випадуть їй, викличуть обурення і тільки, ні, тим більше, погана людина; ні такий поворот подій, коли злодії і люди, що схибили, переходять від щастя до нещастя. Потрібна така людина, яка б не була ні зібранням доброчинностей, ні тільки злодій, і наражалася на нещастя не внаслідок доброчинності або лише вади, а з волі помилки, долі.

Гегель, говорячи про нідерландський живопис, відмічає ті картини, які наскрізь проникнуті невимушеними веселощами і радістю в сценах із городянами та селянами, і протиставляє їх зображенням непристойної й поганої буденщини. Тут, пише Гегель, "...не вульгарні почуття і пристрасті, а мужицькі і близькі природі риси в нижчих прошарках населення, що носять веселощі, шахрайський, комічний характер.

У самій цій безтурботній розбещеності якраз і міститься ідеальний момент; це недільний день життя, який все урівнює і вилучає все погане; люди, котрі веселі від серця, не можуть бути безумовно поганими і підлими... У нідерландців комічне скасовує поганий бік ситуації...".

Гете висловив думку, що людина як вершина природи має можливість за допомогою мистецтва подивитись на себе як на цілісну природу, але через піднесене, через ідеал. Тобто справа не в тому, аби зображувати тільки одне гарне, світле, радісне в людській природі, що було б приховуванням правди, зображенням неповним і неправильним. Мистецтво не повинне тільки догоджати людям, відшукуючи в них лише хороше і забуваючи похмуре і негативне. М. Горький сказав В. Луговському після того, як прочитав його книжку "Більшовик пустелі і весни": "А ви думаєте, що єдино життєстверджувальним почуттям є радість? Життєстверджувальних почуттів багато: горе і подолання горя, страждання і подолання страждання, подолання трагедії, подолання смерті. У руках письменника багато могутніх сил, якими він утверджує життя. Згадайте греків, згадайте грецьку трагедію! Чи це не пафос життєствердження?".

Страждання, трагічна смерть є для мистецтва такими самими об'єктами зображення-вираження, як й інші боки людського життя, а за своєю значимістю часто і важливіші за них, і не в меншій мірі підлягають ідеалізації, без чого мистецтво випустило б зі свого поля зору надзвичайно важливий і могутній за своєю значимістю і впливовістю пласт людського життя і засіб впливу. Це підтверджує вся історія мистецтва. Зокрема, світ творів Достоєвського і Кафки можна назвати світом ідеалізованого страждання, світом охопленої болем людини, якій дуже незатишно жити в цьому світі. Ідеалізованим стражданням є і страждання Ісуса Христа, біблійського і кінематографічного.

О. П. Довженко, стурбований тим, що сам термін "страждання" за радянської влади набув лише негативного змісту, а зі сфери мистецтва страждання було вилучене майже зовсім, у одному із своїх виступів сказав: "Керовані хибними мотивами, ми всі, за винятком хіба одного Шолохова, вилучили зі своєї палітри страждання, забувши, що воно є також величезною достовірністю буття, як щастя і радість. Ми замінили його чимось на кшталт подолання труднощів... Нам так хочеться прекрасного, світлого життя, що бажане і сподіване ми не мислимо часом як уже здійсненне, забуваючи, що страждання буде з нами завжди, доки житиме людина на землі, доки вона буде радіти, кохати, творити. Зникнуть тільки соціальні причини страждання. Сила ж страждань завжди визначатиметься не стільки гнітом якихось зовнішніх обставин, скільки глибиною потрясінь".

Саме як таке мистецтво не здатне ні усунути джерела страждань і негараздів, ні поліпшити умови існування людей, але воно може подавати "знак біди", попереджуючи про небезпеку, здійснювати "пророцтва", бути своєрідним світочем надії або провісником відчаю. І все ж здоровою традицією мистецтва є підготовка грунту для майбутнього, сприяння його пошуку і усунення небажаного в людині і в суспільстві. "Мистецтво, — записує Л. Толстой у щоденнику, — це вміння зображувати те, що повинно бути, те, до чого, повинні прагнути всі люди, що дає людям найбільше благо. Зобразити це можна тільки образами".

Мистецтво завжди сповнене передчуттів, і в цьому смислі в ньому раніше, ніж будь-де, народжується нове, але ще не існуюче. Воно передбачає майбутнє суспільство, а створені ним типи людей йдуть далі наявних і функціонуючих у суспільстві. Поступово під їх впливом, непомітно для сучасної людини, в неї виробляються нові. В цьому одна із переваг високохудожніх творів і одне із важливих завдань художника. Тургенєв, наприклад, — жалкував, що не ідеалізував Базарова в романі "Батьки і діти" як тип, пояснюючи це тим, що сам не був готовим до цього, і відтворений ним "базарівський тип встиг пройти через поступові фази, через які, звичайно, проходять літературні типи".

Довженко як художник романтичного складу і поетичного бачення широко користувався ідеалізацією і заявляв, що він "не прихильник лакування, ніколи ним не був". "Можна все показувати, — говорив він, — тільки треба так робити фільми, так проектувати долю людей і такі створювати образи, щоб глядачів зачаровувало духовне багатство персонажів, багатство поривань, духовна багатогранність, висота мети і навіть глибина падінь. Саме ці багатства духовні хай будуть предметом наших зусиль і творчих битв, а не багатство гардин чи які-небудь особливі чотирикімнатні квартири, які мають зовсім не жилий вигляд. Не в цьому річ".

