Реклама на сайте Связаться с нами

М. Г. Тофтул

Етика

Навчальний посібник

Київ
Видавничий центр «Академія»
2005

На главную
Етика. Тофтул М. Г.

Мораль феодального суспільства

Згідно з концепцією історичного прогресу, яку після К. Маркса було надмірно догматизовано, феодалізм є класово-антагоністичною суспільно-економічною формацією, яка утвердилася внаслідок розкладу рабовласницького, а в багатьох країнах первіснообщинного ладу. Правда, наприкінці життя Маркс частіше вдавався до тріадного поділу, виокремлюючи в історії людства первісне (докласове), антагоністичне (класове), комуністичне (безкласове) суспільства. Рабовласництво і феодалізм у цій класифікації не фігурували.

Феодалізм характеризують такі ознаки:

1. Переважання натурального господарства, для якого характерне просте відтворення, орієнтація на самозадоволення основних потреб. Ця форма економічного життя органічно пов'язувала індивіда з відповідною групою людей, крім того, вона обумовлювала відносну невіддаленість його від природного середовища.

Товарне виробництво, що існувало при феодалізмі, не визначало системи панівних суспільних виробничих відносин.

2. Особиста й економічна підневільність селян феодалам. Маючи власні господарства, селяни були позбавлені права вільно володіти і розпоряджатися своїми наділами, сплачували феодалові ренту. Позаекономічний примус виражався у різних формах залежності селян від феодалів, у тому числі й підсудності їм. На відміну від раба і колона (у романських країнах — наймит, здольщик, напівкріпосний орендар) феодально залежний селянин, маючи у своєму розпорядженні знаряддя праці і домашнє господарство, частково був зацікавлений в інтенсифікації виробництва. З цим рахувався феодал, визнаючи селянина юридичною особою.

3. Специфічна структура феодальної земельної власності, що виражалась у поєднанні прав на землю з політичною владою. Феодальна власність була умовною: феодал володів землею на правах феодала. Тобто ця земля була дарована йому сеньйором (великим феодалом-землевласником, який мав усю повноту влади на певній території) з умовою виконання певних обов'язків (військової служби, допомоги в управлінні маєтками сеньйора). Часто сеньйор був чиїмось васалом — особою, залежною від іншого сеньйора.

4. Існування між сеньйором і васалом відносин взаємності, згідно з якими невиконання васальних обов'язків позбавляло васала права на феод (землю, посаду тощо, надані сеньйором у спадкове володіння), відмова сеньйора від опіки над своїм підданим звільняла васала від необхідності служити і коритися йому. Феодальні суспільні відносини пронизували всезагальні зв'язки залежності між людьми, що виражалось у взаємному обмеженні прав і нерозривному поєднанні прав з обов'язками. Відповідно трактувалася при феодалізмі і проблема свободи людини. Свобідним вважався не той, хто ні від кого не залежав, а той, хто за своєю волею обрав собі пана і вступив із ним у феодальний договір.

5. Політичне панування ієрархічно організованого військового стану. Суб'єкти цієї ієрархії були пов'язані відносинами особистої служби і покровительства.

6. Об'єднувальна роль релігії. Філософія, право, мораль, освіта, мистецтво, література певною мірою були пронизані релігійним світоглядом. Політичний партикуляризм (роз'єднаність суспільного, насамперед економічного, життя) надолужувався універсалізмом релігії і вселенським характером церкви.

Окреслені вище ознаки більшою мірою стосуються європейського феодального суспільства, ніж інших, наприклад азійського. Тому ознайомлення з історією моралі неєвропейських країн передбачає врахування специфіки їх економічного життя, соціального розшарування (наприклад, кастового в Індії), історичних традицій, особливостей панівної релігії (індуїзм, буддизм, іслам тощо). Якщо, наприклад, у Західній Європі під впливом християнства розрізняли «божественне право» і «людське право», то в країнах, де панівною релігією був іслам, право розглядали як частину релігії. Якщо європейські бюргери (мешканці середньовічних міст) спромоглися вибороти самоуправління, що сприяло розвитку капіталізму, то міські жителі азійських держав і думати про це не сміли.

Феодальне суспільство становило своєрідну піраміду відносин особистої залежності, що було строго зафіксовано в ієрархічній системі станово-класових і професійно-корпоративних статусів. Поряд з вертикальними відносинами панування і підлеглості (їх було кілька рівнів) соціальні зв'язки виражались і в горизонтальних відносинах корпоративного типу — сільські громади і міські комуни, союзи міст, курії (об'єднання за становим майновим принципом) васалів, соціально-юридичні стани, чернечі і рицарські ордени, цехи ремісників, релігійні і купецькі гільдії (об'єднання). Навіть злодії і жебраки створювали своєрідні «професійні» групи (до речі, теж за ієрархічною схемою).

