Реклама на сайте Связаться с нами

М. Г. Тофтул

Етика

Навчальний посібник

Київ
Видавничий центр «Академія»
2005

На главную
Етика. Тофтул М. Г.

Етика екзистенціалізму

Екзистенціалізм, який виник перед Першою світовою війною й остаточно сформувався у 30-ті роки XX ст., не одне десятиліття зараховували до провідних напрямів у західноєвропейській філософії. Своїми ідеалами він значною мірою вкорінений в ірраціоналістичні мотиви. Як учення він має яскраво виражений морально-етичний характер.

Екзистенціалізм (лат. existentia — існування) — суб'єктивістське вчення, основним завданням якого є встановлення змісту людського існування, безпосередньо даного індивіду як його переживання свого «буття у світі», через яке відкривається буття світу.

Репрезентували його французькі філософи Г.-О. Марсель, Ж.-П. Сартр, А. Камю, німецькі — М. Хайдеггер і К. Ясперс, датський С. К'єркегор та інші європейські мислителі.

Екзистенціалізм як філософський напрям є неоднорідним. До того ж він зазнавав впливу інших філософських напрямів — феноменології, неокантіанства, французького персоналізму та ін. Так, Сьорен К'єркегор (1813—1855) прийшов до езистенціалізму, піддавши критиці філософію Г.-В.-Ф. Гегеля за те, що вона віддала особистість у полон «анонімного» панування історії, позбавивши її самостійності і свободи. На противагу об'єктивній діалектиці Гегеля він створив суб'єктивну діалектику, яку розглядав як засіб збереження відносин особистості з Богом. На шляху до Бога, на думку С. К'єркегора, людина долає естетичну, етичну і релігійну стадії. На естетичній стадії вона досягає емоційної насолоди, відмовляючись від набуття «істини» свого існування. Наслідком цієї відмови є невдоволеність і відчай. Однак він ще не є істинним. Таким він стає на етичній стадії: «Будучи хворобою духу, або хворобою «Я», відчай може набувати трьох образів: зневірений, який не усвідомлює своє «Я» (неістинний відчай), зневірений, який не хоче бути собою, і зневірений, який хоче бути таким». Відчай, який настає на етичній стадії, підводить людину до усвідомлення релігійного значення своєї особистості, єдиного шляху, який веде до Бога.

Великого значення С. К'єркегор надавав поверненню до людини. Філософія, на його думку, має «вдивлятися» в людське життя, людські страждання, навчити робити вибір між добром і злом, знайти своє «Я», свою правду, таку істину, заради якої людині хотілося б жити і померти.

Основоположник католицького екзистенціалізму Габріель-Оноре Марсель (1889—1973), переконавшись у тому, що релігія не піддається раціональному обґрунтуванню, відмовився від томізму, зосередившись на релігійно-етичних проблемах. Бог, на його думку, існує, але не є об'єктивною реальністю, не належить до світу «речей». Його не можна уявити, визначити, помислити, оскільки «мислити віру — значить уже не вірити». Світ знання і світ віри перебувають у різних площинах.

Увесь світ розкривається в суб'єкті і через суб'єкт. Декартівському «Я мислю, отже, існую» він протиставив своє «Я є» як безумовне, категоричне, неспростовне свідчення свого особистого існування, яке є таємничою реальністю. Ця реальність не може бути обґрунтованою раціонально. Вона осягається безпосередньо внутрішнім відчуттям, «багатою і незамінною емоцією» і не потребує обґрунтування.

