Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнічна історія України

Навчальний посібник

Київ
"Знання"
2008

На главную
Етнічна історія України. Макарчук С. А.

Природний і механічний рух населення підросійської України у 1897—1914 рр.

На початку XX ст. переселенський рух з України у Сибір, Далекий Схід, Казахстан і Середню Азію активізувався. На якийсь час інтереси українського й російського селянства, з одного боку, і правлячих поміщицько-урядових кіл — з іншого, в питанні переселення ніби збіглися. Після селянської реформи уряд з метою зняти соціальну напруженість на селі й ефективніше освоїти природні багатства східних земель зробив певні кроки назустріч селянським побажанням, а селянство максимально хотіло цим скористатись. Російський уряд створив для справ переселення селян спеціальний орган — Обласну земельну переселенську організацію, що мала спрямовувати переселення з Воронезької, Київської, Полтавської, Харківської, Херсонської, Чернігівської та Волинської губерній. У губерніях були створені землеустрійні комісії, у повітах — повітові. Почав видаватися журнал "Известия областной земской переселенческой управы", який рекламував умови переселення, пільги і вигоди для переселенців. Селянам обіцяли наділи в 15 десятин на особу чоловічої статі, позику в 100 крб., звільнення на три роки від оподаткування і невеликий земельний податок у майбутньому — 15—20 коп. щорічно за десятину землі. Для власних потреб, зокрема для забудови, селянам дозволялося рубати ліс у державному лісному фонді.

Губерніями й областями заселення були визначені Єнісейська, Іркутська, Тобольська, Томська, також європейські — Самарська, Калузька, Мінська, Могилевська, Уссурійський, Приморський, Алтайський краї. Ці краї, губернії й області щорічно розподіляли на переселенські губернії, обліковані вільні "долі" — наділи. Місцеві землевпорядні комісії повинні були від імені зацікавлених селян скеровувати в місця переселення так званих ходоків, які мали на місці конкретизувати заявки своїх громад, після чого отримували на них відповідні свідоцтва для переселенців.

Особливо активізувалось переселення українських селян на схід з 1907 р., що можна проілюструвати на прикладі Волині.

Так, за даними Челябінської й Сизранської реєстрацій впродовж 11 років — від 1896 до 1906 р. з Волинської губернії у Сибір пройшло через пункти реєстрацій 1659 сімей, а всього з членами сімей і одинокими — 10 781 особа. Але вже за один 1907 рік ті самі пункти зареєстрували перехід 1516 волинських сімей, а всього — 8665 осіб. Крім цього, в Сибір прийшли через пункти реєстрації 2303 ходаки з Волинської губернії. У 1908 р. потік переселенців з Волині становив 1806 сімей, 11 148 переселенців, 1645 ходаків; в 1909 р. відповідно: 1564, 5796, 2322. Отже, всього лише впродовж трьох років — 1907—1909 pp. з Волині на Схід переселилось 29 609 осіб і пройшло в пошуках "долі" 6270 ходаків [3, спр. 87, арк. 30].

Дуже масовим було переселення з Кременецького повіту. Звідси лише в 1909 р. виїхало близько 1 тис. селянських сімей. У тому ж році з Дубнівського повіту в Алтайський край, Амурську й Акмолінську області, в район Томська та Єнісея переселилось 292 сім'ї, з Рівненського — в Акмолінську й Амурську області та Приморський край — 85 сімей, із Володимир-Волинського — 73 сім'ї та ін.

На 1910 р. землевпорядна комісія Дубнівського повіту просила виділити 2 тис. "долей", Ковельська — аж 5404 "долі", Острозька — 570. Однак на 1910 р. для всієї Волинської губернії у східних регіонах було виділено всього 3 тис. "доль" [3, спр. 87, арк. 48, 52, 54, 61].

З певних міркувань і можливостей держава з 1910 р. вирішила призупинити переселенський рух, але він тривав за інерцією. Багато людей їхало в Сибір без відповідних "ходачеських свідоцтв", що стало трагедією для багатьох тисяч переселенців. Уже 1910 р. один з державних переселенських агентів попереджував Житомирську землевпорядну комісію, щоб вона більше не дозволяла виїздів, а дала змогу влагодити становище на сході з тими, які прибули без свідоцтв.

