Реклама на сайте Связаться с нами

Л. О. Сморж

Естетика

Навчальний посібник

Київ
Кондор
2009

На главную
Естетика. Сморж Л. О.

Демонічне і чарівне

Демонічним, чарівним, дивовижним для людини є все те, що набагато перевищує звичайні людські сили, масштаби і дії, суттєво відрізняться від "натуральності" речового світу і повсякденності, а ще більше від абстракцій наукового мислення з його інваріантністю і обезлюдненою логікою. Демонічне, чарівне, дивовижне має глибокі історичні корені і таїться в житті людини фактично повсюдно, супроводжуючи впродовж усього її життя, існуючи в формі певних уявлень і специфічної знакової системи.

Тяжіння до демонічного і чарівного, як того, що могутніше за людину і виходить за межі буденного і звичного, базується на одвічному протиборстві Добра і Зла, тому і смислова динаміка демонічного і дивовижного розкривається через низку бінарних опозицій: добро-зло, високе-низьке, праведна людина — нечиста сила тощо. На цей двоїстий вияв демонічного вказував Гете, який говорив, що воно і просвітлює, і затемнює життєвий шлях людини; ця свавільна сила "любить темні епохи", і щодо цього споріднена з демоном, але маючи "діонісійське походження", вона є не руйнівною силою і "дияволом" християнської релігії, а слугує, насамперед, для виявлення сили і живучості творчої енергії людини. Стикаючись з тим, що перевищує звичні масштаби і впливи, людина хоче надіятись, що вона переможе цю силу, інакше ця сила придушить її.

Гете, на запитання свого секретаря Еккермана; чи не присутні демонічні сили в Мефістофелі, відповів: "Ні, Мефістофель надто негативна істота: демонічне проявляється виключно в позитивній енергії".

Демонічне, чарівне сприяє розмиканню кола предметно-речового середовища, розсуванню простору у часі, виходу за межі очевидного і наочно-речового, кінцевого взагалі, спрямовуванню у безмежність, залишаючись екзистенціональним для існування людини в сучасності. Демонічне чинить опір усталеному і звичному, дає змогу людині віддаватись тим пристрастям, які вирують у глибинах людської душі, виливаючись у своєрідний духовний продукт, в якому примхливо змішались і острах, і веселощі, і пересторога, і грайливість, і зворушливість, і хибне, і моральне.

У народній демонології, зокрема в українській, її персонажами є "потойбічні сили": чорти, відьми, нечиста сила тощо як витвір фантазії, в якій утверджується Добро і засуджується Зло. Вони здавна сприймаються як рівні людині і мінливі у своїй поведінці та вчинках, тому демонічне і дивовижне в українській народній творчості не лякає і не придушує, не викликає скорботи і смутку, що відповідає національній психології і характеру українців, зате живить фантазію і спонукає до роздумів.

Демонічне і дивовижне входить обов'язковим елементом у мистецтво і є, за висловом Гете, необхідною умовою як для генія-художника, так і для шедевру мистецтва. Детермінованість мистецтва об'єктивно-речовим і соціально-смисловим не суперечить тому факту, що воно має і власну "чаклунсько-антиномічну" структуру, що воно вражає не чуттєвою або речовою достовірністю, істинністю і логікою, а "зачаровує", "обплутує чарами", дивує своєю матеріалізацією і дематеріалізацією, казковими перетвореннями і змінами зовнішності, деформаціями і алогізмами, як це має місце, наприклад, у казках. І не тільки: це можна зустріти і в "серйозній" літературі для дорослих, наприклад, у художній фантастиці або в театрі. Демонічне Гете відносив до тієї сфери, яку не здатний осягнути ні розсудок, ні розум, але саме тому художній твір і справляє таке могутнє враження.

Про магічну, чаклунську, гіпнотизуючу силу мистецтва говорили і писали багато разів і з різного приводу, але спільною є думка, що відтворюване в мистецтві світить особливим гіпнотичним чаклунським світлом, за допомогою якого художник навіює те, що не підвладне логіці здорового глузду і розуму; ми не завжди даємо собі звіт, чому ми віримо, скажімо, в те, що написано Гоголем в оповіданнях "Вечори на хуторі біля Диканьки", повістях "Вій", "Страшна помста", "Ніс". Відомий російський письменник Ю. Бондарєв пише: "Мистецтво — це зачарування; стихія чорного і білого; чаклунство; боротьба Бога і сатани; друге життя; виявлення смішного і трагічного; утвердження і заперечення аморального, і аморальність, що породжує мораль; форма як виявлення змісту; пізнання світу і людини; пошук і пізнання істини людиною і в людині. Прекрасне завжди таємниче, воно завжди підкоряє нас внутрішньою інтригою не пізнаної до кінця краси".

