Реклама на сайте Связаться с нами

О. Д. Бойко

Історія України

Посібник

Київ
Видавничий центр «Академія»
2002

На главную
Історія України. Бойко О. Д.

Соціально-економічні процеси на Україні в XIV—XVI ст.

За польсько-литовської доби відбулися помітні якісні зрушення, з'явилися нові явища в економічній сфері. Якщо ще у XIV ст. переважала примітивна експлуатація великих природних багатств українських земель, оскільки домінували галузі, що базувалися на полюванні, — бобрівництво, сокільництво та інші види мисливства та ловецтва (шкурка бобра цінувалася більше, ніж мірка пшениці), то, починаючи з XV ст., ситуація змінюється. Спочатку в Західній Європі підвищуються ціни на худобу, що викликало її інтенсивний експорт. На ярмарках у Львові, Луцьку та інших містах волів продавали тисячами, потім вони потрапляли далі на Захід. Дійшло до того, що у цей час саме воли почали певною мірою заміняти гроші.

Після падіння 1453 р. Константинополя держави, що були традиційними споживачами візантійського зерна (Італія, Франція та ін.), переорієнтовують свою торгівлю. Основним перевалочним пунктом зернового експорту стає місто Гданськ на Балтійському морі, що суттєво пожвавлює процес виробництва пшениці у Речі Посполитій та українських землях, які входили до її складу. Така кардинальна зміна торговельної кон'юнктури, зростання попиту на продукти скотарства й землеробства зумовили, з одного боку, якісні зміни в техніці та технології господарювання (розширення асортименту сільськогосподарських культур — почали вирощувати квасолю, петрушку, пастернак, селеру, салат тощо, появу водяних, а згодом і вітряних млинів тощо). З іншого боку, зростаючі масштаби експорту гостро поставили питання про земельну власність, робочі руки та форми організації праці.

Еволюція феодальних відносин зумовила в XIV— XVI ст. зростання великого феодального землеволодіння, причому не тільки князівського, а й боярського. Цей процес був досить динамічним: так, якщо наприкінці XIV ст. в українських землях налічувалося лише кілька десятків великих феодальних латифундій, то вже в першій половині XVI ст. крупними землевласниками були понад сто магнатських родин, а також тисячі шляхтичів. Основними джерелами такого зростання великого феодального землеволодіння були великокнязівські дарування, захоплення феодалами общинних земель, купівля маєтків у інших власників, освоєння нових земель.

Більша частина земель була зосереджена в руках великих магнатів. На Волині найбільшими землевласниками були Острозькі, Чорторийські, Радзівілли; на Київщині та Подніпров'ї — Ружинські, Заславські, Капусти, Немиричі; на Брацлавщині та Поділлі — Замойські, Потоцькі, Язловецькі. Про масштаби магнатського землеволодіння свідчить статистика: у XV—XVI ст. в Руському воєводстві 55 родин великих феодалів володіли понад 1500 сіл, міст та містечок, тобто більшою частиною всіх поселень краю. Особливо процес зростання феодального землеволодіння посилився після Люблінської унії 1569 р.

Концентрація земель у руках магнатів зумовила широкомасштабний наступ феодалів на територію та права селянських общин. Селянська община базувалася на сусідських територіальних зв'язках й відігравала роль організуючого ядра в житті сільського населення ще з часів Київської Русі. Вона, як правило, утворювалася з окремих селянських дворищ, до яких, у свою чергу, входило 5—11 «димів» — окремих господарств селянських сімей-родин. Населення дворищ складали як повноправні общинники так і залежні селяни. Загалом дворище було суспільним господарчим комплексом із садибами, орними землями, сіножатями, лісами, водами.

Тиск феодалів на селянську общину, що розгорнувся в XIV—XVI ст., виявлявся в привласненні общинних земель, закабаленні селян, призначенні на виборні посади своїх старост та намісників, обмеженні та ліквідації копних (громадських) судів тощо. Внаслідок цього в середині XVI ст. вільних общинних земель в Україні практично не лишилося.

Кількісне зростання феодального землеволодіння супроводжувалося якісними змінами у формах організації праці. У XIV—XVI ст. прогресував розвиток товарно-грошових відносин, бурхливо зростав ринок сільськогосподарської продукції. За цих умов, намагаючись адекватно реагувати на потреби внутрішнього і зовнішнього ринку, феодали перетворили свої земельні володіння на фільварки — багатогалузеві господарчі комплекси, що базувалися на постійній щотижневій панщині залежних селян, були орієнтовані на товарно-грошові відносини, хоча і зберігали значні риси натурального господарства.