Агент повідомляв: "Їх сюди закликали широкомовними оголошеннями... Тепер їх женуть звідусіль... Женуть їх із селищ, в яких вони живуть, оскільки вони збідніли до останнього ступеня і не можуть платити ні за квартиру, ні за дрова, ні за випас худоби, якщо в якогось щасливця вона залишилась. Приїхали сюди з грошима, хоч і невеликими, надіючись одержати землі... Тепер після 3—4 літ життя в Сибіру — все продано і проїджено... Повернутись назад додому вони не можуть — немає на це ніяких засобів, та й самого того "додому" для них не існує" [3, спр. 86, арк. 284—285].

І все ж таки, незважаючи на особисті гіркі невдачі тисяч отих знедолених, українське населення на сході імперії на початку XX ст. дуже зросло. В Сибіру і на Далекому Сході частка українців з 1897 р. до 1917 р. збільшилася з 3,9 до 8,4%, а чисельно — з 223,9 тис. до 899,3 тис. осіб. Майже половина з них залишилася на Далекому Сході, де їх частка зросла з 5,9 до 21,7%, а в Приморській і Амурській областях українці до 1917 р. були разом з росіянами основним етнічним компонентом, становлячи відповідно у названих областях 48,2 і 43,2% населення. Збільшилася частка українців у Казахстані й Середній Азії — до 7,1%, у тому числі в Казахстані — 10,5%. Найголовнішими областями розселення українців тут були Акмолінська (в 1917 р. на українців припадало 29,5%) і Тургайська (тоді ж 21,6%) області. Зросла кількість українців у Чорноморській губернії [2, с. 29].

І хоча відбувся значний переселенський відплив українського населення на схід, початок століття позначився його динамічним зростанням також і в межах національної території. За порівняльними показниками переписів 1897, 1917 рр. чисельність українців у регіоні Лівобережної України (Чернігівська, Полтавська, Харківська губернії) збільшилася з 6118,7 тис. до 8176,9 тис. осіб, або на 33,64%; у регіоні Правобережної України (Київська, Волинська, Подільська губернії) — з 7357,5 тис. до 9363,6 тис. осіб, або на 27,27%; у регіоні так званої Новоросії (Катеринославська, Херсонська, Таврійська, Бессарабська губернії і Донська обл.) відбулося збільшення українців з 4628,9 тис. до 6568,8 тис, або на 41,92%. Тут особливо разючим було зростання кількості українців у Таврійській губернії — з 611,1 тис. до 900,5 тис., тобто на 47,36%.

Значним було збільшення кількості українців у Люблінській і Седлецькій губерніях за спеціальним переписом 1910 р. Царства Польського: з 304,3 тис. до 463,7 тис. осіб, або на 52,38% (очевидно, тут виявилися недоліки відповідних переписів). У Кубанській області кількість українців зросла з 908,8 тис. до 1429 тис. (57%), у Ставропольській губернії — з 319,8 тис. до 479,9 тис. осіб.

Усього ж чисельність українців у межах Російської імперії до 1917 р. збільшилася з 22 380,6 тис. до 31 012,9 тис осіб, або на 38,62%.

Статистичні матеріали переконливо засвідчують, що в умовах царської Росії, незважаючи на урядову політику гноблення української національної школи і культури, проведення політики русифікації через систему державного управління, суду, церкви й інші ланки громадсько-політичної структури суспільства, український етнос, ґрунтуючись на багатющій національній народній культурі, виявляв величезну відпірність русифікаторській політиці. То був ще час, коли у вихованні підростаючого покоління, підготовці масових професій, поширенні політичної інформації головна роль належала народним знанням і народній українській мові. Велике значення мав і той факт, що основну частину населення становили селяни як природні носії етнічних рис.

За двадцятиріччя (1897—1917 рр.) не відбулося різких змін у національному складі відповідних територій України. Найбільш "українськими" за складом населення 1917 р. були губернії Полтавська (94,1%), Харківська (85,7%), Подільська (80,1%), а також Київська (76,5%), Волинська (69,7%), Чернігівська (67,4%), Катеринославська (65,8%). У Херсонській губернії українці становили 52,7%, у Таврійській — 47,1 [2, с. 23—24].

bigmir)net TOP 100