Реклама на сайте Связаться с нами

М. Г. Тофтул

Етика

Навчальний посібник

Київ
Видавничий центр «Академія»
2005

На главную
Етика. Тофтул М. Г.

Етика стоїцизму

Ця філософська школа отримала визнання спершу в Давній Греції, а потім і в Римі. Її назва походить від портика Стоя в Афінах, де збиралися прихильники цього вчення. Вона заснована Зеноном із Кітіона (між 336 і 332 — між 264 і 262 до н. е.) у III ст. до н. е.

Стоїцизм (грец. sto — портик (галерея з колонами в Афінах, де Зенон, засновник Стої, навчав філософії)) — філософське вчення, згідно з яким світ-космос перебуває в нескінченній пустоті, будучи живим сферичним тілом, розумною істотою, що організовує всі свої частини в доцільно упорядковане ціле.

Долю окремого тіла, за стоїцизмом, визначає його природа, що доцільно включається у всезагальну природу. Найважливішим своїм завданням стоїцизм вважав обґрунтування міцної і розумної основи морального життя людини, яку вбачав у подоланні пристрастей, силі духу, що виявляється у підпорядкуванні своїй долі. Основними чеснотами стоїка було проголошено стійкість, твердість у житті.

У розвитку стоїцизму виокремлюють такі періоди: Давня Стоя, Середня Стоя, Пізня Стоя (римський стоїцизм).

Давня Стоя (III—II ст. до н. е.). Головна роль у стоїцизмі відводилась етиці, якій підпорядковувалися натурфілософія (філософія природи) і логіка. Згідно зі стоїцизмом у світі існує жорстка, однозначна, невблаганна необхідність, яка не має жодних винятків. У цей фатальний, заздалегідь визначений потік буття включена і людина, тому безглуздими є розмірковування про її свободу, наявність у неї можливості вибору (а отже, й моралі, якщо послідовно дотримуватися цієї точки зору), про сенс людського буття, оскільки життєвий шлях кожної людини залежить не від неї. Однак вона має розум, а тому може усвідомити невідворотність долі. В цьому й полягає її свобода, яка є джерелом внутрішньої незворушності, спокою, стійкості духу людини. Отже, кожен має прагнути й намагатися жити згідно із природою з її невблаганною необхідністю.

Стоїки уявляли світ як єдине тіло, в якому діє всезагальний закон, який надає всьому сущому в ньому доцільний смисл: «Закон цей — правильний розум». Жити згідно з природою означає керуватися розумом, що править світом, а він є природною характеристикою індивіда. Проте від природи розум існує лише як можливість. Доброчесність, людська досконалість полягають у тому, щоб розвинути його до рівня світового розуму. «Сама природа, — вважав Зенон, — веде нас до доброчесності», тобто життя згідно з природою тотожне життю розумному, доброчесному.

Основне положення етики стоїцизму зводиться до того, що все суще є або благом, або злом, або ні тим, ні іншим. Благом вважають такі доброчесності, як розуміння, справедливість, мужність, розсудливість тощо. Це не зовнішні щодо людини феномени, вони виражають її внутрішню сутність, постаючи як доброчесний вчинок, доброчесна людина. Злом є все протилежне благу: нерозуміння, несправедливість та ін., тобто пороки (зокрема, порочний вчинок, порочна людина). Ні те, ні інше — усе, що не приносить ні користі, ні шкоди (життя, здоров'я, насолода, краса, сила, багатство, слава, знатність, а також їх протилежності: смерть, хвороби, муки, потворність, безсилля, бідність, неслава, безрідність тощо). Природа (світ) і людина як її ланка не є ні добром, ні злом.

