Реклама на сайте Связаться с нами

Л. О. Сморж

Естетика

Навчальний посібник

Київ
Кондор
2009

На главную
Естетика. Сморж Л. О.

Твір мистецтва як кінцевий продукт художньої діяльності

Твір мистецтва, що вийшов з-під пера, пензля, різця художника, набуває нового життя, стаючи об'єктом естетичного сприйняття читача, глядача, слухача. Віднині йому призначено прожити своє, тривале чи коротке життя. Особливістю цього сприйняття є його багатоваріантність, відповідно і діапазон суджень буває дуже великим і широким. Як складна єдність твір мистецтва являє собою систему, котра включає в себе різноманітні елементи, що співіснують і взаємодіють: матеріальне і духовне, чуттєво-емпіричне і узагальнено-абстрактне, раціонально-нормативне і емоційно-особисте, усталене і динамічне, наявне і потенційне тощо. Тобто об'єктивно існує не тільки матеріальне "тіло" художнього твору, а й цілісний, системний об'єкт соціально-історичного, культурно-художнього порядку в єдності матеріально-зображувального і емоційно-смислового.

Будь-який твір мистецтва являє собою специфічно організовану автором-художником форму, яка є певною знаковою системою, складові якої: слова, знаки, зображення, представляючи об'єкт мають відрізнятись від нього, заміщувати його, бути "видимістю", "квазіпредметністю" і "обманом". Особливістю знакових систем мистецтва є і те, що вони недосконалі щодо придатності бути засобом передачі абстрагованого від конкретного буття речі, змісту. Насправді не тільки абстрактне, а й таке, як ліплення статуї, малювання картини, створення вірша чи музикальної п'єси вбачаються незручними способами передачі інформації щодо характеру і змісту твору мистецтва.

Твір мистецтва повинен володіти певним внутрішнім "енергетичним резервом", завдяки якому художник вводить у структуру художньої мови ту чи іншу смислову інформацію, систему норм, прав, установок, цінностей тощо. У свою чергу, сприймаючий має можливість знайти те, що йому потрібне, що послугує його самореалізації і самоутвердженню, самовипробуванню і самоперевірці.

Оскільки будь-яка форма мови має, крім специфічності, загальну понятійно-смислову основу, яка, в свою чергу, базується на загальності соціально-громадського досвіду, від художника вимагається створювати такі твори, які були б зрозумілі людям і забезпечували комунікативні зв'язки як із продуктом його діяльності, так і поміж людьми. Тобто твір мистецтва повинен нести в собі цілком визначену, а відтак, зрозумілу іншим людям інформацію, яка б викликала цілком визначені емоції, почуття, думки, переживання. Тому автор — художник, письменник, композитор завжди має розраховувати на загальний і естетико-художній рівень споживача, його асоціативні і апперцептуальні здібності, суспільно-політичні і естетично-художні інтереси. Визначеність смислу і думки, дохідливість вкладеної в твір ідеї, живість і яскравість її втілення є необхідною умовою створення і функціонування художнього твору. Невизначеність, надуманість, туманність — все це розриває зв'язки між художником і тим, хто сприймає його творіння.

Тим часом, незрозумілість як властивість великих творінь виставлялась, наприклад, теоретиками німецького романтизму, зокрема Ф. Шлегелем ледве не за основну ознаку художності і геніальності. Ще Гегель розумів це як поділ мистецтва на елітарне і масове, як елітарність і суб'єктивізм, що є відображенням нового етапу в історичному розвитку людства і визначаються зміною структури суспільства, свідомості, ставлення до дійсності і є симптомом майбутніх потрясінь і катастроф. Романтичну концепцію в її "іронічній формі" Гегель розглядав як феномен розпаду суспільства, як симптом загнивання, "прозаїзму" життя, "невистачання інтересу".

Ці пророцтва Гегеля знайшли свої негайне підтвердження, зокрема, в естетиці А. Шопенгауера і Ф. Ніцше, а згодом у представників XX століття Ортеги-і-Гассета, Наталі Саррот та інших.

"Найпрекрасніші творіння кожного мистецтва, — твердив Шопенгауер, — найблагородніші творіння геніїв для тупої більшості людей навіки залишаються книгами за семи печатями і недоступні для неї, відділеним від них глибокою прірвою, як недоступне для черні спілкування з королями". "Тільки люди найбільш обдаровані, — в унісон йому твердить Ф. Ніцше, — мають право на красу і прекрасне...". Доступність, популярність, реалізм для Ортеги-і-Гассета — синоніми мистецтва "людини маси", мистецтва нівелювання, розрахованого на людей, не здатних зрозуміти справжніх творів мистецтва. "Ми прагнемо до вузьких читацьких кіл, і у нас мало шансів дійти до широкої публіки", — скаржиться Наталя Саррот.