Л. С. Виготський у "Психології мистецтва", аналізуючи трагедію Шекспіра "Гамлет", порівнював її вплив на людину із станом сну, з тим передсвітанковим часом, коли прийшов вже ранок, але ще ніч: ранок немовби занурено в розлиту навколо ніч і він немовби плаває в ній. У час, що триває, може всього лише наймізернішу часточку секунди, все-все — предмети і обличчя — має немовби два різних існування або одне роздвоєне буття, нічне і денне, вранці і вночі. Міфічний персонаж і міфічний сюжет сприймається як реальне під впливом панівної та такої, що підкоряє, непояснимої сили художнього гіпнозу і навіювання. Із цієї містичної реальності трагедія вимальовується як другорядне; вся решта: образи діючих персонажів, фабула, діалоги тощо, все це підкоряється головному — трагічній безодні, яка відчувається за кожним словом, надає всій п'єсі свій смисл. Будь-яка трагедія, завершує свій аналіз "Гамлета" Л. С. Виготський, урешті-решт, непоясненна, рухається в недослідженому, в якійсь іншій — позачасовій і позапросторовій реальності; "і вся вона — немов завіса, немов покрив, тонкий і тріпотливий, зітканий із болю і пристрасті, туги і страждання, — накинутий на останню таємницю".

Подібний "гіпнотично-шоковий" ефект має місце і в образотворчому мистецтві, коли сила пафосу і майстерність художника при зображенні-вираженні важливого факту або події співпадає із запитом на це споживача. Тоді відбувається "диво": в цей момент сам зір людини, котра сприймає, перероджується, бо є активним боком взаємодії і "конструює" сприйняте вже "по-своєму" за рахунок асоціацій і впливу сил гіпнотичного характеру. Яскравим прикладом такого сприймання і дії є "Герніка" Пікассо, яка при крайній умовності її сюжету, форм, композиції, примушує не зважати на технічній бік і відсунути його на другий план, зате найвищою мірою проникнутись соціально-смисловим, яке стає несподівано зрозумілим і вражаючим, а зображене зло перекидається в утвердження добра.

О. Пушкін у "Капітанській дочці", за висловом Марини Цвєтаєвої, дав найстрашніше зачарування зла, що на хвилину стало добром: ми зачаровані Пугачовим через те, що він — "живий страх", наш дитячий сонний смертний страх, який буває "добрим" і здатним "любити".

Твір великого майстра завжди містить магічне, незвичне сполучення умовного і реального, непоясниме і, водночас, дивовижне вміння об'єднувати і роз'єднувати предмети, речі, фарби, деталі, елементи, особисте і суспільно-значиме тощо. Назавжди залишиться загадкою, як, скажімо, Андрій Рубльов, користуючись звичайними фарбами і створивши просту композицію, зміг досягти такого вражаючого ефекту в своїй знаменитій "Трійці"? Чому Пушкін, Шевченко, Єсенін, Леся Українка та багато інших видатних поетів, користуючись звичайними словами, зуміли досягти такого вражаючого впливу, що чарують і дивують сучасного шанувальника поезії? На це, мабуть, не може відповісти ніхто, зокрема і самі художники.

Л. Толстой у листі до Страхова 26 квітня 1866 року з цього приводу пише, що майже у всьому, що він писав, ним керувала потреба збирання думок, зчеплених між собою для вираження себе... Саме ж зчеплення складене не мислю (на мою думку), а чимось іншим, виразити основу цього зчеплення безпосередньо словами ніяк не можна, а можна тільки опосередковано словами, описуючи образи, дії, положення.

Ясна річ, йдеться не про якусь містику, а про своєрідний магнетизм, який іде від творів мистецтва, і про найпрекраснішу і найглибшу емоцію, втрата якої, як зазначали Ейнштейн, В. О. Сухомлинський та інші, перетворює людину в мертвяка. Зачарування як особливий перехідний стан, який фактично не можна пояснити, зате можливо відчути і пережити, — це одвічна потреба людини в дивовижному, "чаклунському" і "кращому", як постійна спрямованість до ідеалів краси, добра і блага.

Сучасне раціоналізоване і технізоване життя фактично витіснило з духовного світу людей демонічне і дивовижне, що було органічною частиною менталітету народу, оспівувалося в минулому в думах і піснях, переповідалося в легендах і казках і, як висловився О. Довженко, "пішло в непам'ять": "божества, святі, сатана, душа, дух, Демон, потойбічне життя, рай, пекло, чистилище, пророцтво... Величезні проломи на їх місці заповнено іншим, розумним смислом. Вся, так би мовити, психодинаміка нашої нової, радянської людини, та й не тільки нашої, стала іншою. Зникли таємниці, невідомі землі".

Пожерши, мов дракон, демонів і духів попередніх культур, сучасна раціоналізована і утилітаризована цивілізація вилучила із життя суспільства дивовижне і казкове, зробила людину одномірною і неукоріненою, нездатною зачудовуватись і дивуватись, і вона дедалі все більш переходить на позиції холодного раціоналізму, прагматичного цинізму, садистської жорстокості і дикого бузувірства. Це одна з причин згасання казкового і дивовижного не тільки в народній творчості, але й у професійному мистецтві, яке дедалі стає все більш раціональним і пісним.

bigmir)net TOP 100