Категорії «благо» («добро») і «зло» характеризують ставлення людини до світу і своєї життєдіяльності. Лише у сфері мотивації, внутрішнього духовного світу вона виявляє суверенність, свободу, можливість вибору, а отже, й доброчесність чи недоброчесність. Людина не владна над обставинами власного життя, його зовнішньою сферою, проте вона має цілковиту свободу в оцінюванні своїх вчинків і життя загалом. Щастя людини залежить не від її реального становища у світі, а від того, як вона сприймає і внутрішньо оцінює свою причетність до нього. Безпристрасним, байдужим є мудрець. Він свідомо прагне звільнитися від афектів (гніву, жалю, співчуття), що робить його помірним, мужнім, розсудливим. Свобода від таких короткочасних бурхливих переживань, за переконаннями стоїків, означає, що людина керується правильним у моральному сенсі знанням про те, що робити, а чого не робити, підпорядковує свої думки, погляди обов'язку.

Основними чеснотами стоїки вважали розуміння (мудрість), мужність, здоровий глузд (поміркованість, розсудливість) і справедливість, що перебувають у єдності, за якої наявність у людини однієї з чеснот свідчить про наявність всіх інших. Вони характеризують не тільки правильне розуміння, а й належну поведінку людини.

Чотирьом основним чеснотам протиставляють основні пристрасті: бажання, страх, насолоду, скорботу. Чесноти дають змогу правильно оцінювати потяги й робити висновки, наскільки вони відповідають чи не відповідають природі людини як живої істоти. Ці пристрасті стосуються життя і смерті, здоров'я і хвороб та інших явищ, які стоїки вважали байдужими стосовно моралі явищами, тобто такими, що не стосуються сфери добра і зла. Ці явища, на думку стоїків, мають певні відмінності між собою. Одним із них людина надає перевагу, оскільки вони цінні для неї як живої істоти (здоров'я, сила, багатство); інших (хвороба, бідність тощо) — уникає, вважаючи їх шкідливими, такими, що не мають позитивної цінності; треті є байдужими не тільки щодо моралі, а й стосовно природних потреб людини. Доброчесність має багато спільного з діями, яким надається перевага, проте не тотожна їм: вона виявляється в характері вибору, а не в його предметі. Доброчесна людина цінує свої зусилля, спрямовані на оволодіння відносними цінностями, а не самі цінності. Тому стоїк не вважатиме себе щасливим чи нещасливим через те, що здобув чи втратив якісь блага.

Стоїки понад усе цінують не саме життя, а ставлення до нього. Воно має бути усвідомленим, розумним, вільним, головне в ньому — легко і з радістю сприймати життєві обставини, оскільки вони заздалегідь визначені долею. Прихильники цієї філософської школи виправдовували навіть самогубство, а деякі з них (Зенон і Клеанф) саме так пішли із життя.

Оскільки доброчесність, згідно зі стоїцизмом, тотожна апатії (вільному від афектів, пристрастей стану), то пристрасті його представники піддавали різкій критиці, вважаючи їх нерозумним, породженим хибними судженнями, порухом душі. Однак для стоїків подолання пристрастей не є самоціллю. Придушуючи їх, вони лише демонструють, що моральні цілі їх діяльності перебувають у набагато вищих сферах душі, в розумі, який досяг тотожності з розумним устроєм космосу.

Стоїки не просто переносять доброчесність у сферу мотивів, а підносять її над мотивами, розглядають як мотив мотивів. Тому мораль, за їх уявленнями, є третьою природою людини (перша обумовлена емпіричним буттям, друга — буттям соціальним і культурним). Тобто людина як суб'єкт моральних відносин підноситься до осмислення зв'язків з космосом, долучається до його всеохоплюючого розуму, позитивного смислу життя, переборюючи свою обмеженість як індивіда з тілом, як носія суспільного буття. Людина підноситься до рівня громадянина космосу. Це означає, що доброчесність стоїки вважали самодостатнім феноменом.

Етика стоїків, визнаючи невідворотність найжорстокіших ударів долі, не проповідує, однак, покірливості, не викликає жалості до людини. Навпаки, внутрішня згода стоїків зі своєю долею сповнює їх особливою гордістю, силою і стійкістю. Вони розмірковують не про те, що слід робити, щоб стати доброчесним, а про те, як має діяти доброчесна людина. Адже жити згідно із заздалегідь накресленим долею життєвим планом означає виконувати свій обов'язок.

