Реклама на сайте Связаться с нами

М. Г. Тофтул

Етика

Навчальний посібник

Київ
Видавничий центр «Академія»
2005

На главную
Етика. Тофтул М. Г.

Етичний аспект взаємодії людини з довкіллям

Необхідність відповідального (правового і морального) ставлення людини до природи набула загального визнання лише в другій половині XX ст. Правда, й нині її схвалюють не всі.

Великі сподівання у справі охорони природи пов'язані з екологічною етикою. Проте досі не визначені її специфіка, структура, а проблеми екологічної етики формулюються і почасти розв'язуються в лоні загальної екології, біології, медицини, філософії тощо.

Екологічна (грец. oikos — оселя, середовище і logos — слово, вчення) етика — галузь етичних знань, предметом якої є моральне ставлення людини до живої і неживої природи.

Моральний аспект ставлення людини до неживої природи екологічна етика ігнорує. Розглядають його у загальній екології під час аналізу таких глобальних проблем, як охорона ґрунтів, чистота атмосферного повітря і прісної води, захист озонового шару Землі тощо. При цьому домінує практично-утилітарний підхід, погляд на природу як на засіб для життя людей, ігнорування її самоцінності. Проте лише розуміння необхідності збереження природи мало. Високоморальне ставлення людини до природи, зокрема й неживої, передбачає особливе її розуміння, бачення і переживання. Йдеться не тільки про шанобу, а й любов. Природу слід любити, як саме життя. А це передбачає формування в людини, за словами російського письменника Михайла Пришвіна (1873—1954), «почуття родинної уваги до природи», не тільки моральних почуттів, а й естетичних, насамперед почуття краси.

Центральне місце в екологічній етиці посідає біологічна етика. Цей термін запровадив у 1971 р. американський учений Ван-Ранселер Поттер (1911—2001). Проте зародки біоетики простежувалися ще у працях мислителів Давнього світу. Наприклад, в етиці джайнізму серед принципів правильної поведінки людини був принцип ахімси — неушкодження життя (приписи його орієнтували на безмежну обережність у поводженні з будь-якими формами життя). Її елементи містили етичні вчення Гіппократа (прибл. 460 — прибл. 370 до н. е.), Авіценни (980—1037), Парацельса (1493—1541), Т. Персіваля (1740—1804), автора трактату «Медична етика», який став основою «Етичного кодексу лікаря», прийнятого в 1847 р. на загальнонаціональному з'їзді лікарів США; вегетаріанські ідеї Піфагора (II пол. VI ст. — поч. V ст. до н. е.), Плутарха, французьких філософів Мішеля-Ейкема де Монтеня (1533—1592), Вольтера (1694—1778), Ж.-Ж. Руссо, Л. Толстого.

Біоетика вивчає моральне ставлення людини до рослинного (флори), тваринного (фауни) світу і до себе як живої істоти. Кожна з цих частин біоетики претендує на статус відносно самостійного вчення. У колишньому Радянському Союзі і країнах пострадянського простору біоетика ототожнювалася й ототожнюється з медичною етикою.

Питання про моральне ставлення людини до рослин і тварин набуло в останні десятиліття, особливо на Заході, актуальності. Зокрема, проблема морального ставлення людини до рослин почасти розв'язується у межах загальної екології. Про увагу людства до цього питання свідчить хоча б занесення рідкісних видів рослин до Червоної книги. Однак жорстоке ставлення людини до тварин упродовж багатьох століть не піддавалося моральному аналізу й громадському осуду. Воно мало силу звички. Безперечно, у первісному суспільстві суворі закони виживання змушували людину бути жорстокою у ставленні не тільки до тварин, а й до людей, насамперед іноплемінців. З часом стосунки між людьми пом'якшувались, а їх ставлення до тварин ставало ще жорстокішим. Якщо первісні люди вбивали тварин для харчування або захищаючись від них, то згодом їх стали вбивати і без потреби, часто для забави, як у Римській імперії. Так, Гай Юлій Цезар організував цькування 400 хижих звірів; в ігрищах, організованих імператором Августом, їх було 35 000; під час багатоденного святкування перемоги римського імператора Марка Ульпія Траяна (53—117) над даками в 107 р. було зацьковано 11 000 звірів; при римському імператорові Публію Елію Адріані (76—138) за один день циркових вистав убивали по сотні левів. А після винайдення вогнепальної зброї знищення тварин збільшилось у стократ, зокрема масштабним було винищення тваринного світу Америки вихідцями з Європи.

