Реклама на сайте Связаться с нами

М. Г. Тофтул

Етика

Навчальний посібник

Київ
Видавничий центр «Академія»
2005

На главную
Етика. Тофтул М. Г.

Сутність і концепції прогресу моралі

На буденному рівні свідомості проблема прогресу моралі зводиться до співвідношення моралі батьків (старшого покоління) і дітей (молодшого покоління). Етику цікавить увесь історичний процес розвитку моралі, починаючи з її зародження до сучасного стану, основні тенденції цього розвитку (прогрес і регрес) та їх співвідношення.

Прогресом є тип, напрям розвитку, який характеризується переходом від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш досконалого. Протилежний напрям складного і суперечливого процесу розвитку називається регресом.

Щодо сутності й особливостей прогресу моралі в етиці ще не вироблено єдиної точки зору, оскільки досі не визначено його критеріїв. Проте аналіз цього феномену потребує хоча б робочого визначення.

Прогрес (лат. progressus — рух уперед, успіх) моралі — процес становлення людського в людині, формування гуманістичних стосунків між людьми.

Звичайно, людське в людині не вичерпується мораллю, а мораль не вичерпується стосунками між людьми, оскільки й ставлення людини до самої себе, до живої і неживої природи також належить до сфери моралі, а відповідно, й компетенції етики.

У поглядах на проблему прогресу моралі окреслилися оптимістичні, песимістичні, а також індеферентні («ні прогресу, ні регресу») концепції.

Оптимістичні концепції на проблему прогресу моралі. Оптимізм (лат. optimus — найкращий) — світосприйняття, пройняте життєрадісністю, вірою у майбутнє. Оптимістичні концепції найчастіше класифікують на дві групи. В одних мораль розглядається заздалегідь приреченою на прогрес, в інших її розвиток ставиться в залежність від свідомості, волі, готовності людей захищати і творити добро, боротися зі злом, самовдосконалюватися.

Концепції, що утворюють першу групу, мають у своїй основі раціоналістичний підхід, згідно з яким конкретні моральні проблеми можна осмислити шляхом одержання логічного висновку з єдиного загального принципу. Так, згідно з принципом саморозвитку (К. Маркс) усе в світі розвивається, а отже, і мораль перебуває в розвитку, якому властиві дві тенденції — прогрес і регрес. Визначальну роль відіграє прогрес. Напрям розвитку всього існуючого, зокрема й моралі, схематично можна зобразити у вигляді спіралі. Така схема розвитку моралі була б прийнятною, якби була менш абстрактною. Крім того, нею нерідко послуговувались, обґрунтовуючи найдикіше свавілля.

В історії етичних учень раціоналізм як філософський напрям, особливе ставлення до дійсності реалізовувався з різним ступенем послідовності. Навіть етичні погляди Сократа не можна вважати суто раціоналістичними. Не переконують у цьому твердження про ототожнення Сократом доброчесності зі знанням про доброчесність, оскільки він вважав, що людина, яка знає, що таке добро, не буде чинити зла. Однак це спрощене розуміння етичних поглядів Сократа, про що свідчить хоча б його висловлювання: «Я знаю, що нічого не знаю». Саме в цій тезі зосереджена мудрість Сократа, його етико-нормативна програма: «Коли я знаю, що нічого не знаю, і при цьому знаю також, що від знання доброчесності залежить доброчесність життя, то в мене є напрям і простір правильного пошуку. Ясне знання свого незнання повинне спонукати людину шукати — шукати моральну істину. Знаюче незнання Сократа є закликом і вимогою постійно думати над тим, чи правильно ми живемо, є філософсько-обґрунтованим попередженням проти самовдоволеності і заспокоєності».