Довженко вважав, що "портрет сучасного героя треба писати, не влізаючи в його шкіру і не говорячи його часом косноязичною мовою, а формулювати його думки і почуття так, як він сам, можливо, сформулювати не може, бо він часом буває і недостатньо культурний, але так, як він носить у своєму серці, тобто дати його таким, яким він є насправді. Завдання митця піднести чистий художній образ героя сьогоднішнього дня, а не волочити його по землі по вибоях і рівчаках побутової натуралістики з усіма безглуздо-фотографічними подробицями". "Мені як митцеві, — зізнавався Довженко — якось хочеться... уявити деякі здійснювані процеси уже здійсненими". Цим він керувався, коли знімав свою "Землю", яку задумав як твір, що провіщав початок нового життя на селі. Він хотів бачити набагато вперед, а людину кращою і вищою, ніж вона була насправді. З цією метою він і ідеалізував образ відомого вченого-селекціонера Мічуріна, який "був людиною суворої вдачі, дітей своїх, сина й дочку, вигнав з дому, з дружиною жахливо поводився, як і з усіма іншими. Я його образ прикрасив з цього погляду процентів на тисячу". Довженко це виправдовував тим, що країні, людям, особливо молоді потрібен взірець, уособлений приклад людини, відданої своїй справі, яку піднято на рівень загальнодержавної людини, що одержима своєю ідеєю перебудови світу в ім'я добробуту і щастя людства. Насамперед, особиста і громадська позиція, утверджувані цінності та ідеали визначають і об'єкт ідеалізації, і її характер. "Ось чому виходить така річ: двоє дивляться вниз, один бачить калюжу, другий — зорі".

Саме це сприяє тому, що один і той само об'єкт у мистецтві різними художниками може бути ідеалізованим і неідеалізованим, тобто піднесеним і "зниженим". У цьому випадку переконливим здається приклад художнього осмислення образа царя Петра І у віршованій формі двома геніями мистецтва О. С. Пушкіним і Т. Г. Шевченком.

Пушкін як дворянин і патріот Росії бачив у Петрові І взірець монарха, захисника вітчизни, мужнього полководця, перетворювача країни відповідно до потреб народу, вождя нації і виразника бажань і сподівань своїх підлеглих, хоч і усвідомлював, що насправді це далеко не так. У поемі "Медный всадник" Пушкін пише:

Молодший сучасник Пушкіна, колишній кріпак із заярмленої царською Росією України, Т. Шевченко побачив у побудованому в болотах на кістках багатьох тисяч людей, зокрема своїх земляків, Петербурзі і його засновникові зовсім інше:

У Пушкіна — "ідеалізація піднесення", звеличення, утвердження; у Шевченка — "ідеалізація зниження", антиідеалізація, протест. У Пушкіна — виявлення краху надій молодості — повороту, який із ним відбувся після розгрому декабристів і примирення з дійсністю, якій нині щиро служить його геній. У Шевченка ж діаметрально протилежна позиція, його поетичний пафос — руйнування благосної картини і дегероїзація персонажа, зняття його з того постаменту, на який його возвели в царській Росії: Петро І постає як лютий ворог українського народу, людина, гідна не возвеличення, а ганьби.

Ідеалізація як "зниження" фактично має таку само давню історію, які ідеалізація "піднесення", возвеличення. Причому вона не обов'язково слугувала "руйнації" і "очерненню". За висловом М. Бахтіна, в епоху Ренесансу зниження в мистецтві слугувало також долученню до життя, протиставленню грубо-тілесного піднесено-духовному, що було характерним для художників Босха і Брейгеля Старшого, а також для письменників Рабле та Сервантеса. Санчо у Сервантеса — прямий спадкоємець стародавніх пузатих демонів плодючості і весела тілесна могила абстрактного і змертвілого ідеалізму Дон Кіхота. Цей прийом застосував і Андрій Платонов у своїх повістях про утвердження соціалізму в СРСР "Котлован" і "Чевенгур", які різко контрастували з численними літературними творами, що створювали рожеві міфи про сучасність і "голубих" героїв.

"Зниження" в мистецтві, яке М. Бахтін назвав "гротескним реалізмом", цілком виправданий прийом, якщо він не переростає у те, що в наш час одержало назву "чорнуха" і набрало широкого розмаху, лякаючи споживачів мистецтва і позбавляючи їх віри в світле і гуманне. Морок і страхітливе зображувати-виражати не важко, можна тільки жалкувати, що мистецтво в останні десятиліття стало на цей шлях.

Хоча в дійсності всього цього вистачає, навіть з лишком, мистецтво не повинне бути його дзеркалом. У тій само мірі, в якій соціальні міражі не мають доповнюватись літературно-мистецькими, суспільно-негативне і страхітливе не повинне ставати творчим кредо і самоціллю художника. Письменники, художники мають допомагати людям, особливо молоді, в характері якої, мабуть, стільки ж позитивного, як і негативного, розібратися, де добро і де зло, де краса, а де потворне.

Отже, типізація й ідеалізація є двома способами художнього узагальнення. Можна говорити, що в типізації розкриваються сутність і її модифікації, в ідеалізації — поступальність руху і розвитку цієї сутності і її конкретні вияви. Типізація, на нашу думку, це, насамперед, розкриття через долі окремих особистостей (явищ, процесів) доль цілих груп, класів, суспільства; це створення типових характерів, що діють у типових обставинах. Ідеалізація — це особлива форма художнього узагальнення, якою користується художник із метою виявлення змісту і логіки розвитку подій та характерів у руслі ідеалів, а через їх зображення-вираження — показ шляхів удосконалення і розвитку всього суспільства. Таким чином, типізація й ідеалізація не виключають одне одного, а навпаки, передбачають і взаємообумовлюють, і питання лише в тому, як і в ім'я чого вони застосовуються.