Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнічна історія України

Навчальний посібник

Київ
"Знання"
2008

На главную
Етнічна історія України. Макарчук С. А.

Етнокультурні риси українців за джерелами XVIII—XIX ст.

У XVIII—XIX ст. продовжували вдосконавлюватись національні риси народу. Незважаючи на втрату українцями своєї державності, посилення національно-культурного гніту, занепад освіти, народ зберігав кращі духовні риси: чесність і честь, працелюбство і доброту, пісню і гумор, любов до вітчизни і хоробрість, прагнення до порядку і краси.

Збереглися численні свідчення сучасників про побут і культуру українського народу XVIII—XIX ст. У 1785 р. в праці "Топографічний опис Харківського намісництва" зазначались хазяйновитість слобожан, взаємне довір'я між ними. "...Кладові комори, хліви для худоби й огорожа з пруття засвідчують, що вони будуються для захисту від повітряних змін і від звірів. Білі, чисті й світлі хати, сади, огороди підтверджують їх спосіб життя, відмінний від інших людей" [Цит. за: 8, с. 17].

Багато своєрідних рис національного характеру українців підмітив петербурзький філолог А. Павловський, який у виданій ним 1818 р. "Граматиці малоросійського наріччя" писав: "...Декілька років живучи в Малій Росії, мав змогу спричинитися до національного характеру її жителів. Я найшов у них щось приємно меланхолічне, те, що їх відрізняє, можливо, від усіх інших жителів земної кулі. Вони мають природну уважність, гостроту, схильність до музики і нахил до співу. Хлібосольність і простота натури становлять їх суттєві властивості. У поступках — прості; у справах справедливі, у розмові відверті, хоча часто витончені й достатньо хитрі; у намірах принципові, люблять охайність і чистоту, працють тихо, але чітко. У пристрастях рідко простежується поміркованість. До наук схильні, здається, від природи. Пісні їх майже завжди милі, ніжність і невинність їх (пісень) незрівняні" [Цит. за: 8, с. 20].

Багато спостерігачів зазначали соціальну диференціацію українського суспільства, але водночас — і органічний характер відносин між різними групами населення, відсутність його різкого поділу за культурним рівнем і культурою побуту. Це зауважував згаданий автор "Топографічного опису Харківського намісництва". В описових творах кінця XVIII ст. фіксувалося значне поширення в побуті українських селян "великих" сімей з етнографічного погляду, тобто таких, у складі яких були подружні пари горизонтальної родинної близькості: одружені брати і сестри зі своїми дітьми. Проте майже кожного разу зазначалось, що одружені сини з такої "великої" сім'ї свідомо дбали про створення таких економічних умов життя, які б давали змогу виділитися їм в окрему "малу" сім'ю та господарство.

Описові твори подають чимало історичної інформації про освітній і культурний рівень українців.

Потяг українців до освіти зазначав Г. Квітка-Основ'яненко. В статті "Українці", опублікованій 1841 р. у журналі "Современник", він писав: "Поселянин намагається навчити дітей грамоті і потім уже вибирає промисел за вподобанням. Достатній обиватель вважає за сором, коли із його синів нема грамотного, безумовно, у тих місцях, де є можливість навчання" [Цит. за: 8, с. 21].

Цікаво зазначити, що, наприклад, у 1845 р. із 338 злочинів з крадіжок і шахрайства у Харківській губернії жоден не був вчинений місцевим жителем [Цит. за: 8, с. 24].

Етнокультурну самобутність українців, зокрема їх відмінні етнокультурні ознаки порівняно з росіянами і поляками, зауважували численні українські та російські автори XIX ст., у тому ж числі Я. Головацький, М. Максимович, М. Костомаров та ін. Особливо детально виствітлив це питання М. Костомаров у праці "Дві руські народності".

А. Дмитрюков, який вивчав культуру і побут українсько-російського етнічного порубіжжя, звертав увагу на культурно-побутові відмінності в обох народів: "Вдача, образ життя і звичаї у росіян і в малоросіян різні до дрібниць. Сама мелодія пісень, приказки, прислів'я ...сохи, борони, молотьба у стодолі, посів хліба, зберігання його, форми одонків і рахунок снопів у стіжку, складання, покрій суконь і взуття, головні убори, форми возів, вуликів, вичинювання овечої шкури та ін. — все у росіян має свої особливості. Малоросіяни в хатах і у всьому люблять чистоту, схильні більше до скотарства і ремесел, ніж до хліборобства..." [Цит. за: 10, с. 48].