Унаслідок варварського ставлення людини до природи було знищено тисячі видів тварин і рослин, завдано непоправної шкоди флорі й фауні Землі.

Лише під впливом екологічної кризи, реальної загрози загибелі життя на Землі людство схаменулося і визнало свою відповідальність не тільки за відносини між людьми, а й за природу, її охорону, збереження, гуманне до неї ставлення. Йдеться про активізацію громадської думки щодо захисту природи.

Учені, які виступили на захист природи, з'ясовували насамперед історичні передумови, джерела і культурні пріоритети, що спричинили екологічну кризу. Пізніше їх інтерес змістився на визначення ціннісного статусу природи загалом, особливо тваринного світу, зокрема на встановлення підстав і меж моральних обов'язків людей щодо тварин. Жвавому обговоренню проблеми «прав» тварин передувала публікація книг англійського філософа і релігійного діяча Самюеля Кларка (1675—1729) «Моральний статус тварин», сучасного австралійського екофілософа Пітера Сінгера «Звільнення тварин: нова етика спілкування з тваринами», праць сучасного американського екофілософа, лідера руху за права тварин Тома Рігана, присвячених аналізу можливого включення тварин у сферу моральної регуляції.

Для європейської традиції це питання не нове. Проте тварин тривалий час вважали засобом для досягнення певної мети, якою був добробут людини. Таких поглядів дотримувався І. Кант: «Стосовно живої, хоча й позбавленої розуму, частини тварин насильне і водночас жорстоке поводження з тваринами ще більше противне обов'язку людини перед самою собою, оскільки цим притупляється співчуття людини до їх страждань і послаблюються й поступово знищуються природні задатки, дуже корисні для моральності у відносинах з іншими людьми, хоча людина має право на їх швидке (здійснюване без мук) умертвіння або на те, щоб примушувати їх робити напружено, але не понад силу (з такого роду роботою і людям доводиться миритись)».

Сучасні західні етики, які виступають радикальними захисниками прав тварин, визнають самоцінність тварин і пропонують включення їх до сфери морального відношення людини. При цьому зауважують, що утилітарна значущість гуманного ставлення людини до тварин корисна, проте однією користю воно не обмежується. Зокрема, радикальні захисники тварин вважають, що чистота морального мотиву стосовно тварин і непорушне дотримання обов'язку можливі лише за умови визнання тварин членами «морального співтовариства». При цьому моральні обов'язки людей щодо тварин прирівнюють до елементарних норм моралі. Визнаючи інтереси тварин рівними інтересам людей, закликаючи до вегетаріанства і відмови від використання тварин в експериментах, ці вчені виходять з того, що немає достатніх підстав, які давали б змогу людині обмежувати права інших живих істот.

У небажанні визнати інтереси тварин немало вчених вбачає виявлення «видового шовінізму» людини, який необхідно перебороти, оскільки моральне право є формою універсальної регуляції людиною, що не вичерпується налагодженням стосунків усередині людського суспільства. Як мораль колись перестала визначати відносини тільки всередині роду чи племені, так із визнанням прав тварин вона переростає кордони людського виду.

Етологи (учені, які вивчають поведінку тварин у природних умовах, звертаючи основну увагу на аналіз генетично зумовлених компонентів їх поведінки, а також на проблеми еволюції поведінки тварин) наполягають на тому, що поведінку вищих хребетних — мавп, слонів, собак, кішок, дельфінів тощо — не можна по-справжньому зрозуміти і витлумачити, не припустивши наявності у них зародків мислення. А деякі з дослідників вважають, ніби у тварин є зачатки здатності до ціннісної мотивації, механізми поведінки, близькі за функціями до приписів моралі («поведінкові аналоги моралі», як назвав їх австрійський етолог Конрад Лоренц (1903—1988)), «спонтанна доброта» (термін сучасного американського вченого С. Сапондича). До «спонтанної жертовності», «спонтанної доброти» учений відносить ті випадки, «коли реакцію тварини неможливо пояснити як рефлексивну чи інстинктивну, і залишається припустити розуміння нею добра і зла».