Людське життя Г.-О. Марсель розглядав переважно крізь призму протилежності між тим, чим людина володіє (речі, думки, почуття), і тим, чим вона є, що становить її сутність. Якщо те, чим людина володіє, поневолює її, змушує прислужувати йому, її буття затьмарюється. У своїй праці «Бути і мати» Г.-О. Марсель протиставив світ «об'єктивності» (роз'єднаний фізичний світ) і світ «існування», де переборюється дуалізм суб'єкта і об'єкта, і всі відносини зі світом сприймаються як особистісні. При цьому світ перестає бути «проблемою», а стає «таїнством», тобто сферою, «в якій відмінність між тим, що в мені, і тим, що переді мною, втрачає своє значення і свою первісну цінність». Якщо об'єкт науки існує тільки в «третій особі» як позбавлений індивідуальності «Він», то екзистенціальний об'єкт — це «Ти». Сприймання цього об'єкта завжди є прив'язаністю, потягом до нього. У світі «існування» раціональні відносини замінюються емоційно-моральними. Засобом осягнення «існування» є любов, а не розум. Емоційні відносини недоступні понятійному пізнанню, належать до сфери ірраціонального.

Враховуючи, що зовнішній світ з його лжепрогресом (наукою, технікою, що стали самоціллю, предметом «ідолопоклонства») негативно, знеосібнююче діють на особистість, Г.-О. Марсель рекомендував послабити вплив суспільства на особисте життя і спілкуватися лише з «духовною аристократією». Переборення трагізму індивідуального існування можливе також у містичному спілкуванні з божественним «Ти», що є джерелом «віри, надії, вірності і любові».

Німецький філософ Мартін Хайдеггер (1889—1976) теж основою всього існуючого вважав людське існування, бо тільки людина знає про свою скінченність, смертність і тільки їй відома тимчасовість, а тому й буття. Смисл буття він прагнув розкрити у процесі аналізу людського буття, оскільки тільки людині відома тимчасовість і тільки їй «відкрите» її буття. Онтологічна основа людського існування — його скінченність, тимчасовість, яка і є найістотнішою характеристикою буття.

Переживання тимчасовості, минущості М. Хайдеггер ототожнював на перших порах з гострим почуттям особистості. За його переконаннями, зосередженість на майбутньому дає людині справжнє існування, а наслідком домінування у свідомості теперішнього є те, що «світ речей» (буденний світ) заступає людині її скінченність. Духовний досвід особистості, яка відчуває свою неповторність, однократність і смертність, М. Хайдеггер виражав у поняттях «турбота», «страх», «рішучість», «совість», «вина» тощо. Структура людського буття в його цілісності, за Хайдеггером, є турботою, що становить єдність «буття-у-світі», «забігання наперед» і «буття при внутрішньому існуючому». Поняття «буття-у-світі» акцентує увагу на нерозривності людського буття і світу, суб'єктивного і об'єктивного начал. «Буття-у-світі» — це внутрішнє, апріорне визначення людини. В понятті «забігання наперед» мислиться відмінність людського буття від будь-якого наявного, предметного буття. Людське буття в цьому сенсі є тим, чим воно не є, оскільки воно постійно «уникає» себе, «забігає наперед», а тому завжди є можливістю. «Буття при внутрішньому існуючому» є специфічним способом ставлення до речей як супутників людини у відведеному їй часі. Щире, інтимне ставлення людини до речі, як чогось близького, зігрітого людським теплом, яке річ віддає людині, протиставляється сучасному збайдужілому «маніпулюванню» речами.

Кожен момент «турботи» становить певний модус часу: «буття-у-світі» є модусом минулого, «забігання наперед» — модусом майбутнього, а «буття при внутрішньому існуючому» — модусом сьогоднішнього, а сам час, за Хайдеггером, рухається від майбутнього до минулого.

Людське буття буває дійсним і недійсним. Недійсним є буття, в якому переважає сьогоднішнє, а людське буття розглядається як річ. Традиційно людину розглядали саме як річ. Наслідком цього було переконання, ніби будь-яка особистість може бути замінена іншою особистістю («незамінних людей немає»). Такий підхід орієнтує на формування пересічної людини, яка прагне бути «такою, як всі», не здатної відповідати за свої вчинки. Справжнє буття, за Хайдеггером, передбачає усвідомлення людиною своєї минущості і свободи.

Пізніше М. Хайдеггер, аналізуючи проблему людського існування, звертався до понять, які виражають реальність не стільки особистісно-моральну, скільки безособистісно-космічну («буття» і «ніщо», «основа» і «безосновне», «утаєне» і «відкрите», «земне» і «небесне», «людське» і «божественне»).