Із членами своєї корпорації індивід перебував у системі не тільки вертикальних, а й горизонтальних зв'язків, що сприяло формуванню в нього почуття рівності, необхідності взаємної поваги прав. Стосунки взаємовиручки в громадах, станово-корпоративних групах підтримувалися відповідними моральними кодексами, які регламентували права та обов'язки індивіда. У тогочасному суспільстві окремий індивід міг почуватися затишно, лише маючи заступництво — особисте чи корпоративно-групове. Якщо він не мав від народження покровителів, то змушений був їх знайти. Тому належність до певного стану була невід'ємною індивідуальною властивістю. Моральний престиж залежав від соціального статусу людини, виявляючись як володіння природними моральними якостями, даними їй від роду. Згідно з такою структурою суспільства феодальне уявлення про справедливість передбачало неоднакове вшанування і різний ступінь моральної відповідальності «по достоїнству», тобто залежно від стану, родовитості тощо. Таке розуміння справедливості проповідував ще Платон.

Оскільки економічні відносини між окремими регіонами тогочасної країни були ще надто слабкими, визначальну роль у збереженні її єдності й стабільності відігравала феодальна держава як форма військово-політичної організації панівних класів. Проте для збереження сталості суспільства тільки зовнішнього примусу (військового, економічного тощо) було недостатньо. Існувала об'єктивна потреба в таких нормах поведінки і діяльності, які, будучи визнаними кожною людиною, могли забезпечити упорядкованість життя тогочасного суспільства. Наслідком цієї об'єктивної історичної потреби були численні моральні кодекси різних соціальних спільнот феодального суспільства. Істотну роль у цьому процесі відігравала релігія.

Тривалий час у вітчизняній науці домінувало твердження, що мораль феодального, як і будь-якого іншого суспільства, була одним із компонентів надбудови, ідеології панівного класу. Проте таке розуміння моралі є спрощеним і однобічним. У моральних кодексах різних корпоративних груп простежуються і воля цих груп, їх потреби й інтереси, хоча вони узгоджені з тогочасними юридичними нормами та деякими іншими аспектами феодальної ідеології.

Оскільки моральні кодекси груп були чітко сформульовані, а то й закріплені в письмовій формі, що часто позбавляло індивіда права вибору, це наводить на думку про те, чи можна вважати такі норми і правила поведінки моральними. Адже де немає вибору, там немає місця для моралі як феномену. Проте можна вважати, що автори положень морального кодексу здійснювали моральний вибір від свого імені й від імені інших членів соціальної групи, враховуючи їхні інтереси. Діючи згідно з цим кодексом, індивід ставав своєрідним суб'єктом морального вибору, делегувавши перед тим представників своєї соціальної групи здійснювати моральний вибір у формі відповідного кодексу. За такої ситуації суб'єкт морального відношення є знеособленим. Ще виразніше виявлялася знеособленість моралі в первісному суспільстві, коли «Я» не існувало, а було лише «Ми», а «свої», «наші» ототожнювалися з «позитивним», «добром».

Індивід у феодальному суспільстві не відзначався самостійністю, завжди був «колективізованим», його спосіб мислення, дій і спосіб життя строго і детально були регламентовані станово-корпоративним статусом, соціальною належністю. Особистий вибір, індивідуальна мотивація, самостійна моральна позиція зводилися до усвідомлення свого статусу, місця в суспільній ієрархії, а вже потім діяли деталізовані кодекси, що детермінували поведінку людини.

Істотною особливістю феодальної моралі був механізм реалізації моральних вимог, втілених у моральних кодексах різних соціальних груп.

За таких умов усе суспільство уподібнювалося великій сім'ї, тобто взаємини між людьми, соціальними групами прирівнювались до стосунків батьків і дітей: селяни — «діти» свого пана (феодала), пан — «дитина» свого сеньйора і т. д. Завершував цю піраміду стосунків князь (король, цар) — «батько» всіх своїх підданих. Селяни повинні були шанувати свого пана як рідного батька, а той мав бути здатним і готовим розсудити і захистити своїх «дітей» («пан приїде, пан розсудить»).

Ці соціальні групи були закритими, ревно оберігали норми внутрішнього співжиття і вимог до індивідів, які належали до них. Тому специфічні для них моральні норми цементували властиві для кожної групи звичаї і традиції, які сукупно витворювали традиційну середньовічну мораль. Стратифікаційна міграція (міграція між соціальними верствами, групами) у феодальному суспільстві була незначною, а закритість, самозамкнутість соціальних груп обмежували розум людини, робили з нього покірне знаряддя забобонів, традиційних правил, позбавляли його соціальної ініціативи. Особливо це стосувалося азійського феодалізму.

Крім станової корпоративності, засилля традиціоналізму, характерною особливістю моралі феодального суспільства був патерналізм.

Патерналізм (лат. paternus — батьківський) — система моральних норм, яка передбачає покровительство, опікунство старшого над молодшим, сильнішого над слабшим, багатшого над біднішим і відповідні очікування щодо поведінки людей різних соціальних станів.