Найпоширенішим аргументом, на підставі якого тварин позбавляють права на моральне до них ставлення, є твердження про відсутність у них розуму, а отже, й здатності бути суб'єктом моралі. І з цим твердженням не можна не погодитися. У тварин справді немає здатності до абстрактного мислення, і вони не можуть бути суб'єктом не лише моральних стосунків, а й будь-яких інших. Проте це не заважає їм бути об'єктом найморальнішого, найгуманнішого ставлення людей. А щодо розуму, то у тварин є інші, невідомі нам, засоби відображення дійсності, завдяки яким вони універсально пристосовані до життя в природному середовищі. Тому, руйнуючи природу, люди позбавляють їх універсальної життєздатності, якої тварини досягли у процесі еволюції.

Людям, які люблять природу, зрозуміла, хоч і не завжди переконлива, позиція вчених, котрі вважають, що наявність розуму не є ознакою, яка проводить чітку межу між людиною і тваринами. Захищаючи цю позицію, звертають увагу на такий парадокс: якщо вчинено злочин проти розумово, а отже, й морально неповноцінної людини, то це засуджується з усією суворістю, а такий самий вчинок проти тварини законом дозволяється. Та навіть відсутність у тварин розуму не позбавляє їх прав бути об'єктом моральних відносин і не дає підґрунтя людині вважати свій вид етичним центром Всесвіту.

Загалом захисники природи визнають те, що основою морального ставлення до тварин є жаль, співчуття, вміння розуміти стан іншої істоти. На їх думку, свідомість людини на будь-якому рівні містить стихійне уявлення про цінність будь-якого життя і про подібність відчуттів і переживань людини і тварин. Найрадикальніші захисники вважають, що тварини є рівноцінними й рівноправними з людьми. Першим цю точку зору висловив англійський філософ Ієремія Бентам (1748—1832), який стверджував, що, оцінюючи свої дії стосовно іншої істоти з позиції моралі, ніхто не запитує, чи вміє вона говорити, чи має розум. Цікавить насамперед те, чи може ця істота страждати. Засуджуючи людину, яка змушує страждати тварину, люди не вибудовують складні умоглядні конструкції, а переживають спонтанне почуття жалю — співчувають.

Відчуття людиною емоційної близькості до тварин зумовлюється стійкою психоемоційною структурою, завдяки якій «родинна увага до всього живого» стає глибоким почуттям. «Сентиментальна прив'язаність до тварин і навіть рослин, — писав американський філософ, медик Рене-Жюль Дюбо (1901—1982), — усе це свідчить, що десь у психіці людини зберігаються біологічні й емоційні спонуки, набуті в ході еволюції, яких вона ніяк не може позбутися». Моральне ставлення людини до природи, зокрема почуття жалю, співчуття, емоційної близькості до тварин, передбачає високий рівень її емоційного й морального розвитку.

Моральні почуття важливі для духовної культури особистості. Так, наявність почуття жалю, співчуття виражає моральну позицію людини, є формою безпосереднього осягнення моральних вимог, які ставить до людини суспільство. Потреба аналізу морального статусу тварин як результат культурно-історичного розвитку людства відображає нові взаємини суспільства і живої природи.

Про сучасний рівень морального ставлення людини до тварин свідчить створена Міжнародним союзом охорони природи і природних ресурсів Червона книга, яка містить інформацію про поширення, чисельність, біологію і засоби охорони рідкісних видів тварин і рослин усього світу. Постійне доповнення її новими даними дає змогу контролювати охорону і відновлення флори і фауни.

Одним із радикальних видів боротьби за перегляд традицій і правил поводження з природою є вегетаріанство (пізньолат. vegetarius — рослинний) — вчення і спосіб життя, які не допускають вживання в їжу м'яса тварин.