Взірцем зосередження всіх чеснот в одній людині стоїки вважали мудреця, який досяг атараксії, тобто спокою. Він безпристрасний, щирий, вірний обов'язку, ні за яких умов не сумує, нічому не дивується. Тільки мудрець є справді вільним, оскільки живе за законами світового, космічного розуму, який підказує йому, що все у світі залежить від вищих сил, а тому його і власну долю він сприймає як належне. Навіть якщо світ розвалиться, мудрець безпристрасно загине під його руїнами. Саме у цих вимірах стоїки розглядали проблему ідеалу.

Як і епікурейці, стоїки проповідували апатію, та якщо епікурейці вважали її наслідком втечі від світу, то прихильники стоїцизму, навпаки, прийняттям світу, безумовною покірністю сущому як необхідному і належному. Мораль вони розглядали як силу, що вивищується над особистістю. Понад усе ставили стійкість духу, а щастя ототожнювали з доброчесністю, тобто із силою духу. Заради неї готові були пожертвувати своїм життям, а стоїк-мудрець йшов на це з радістю. Щоправда, досягти мудрості, визнають вони, дуже важко, тому мудреці, за їх переконаннями, є богоподібними.

Ідеї стоїцизму позначилися на культурі людства всіх наступних епох. Значною мірою це спричинене потраплянням людей в соціальні й особистісні обставини, які не піддавалися ні раціональному осмисленню, ні практичному освоєнню. За таких обставин багато з них мирилися з чужим, ворожим середовищем, ударами долі. Прийняття стоїцизму, навпаки, давало змогу навіть рабу почувати себе абсолютно вільним і навіть щасливим.

Середня Стоя (II—І ст. до н. е.). Її представники реформували стоїцизм, пом'якшивши його ригоризм (твердість, суворість). Так, давньогрецький мислитель Панецій (прибл. 185—110/109 до н. е.) визнавав благом не самодостатню доброчесність, яка вивищується над природним і суспільним буттям людини, саму по собі, а її разом зі здоров'ям, силою та здібностями людини. Проповідуючи деякі справді стоїчні принципи, він обстоював самостійність, самовизначеність людської особистості, пов'язуючи їх з ученням про обов'язки. Людину вважав прекрасною істотою, яка має гармонійний організм. Її природні потреби — необхідною складовою блага, тому для щастя потрібні як доброчесності, так і здоров'я, сила, багатство. Єдиною метою всіх доброчесностей є щастя, до якого у кожної з них свій шлях.

Панецій не розрізняв мораль і користь. Суперечити між собою вони можуть лише за неправильного їх розуміння. Мудреця розглядав як ідеал, через що змушений був звертати увагу на далеких від справжньої мудрості людей, які тільки прагнуть її. На його думку, замість прагнення до абсолютної мудрості необхідно терпляче виконувати обов'язки.

Як і Арістотель, Панецій розрізняв теоретичні і практичні чесноти. Теоретичні чесноти він вважав визначальними, оскільки від мудрості, за його переконаннями, залежить решта чеснот, а практичні, тобто дійові, характеризував як чесноти стосовно інших (дотримання обов'язку, справедливість, готовність до всього заради загальної користі) і як чесноти щодо себе (витримка, помірність, порядність тощо).

Усе морально прекрасне Панецій поділяв на такі види: пізнання істини і мистецтво; справедливість і державна доброчесність; піднесена твердість душі; порядність, скромність і помірність поведінки людини. Він вважав їх взаємопов'язаними і водночас такими, які передбачають особливі моральні обов'язки. Стоїк, на думку Панеція, не боїться ні хвороб, ні пристрастей, оскільки вміє знаходити в них як розумний аспект, так і те, з чим необхідно боротися. Та загалом філософ дотримувався принципів властивих ученню Давньої Стої, про що свідчить його пропозиція наслідувати давньогрецького філософа Анаксагора (500—428 до н. е.), який, дізнавшись про смерть сина, сказав, що смертність сина була йому давно добре відома.

