Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнічна історія України

Навчальний посібник

Київ
"Знання"
2008

На главную
Етнічна історія України. Макарчук С. А.

Антропологічні риси українців у висвітленні Василя Дяченка

Важливим кроком уперед у вивченні антропології українців стали праці В. Дяченка, зокрема його узагальнюючий параграф "Антропологічна характеристика українського народу" в монографії "Українці", що у 50-х роках так і не вийшла на широкого читача, та монографія "Антропологічний склад українського народу" [2], подальші дослідження з окремих регіональних і тематичних аспектів антропології.

У дусі комуністичної ідеології 60-х років В. Дяченко різко критикував спадщину "школи Вовка" і за допущення очевидних, з погляду подальших обстежень, помилок у встановленні числових показників окремих ознак людини (пігментації очей і волосся, покажчика голови, росту та ін.), і за теоретичні орієнтації. Водночас матеріали, на яких В. Дяченко зробив узагальнення, лише частково суперечили фактологічним даним Ф. Вовка. Незважаючи на це, В. Дяченко стосовно головного питання про антропологічний тип (чи типи) українців дійшов дещо інших висновків. Цей автор побудував висновки на основі вивчення таких антропологічних ознак людей:

— кольору очей;

— кольору волосся;

— кольору шкіри;

— інтенсивності заросту бороди;

— інтенсивності волосяного покриву грудей;

— густоти брів;

— морфологічної висоти обличчя, діаметра вилиць і покажчика обличчя;

— довжини тіла (росту);

— поздовжнього діаметра голови, поперечного діаметра голови, суми поздовжнього і поперечного діаметрів голови і покажчика голови;

— розміру носа і носового покажчика, загального профілю спинки носа, положення кінчика носа та його основи, виступання крил носа;

— горизонтального профілювання обличчя і виступання вилиць;

— складки верхньої повіки;

— ширини очної щілини;

— нахилу лоба;

— розвитку надбрів'я.

Отже, В. Дяченко, порівняно з Ф. Вовком, зауважив щонайбільше сім додаткових ознак, але при цьому знехтував деякими, на чому наголошував Ф. Вовк. Проаналізувавши матеріали за переліченими ознаками, В. Дяченко дійшов таких висновків: у кольорі очей переважають мішані відтінки. Темних (карих без будь-якої домішки), зелених, або світлих тонів завжди менше, ніж мішаних. Поза мішаними тонами чітко і повсюдно простежується переважання світлих над темними. Найвиразніше таке переважання на Чернігівщині, у Західній Бойківщині (Бориня), на Посянні, в Тростянецькому районі Вінничини (в 10—15 разів), найменше (в 1,5 разу) — в центральній Бойківщині (район Славського). Найвищий відсоток темнооких (15—18%) фіксований у деяких місцях карпатської зони, а також у Південній Полтавщині, Дніпропетровщині, на Поділлі. Світлоокі на більшій території України становлять 35—40%. За кольором очей українці значно відрізняються від білорусів, у яких по Німану світлооких 35—40%, а в Північній Білорусі — 60%, і від росіян північних: Ленінградської, Архангельської областей де 60—70% світлооких. Однак у росіян Московської, Володимирської й інших центральних областей співвідношення світлих і темних кольорів очей таке саме, як і в українців (25—35% світлих, 10—15% темних).

За кольором волосся (за шкалою Фішера) 50% українців темноволосі (відтінки № 4, 5, 27), 10% — світловолосі (№ 9—26). Максимум темноволосих (65—70%) виявлено серед українців Північної Молдови, в окремих регіонах Буковини і Карпат, Південній Полтавщині. Найменше темноволосих (35—40%) у північно-східних областях України. Серед темних відтінків переважає помірковано темний (№ 5) і дуже рідкісний є синювато-чорний відтінок (№ 27). За кольором волосся українці на загал значно темніші білорусів, де 30—35% темноволосих, і від росіян північних областей (Архангельської й Ленінградської), де лише 10—20% темноволосих, а світловолосих — 30—50%.

Колір шкіри в українського населення республіки скрізь світлих відтінків. Смаглявість лише трапляється у деяких районах Дніпропетровщини, Буковини і Західної Волині. Додамо, що В. Дяченко, звертав увагу на такі відмінності шкіряного покрову, як візерунок капілярних ліній і долоні, що враховують і сучасні антропологи.

Звичайне спостереження підтверджує великі відмінності у ступені росту волосся бороди у чоловіків різних типів рас. В українців найінтенсивніший заріст бороди (середній бал 3,35—3,50) фіксований на Нижньому Подніпров'ї (Градизький район), у Криворізькому і Царичанському районах Дніпропетровщини, Камишеваському — Запорізької області, Очаківському — Миколаївської області, на Закарпатті. Знижений заріст бороди чітко помітний на Поліссі (3,00—3,05 бала), фіксований також в Іркліївському районі Черкащини (автор допускає проживання там у минулому торків або половців). Заріст бороди в українців такий самий, як і в південних росіян, інтенсивніший, ніж у північних росіян, а в білорусів — такий, як в українських поліщуків.