Патерналізм був своєрідним трафаретом моральної (і не лише моральної) оцінки, всезагальним мірилом поведінки людей у типових ситуаціях і взаєминах. Цей трафарет був внутрішньо ієрархічним, оскільки передбачав нерівність вимог, прав і обов'язків «батьків» і «дітей». Існував він як загальний моральний код, який забезпечував порозуміння різних соціальних груп у соціально-моральних претензіях, нормативну їх взаємодію у масштабах суспільства. Ця схема давала змогу інтерпретувати вимоги феодальної моралі загальнодоступною мовою. Так, у феодальному Китаї правила поведінки були сформульовані за схемою «батьки — діти»: батько (волелюбний) — син (шанобливий); цар (справедливий) — піддані (вірні); старший брат (ставиться до молодшого, як до сина) — молодший брат (ставиться до старшого брата, як до батька); чоловік (ставиться до дружини, як до слабкої особистості) — дружина (покірна і вірна).

Патерналістська мораль передбачає обопільні, але далеко не рівні права і обов'язки представників різних соціальних, корпоративних груп. Тлумачення цих прав і обов'язків залежало від соціальної позиції, майнового стану, індивідуальних, групових інтересів суб'єктів моральної взаємодії, що часто породжувало моральний антагонізм, соціальні бунти і повстання.

Аналіз моралі феодального суспільства здебільшого зосереджується на проблемах відносин феодалів і селян (кріпаків). Часто об'єктом цього аналізу є рицарство зі своїми правилами корпоративних відносин, чеснотами. Однак нерідко поза його межами опиняються взаємини між членами сільської громади.

Специфічні моральні уявлення, якими керувалися селяни, вибудовувалися на ідеї вільності, обов'язкові жити по правді, що зобов'язувало дотримуватися звичаїв, бути справедливим, добрим, терпеливим, покірним, готовим прийти на допомогу, дати мудру пораду. Моральні цінності створювалися й зберігались і в сільських громадах. Залежність селян від панів, передусім кріпосницька, безперечно, роз'їдала їх свідомість, почуття власної гідності, породжувала конформізм, надмірну улесливість, втаємниченість, притлумлювала у людині все людське.

Панівною у феодальному суспільстві була дворянська мораль. На той час дворянство виконувало важливу державну функцію: його представники охороняли кордони держави, за честь вважали служити у війську. Дворяни виробили благородні манери поведінки. Культивована ними хода, осанка, одяг, ввічлива і вишукана мова, вправність у танцях, витончені, делікатні манери, чистота й охайність суттєво збагатили вселюдську культуру. Навички зовнішньої культури поведінки облагороджували внутрішній духовний світ дворянства. Найважливішою духовною цінністю дворяни вважали честь. Однак принцип честі був похідним від принципу належності людини до певної соціальної групи. Це означало, що кожна соціальна верства, корпорація мала свої уявлення про честь.

Дворянська мораль ставила честь вище багатства — матеріальних цінностей. Багатство, звичайно, вона вважала істотним засобом у боротьбі за престиж, однак не розглядала його як самоціль. Для моральної свідомості феодальної епохи багатство було знаком станово-ієрархічного престижу. Цим зумовлене надання особливого значення релігійно-становій символіці: формі одягу, оздобленню будинків, прикрасам, зброї, посуду, ритуалам, обрядам. Відсутність станових чеснот у людини, котра належала до дворянства, засуджувалася. Найбільшими моральними вадами вважались відсутність вірності (а отже, й честі), зрадливість, боягузтво.

Загалом дворянство, передусім його еліта, досягло в багатьох країнах Європи високого рівня моральної, і не тільки моральної, культури. Проте історії відомі і факти, що свідчать про неймовірно низьку культуру, жорстокість дворян, чванство, пихатість, презирливе ставлення до нижчих за соціальним статусом людей, розпусту, марнотратство тощо.

Якщо економічна роздрібненість феодального суспільства компенсувалась політичними, силовими методами, то моральна роз'єднаність (наявність різноманітних корпоративних моральних кодексів) переборювалась завдяки релігії. В Європі цю роль відігравало християнство. Селян воно переконувало, що існуючі соціальні відносини дані Богом, виправдовувало нерівність, вимагало дотримання «свого місця» в суспільній ієрархії, закликало до терпіння і покірності, аскетизму, проповідувало непротивлення злу, всепрощення, феодалів воно прагнуло втримати від крайнього свавілля і жорстокості. За економічного і політичного всесилля феодалів уберегти селян від свавілля могла тільки релігійна мораль, адже, визнаючи однакову гріховність усіх людей, релігія тим самим проголосила рівність їх перед Богом. Вона давала людям уявлення про добро і зло, справедливість, про необхідність внутрішнього каяття і очищення для самовдосконалення, сприяла духовному життю людини, формуванню в неї моральної рефлексії, здатності до самоконтролю, до дій не тільки за звичаєм, а й за совістю. Якщо рабовласник, не задумуючись, міг позбавити життя свого раба, то феодал так учинити із залежним від нього селянином уже не міг, оскільки вірив, що селянин теж має безсмертну душу, а вбивство у контексті релігійної моралі є великим гріхом, бо всі люди, незалежно від їх соціального, майнового стану, є дітьми Отця небесного.

Отже, християнство сформувало в епоху середньовіччя особу, здатну до вибору між добром і злом. Однак вона ще не була особою соціальною, оскільки жила у становому суспільстві.

bigmir)net TOP 100