Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнічна історія України

Навчальний посібник

Київ
"Знання"
2008

На главную
Етнічна історія України. Макарчук С. А.

Предметні сфери етнічної історії людства

Якщо взяти до уваги не етнічну історію українців, що становить тему нашої розвідки, а етнічну історію людства, то її предметом, насамперед, є етногенез сучасних народів світу на зорі їхнього виникнення, витоки сучасних етнічних спільностей.

Загальноприйнято, що головна ознака кожного народу, яка засвідчує його етнічну віднесеність, — мова. З огляду на це, дослідження етнотворчих процесів у регіонах планети, а також у всьому світі перетинається з дослідженнями у галузі історичного мовознавства. Вважається, що людина як біологічний тип Homo habilis, десь у глибоку давнину, ймовірно, кілька мільйонів років тому, сформувалася в одному регіоні планети, можливо, в Африці. Рештки найранішого біологічного типу людини, які датують близько 2 млн років тому, виявив на півночі Танзанії, в печері Олдовай, англійський археолог Льюїс Ліки (1959—1963 pp.). У нижньому шарі печери розташовувались рештки стоянки найдавніших мисливців і рештки мавпоподібних людей (Homo habilis, презинджантроп), що нагадують рештки мавпоподібного австралопітека, але які вже переступили ту біологічну межу, що відокремлює людину від світу тварин. Можливо, саме з Африки біологічний тип пралюдини впродовж багатьох сотень тисяч років поширювався планетою, дещо видозмінювався у своїх локальних варіантах, але зберігав при цьому відносну єдність свого біологічного виду, інтелектуальних здібностей, здатності до виживання у несприятливих природних умовах. Людина ж основних сучасних біологічних властивостей сформувалася приблизно 200 тис. років тому, хоч у цьому періоді й до 35 тис. років тому існував біологічний вид неандертальця, що з певних причин зник на межі середнього і пізнього палеоліту.

Очевидно, що біологічна здібність до мовлення була властивою для дуже ранньої людини, але виявляти себе у життєвій практиці у виразніших формах та здібність почалась вже тоді, коли людина розселилася на широких теренах планети. Тому мови народів світу, мовні сім'ї й групи дуже різняться між собою фонетично, лексично, морфологічно, синтаксично.

Відомості про найдавніші мови, фіксовані у клинописному письмі та в ієрогліфах, сягають часової глибини всього 3,5 тис. років до н. е. З тієї глибини вчені-лінгвісти простежують історію мовних сімей, найбільші з яких за чисельністю носіїв мов тих сімей — індоєвропейська (на її мовах розмовляє близько 46% людей світу), китайсько-тібетська сім'я (носії мов якої становлять понад 23% людства), семіто-хамітська (близько 5%), дравідійська (3,8%), алтайська (2,5%). Наука виокремила багато інших мовних сімей. Деякі з них мають невелику кількість своїх носіїв, але виділяються в сім'ї з огляду на те, що вони дуже специфічні, унікальні, своєрідні, такі, що не мають нічого спільного з іншими мовними сім'ями. До них належать абхазо-адигська та нахсько-дагестанська, які декотрі лінгвісти об'єднують у кавказьку сім'ю, у Південній та Південно-Східній Азії — австралоазійська, таї-кадайська, мяо-яо, австронезійська або майсько-полінезійська, в Сибіру корінних народів — єнісейська, в Індонезії — хальма-херська. На папуаських островах зафіксовано аж 13 мовних сімей; в Австралії мови аборигенів об'єднують в австралійську сім'ю; в Африці, окрім названої семіто-хамітської, називають (іноді на гіпотетичному рівні) нігеро-кордофанську, ніло-сахарську, койсанську сім'ї. У десятку великих супер-сімей вчені зводять мови американських індіанців (і живі, і мертві), хоча чіткої мовної картини індіанців Америки ніби не створено дотепер.

Як відомо, мовні сім'ї поділяються на групи ближчих між собою мов, або на мовні групи. Наприклад, в індоєвропейській сім'ї разом з мертвими налічують кільканадцять мовних груп чи окремих мов: анатолійську, балтську, германську, іллірійську, кельтську, індійську, іранську, романську, слов'янську. Якщо не брати до уваги мертвих мов, то одиноко в індоєвропейській сім'ї виступають вірменська, грецька й албанська мови. Мертвими мовами вважаються тохарська, фригійська, латинська.

До слов'янської мовної групи належать українська, білоруська, болгарська, сербо-лужицька, македонська, сербо-хорватська, польська, російська, словацька, словенська мови.

Виокремлення мов зі слов'янського масиву відносять до середини І тис. н. е. Крім цього, етномовні й етнотворчі процеси в індоєвропейській спільноті за схемою професора В. Сєдова мали таку послідовність: від 3,5 тис. до 2,5 тис. років до нашої ери існувала індо-хетська спільність. Орієнтовно за 2,5 тис. років до н. е. вона диференціювалася на індоєвропейців та анатолійців, точніше, від індоєвропейців сепарувалися анатолійці. Тоді ж, а ймовірно, ще й раніше виділилися вірмени, за 2200 р. до н. е. — іранці, за 2000 р. до н. е. — давньоєвропейці та греки; за 1500 р. до н. е. відбулась етнічна диференціація давніх європейців на південних і західних, на середніх і тохарів. За 800 р. до н. е. із середньоєвропейців виділяються германці та балтослов'яни, хоч лінгвісти не можуть реконструювати ймовірної спільної балтослов'янської мови на зразок реконструкції санскриту.

Появу слов'ян як окремої спільноти відносять до середини І тис. до н. е. Деякі ж дослідники глибину появи слов'янства переносять на 500—1000 років раніше до комарівської культури XV—XII ст. до н. е., білогрудівської XI—X ст. до н. е., чорноліської IX—VII ст. до н. е. Так чи інакше, слов'янство як етнос, напевне, вже існувало за півтисячі років до нашої ери, хоч ані речових, ані писемних джерел незаперечно слов'янської віднесеності раніше II ст. до н. е., по суті, немає. Археологи майже безсумнівно ідентифікують як слов'янську зарубинецьку археологічну культуру, датуючи її II ст. до н. е. — II ст. н. е. На зламі тисячоліть збереглися писемні джерела про спорів, венедів (Страбон, Таціт), яких пізніші автори (Прокопій Кессарійський, Йордан) ідентифікували зі слов'янами й антами.

Безумовно, майже всі автори, котрі писали про ранніх слов'ян, вважають, що слов'янство до середини І тис. н. е. лише відносно можна вважати за один етнос. На кожному етапі ще до диференціації слов'ян на окремі етноси в ньому були значні локальні мовно-діалектні й етнокультурні групи. Так вважав М. Грушевський, російські академіки Ф. Філін і О. Трубачов, сучасний український історик і археолог В. Баран та ін.

Середина І тис. н. е. — це не лише час, джерела якого засвідчують відмінності всередині слов'янства, а й час появи окремих слов'янських етносів.

До речі, М. Грушевський ще в другій половині 90-х років XIX ст. вважав за потрібне зазначити: "Порогом історичних часів для українського народу можемо прийняти IV вік по Хр., коли починаємо вже дещо знати спеціально про нього..." [3, с. 18].

Питання про те, які відомості існують про витоки українського народу десь близько IV ст. після Христа, проаналізуємо пізніше. Зараз розглянемо український народ у порівняльному аспекті: що він собою становить на тлі сучасної етнічної картини світу.

bigmir)net TOP 100