Формування філософських поглядів німецького мислителя К. Ясперса відбувалося під впливом праць багатьох філософів різних епох. Не погоджуючись із «похмурим фанатизмом» С. К'єркегора і з «екстремізмом та несамовитістю» Ф.-В. Ніцше, він зазнав впливу і їх ідей, відмежувався від раціоналістичної лінії (концепцій Р. Декарта, Г.-В.-Ф. Гегеля і К. Маркса), оскільки був переконаний у неможливості філософії як науки. Істинною філософією, за Ясперсом, є процес філософствування, якому властиві незавершеність, відкритість розумового процесу і в якому більше запитань, ніж відповідей.

К. Ясперс як екзистенціаліст теж аналізував проблему буття («буття-у-світі», «існування»), екзистенцію (необ'єктивовану людську самість), трансценденцію (неосяжну межу будь-якого буття і мислення). Цим видам буття, за К. Ясперсом, відповідають філософія орієнтації у світі, екзистенційне осяяння і метафізика, яка повинна дати розгадку шифру абсолютного світу. Філософствування, на його думку, дає орієнтири поведінки людини у світі, здатне «освітити» екзистенцію і наблизити людину до трансценденції, здійснити «стрибок до безумовного буття». Філософія, за Ясперсом, не пізнає буття, а засвідчує його існування. Перевагу слід надавати тій філософії, комунікативність якої найефективніша. Екзистенція «...існує лише постільки, поскільки співвідносить себе з іншою екзистенцією і трансценденцією». Ця співвіднесеність здійснюється в акті комунікації, яку він розглядав як глибоко щире, особистісне спілкування «в істині». Поняття «комунікація» є центральним в аналізі К. Ясперсом етичних, аксіологічних, гносеологічних проблем, оскільки їй він відводив особливе місце в структурі світогляду людини. Тільки комунікація «дарує» людині її справжню сутність: «Я один не є самістю для себе, але стаю таким у взаємодії з іншою самістю». Будь-яке зло (моральне, соціальне, інтелектуальне) є для К. Ясперса передусім глухотою до чужої екзистенції. Водночас він був проти безнадійно отруєного демагогією поверхового, безособистісного масового спілкування.

Важливу роль у філософії К. Ясперса відіграють поняття «воля до комунікації», «свобода», «гранична ситуація», «вірність» тощо. Свободу він ототожнював з екзистенцією. Якщо пізнання є справою науки, то свобода — справою філософії. «Людина, — вважав К. Ясперс, — існує або як предмет дослідження, або існує задля свободи». При вивченні наукою людини завжди наявний непізнаний «залишок» — необ'єктивована реальність, грань людського буття, яка не може бути об'єктом аналізу науки. І це добре, оскільки робить людину недоступною для вивчення з метою соціального маніпулювання. Екзистенція, на думку філософа, максимально виявляється в так званих пограничних ситуаціях: смерть, тяжка хвороба, страждання, провина.

К. Ясперса називали політичним моралістом, оскільки він гостро реагував на несправедливість. Він писав про «німецьку провину», про прояви реваншизму в повоєнній Німеччині, виступав проти несправедливостей в так званих соціалістичних державах.

Французький мислитель Ж.-П. Сартр теж досліджував буття, насамперед «живу свідомість», суб'єктивно-діяльний аспект свідомості, завдяки якому конкретний індивід, будучи «закинутим» у світ «конкретних ситуацій» , вдається до певних дій, вступає у стосунки з іншими людьми і речами, прагне до чогось, приймає життєві рішення, бере участь у суспільному житті тощо. Вся ця діяльність розглядається як духовна самореалізація індивіда, його суб'єктивного, особистісного начала. Зовнішній світ, усі предмети об'єктивної дійсності, за Ж.-П. Сартром, є лише «знаками» індивідуальних людських значень, смислових утворень людської суб'єктивності. Ці предмети є лише приводом для рішень індивіда, його вибору, а також вибору себе.