Існує щонайменше три види вегетаріанців, які відрізняються як строгістю дієти, так і чисельністю прибічників. Найбезкомпромісніші (їх найменше) наполягають на тому, що харчуватися людина має лише сирими фруктами і горіхами. Будь-яке інше меню, на їх думку, морально недопустиме. Друга група вегетаріанців вважає можливим споживання ще й овочів, зелені та злаків, використання для приготування їжі вогню. Найчисельніша група вегетаріанців дозволяє споживати, крім названих продуктів, молоко та яйця. Прибічники такого способу життя переконані, що справді гуманне ставлення людини до тварин несумісне зі споживанням їхнього м'яса.

Сучасна екологічна реальність, за переконаннями прихильників вегетаріанства, змушує розглядати його як морально виправдану, орієнтовану на майбутнє альтернативу традиційному способу харчування. Повсюдне прийняття вегетаріанства сприяло б і охороні природи, і прямому збереженню видів диких тварин, яких усе ще споживають, і переміщенню проживання домашніх тварин у природне середовище із збереженням біологічної цінності їх генофонду, а також оздоровленню моралі в сучасному суспільстві.

Захищаючи свої погляди, вегетаріанці стверджують, що рослинна їжа, якщо споживати бобові, молоко, яйця, забезпечує людський організм усіма необхідними поживними речовинами. Без м'яса тварин людина може обійтися, тому їх вбивство з метою добування їжі нічим не виправдане. Водночас вони переконують у шкідливості харчування м'ясом, оскільки токсичних речовин, що є результатом надмірного застосування хімічних добрив і пестицидів (засобів боротьби зі шкідниками і хворобами рослин) у сільському господарстві, більше накопичується в організмі тих, хто споживає продукти тваринного походження. А в жировій тканині вегетаріанців концентрація токсичних речовин незначна, а то й цілком відсутня. Тому вегетаріанство розглядається нині як спосіб адаптації сучасної людини до екологічної неблагополучності навколишнього середовища, негативних змін у способі життя, зокрема до малих навантажень, гіподинамії тощо. Проблемам вегетаріанства присвячено сотні праць, сповнених пристрасних аргументів. Такими нерідко є їх назви, наприклад: «Я нікого не їм!»

Традицію європейського вегетаріанства започаткував давньогрецький філософ Піфагор, який забороняв убивати тварин, а тим більше їх споживати, оскільки тварини мають душу. Рекомендуючи своїм послідовникам вегетаріанський спосіб життя, учений запевняв, що, «задовольняючись безвинною, чистою і гуманною їжею, вони будуть насолоджуватися здоров'ям, душевною рівновагою, спокійним сном і мати вищі розумові й моральні якості». Відмова від вживання тваринного м'яса, на його думку, особливо необхідна для людей, причетних до політики. Бо «хто обурюється вбивством інших створінь як діянням неправедним і неприродним, той буде вважати ще більш беззаконним убивати людей чи розпочинати війну».

Піфагор уникав як убивства, так і вбивць. Вважаючи тварин спорідненими з людьми істотами, він вбачав зв'язок між вживанням м'яса й озлобленням людського серця. Відмову від нього розглядав як шлях до морального очищення і встановлення справедливості в міжлюдських стосунках.

До невибагливості, споживання простої рослинної їжі закликав і римський філософ Л.-А. Сенека.

Плутарх вважав, що справжнє, незіпсоване моральне почуття людини не може змиритися із загибеллю тварин, близьких людині істот: «Ми не можемо заявляти особливих прав на тварин, які існують на суші, які харчуються однаковою їжею, вдихають те саме повітря і п'ють ту саму воду, як і ми; при їх умертвінні вони турбують нас своїми жахливими криками і змушують соромитися нашого вчинку». За його переконаннями, харчування м'ясом є проявом варварської жорстокості людини, яка здійснює несправедливе, дике вбивство. Ті, хто ним харчується, вважають хижими і жорстокими левів, тигрів і змій, хоч самі не поступаються їм у варварстві. Та якщо для хижаків убивство — єдиний засіб існування, то для людей воно є зайвою розкішшю, злочином. Моральна тяжкість такого злочину посилюється беззахисністю тварини перед людиною. Плутарх зазначав, що атрофія совісті і моральних почуттів людини досягла крайніх меж. Її вже не хвилює ні краса тварин, ні жалібні, ласкаві звуки їх голосу, ні їх здатність приймати рішення. Моральна людина, за Плутархом, повинна піклуватися про своїх коней і собак не тільки тоді, коли вони молоді, а й у старості, коли вони вже не здатні до роботи.