Поширена характеристика українського народу наведена в "Історичному та географічному описі Київського намісництва" за 1787 р. "Народ цієї країни взагалі добросердечний, простий. Один погляд на його поступки спонукає до доведення цієї істини, благонастроєний. В цьому переконують численні приклади вправних у справах його людей, в науках і мистецтві. Простий же народ у властивих для нього роботах повільний і безпечний, як з причини гарячого і плодоносного клімату, так і від відсутності торговельних навиків, що привчають народ до проворності і вигідних обмінів. Терпеливий до крайності... Народ цієї країни відмінно схильний до музики і до всіх мистецтв, більше вправляється в іконопису і іконостасній різьб'яній роботі. До наук має також велику схильність і настирливість... ті, хто навчається в Київській академії, в більшій частині будучи людьми найбіднішого стану, утримують себе і купують необхідне для навчання за подаяніє, яке раніше збирали, проходячи щорічно під час канікул Малу Росію" [7, с. 178—179].

Підсумовуючи зміст розділів про формування української етнічної території, можна стверджувати, що етнічна територія українського народу, якою її застали революційні події 1917—1920 pp., фактично склалася уже до кінця XVIII ст. По всьому своєму краю від устя Дунаю через Буджак, вверх по Дністру, через Буковину, Закарпаття і Карпатський хребет і далі на північ, західніше Бардіїва, Сянока, Перемишля, Любачіва, Грубешова, Холма і Дорогочина, через прип'ятське Полісся, далі вверх по Дніпру і на схід від Сожі, аж за притоку Десни р. Зноб, на південний схід у напрямку на Рильськ і далі через українсько-російські слобідські простори нового заселення з поверненням на захід через Путивльський повіт (52,52% українського населення за переписом 1897 p.), далі знову на схід через Суджанський повіт (українців 47,92%), на південь через Грайворонський (українців 58,88%), знову на схід через Бєлгородський (78,60% українців), Новооскольський (українців 51,02%), в тому числі Острогозький (українців 90,49%) і майже такою мірою Богучарський (українців 81,82%), далі через Бірючанський (українців 70,17%) і Павловський (українців 41,98%) повіти, східніше Россоші й Кантемирівки вниз східніше 40 меридіану і до Таганрозької затоки Азовського моря.

Від 1792 p., коли Чорноморське козацьке військо було переселене на Кубань, на південь і південний схід від Дону, поза р. Кубань аж до Чорного моря сформувалася велика етнічно змішана українсько-російська територія, на якій українське населення від гирла Дону і до середньої Кубані становило більшість (між Єйськом, Ростовом, Тихорецьком, Краснодаром, так само в районі Краснодара і західніше на лівобережжі Кубані). Зауважуючи українське етнодемографічне переважання на Кубані й присутність українців за переписами населення 1897 і 1926 pp. на цій території у мільйонних числових показниках, не можна вважати, що українці появилися на Кубані лише завдяки переселенню туди кількох десятків тисяч козаків у 80-х роках XVIII ст. Переселені у кубанські простори козаки з Нижнього Подніпров'я і Причорномор'я мусили застати місцеву українську етнічну масу, що проживала там давно.

Від Таганрога і до гирла Дунаю південну межу українських земель омивали Азовське та Чорне моря.

Отже, з кінця XVIII ст. і аж до XX ст. українська етнічна територія істотно не змінювалась.

Водночас національний склад населення у внутрішніх районах України впродовж кінця XVIII, у XIX ст. і на початку XX ст. продовжував змінюватися під впливом цілеспрямованої іншоетнічної колонізації. На західноукраїнських землях збільшувалася відносна частина польського населення, що в Східній Галичині 1910 р., за підрахунками польського історика Тадеуша Домбковського, з віднесенням україномовних римських католиків до української національності, досягла 14,4% [12, с. 28].

Частка ж римсько-католицького населення, яке польська офіційна наука вважала як польське, була ще вищою і становила в тому ж 1910 р. 27,15%, а у Львові — аж 50,05%. В останній чверті XIX ст. відносно масовою була німецька і чеська сільськогосподарська колонізація на Волині, де на початку XX ст. налічувалося близько 100 тис. німецьких і понад 50 тис. чеських поселенців. Великим було зростання російського населення в районі Донбасу, промислового Подніпров'я, Причорномор'я і взагалі в містах України. Значний прошарок у містах і містечках України, зокрема Правобережної, у Галичині й на Буковині, в Одесі становили євреї.

Зростання іншоетнічного елементу в Україні мало суперечливі наслідки. З одного боку, воно позитивно впливало на розвиток господарства, обмін професійним, культурним і науковим досвідом, з іншого ж, насамперед через те, що професійна структура неукраїнських національностей була специфічно профільованою (росіяни головно вливались у велику промисловість, торгівлю, сферу управління, науку, освіту, церковну службу; євреї займалися ремеслом і торгівлею, лихварством, перевозами; німці і чехи захопили провідні позиції у сільськогосподарському товарному виробництві, особливо технічних культур та ін.), — це об'єктивно ставало перешкодою на шляху природного розвитку соціальної структури української етнічної нації, наперед зумовлювало її деформований характер. Очевидно, в цьому полягала глибинна причина міжнаціональних суперечностей в Україні, реальної небезпеки переростання націоналістичної ідеології в ідеологію міжнаціональної ворожнечі та ненависті.

bigmir)net TOP 100