Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнічна історія України

Навчальний посібник

Київ
"Знання"
2008

На главную
Етнічна історія України. Макарчук С. А.

Втрати населення, пов'язані з військовими діями та німецьким окупаційним режимом в Україні

З початком нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз відбувалося переселення певних груп із східних областей України, зокрема німців. Виселили 31 320 осіб із Запорізької області — головно в Актюбинську область, кільканадцять тисяч — з Ворошиловоградської (Луганської) області. Зі Сталінської (Донецької) області було відправлено 28 743 німці, з Одеської та Дніпропетровської областей до Алтайського краю — 9200 громадян німецької національності, 65 тис. німців депортувалося з Кримської АРСР [2, с. 37].

На схід відправлялися також сотні тисяч спеціалістів і робітників заводів, що евакуювалися. Таких налічувалось 1934,3 тис. осіб, з них 94% припадало на "східні" області.

З Київської області було евакуйовано 301,9 тис., Харківської — 270,1, Дніпропетровської — 209,9, Сталінської — 182,7, Одеської 182,7, — Запорізької — 122,2, Ворошиловоградської — 106,3 тис. осіб.

Багато з них залишилися проживати у східних районах СРСР і після війни.

На фронт з України було мобілізовано 4,5 млн осіб. Скільки їх повернулося, скільки загинуло чи потрапило в полон — точної статистики немає. Існують лише середні дані, що дають змогу уявити масштаби загибелі фронтовиків. Наприклад, на 1 січня 1950 р. в Україні було 1,3 млн родин, які отримували пенсії за загиблих на фронті членів сім'ї.

Сотні тисяч мирних жителів, зокрема єврейської національності (до війни в Україні їх налічувалося приблизно 2,2 млн), були знищені внаслідок втілення у життя фашистської політики геноциду. Ще мільйони були страчені під час облав, акцій втихомирення, розстрілів за підозрінням, голоду в таборах військовополонених. Втрати України від знищення мирного населення становили 7,9% загальної кількості жителів республіки до війни. Всього ж за роки окупації було знищено 4630 тис. людей, з яких 3265 тис. мирних громадян і 1365 тис. радянських військовополонених [12, с. 16].

Великим був удар по генофонду української нації, пов'язаний з примусовим вигнанням на роботи до Німеччини 2 млн 109 тис. юнаків і дівчат віком від 15 років і старших — молодого цвіту народу. За іншими даними, кількість насильно відправленої до Німеччини молоді становила 2,4 млн осіб [11, с. 376], у тому числі з Вінницької області — 64,2 тис., Волинської — 30, Ворошиловоградської — 75, Дніпропетровської — 176,3, Житомирської — 60, Запорізької — 174,4, Кам'янець-Подільської — 117, Київської — 170, Кіровоградської — 52, Львівської і Дрогобицької разом — 170,4, Миколаївської — 26, Одеської і Ізмаїльської разом — 56, Полтавської — 175, Рівненської — 22,2, Сумської — 78, Сталінської — 252,2, Станіславської — 68,3, Тернопільської — 164, Харківської — 164, Херсонської — 40,4, Чернігівської — 41,6, Чернівецької — 70, Кримської — 85,4, Закарпатської — 71 тис. осіб. Багато вигнаних померли в неволі від тяжких умов праці, недоїдання. Декотрі з них, які вціліли після розгрому Німеччини, не наважувалися повертатися на батьківщину, боячись сталінського режиму. Із радянської зони дії в СРСР було повернено військовополонених, біженців, вивезених робітників та інших 1 846 802 особи "радянських людей", у тому числі 78,37% — з радянської зони окупації Німеччини й Австрії, 7,22% — з Румунії, 5,48% — з Фінляндії, 4,75% — з Польщі, а також з Чехословаччини, Югославії, Болгарії, Угорщини, Швеції, Албанії [5, с. 28—29].

У західних зонах окупації Німеччини й Австрії наприкінці війни було виявлено 2 031 925 "радянських людей", у тому числі 707 369 — з числа військовополонених і 1 324 556 — цивільних. Крім того, близько 320 тис. перебували на території Франції (121 005 осіб, з них цивільних 35 569), Норвегії, Італії, Англії, Бельгії та інших західних країн. Відповідно до узгодженого між радянською стороною і союзниками плану передання колишніх військовополонених і цивільних осіб, усі згадані маси людей мали бути передані радянській стороні. В СРСР на них вже чекали 100 спеціально підготовлених таборів на 10 тис. репатріантів кожний [5, с. 31—32].

Якщо ж брати до уваги репатріантів із радянської зони та західних зон дії разом, то їх загальна кількість до 1 березня 1946 р. досягла 4 199 488 осіб, з них 2 654 185 цивільних і 1 545 303 колишніх військовополонених. Найбільшу відносну частку серед них становили українці: 1 190 135 цивільних осіб (44,84% у своїй групі) та 460 208 військовополонених (29,78% у своїй групі). Росіян було відповідно 891 747 (33,60%), 740 114 (47,89%); білорусів 385 896 (14,54%), 134,776 (8,72%). З усіх репатріантів після таборів фільтрації додому було відпущено 57,81%, призвано до армії — 19,08%, відправлено в робочі батальйони — 14,48% [5, с. 35—36].

Якщо серед цивільних українських репатріантів усі були з числа вивезеної молоді, то й тоді половина її в Україну не повернулася. Частина опинилася в США і Канаді, де поповнила українську діаспору, частина, наприклад, у Франції, була поглинута іншими народами, асимільована.

До історичних втрат за період війни слід долучити викликане нею зменшення народжень і підвищення "природної" смертності. За оцінкою ЦСУ УРСР, природний приріст населення за роки гітлерівської окупації був меншим від смертності на 1471 тис. осіб. Народилося 1152 тис., померло "через природні причини" 2623 тис. осіб. [12, с. 16].

Усі ці причини показані у важких демографічних втратах України. У 1946 р., порівняно з 1941р., населення східних областей республіки зменшилося на 19,4%, західних — на 29%. Відносно чисельніші втрати у західних областях пояснюються тривалішим часом окупації, практично повним знищенням єврейського населення, що налічувало до війни близько 1,1 млн осіб, втечею до корінної Польщі частини польського населення і його переселення в 1944—1946 pp., тифом взимку і навесні 1944 p., гострою внутріполітичною збройною боротьбою, в якій народ був розмінною монетою.

За обліком населення на 1 січня 1941 р., в Українській РСР проживало 40 967 тис. осіб (таке збільшення порівняно з січневим переписом 1939 р. пояснюється возз'єднанням Західної України та Північної Буковини, в яких на 1 січня 1941 р. проживало 9397 тис. осіб). На 1 січня 1945 р. на Україні було 27 383 тис. осіб, на 1 січня 1946 р. — 32 099 тис. Отже, загальне скорочення населення республіки в проміжку між 1 січня 1941 р. і 1 січня 1946 р. становило 8 млн 868 тис. осіб. З цього числа на "східні" області припадало 6 млн 141 тис., на західні — 2 млн 727 тис. У середньому по Україні скорочення населення становило 22%. Відносно більше скоротилося міське населення. В 1945 р. у республіці його було на 44,9% менше, ніж у 1941 р. (скорочення з 13,7 до 7,7 млн). У західних областях міське населення скоротилося ще різкіше — на 56,4% (з 2,0 до 0,9 млн осіб.) [12, с. 18].

bigmir)net TOP 100