«Буття для іншого» виявляє фундаментальну конфліктність міжособистісних відносин. Суб'єктивність ізольованої свідомості, за Сартром, набуває зовнішньої предметності, як тільки існування особистості потрапляє в кругозір іншої свідомості, для якої «Я» особистості є лише елементом значущого інструментального комплексу, що утворює світ. Ставлення до іншого — це боротьба за визнання свободи особистості в очах іншого. Так формується «фундаментальний проект» людського існування — «бажання бути Богом», тобто досягти самодостатнього «буття в собі». Оскільки реалізувати цей проект неможливо, людина залишається лише «марним прагненням». Ці аргументи Ж.-П. Сартр використовував для спростування можливості реалізації ніцшеанського ідеалу надлюдини як нескінченного самоствердження.

Вихідним пунктом концепції Ж.-П. Сартра є проблема, яку розв'язували герої Ф. Достоєвського: якщо Бога немає, то все дозволено. Адже неможливо знайти критерії цінностей, принаймні в надчуттєвому світі, немає апріорного розрізнення добра і зла, немає досконалого розуму, здатного орієнтувати людей серед цінностей життя. Тому кожен індивід самотужки обирає моральні цінності, «проектує» своє життя, наповнює його змістом чи робить беззмістовним, пустим. Людина приречена на свободу. І ця свобода, здатність обирати згідно зі «своїми істинами» виокремлює її з-поміж інших явищ живої і неживої природи. Від надприродних сил (Бога) людина не залежить, бо їх немає. Немає раз і назавжди даної, незмінної людської природи, немає детермінації (людина себе «проектує» і реалізує). Людина є свобода. Проте свобідна, творча діяльність людини не об'єктивується, не набуває предметності, а якщо й набуває, то відчужується. Тому змістом цієї самодіяльності є унікальні біологічні залежності індивіда, досвід раннього дитинства, особливо психологічні травми тощо. Невипадково Ж.-П. Сартр називав свій метод екзистенціальним психоаналізом, який ставить завдання прояснити обличчя індивідуальності шляхом виявлення обставин дитинства і специфічних біологічних залежностей, у відповідь на які індивід себе будує.

Свобода індивіда як носія неспокійної суб'єктивності може бути лише «розжиманням буття», утворенням у ньому «тріщини», «ніші». Перебуваючи у відчуженому від нього світі, індивід приречений на несправжнє існування. Жити в сучасному світі, на думку Ж.-П. Сартра, як живе в ньому «задоволена собою свідомість», можна лише, відмовившись від своєї справжності, своїх рішень і свого вибору, переклавши їх на чиюсь анонімну відповідальність — на сім'ю, народ, державу тощо. Правда, і ця відмова є відповідальним актом особистості, оскільки вона має свободу волі, може протистояти будь-яким надіндивідуальним силам.

Прагнучи поєднати екзистенціалізм із марксизмом, Ж.-П. Сартр включав до «проекту» індивіда і матеріальну обумовленість людської діяльності, намагався відтворити картину суспільно-історичного процесу як цілісної системи. Проте об'єктивні економічні і соціальні структури фігурують у його вченні як відчужена надбудова над внутрішньоіндивідуальними елементами «проекту» індивіда, як «антилюдське».

Концепція Ж.-П. Сартра обминула корінні проблеми етики, оскільки ґрунтувалася на засадах індивідуалізму і позиції чистої суб'єктивності. Індивід, на його думку, може прилучитися до «інших» тільки «поглядом», але цей погляд далекий від бажаних людських стосунків. Однак захист Сартром унікальності кожної людини, її свободи і відповідальності позитивно вплинув на світову філософську думку, зокрема й на теорію моралі.