Песимістичні концепції на проблему прогресу моралі. Песимізм (лат. pessimus — найгірший) — пройняте зневірою, відчаєм світовідчуття; погляд, згідно з яким у світі переважає зло, а тому людина приречена на страждання нині і в майбутньому. Ця точка зору виникла дуже давно. Ще давньогрецький поет Гесіод писав, що тогочасне суспільство явно регресує порівняно з минулим, золотою добою, коли люди були наділені особливими доброчесностями.

Золоту добу багато давніх народів уявляли як пору людського існування, коли люди нібито були вічно молодими, не знали турбот і прикрощів. Вони були подібними до богів, хоч і смертними: смерть приходила до них, мов солодкий сон. Міфи про втрачений рай, золоту добу, яка ніколи не повернеться, були особливо поширені серед народів Давнього Сходу. Це знайшло відображення і в Старому Завіті, згідно з яким Адам і Єва спершу були безгрішними, не знаючи смерті, і тільки після гріхопадіння все в їхньому житті змінилося.

Переоцінювали мораль первісного суспільства (взаємне шанобливе ставлення, взаємопідтримку, взаємовиручку, піклування про менших і слабших, первісну рівність і справедливість) і марксисти, які розглядали первіснообщинний лад як первісний комунізм. Розклад первіснообщинного ладу і виникнення первіснообщинного суспільства вони характеризували як злодійство, насилля, підступність, зраду. Загалом марксизм визнавав, що перехід від первіснообщинного до рабовласницького ладу є прогресом, а класове суспільство — необхідним злом, через горнило якого людство має пройти, щоб зрештою побудувати світле майбутнє — комунізм. Це виявляється в різкій критиці моралі експлуататорів-рабовласників, феодалів, буржуазії і схильності ідеалізувати мораль безкласового суспільства, зокрема первісного. Правда, критично мислячі вчені часто висловлювали й протилежні думки. Так, російський історик Борис Поршнєв (1905—1972) писав, що внутрішній світ первісної людини був таким самим нерозвинутим, як і її жалюгідний зовнішній побут. Проте в розумінні майбутнього, зокрема й моралі, марксизм відзначається граничним оптимізмом.

Аргументами на користь песимістичних концепцій моралі були факти, що свідчили про кризу й занепад моралі в перехідні періоди історії людства (перехід від родового ладу до рабовласницького, від первіснообщинного до феодального, від феодального до буржуазного).

Песимістичними настроями пронизані погляди на людину, її культуру, зокрема й моральну, романтиків — німецького письменника, філософа Фрідріха фон Харденберга Новаліса (1772—1801), англійсько-шотландського прозаїка Вальтера Скотта (1771—1832), англійського поета Джорджа-Ноеля-Гордона Байрона (1788—1824), В. Гюго та консерваторів — французького прозаїка і політичного діяча Франсуа-Рене де Шатобріана (1768—1848), французького історика, соціолога, політичного мислителя Алексіса де Токвіля (1805—1859). Ці настрої набули ще більшого поширення наприкінці XIX — на початку XX ст. Так, А. Шопенгауер вважав, що життя за своєю суттю є стражданням. На думку його співвітчизника, філософа Едуарда Гартмана (1842—1906), людство, усвідомивши неможливість щастя, вічності і неминучість страждань, визнає існування світу абсурдним і пройметься жаданням небуття.

Пронизані песимізмом ідеї проповідували представники неоконсерватизму, екзистенціалізму тощо. Так, на думку німецького філософа-екзистенціаліста Карла Ясперса (1883—1969), усе, що впродовж тисячоліть становило світ людини, зазнало краху.

Творцям і прибічникам «філософії життя» також характерні песимістичні погляди. Наприклад, Ф.-В. Ніцше, досліджуючи стан тогочасної культури, дійшов висновку, що Європа перебуває напередодні кризи, а нігілізм, що утвердився на її теренах, — явище не випадкове. Він свідчить, що «вищі цінності втрачають свою цінність». Причину цього Ніцше вбачав у християнській релігії з її фарисейською мораллю у демократичних та соціалістичних теоріях, спрямованих на те, щоб урівняти всіх людей, зробивши сильних слабкими, а слабких — сильними. Закликаючи до «переоцінки цінностей», насамперед моральних, Ніцше стверджував, ніби традиційна мораль руйнує інстинкти і життя загалом. У своєму вченні про «волю до влади» він пропонував «знищити мораль, щоб звільнити життя». Однак його пропозиції створити нову мораль були нереалістичними.

