Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнічна історія України

Навчальний посібник

Київ
"Знання"
2008

На главную
Етнічна історія України. Макарчук С. А.

Взаємна евакуація українського і польського населення у 1944—1946 рр.

Суттєво, загалом негативно, позначилось на розвитку української нації та її етнічній території взаємне переселення українського населення з Польщі до УРСР і польського з України до Польської Республіки. Воно здійснювалось на основі Угоди від 9 вересня 1944 p., підписаної в Любліні між урядом Української РСР і Польським Комітетом Національного Визволення. Угода випливала насамперед з імперських розрахунків Союзу, що передбачали шляхом часткового задоволення таких же імперських зазіхань польських експансіоністів навічно прив'язати Польщу до прорадянських сил на міжнародній арені. Вона втілювалась у життя під могутнім тиском воєнних обставин, протиборства польських і радянських властей за Сяном і Бугом з формуваннями Української повстанської армії (УПА) і Армії Крайової (АК) і так само радянських органів з тими ж формуваннями в західних областях України, під тиском самого протиборства між УПА і АК, що супроводжувалось масовими жертвами мирного населення.

Рішення, прийняте під дією згаданих обставин, передбачало нібито добровільне переселення. Однак насправді воно означало знесення із споконвічних батьківських земель сотень тисяч сімей. За наслідками виконання Угоди до липня 1946 р. з території Польської держави в Українську РСР було переселено понад 125 тис. сімей (близько 480 тис. осіб) української національності. З цього часу Холмщина переставала бути українською територією, рівно ж як і район Любачіва, Ярослава, Перемишля. В руслі угоди було виселено в Україну щонайменше 60% лемків.

Однак після припинення у липні 1946 р. взаємної "евакуації" населення на території Польської держави, з якої депортовувалось українське населення, все-таки залишалося проживати орієнтовно 170 тис. українців. Стосовно них польська влада, починаючи з весни 1947 р., застосувала горезвісну операцію "Вісла". Поселення, в яких проживали українці, за допомогою військової сили оточувались, людям давали півдоби-добу на збори у визначених місцях, після чого направляли до залізничних або автомобільних вокзалів, звідки везли в західні й північні території Польщі на "ziemie odzyskane" ("повернуті землі").

З України до Польщі виїхало 780—790 тис. осіб польської та єврейської національностей, розселених до того часу в західних областях дисперсно [9, с. 104—105].

Несправедливий насильницький характер операції "Вісла" стосовно українського населення, що не евакуювалось з Польщі до липня 1946 p., багато поляків не схвалювали. В листі на ім'я першого секретаря ЦК ПРП Владислава Гомулки група поляків із Кросно писала: "Сьогодні в ярмаркові дні на вулицях Кросно даремно шукати постаті лемка, вбраного в саморобну вовну. З далеких гір приводив він до міста худобу, привозив дерево, зібране домашнє полотно, а струнка лемкиня в казково кольоровому одязі пропонувала до продажу гриби і всілякі лісові ягоди. Але не лише Кросно, але і всі міста на Підкарпатті ґрунтуються на тому вартісному лемківському елементі, хоч би назвати: Ясло, Бич, Горлиця, Новий Сонч відчувають дошкульну втрату тих милих гірських людей. Міський житель зауважує, що зменшується рух, не стає людей, "якби нам хто руку відтяв"... величезний смуток тягнеться від тих опустілих напіврозвалених садиб, що дивляться отворами (oczodolami) вибитих вікон і вивернутих дверей. Лемківщина робить пригноблююче враження величезного цвинтару...

Терор і варварство, з якими викинуто наших братів з відвічних і бідних, але ж ними укоханих садиб, за те, що не записалися на виїзд, залишиться в історії чорною плямою на нашій молодій робітничо-селянській республіці" [6, с. 154—155]. Тут коментарі зайві.

У перше післявоєнне п'ятиріччя українському народові довелося винести ще два удари історичної долі: голод 1946—1947 pp. і братовбивчу війну в західних областях України.

Внаслідок неврожаю 1946 p., а також вже відомого бюрократичного антигуманного ставлення до людини в 1947 р. в Україні знову розпочався голод. Він охопив Харківську, Дніпропетровську, Запорізьку, Вінницьку, Одеську, Херсонську, Ізмаїлівську, Чернівецьку області. В інших областях також дуже відчувалась нестача продуктів харчування. Тисячі людей помирали від недоїдання, скоротилась народжуваність, збільшилась смертність дітей. За 1947 р. у згаданих областях померло 265,9 тис. людей, а народилося лише 194,6 тис.

Голод загальмував природний приріст населення. Звичайно, наслідки 1947 р. не були такими трагічними, як голоду 1933 p., але й вони мали б стривожити тодішнє керівництво і республіки, і Союзу, змусити його скоригувати плани хлібозаготівель, надати відповідну допомогу голодуючим. Цього, однак, не трапилося.

bigmir)net TOP 100