За польсько-литовської доби поглибився суспільний поділ праці, активізувалася урбанізація. У XIV—XV ст. міста України в основному ще зберігали феодально-аграрний характер (жителі міст займалися землеробством, скотарством, промислами і частково ремеслом та торгівлею; перебували у феодальній залежності й подібно до селян виконували різні повинності, сплачували податки натурою і грішми). Водночас за міськими мурами відбувалися значні зрушення, зароджувалися та прогресували нові явища та процеси: поглиблювалася спеціалізація ремісництва (якщо в давньоруських містах існувало майже 70 ремісничих спеціальностей, то у XV ст. — 200, а на початку XVII ст. — до 270). У XV ст. набули поширення ярмарки, що було першою ознакою становлення внутрішнього ринку (постійні ярмарки існували у Львові, Києві, Галичі, Луцьку та ін.); виникли фахові ремісничі об'єднання — цехи, виникають перші зародки мануфактурного виробництва; у містах запроваджено Магдебурзьке право.

Українські землі знову потрапляють на орбіту активних торговельних відносин. Після падіння Константинополя активізувався експорт зерна в Західну Європу, крім того, через Львів проходив єдиний шлях торгівлі Європи зі Сходом. На українському ґрунті з XV ст. дедалі більше приживаються елементи нової торговельної культури — набуває поширення продаж товарів у кредит, під заставу, укладаються торгові контракти, з'являються векселі, зароджується іпотечна система (земля здавалася під заставу).

Зрушення в економіці XIV—XVI ст. були тісно пов'язані з соціальними процесами. В соціальній сфері українських земель активно формувалися станова організація суспільства на підставі юридично визнаних прав, привілеїв та обов'язків. Поділ на стани, що існував паралельно етнічному та релігійному, започаткував ще одну площину суспільної стратифікації, став важливим чинником у процесі самовизначення та самоідентифікації людини, тобто усвідомлення свого місця в суспільній структурі.

На вершині соціальної ієрархії перебував військово-службовий стан (шляхта), до якого належали представники з різних соціальних груп, що несли військову службу в князя і могли утримувати себе під час походів. Формування шляхти тривало від XIV до XVI ст. За цей час вона пройшла шлях від соціально-неоднорідної, юридично невизначеної, відкритої верстви до консолідованого, чітко окресленого законодавчо, майже замкнутого привілейованого стану. Своєрідним стрижнем шляхетського стану в українських землях, які входили до Великого князівства Литовського, були майже 30 княжих родів литовської та давньоруської династій (Острозькі, Вишневецькі, Збаразькі, Корецькі). Місце і роль цієї групи в соціальній структурі визначалися знатністю походження та великою земельною власністю.

Наступною ланкою шляхетської ієрархії були пани. До цієї категорії шляхти належали члени великокнязівської ради (пани радні) та найзаможніші феодали, які у воєнні походи виїжджали не в складі повітової шляхти, а окремо зі своїми загонами під власними корогвами (пани-хоруговні). Князі та пани утворювали порівняно нечисленну елітну, аристократичну групу, яка була основою для формування верхівки державного апарату і підлягала тільки суду Великого князя.

Найнижчий щабель займала дрібна шляхта (зем'яни). Свій родовід ця верства, що налічувала тисячі родин, вела від колишніх вихідців із селян чи міщан, які за свою військову (боярську) службу одержали статус шляхти та земельні володіння. Верхівка зем'ян (бояр) володіла вотчинами, мала права приватної власності на землю, а решта володіла удільними землями, тобто користувалася землею лише за умови виконання військової повинності. Отже, зем'яни за походженням та способом життя були найближчими до суспільних низів і становили проміжну ланку між селянством і аристократичною верхівкою військово-служилої верстви.

У XVI ст. процес оформлення шляхти в привілейований стан вступив у вирішальну фазу. У соціальній сфері відбулися такі зрушення:

1. Шляхта на основі серії юридичних актів остаточно відокремилася від «поспільства» (селянства). У 1522 р. було прийнято сеймову ухвалу про «вивід шляхетства», згідно з якою до шляхетського стану належали лише нащадки тих, хто став боярином чи зем'янином ще за часів правління Вітовта, Сигізмунда й Казимира. Перепис шляхти («попис земський»), який було проведено 1528 p., став наступним кроком у процесі її відокремлення в самостійну верству. У цей період термін «шляхтич» поступово витісняє з ужитку традиційні «боярин» та «зем'янин». Остаточне соціальне розмежування й виділення шляхти в окремий стан відбулося після появи «Устава на волоки» (1557), який відніс до шляхти лише «бояр стародавніх», а решту відтіснив на нижчі соціальні сходинки — до станів міщанства і селянства.