Сповнені песимізму й етичні концепції екзистенціалістів. Людина, на їх думку, приречена на самотність, безглузде й абсурдне існування. Так, згідно з концепцією датського філософа Серена К'єркегора (1813—1855) зовнішнє буття людини є «недійсним існуванням». У своєму сходженні до «дійсного існування», «екзистенції», до себе людина долає естетичний, етичний і релігійний етапи. Здійснюючи вибір на естетичному етапі, вона орієнтується на насолоду у найпримітивнішій формі. Принципом вибору на етичному етапі є обов'язок. Людина певною мірою звільнена від зовнішніх обставин, вона справді обирає себе, самовизначається. Таке самовизначення є абстрактним, оскільки спирається лише на розум, орієнтується на норми морального закону. На релігійному етапі вибір здійснюється за принципом страждання. Цей вибір є конкретним і завершує сходження людини до себе. Саме тут вона осягає всю повноту «дійсного буття», свою екзистенцію.

Песимістичні концепції буття людини мають значні об'єктивні підстави (може йтися тільки про те, чи є ці підстави достатніми), це передусім відчуження людини, яке існувало й існує дотепер. Так, Е. Фромм вважав, що весь устрій західного суспільства втратив надію й віру, намагаючись відмовою від моралі заглушити почуття безнадійності й пустоти, страху і безсилля, що спричинює відмову від своєї індивідуальності, конформізм (лат. conformis — подібний, відповідний) — пасивне, пристосовницьке прийняття готових стандартів поведінки, безапеляційне визнання існуючих порядків, норм і правил, безумовне схиляння перед авторитетами.

Пронизані песимізмом концепції моралі є породженням розчарування в гуманістичному спрямуванні людського розуму. Виявилося, що розвиток науки, техніки, промисловості не завжди супроводжується духовним, моральним розвитком. Суто раціоналістичний підхід не дає змоги збагнути, наприклад, чому обидві світові війни розпочала країна, яка дала світові стільки талановитих філософів, учених, митців. Тому деякі мислителі дійшли висновку, ніби розвиток науки і техніки, промисловості спричинює духовне спустошення, моральний занепад людей. Так, швейцарський філософ польського походження Юзеф-Марія Бохенський (нар. 1902) писав, що віра в прогрес є однією з найшкідливіших помилок. У сфері моралі, мовляв, на зміну можливому на певний час прогресу рано чи пізно приходить регрес. На його думку, становище жінки в Єгипті XVI—XIV ст. до н. е. було кращим, ніж у сучасній йому Швейцарії.

Як особливо переконливі докази зростання аморалізму дослідники використовують жахливі й потворні злочини, скоєні в першій половині XX ст.: кривава революція в Росії, голодомор 1933 р. в Україні, масовий терор проти так званих ворогів народу у колишньому СРСР, знищення людей, насамперед єврейської національності, німецькими фашистами, дискредитація, знищення пам'яток культури минулого (пролеткульт, китайська «культурна революція»). У попелі багать із книг, які час від часу розпалюють різні фанатики, нерідко згасає надія і віра деяких людей у прогрес, зокрема й у сфері моралі.

Песимістичні настрої посилюються зі зростанням тероризму, вбивств на замовлення, викрадення людей з метою перетворення їх на рабів чи отримання викупу. Особливою проблемою є штучне пов'язування цих видів злочинів з боротьбою за свободу, релігійними ідеалами тощо, що дискредитує як ідею свободи, так і релігійні цінності.