На хвилі зневажливого ставлення до масового споживача мистецтва, під егідою доступності виникла сучасна "споживацька культура", яка знаходиться в обігу сучасного цивілізованого світу. Поп-арт, оп-арт, еп-арт, окр-арт тощо — всі вони виникли задля доступності і масовості. Під цим гаслом відбувається фактично узаконене розмежування художньої культури, встановлений бар'єр між мистецтвом "натовпу" і мистецтвом "аристократів духу" як прояв різкої диференціації самого суспільства, взаємоізольованості класів і соціальних груп. Масове мистецтво в сучасному суспільстві стало не стільки особливою знаковою системою, особливою мовою, на яких базуються комунікації в "масовому суспільстві", скільки способом функціонування цього суспільства шляхом включення почуттів і свідомості мас у загальну систему стандартизації і стереотипізму, примусу і поневолення.

Вимога зрозумілості є необхідною умовою функціонування твору мистецтва, це дуже стара істина. Л. Толстой, який виступав палким поборником доступності і масовості мистецтва, називав "поганим" мистецтво, доступне "деяким вибраним" і твердив, що справжнє мистецтво знищує розділення між тим, хто сприймає твір мистецтва, і художником, між усіма людьми і саме в цьому бачив головну привабливу силу і призначення мистецтва. Іронізуючи, Толстой говорив, що "сказати, що твір мистецтва гарний, але незрозумілий, те ж саме, що сказати про яку-небудь їжу, що вона дуже гарна, але люди не можуть їсти її".

Доступність і зрозумілість, обумовлюючи масовість, ще не єдиний і остаточний критерій художності і впливовості, як і прагнення вражати споживача парадоксальністю ефектів або технічними кунштиками. Доступність і зрозумілість цілком можуть виявитись дилетантизмом, що нічого не має спільного з художністю. Доступність, взнавання, переживання, відгук залежать від соціального і освітнього рівня індивідів, рівня загальної культури, художнього досвіду і естетично-художнього смаку. Розглядаючи діалектику взаємин художника і його твору, з одного боку, і споживача мистецтва, з іншого, можна говорити, що художник має бути людиною, яка дійсно стимулює і рухає вперед інших людей, а той, хто бажає насолодитись мистецтвом, "повинен бути художньо освіченою людиною" (К. Маркс).

Мистецтво має не тільки постачати "продукти" споживачам, а й пробуджувати в них художників, піднімати їх естетично-художній рівень і їхні естетично-художні смаки, іти дещо попереду своїх споживачів.

О. Довженко говорив: "Я вважаю, що сьогодні кіно як зрозуміле масове мистецтво є річ досить сумнівна, що воно виникло ні з чого іншого, як самопливу... де так багато було дурного смаку... Мистецтво кіно мусить бути не масовим, не цілком зрозумілим і з основною установкою на масове зрозуміле кіно. Ми не мусимо сюсюкати й улюлюкати, "хвостистами" не треба бути. Ні один вид мистецтва не може стояти на рівні сучасного розуміння мас, а повинен завжди бути на кілька кроків попереду".

Мистецтво завжди на службі суспільства, а художник завжди апелює до маси, але він повинен мати на увазі, що ця маса неоднорідна і за соціальним становищем і за культурно-освітнім рівнем, що структура публіки, котра споживає, не співпадає цілком із суспільними класами і соціальними угрупованнями, тому вкладене в художній твір не може бути розкритим усіма споживачами в рівній мірі, а цінність його визначити тільки шляхом вивчення громадської думки. Тому цілком ймовірно, що по-справжньому оцінять твір мистецтва тільки наступні покоління, як це не раз траплялось в історії художньої культури. Як приклад я б назвав творчість російського письменника Андрія Платонова, зокрема, його повісті "Котлован" і "Чевенгур" написані в перші роки радянської влади. Вони по-справжньому заявили про себе тільки незадовго до розпаду СРСР, коли з його творів була знята заборона, а гротескно зображене в них значна частина людей усвідомила як реальність.

Обов'язок художника — допомогти кожному серйозно усвідомити і відчути прилучення до свого часу, до подій, що відбуваються, до всього людства, говорити про бажане і наболіле, "біле" і "чорне", Добро і Зло на пристрасній мові мистецтва. Художня цінність мистецтва визначається не темою, не сюжетом, не виконавчою майстерністю, взятими як такі, а, насамперед, особистим пафосом художника, "закоханістю" в ідею, в своє покликання. Саме це, передусім, зворушує глядачів, читачів, слухачів.

Коли ми називаємо художній твір культурною цінністю, ми виділяємо бік значення цього твору в культурі суспільства, в розвитку, збагаченні і вихованні внутрішнього світу людини. Акумульоване в творі мистецтва і естетично-художній досвід споживача створюють специфічну ситуацію, під час якої характерна для мистецтва квазіпредметність дозволяє сприймати зображене в специфічній формі переживання свободи, під час якого активізується уява, що створює суто духовну конструкцію. Якщо матеріально-фізичний бік художнього твору тяжіє до стабільності, то духовний бік перебуває в постійних змінах і динаміці, що і обумовлює історичне життя художнього твору. Це одне із пояснень того факту, що видатні твори, авторами яких є генії, великі таланти, як правило, не старіють і стають частиною духовного життя не тільки сучасників, а й наступних поколінь.

bigmir)net TOP 100