2. Внаслідок формування суспільної структури права князівського прошарку були обмежені, а дрібної шляхти — розширені, що зумовило зближення і внутрішню консолідацію шляхетського стану, ядром якого поступово стали пани.

3. У середині XVI cт. паралельно до процесів виділення, консолідації, самоусвідомлення шляхти відбувався процес створення юридично оформленої системи її прав, привілеїв та обов'язків. Зокрема, Литовський статут 1566 р. остаточно скасував всі обмеження шляхетської земельної власності, Віленський привілей 1565 р. сприяв утворенню повітових шляхетських сеймиків, а статут 1566 р. закріпив за шляхтою законодавчі права і створив організоване представництво шляхти на загальнодержавних сеймах, які в цей час могли суттєво обмежувати великокнязівську владу.

Отже, у середині XVI ст. шляхта стала впливовою, організованою силою. У Польщі, де її сила та авторитет були значимі, вона становила майже 8—10% населення (середній показник у Західній Європі — 1—2%), а в українських землях Литви — майже 5% (за даними Н. Яковенко — майже 2,5% ).

Важлива роль та особливе місце в українському суспільстві належали духовенству, яке становило окрему суспільну верству населення. «Церковні люди» не підлягали світському суду, в разі потреби їх судив суд єпископа. У польсько-литовську добу духовний стан був численний, до нього належала майже десята частина населення. У цілому духовенство поділялося на дві категорії: біле (парафіяльні священики, які не давали обітниці безшлюбності) і чорне (ченці, здебільшого високі духовні ієрархи).

Тривалий час духовні посади переходили в спадок — після смерті батька парохію (прихід) отримував старший син. Якщо в священика було декілька синів, то молодші шукали собі парохій по сусідніх селах. Духовенство вимагало від своїх парохіян різні «треби», відповідно до звичаїв і традицій кожного села. Це могла бути десятина, або ж скіпщина, тобто хлібна данина з копи. Побутувала також дрібна данина натурою — яйцями, ковбасою, насінням тощо. Деякі церкви та монастирі володіли значними земельними угіддями, селами і навіть містами, зокрема Луцька, Перемишльська, Володимирська церкви, Києво-Печерський монастир. Тому часом формою «треби» міг бути відробіток селянином панщини на церковних землях.

Українське суспільство, втративши власну державність, сприймало церкву не тільки як духовного наставника, а й як гаранта збереження етнічної самобутності та осередок громадського життя. Протягом XIV—XVII ст. становище, роль і місце духовенства були неоднаковими. Під час перебування українських земель у складі Литви православна церква мала значні права та привілеї, перебувала під опікою держави і користувалася авторитетом у суспільстві. Литовські правителі, не бажаючи залишати своїх численних православних підданих під впливом та верховенством московського митрополита, 1458 р. відновили митрополію в Києві. Вона керувала діяльністю десяти єпископств, розташованих в українських та білоруських землях і була підпорядкована безпосередньо Константинопольському патріарху. Проте з часом, особливо після Люблінської (1569) та Берестейської (1596) уній становище православного духовенства кардинально змінюється: після падіння 1453 р. Константинополя втрачається підтримка ззовні; світська влада дедалі активніше втручається в церковні справи; у православ'ї поглиблюється інтелектуальний та культурний застій; посилюється наступ католицизму; поява уніатської церкви поглиблює розкол українського суспільства. Такі зміни призвели до того, що православне духовенство втратило свої позиції, а католицьке стало панівною ідеологічною силою, яка несла з одного боку, європейську культуру та цивілізацію, а з іншого — окатоличення, ополячення, тобто денаціоналізацію українцям.

Третім станом, що в XIV—XV ст. виділився в окрему верству населення, стали міщани. Ця верства не була однорідною. На вершині міської піраміди перебував патриціат. Цей аристократичний прошарок сформувався з найбагатших та найвпливовіших купців та промисловців. Середньою ланкою міщанства було бюргерство — цехові майстри та торгівці середньої заможності. Основу соціальної піраміди міста становило міське поспольство, або плебс (ремісники, дрібні торгівці та селяни).

