Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнічна історія України

Навчальний посібник

Київ
"Знання"
2008

На главную
Етнічна історія України. Макарчук С. А.

Трагічний вплив колективізації сільського господарства СРСР і голоду 1932—1933 pp. на народонаселення України

Курс на "будівництво" системи командного соціалізму, взятий сталінським керівництвом СРСР, до основ зруйнував природний розвиток суспільства, його економічне та громадсько-політичне життя, традиції, що завдало неймовірних страждань народам, більшості простих людей. Епіцентром усіх злочинів і джерелом народних мук була насильницьки проведена колективізація села, в тому числі українського. Під приводом маячних переваг колективного господарювання над індивідуальним за надзвичайно низької продуктивності праці, що в кожному окремому селянському господарстві компенсувалося знанням народної агротехніки і матеріальним інтересом, організатори колективізації позбавили селян правового захисту, вдавались до беззаконних засобів спочатку економічного, а потім й адміністративного тиску і репресій.

Насильно колективізоване українське село стало беззахисним перед будь-яким пограбуванням державою. Порушення звичної для тодішнього рівня продуктивності праці, технології сільськогосподарського виробництва призвело до різкого падіння врожайності, загибелі продуктивної худоби.

У 1931 р. навіть у районах зернового господарства в Україні, Нижній Волзі, Північному Кавказі врожайність становила всього 6,7—7,0 ц/га. У 1932—1934 рр. вона утримувалася на рівні 6,7 ц, 1935 р. досягла 7,3 ц, у 1936 р. знову знизилася, і лише 1937 р., за офіційними даними, досягла 9,3 ц [2, с. 327]. У 1932 р. кожна колгоспна сім'я (4—5 осіб) у середньому одержала 585 кг зерна [2, с. 328]. За тодішньої структури селянського харчування така кількість зерна лише на 78% відповідала мінімальним потребам у хлібі. Однак коли сім'я складалася з п'яти осіб, то ці потреби забезпечувалися вже лише на 71%, а в сім'ї з шести осіб — на 59% і под. Тобто, вже самі по собі економічні можливості, створені штучним колгоспним ладом, запрограмували голод.

Однак справа стала ще трагічнішою з огляду на закомплексованість курсу на "будівництво соціалізму", в якому інтереси так званих соціалістичних принципів повністю нехтували інтересами українського народу і кожної окремої людини. Спокійне споглядання центру на голод 1932—1933 pp., приховування справжнього становища речей від світової громадськості, яка все ж намагалася реагувати на спорадичні відомості, дає підстави ототожнювати дії сталінського керівництва з політикою геноциду проти українського народу.

Колективізація знищила віковий селянський досвід народної агротехніки, домашнього тваринництва, а, головне, вона відчужила селянина від землі, один раз насильно експропріювавши його як "куркуля", інший — психологічно через рабську дармову працю. В широкому сенсі можна стверджувати, що колективізація нищила головного носія етнічності народу України.

За підрахунками американського дослідника С. Максудова, втрати населення України, зумовлені розкуркуленням, перевищували 100 тис. осіб. Однак найбільшими вони виявились від голоду. За даними того ж автора, 1927—1938 pp. в Україні повинно було б народитися 12 млн дітей. Перепис 1939 р. облікував 8 млн дітей віком до 12 років. Отже, 4 млн дітей померли або не народилися. Це переважно було спричинено голодом. Загалом втрати населення України від голоду становили 4,6 млн. осіб, а з урахуванням ненароджених через зменшення народжень у роки голоду — понад 6 млн осіб [6, с. 8—10; 9, с. 122, 125—126].

Результати перепису населення 1939 р. підтвердили, що впродовж 12 років (перепис 1926 р. проводився у грудні, а 1939 р. — у січні) населення Української РСР перебувало в стані трагічної стагнації. Загалом його кількість зросла з 29 018 тис. у 1926 р. до 29 534 тис. у 1939 p., або ж на 1,78%. Практично весь його природний приріст поглинався голодом, репресіями, депортаціями і "добровільною" втечею з республіки.

Мізерним, усього на 81 тис. осіб (0,35%), був приріст в Україні кількості українців. Помітний позитивний баланс мали лише такі національності, як росіяни (приріст на 15,01%), німці (15,19%), греки (40,74%). Їх чисельність у 1939 р. досягла відповідно 3079 тис. (10,43% населення України), 455 тис. (1,54%), 152 тис. (0,51%). Приріст росіян пояснюється тим, що більшість їх проживали у містах, яких голод 1932—1933 pp. торкнувся значно меншою мірою. Що ж до німців і греків, то, очевидно, стосовно них сталінське керівництво вело тоді особливу політику і подбало, щоби голод не захопив їх поселень. Чисельність в Україні євреїв, поляків, молдован, білорусів зменшилася, у тому числі поляків під впливом репресій і організованої депортації в Казахстан та інші східні райони.

Величезних втрат за період між переписами 1926 і 1939 pp. зазнало українське населення Радянського Союзу, що проживало за межами України. Загальна чисельність українців у СРСР зменшилася з 31 195 тис. осіб до 28 111 тис., тобто на 3 млн 84 тис. осіб., а за межами республіки ще більше — на 3 млн 165 тис. осіб.