Не додають оптимізму зростання злочинності, корупції, всевладдя олігархів, розгул розпусти, наркоманії, нездатність держави захистити майно, честь, гідність, а нерідко й фізичне існування громадян.

Отже, на користь песимістичної концепції моралі існують численні аргументи. Проте навряд чи можна вважати їх достатніми для категорично песимістичних висновків.

Об'єктивною основою песимістичного світогляду є наявність у суспільному бутті могутніх сил зла, які, модифікуючись, супроводжують людство на всіх етапах його розвитку. Відчутну роль відіграє при цьому суб'єктивне начало, оскільки жодні раціональні аргументи на користь прогресу, наявності сенсу життя не можуть бути психологічно достовірними для людини, яка глибоко розчарувалася в житті, не вірить у силу добра.

Попри все те, немає жодних підстав абсолютизувати сили зла. Щодо цього ніяк не можна погодитися з Ю.-М. Бохенським, що віра в прогрес є найшкідливішою помилкою. Значно шкідливіша зневіра в існування сенсу життя, прогресу, оскільки вона відбирає в людини надію і віру.

Індеферентні концепції («ні прогресу, ні регресу») на проблему прогресу моралі. Вони ґрунтуються на твердженні, що якісних змін у царині моралі не відбувається («Немає нічого нового під Сонцем»). Їх прихильники визнають, що мораль окремих народів періодично зазнає то розвитку, то занепаду, та загалом залишається на тому самому рівні. Подібні процеси відбуваються й у сфері моралі окремих людей. Дехто з них досягає досить високого рівня розвитку моральної культури, проте вона йде в небуття разом зі смертю її носія. І кожна новонароджена людина змушена все починати спочатку.

Обґрунтовуючи цю точку зору, російський філософ Микола Лоський (1870—1965) писав, що центральним елементом світу є особистість як позачасовий субстанційний діяч, який здатний розвиватись, але неспроможний передати особистий досвід, зокрема й моральний. З іншого боку, жодна особистість не може механічно засвоїти творчий досвід інших людей, і їй доводиться набувати його самостійно. Заперечуючи моральний поступ людства, В. Соловйов писав, що всі доступні його сучасникам моральні почуття і душевні порухи були доступними й героям Гомера. Тому Одіссей, на його думку, жодною мірою не поступався сучасній людині.

На користь концепцій «ні прогресу, ні регресу» вчені наводили твердження, що поведінка людини зумовлюється не так соціальним середовищем, як спадковістю. А оскільки біологічний розвиток відбувається набагато повільніше, ніж розвиток суспільства, то мораль варто розглядати як незмінний феномен.

Об'єктивною основою цієї концепції є наявність могутніх сил добра і зла, результати боротьби яких далеко не однозначні, а тим більше не очевидні. Суб'єктивною її основою є світоглядна невизначеність людини, яка в будь-який час може змінитися песимістичною чи оптимістичною точкою зору. Для багатьох людей невизначеність, роздвоєність є переконанням. Про особливості такого сприйняття і переживання буття можна судити на підставі міркувань французького письменника, філософа-екзистенціаліста Альбера Камю (1913—1960): «...пам'ять про цей день усе підтримує мене й допомагає приймати з однаковим самовладанням і радощі й урази. Нічого не відкидати, навчитися поєднувати білу і чорну ниті в одну натягнуту до краю струну — про що я ще можу мріяти в наші тяжкі часи?» Боротьба зі злом, на думку А. Камю, породжує зло: «тривала боротьба за справедливість поглинає любов...» Вихід із такої ситуації багато хто вбачає у примиренні з реальністю. Саме такий світогляд живить концепцію «ні прогресу, ні регресу».

Об'єктивною основою концепції «ні прогресу, ні регресу» є вічність зла. Кожна конкретно-історична форма зла рано чи пізно здолається добром. Проте його місце займає нова форма зла, оскільки життя — це вічна боротьба добра і зла.

bigmir)net TOP 100