Учитель Цицерона, глава школи на о. Родос Посідоній (135—51 до н. е.) доповнив ідею про визначальну роль космічного розуму у світі визнанням доцільності світу, в якому всі речі і явища споріднені, а також твердженням про світову симпатію. Душа людини, на його думку, містить у собі такі три сили, як прагнення, волю і розум, що перебувають у її серці. Кожна з них є розумною, однак розумні вони по-різному.

Життя у злагоді з природою він розглядав як таке поєднання душевних сил, за якого всім керує розум, а інші душевні сили виявляються в інших чеснотах. За походженням і значенням вони та відповідні їм чесноти самостійні. Ці сили, хоч і не стосуються безпосередньо знань, є розумними, оскільки причетні до світового розуму, моральних правил поведінки, які ґрунтуються на істинних знаннях. Якщо розумна частина душі (душевна сила) виражає істину-добро, то вольова — мужність і справедливість, а та, що прагне, — поміркованість.

Людина має у собі елементи як добра, так і зла. Усе залежить від того, який з них набуде розвитку.

Пристрасті, на думку Посідонія, не залежні від розуму (суджень), а є наслідком вияву прагнень і волі. Щастя не зводиться до розумової доброчесності, оскільки воно передбачає також наявність здоров'я, сили, достатку, помірність пристрастей. Посідоній був проти викорінення пристрастей, навіть вважав це неможливим. Головне — упідлеглити їх розумові, оскільки, на його думку, всі чесноти піддаються вихованню, формуються в процесі освоєння наук, вироблення відповідних звичок. При цьому особливу роль відіграє спілкування, яке, залежно від того, з ким людина спілкується, може бути джерелом і добра, і зла.

Мудрець у стані повної автаркії (грец. autarkeia — самовдоволення) є недосяжним ідеалом. Цілком досяжним є урівноважений мудрець, який спромігся на це, дотримуючись вимог розуму і стримуючи пристрасті.

Пізня Стоя (римський стоїцизм). Представники цього періоду, прагнучи відновити давній стоїцизм, внесли до нього істотні зміни. Завдяки їх старанням він втратив теоретичну строгість, «моральний ентузіазм», а мораль почав розглядати значно ближче до реального людського буття. Наприклад, якщо Зенон закликав до беззаперечної покірності ударам долі, то Л.-А. Сенека обурювався розпутним життям своїх співгромадян. Головними рисами людини пізні стоїки вважали не гордість, гідність, впевненість, а відчуття власної нікчемності, слабкості, надломленості. Вони, як і давні стоїки, закликали підкоритися долі, однак не з піднесеним викликом, а з плачем та сумом.

Зневірившись у наявності смислу земного буття, пізні стоїки єдину надію людини вбачали у цілковитому покладанні на Бога. Тому вона має прагнути того, що хоче Бог, і навіть не думати про те, чого він не хоче. Мораль, на їх думку, виявляється насамперед у милосерді, людинолюбстві, співчутті, жалості, шанобливому ставленні до людей незалежно від їхнього соціального статусу (навіть до рабів). Оскільки ці якості контрастували з реальним життям у тогочасному суспільстві, їх не можна було виправдати розумом, то римські стоїки мусили відмовитися від інтелектуалізму стоїчної етики. Цим зумовлене їх твердження, що моральні чесноти нерідко властиві навіть найпорочнішим людям. У такий спосіб вони певною мірою визнавали вроджений характер моралі, можливість морального вдосконалення людей шляхом виховання.

Загалом в етиці римських стоїків простежуються елементи індивідуалізму, про що свідчили їх заклики до самоізоляції. Засуджуючи аморальність тогочасної дійсності, вони зосереджувалися на проблемах самовдосконалення особистості.

bigmir)net TOP 100