Радянські історики, етнографи, філософи, інші вчені знайшли цьому явищу те пояснення, що, мовляв, 1926 р. українці перебували "в етнічно перехідному стані" [4, с. 21], хоч наукового обґрунтування такого стану не може бути. Подібні пояснення цілком перегукувалися з концепціями польських асиміляторів 20—30-х років. Вони називали українців Карпат, Полісся, Холмщини й інших районів "етнографічною масою", яку слід перетворити на свідомий польський народ. Стосовно радянських "етнічно перехідних" українців, то з ними не лише в 30-х, а й у подальших роках справа вирішувалася однозначно. В час, коли всі сфери суспільного життя від виробництва до сім'ї функціонували на основі професійних знань, освіти, культури, "перехідним" українцям просто не дали національної школи, газети, радіо, книги. Кожен їх крок на шляху до знань, починаючи від букваря, здійснювався лише на російськомовній основі, зокрема так сталося майже повсюдно поза Україною з 1938 р., коли, до речі, в такому самому становищі перебували всі національні меншини, за винятком російської, в Україні, де були ліквідовані єврейські, польські й інші школи.

Однак не лише засобом школи забезпечувалось "злиття націй". Попереду російської школи для українців Кубані, Воронежчини, Курщини, Кулундинського степу ішов ще державний перепис населення, який і 1939 р., і 1959 р., і надалі був орієнтований на запис українців поза Україною — росіянами. У зв'язку з цим трапилося передусім так, що з 3107 тис. українців Північно-Кавказького району в 1926 р., у 1959 р. на тій же території залишилося всього 170 тис. Фактично був списаний великий етнос. У проміжках між згаданими переписами з 1635 тис. українців Білгородської, Воронезької та Курської областей залишилось усього 261 тис. У Кулундинському степу Алтайського краю частка українців зменшилася з 75 до 25% та ін.

Цей процес глибоко ранив свідомість українського народу: українець ще пам'ятав своє походження, але йому стало соромно признаватися до України, бо забув її мову і культуру. Розпачливим криком віддає від кожної відповіді, наведеної у книжці про російсько-українське етнічне порубіжжя московським етнографом Л. Чижиковою. "Ми не росіяни і не українці, ми перевертні", — ось головний рефрен всіх відповідей. "Тепер всі називають себе росіянами, і я вважаю себе росіянином, народився в Курській губернії, через 15 км хутір Козачок Харківської області, там українці. Точніше, ми — перевертні, не знаємо добре ні російської, ні української мови" (А. Безродний, с. Березівка). "В офіційних документах ми давно пишемось росіянами, але правильніше, ми — хохли, перевертні. Поряд хутір Лукашівка Сумської області, там — українці. Я можу читати українські книги, але легше мені читати російською мовою. Пісні співають у нас і російські, і українські. Говір мішаний" (Ф. Головко, с. Козинка). "Ми пишемось росіянами, а 15 км звідси — м. Волочанськ, там українці. Ми росіяни, тільки хохли, перевертні" (Я. Безбенко, с. Архангельське). Нема українських шкіл навіть утих селах, де люди, незважаючи на все, продовжують себе називати українцями, як, наприклад, у с. Сергіївка Подгоренського району. "Ми тут всі за паспортом числимось українцями. У школі в нас навчання російською мовою, а через це нам читати російські книжки легше, ніж українські. Але в побуті говір український, "хохлацький" і в молодих, і в старих. Дуже люблять в селі українські пісні, великою любов'ю користуються також п'єси українською мовою, через це ми їх спеціально розучуємо" (А. Литвинов).

Л. Чижикова узагальнює, що серед таких перевертнів-росіян "достатньо стійко тримається український говір, хоч він піддався сильному впливові російської мови, зберігаються українські прізвища, побутують українські пісні, елементи української культурної специфіки яскраво виявляються в інтер'єрі сучасного житла, його термінології, в їжі, у весільних обрядах і деяких інших рисах побуту" [12, с. 49—55].

Ці об'єктивні й чесні спостереження російської вченої-дослідниці, на жаль, не узгоджуються з її позитивними оцінками російськомовної школи для українців Бєлгородської, Воронезької і Курської областей, "тенденції зближення" "груп населення українського походження" з переважаючим тут (у межах усієї території областей, а не в районах розселення колишніх українців) російським населенням, надання переваги українцями російськомовній школі (нібито хтось враховував їх думку), а також того, що російська мова широко використовується радянськими людьми як засіб міжнаціонального спілкування. Думаю, що це не відображає переконань вченої. Це лише данина догматичним поглядам, які на час написання згаданої книги ще не були переборені.

Розвиток українського етносу в 20—30-х роках у складі Польщі, Чехословаччини, Румунії, на щастя, не зазнав таких чисельних втрат, зумовлених урядовими репресіями, штучними депортаціями чи голодом. Хоч, звичайно, західноукраїнське село мало також неврожайні роки, повені, голод, недоїдання; в місті й на селі великим було безробіття. В 1926 p., наприклад, у Радянській Україні збирали кошти для голодуючих селян Підкарпаття, що постраждали від повені.

Чисельні співвідношення національностей західноукраїнських земель станом на 1930—1931 pp. ми вже розглядали. Простежити їх зміну в 30-х роках за даними статистики, по суті, неможливо, бо до кінця десятиріччя нових переписів не проводилось. Зауважимо лише про фактори, які впливали на становище українського народу в Західній Україні, Північній Буковині та на Закарпатті.

bigmir)net TOP 100