Характерною рисою міського життя була цехова організація. Відповідно до західноєвропейських зразків населення українських міст об'єднувалося в цехи: зброярів, будівельників, шевців, аптекарів. Кожен цех мав свій статут, органи управління з виборними «цехмайстрами» на чолі. Перша згадка про існування цехової організації в українських землях датується 1386 р. — у грамоті йдеться про цех шевців Перемишля. Порівняно із Західною Європою розвиток міст в українських землях мав свої особливості. По-перше, цехова організація не була так жорстко регламентована як у західноєвропейських корпораціях. По-друге, світські феодали володіли в королівських містах земельними ділянками (юридиками), які не підлягали міській адміністрації та суду. По-третє, королівська влада на відміну від європейської традиції виступала, як правило, на захист феодалів, а не міст.

За польсько-литовської доби поширилося в містах України Магдебурзьке право. Вперше воно було запроваджене в німецькому місті Магдебурзі й остаточно сформувалося як система правових норм ще в XIII ст. Суть його полягала у звільненні міста від управління і суду державних урядовців і феодалів та дарування права на створення органів місцевого самоуправління. З німецьких земель протягом XIII—XVIII ст. ця система правових норм поширилася на територію Чехії, Угорщини, Польщі, Литви, а звідти — у Білорусію та Україну. Першим містом України, якому 1339 р. було надане Магдебурзьке право, стало місто Галицько-Волинського князівства Санок (нині входить до складу Польщі). Згодом воно було надане Львову (1356), Кременцю (1374), Києву (1494—1497) та іншим містам. Протягом XV—XVII ст. Магдебурзьке право стало основою життя значної кількості міст України.

Поява Магдебурзького права тісно пов'язана з перебігом тогочасного державотворчого процесу. Для міщан боротьба за надання їм Магдебурзького права була способом здобуття певної автономії від держави та правової основи для захисту від зазіхань крупних феодалів, які вимагали від міст натуральних повинностей, податків та ін. Для центральної влади, яку уособлювали литовський князь або ж польський король, дарування тому чи іншому місту Магдебурзького права стало важливим чинником державного управління, що давав змогу розширювати за рахунок міщан свою соціальну базу та здійснювати тиск на феодальну аристократію.

Запровадження Магдебурзького права в українських землях мало важливі наслідки. Насамперед це захист міського населення від сваволі королівських намісників та великих землевласників, створення сприятливих умов для розвитку ремесла та торгівлі. Це дало можливість певною мірою «європеїзувати» міське життя, ввести його в чіткі правові норми. Магдебурзьке право встановлювало виборну систему органів міського самоуправління та суду, визначало їхні функції, регламентувало діяльність купецьких об'єднань і цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за злочини тощо.

Поширення Магдебурзького права в українських землях сприяло формуванню нових рис ментальності місцевого населення. Йому стають притаманні демократизм, менша орієнтація на центральну владу, бажання будувати суспільне життя на основі правових норм тощо. Отже, Магдебурзьке право сприяло формуванню в Україні засад громадянського суспільства.

Вплив цієї системи правових норм на українське суспільство не можна назвати однозначно позитивним, адже вона обумовила посилення іноземної колонізації та обмеження прав місцевого населення. Заохочення центральною владою переселення в українські міста іноземців, релігійні обмеження, що почалися ще за часів Вітовта, призвели до витіснення з органів міського самоврядування корінних жителів, місце яких зайняли поляки та німці, а також до загострення проблем в економічній сфері, де серйозними конкурентами русинів стали вірмени та євреї.

Магдебурзьке право в українських землях гальмувало і блокувало розвиток місцевих норм і традицій самоуправління, хоча саме вплив місцевого звичаєвого права зробив німецьку систему правових норм значно м'якшою. Сформована в Україні модель Магдебурзького права характеризується значно більшим втручанням, ніж у Західній Європі, центральної влади в життя міст. Зокрема, у внутрішні справи українських міст досить часто втручалися королівські або великокнязівські намісники — воєводи і старости. До того ж голову органу міського самоуправління (магістрату) — війта, як правило, не обирали, а призначали король або великий князь.