Філософ А. Камю належав до екзистенціалістів атеїстичного напряму. Заперечуючи на словах примат існування щодо сутності, він ототожнював сутність буття з «абсурдом нещасної свідомості». Мало цікавлячись онтологічними та гносеологічними питаннями (зневажливо ставився навіть до великих наукових відкриттів), А. Камю постійно розмірковував над проблемами моралі, часто вводив їх до художніх творів. Ілюструючи абсурдність людського життя у «Міфі про Сізіфа», він заявляв: «Є тільки одна справді серйозна філософська проблема — проблема самогубства. Розв'язати, варте чи не варте життя того, щоб жити, означає дати відповідь на основне питання філософії». Його висновок був невтішним: людина смертна, доля її трагічна й безглузда. Характеризуючи буття людини, Камю відмовився від традиційних категорій, вдаючись до екзистенціалій (понять, у яких осмислюється людське існування): «доля», «турбота», «тривога», «страх». Результатом розмірковувань А. Камю над «основним питанням філософії» є дилема: навіть за впевненості у своїй безнадійності слід поводитися так, ніби людина все-таки на щось надіється, бунтувати або покінчити життя самогубством. Особисто він схвалював першу альтернативу. Той, хто зрозумів, що цей світ не має смислу, здобуває свободу, яка є найвищою моральною цінністю, оскільки вона притаманна природі людини, є потребою її самовираження. Єдиним засобом здобуття свободи є бунт. Бунт і свобода нероздільні. Революція, на думку А. Камю, є «спотворенням бунту», оскільки вона спрямовується на речі, абстрагуючись від людини, перетворюючи її на річ.

Виступаючи проти марксистської моралі, А. Камю заявляв, що надає перевагу жертовності тих, хто «історію не робить, а зазнає її напасті». Бунт — це не революція, а повстання проти своєї долі, проти абсурду буття. Перемога тут неможлива, але «немає такої долі, яка не перемагалася б презирством». Досвід людського існування, що неминуче завершується смертю, приводить мислячу людину до відкриття «абсурду» як кінцевої правди своєї «долі» на землі. Ця істина повинна не обеззброювати, а пробуджувати в душі мужню гідність до життя всупереч вселенському «хаосу». У своїх художніх творах А. Камю часто протиставляв справжні цінності, які виявляються у спілкуванні людини з природою, несправжнім, що виявляються у суспільному житті. На його думку, не людина служить моралі, а мораль — людині. Людина живе для чогось більшого, ніж мораль.

Спільним для різноманітних етичних концепцій, які належать до екзистенціалізму як філософського напряму, є аналіз існування особистості у світі. Аналізуючи структуру її екзистенції, екзистенціалісти акцентують увагу на знеосібленості людини, втраті нею свободи й індивідуальності в сучасному світі.

Вихід з моральної кризи вони вбачають у здатності індивіда перебороти (через ставлення до Бога, до «ніщо», до смерті) своє «неістинне», «несправжнє» існування і знайти притаманну лише йому екзистенцію. Згідно з цим вченням «справжнє» буття особистість обирає вільно за власним бажанням. Безумовне визнання особистістю своєї нічим не обмеженої свободи вважається неодмінною умовою повернення її до справжнього буття. Ігноруючи або недооцінюючи єдність об'єктивної обумовленості існування людини та її практичної активності, представники цього напряму протиставляють свободу і необхідність, вважаючи, ніби людина може бути свобідною тільки у сфері своїх духовних устремлінь. Вони доводять, що кожний індивід абсолютно свобідно обирає вчинки, знаходить себе, ігноруючи суспільні норми, об'єктивні критерії.

Екзистенціалізму не вдалося розв'язати проблему налагодження гармонійних стосунків між людьми, відповідальності особистості перед суспільством, визначити шляхи усунення відчуження в сучасному світі.

Загалом етика екзистенціалістів пройнята мотивами приреченості, самотності, безглуздості й абсурдності життя. Проте, виконуючи роль «ще однієї» точки зору на індивіда, смисл його життя та місце в сучасному світі, вона непокоїть людину, сприяє формуванню творчого ставлення до дійсності.

Останнім часом вплив екзистенціалізму істотно послабився, проте його основні ідеї були засвоєні іншими напрямами сучасної філософії і до цього часу продовжують впливати на світогляд людей через філософію, літературу, мистецтво.

bigmir)net TOP 100