Провідна думка, яка характеризує ставлення Плутарха до тварин, втілена в такому його висловлюванні: «Закон і правосуддя стосуються тільки людства; але доброта і благовоління можуть поширюватися на істот будь-яких видів».

Тривалий час ідеї вегетаріанства ігнорувалися. Відродження їх відбулося завдяки старанням французького філософа, політика М.-Е. де Монтеня. Жорстоке ставлення людей до тварин він пояснював інстинктом нелюдськості. На його думку, «жорстокість щодо тварин, пов'язана із жорстокістю щодо людей, свідчить про природні нахили до жорстокості. А після того як у Римі звикли до видовищ убивства тварин, перейшли до видовищ з убивством і засуджених, і гладіаторів».

У XVIII ст. ідеї вегетаріанства захищали Вольтер і Ж.-Ж. Руссо. Зокрема, Вольтер стверджував, що гуманність є доброчесністю всіх доброчесностей, яка повинна поширюватись і на ставлення до тварин. Підставою для вегетаріанства він вважав як близькість тварин людині, так і засади справедливості. Обґрунтовуючи думку, ніби харчування м'ясом не властиве людині, Руссо звертав увагу на те, що діти надають перевагу овочам, фруктам, молочним стравам, байдуже ставлячись до м'яса. Він закликав не псувати природного смаку дітей, не привчати їх до м'яса тварин хоча б заради того, щоб не псувати їх характер, оскільки охочі до м'ясних страв часто бувають жорстокими людьми.

Ідеї вегетаріанства активно захищав Л. Толстой, вважаючи відмову від м'яса закономірним результатом соціального прогресу, природним наслідком освіти. Спочатку людство має перейти до харчування зерном і корінням, а потім — до споживання плодів. Харчування м'ясом, за його словами, є негативним моральним явищем, що заслуговує на осуд.

Серед прихильників вегетаріанських ідей побутує думка, що відмова від м'яса не гарантує права вважатися істинним вегетаріанцем. Для цього необхідно постійно вдосконалювати свої моральні якості, звільнятися від усього злого.

Багато моральних проблем виникає у зв'язку з експериментами на тваринах. Навіть найелементарніші уявлення про фізіологічні функції людини виникли на основі даних, одержаних завдяки цим експериментам. Багато з них було проведено в епоху, коли ще не знали наркозу. Саме тоді виник рух проти вівісекції (лат. vivus — живий і sectio — розтин) — операцій на живих тваринах з метою вивчення функцій організму, дії на нього різних речовин, розроблення методів лікування тощо.

Унаслідок боротьби громадськості проти жорстокого поводження з експериментальними, лабораторними тваринами, яке іноді набувало екстремальних форм, було затверджено міжнародні документи, що регламентують цю роботу. Одним із основних таких документів є «Міжнародні рекомендації по проведенню біомедичних досліджень із використанням тварин», прийнятий у 1985 р. Міжнародною радою медичних наукових спілок (CIOMS). Основні його положення передбачають:

— заміну експериментальних тварин використанням математичних моделей, комп'ютерного моделювання і біологічних систем in vitro;

— використання мінімально можливої кількості тварин;

— дотримання таких етичних імперативів, як належна турбота про тварин й уникнення або мінімалізація дискомфорту, дистресу, болю;

— оскільки те, що завдає болю людині, завдає болю і тварині, слід використовувати анестетичні (позбавляють чутливості), анальгетичні (послаблюють або знімають біль), седативні (болевгамовуючі) засоби. Якщо за умовами експерименту необхідно обходитися без таких засобів, то його слід проводити тільки після обов'язкового схвалення етичного комітету. Якщо після експерименту тварина приречена на страждання, хронічні болі чи важке каліцтво, її слід безболісно умертвити.

Одностайності щодо цього немає. Радикальні захисники тварин виступають за цілковиту заборону таких експериментів, а медики стверджують, що без експериментів на тваринах і навіть на людях обійтися неможливо.

Навряд чи людство готове відмовитися від споживання тваринного м'яса й медичних експериментів на тваринах, проте вплив вегетаріанців та інших захисників тварин на мораль важко переоцінити.

bigmir)net TOP 100