Незважаючи на те, що розвиток міст гальмувався як державною владою, так і феодальною аристократією, все ж міщани перебували у привілейованому становищі, порівняно з селянством. По-перше, міські мури робили їхнє життя більш захищеним. По-друге, ремесло та торгівля забезпечували вищий, ніж у селян, рівень життя. По-третє, запровадження Магдебурзького права створювало юридичне підґрунтя для відносно незалежного розвитку міст. По-четверте, існування міського самоуправління формувало і фіксувало в ментальності міщан незалежність поглядів, відповідальність, самостійність у прийнятті рішень. По-п'яте, процес обміну інформацією, а отже і генерація нових політичних, економічних та культурних ідей, завдяки порівняно більшій концентрації населення та активним контактам із зовнішнім світом відбувалися швидшими темпами, ніж у сільській місцевості.

Найнижчим прошарком соціальної піраміди було селянство, яке, так само як шляхта і міщанство, було неоднорідним. Залежно від форм феодальної експлуатації, характеру повинностей його поділяють на три групи:

1. Чиншові селяни, або данники, які сплачували феодалам натуральну й грошову ренту (чинш). Данники — це особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники. У ході формування фільваркової системи сільського господарства ця категорія селянства поступово зникає.

2. Тяглі селяни, які вели господарство на земельних ділянках, що належали феодалам. Основними формами експлуатації цієї категорії селянства були відробіткова рента (панщина), державні податки (серебщина), державні повинності (будування мостів, прокладання доріг, ремонт замків тощо).

3. Службові селяни — ремісники, рибалки, конюхи, бортники, які обслуговували двір феодала. Вони об'єднувалися в сотні, керовані сотниками і, крім виконання основної спеціальної служби, залучалися до відбування панщини та сплачували данину.

У процесі зростання феодального землеволодіння, утвердження фільваркової системи господарювання (виробництво та переробка сільськогосподарської продукції, засновані на щотижневій панщині та чітко орієнтовані на ринок) відбувалося зближення між різними категоріями селянства, а його феодальна залежність поступово переросла та юридично оформилася в залежність кріпосну. Суть кріпацтва полягала в прикріпленні селян до землі, запровадженні обов'язкових селянських робіт на пана (панщини), остаточному обмеженні громадянських прав і свобод селянства. Його юридичне оформлення вступило в завершальний етап у XVI ст. Характерно, що в українських землях у складі Польщі цей процес відбувався трохи швидше, зокрема польські сейми 1505 і 1520 pp. заборонили селянам покидати свій наділ без згоди пана та узаконили дводенну панщину. Литовські статути (1529, 1566) обмежили право власності селян на землю. «Устава на волоки» (1557) встановила дводенну панщину в Литві, значно обмежила права селян щодо зміни місця проживання, тобто юридично закріпляла належність селян феодалові. Останню крапку в законодавчому оформленні кріпосного права було поставлено «артикулами» польського короля Генріха Валуа (1573) та третім Литовським статутом (1588). Відповідно до цих документів тривалість панщини визначалася волею пана; селяни позбавлялися прав розпоряджатися своїм майном, заповідати або ж відчужувати його без дозволу феодала; шляхтич отримав право карати на смерть своїх кріпаків; селян-утікачів розшукували протягом 20 років.

Селяни реагували на процес закріпачення пасивною непокорою (письмові скарги польському королю та литовському князю щодо зловживання шляхти; втечі на Подніпров'я; відмова від виконання панщини та інших повинностей тощо) та активною протидією (напади на маєтки, знищення майна шляхтичів, вбивство панів, організація повстань: 1431 р. повстання селян Бокотської волості на Поділлі, 1490—1492 pp. — повстання під проводом селянина Мухи).

Суспільні процеси XV—XVI ст. зумовили виникнення в соціальній структурі принципово нової верстви — козацтва, яка, поступово набираючи силу, згодом стала впливовим фактором суспільного життя, активним чинником історичного процесу.

Отже, в період XIV—XVI ст. під впливом кардинальних зрушень у європейській торговельній кон'юнктурі відбулися масштабні зміни не тільки в техніці та технології господарювання, а й у сфері форм земельної власності та організації праці. Концентрація земель у руках феодалів, обезземелення селянства, посилення його феодальної залежності стали підґрунтям для формування фільваркової системи сільського господарства. Активна урбанізація зумовила появу нових суспільних явищ та тенденцій: поглиблення спеціалізації ремісництва; утворення цехів; виникнення перших зародків мануфактурного виробництва тощо.

У польсько-литовську добу відбуваються важливі процеси і в соціальній сфері: формуються шляхетський та міщанський стани; православне духовенство починає втрачати позиції і активно витісняється католицьким; різні категорії селян перетворюються на одну верству — кріпаків; виникає нова соціальна група — козацтво.

bigmir)net TOP 100