Волосяний покрив грудей максимальний у чоловіків низки районів Карпат і Нижнього Подніпров'я, мінімальний — на Поліссі. Густих брів в українців більше, ніж рідких. Особливо ця густота виявляється на Буковині, у Східному Закарпатті, на Поліссі, в Дніпропетровській області. Але в низці районів відсоток густоти брів знижений.

Морфологічна висота обличчя в українців (від лінії брів до нижнього краю підборіддя) становить від 122 до 129 мм. Вона найбільша у населення Верхнього Дністра і Карпат, найменша — на Поліссі, в Житомирській і Рівненській областях. У північно-східних районах України діаметр вилиць в українців у середньому дорівнює 142 мм. Він менший (140—141 мм) у Східному Закарпатті, деяких районах рівнинної Галичини, Східної України та Північної Молдови, максимальний (143—144 мм) — на Правобережному Поліссі, в Славському районі Львівської області, окремих районах Черкаської і Київської областей, де, на думку автора, в Середні віки проживали тюркські племена.

Покажчик обличчя залежить від морфологічної висоти обличчя і діаметра між вилицями. Найбільші величини характерні для Верхнього Подністров'я, більшої частини Карпат, Північної Молдови, найменші — на Поліссі. Різниця між мінімумом і максимумом цього покажчика становить 4 одиниці.

Довжина тіла, за В. Дяченком, в українського місцевого сільського населення вища середньої і становить 168—169 см. Вона менша на заході, наближається до свого мінімуму в південно-західній Львівщині (164,5 см), і більша в районі Центрального і Нижнього Подніпров'я (170 см).

Поздовжній діаметр голови найбільший у Царичанському районі на Дніпропетровщині (190,4 мм), мінімальний (184—185 мм) — у східних і південних районах Закарпаття. Поперечний діаметр голови в українців великий і досягає свого максимуму в карпатській зоні (159—160 мм), тобто там, де є мінімальним поздовжній. Найменший поперечний діаметр голови у Нижньому Подніпров'ї (154 мм) і Північній Молдові (152 мм).

Антропологи беруть до уваги також суму поздовжнього та поперечного діаметрів голови. На цій основі стверджується, що мінімальні суми виступають у східній частині українських Карпат, на півдні Закарпаття, Поділлі, у Північній Молдові, низці районів Степової України, а максимальні — у центральній і західній частинах українських Карпат, на Правобережному Поліссі, у Центральній Україні.

Числові величини покажчика голови та географія їх вияву в загальному збігаються з поданими Ф. Вовком. Найбільший покажчик 85 чітко локалізується у Карпатах і на Закарпатті. На Правобережному Поліссі й у Верхньому Подніпров'ї він лише на одиницю менший. У центральній зоні покажчик голови в середньому дорівнює 83,5. На півдні України його величина дещо менша, ще менша — у зоні Нижнього Подніпров'я (82) і мінімальна в окремих районах Північної Молдови (80—81) та північно-західному закутку Чернігівщини (у Ріпкинському районі — 80).

Довжина носа в українців Наддніпрянської України середня, найбільша — в Карпатській зоні й на Верхньому Подністров'ї.

За формою на великій території Наддніпрянської України різко переважають прямі носи (60—70%). Увігнуті спинки носа трапляються лише в 10—13% населення, решта — горбоносі. У Карпатах кількість горбоносих становить 20—25%, а з ввігнутими спинками — у кілька разів менше. Зрозуміло, і тут найбільше прямоносих. Горбоносих також більше, ніж кирпоносих, на Поліссі, у Верхньому Подніпров'ї.

Що стосується кінчика носа, то переважає піднесена форма над опущеною. При цьому спостерігається кореляція з профілем спинки носа. Де більше горбоносих, там більше опущених положень кінчиків носа. Виступання крил носа у більшості українців середнє, далі за кількістю йде слабке виступання, і найменше — сильне.

Виступання виличних дуг у більшості районів слабке — від 0 до 3% людей. Однак у районах зі слідами монголоїдного елементу воно значно частіше.

Констатуючи, що лише в 24—30% українців відсутня складка верхньої повіки і лише в деяких західноукраїнських і карпатських районах цей відсоток доходить до 40, В. Дяченко зауважив: у цих останніх районах існує також певний відсоток сплющених облич, але це, на його думку, не засвідчує залишків тут монголоїдного лапоноїдного типу (як і на Поліссі). Це зауваження, однак, може виявитись надто категоричним. На Волині, наприклад, нащадки татарів як сільське населення жили до XX ст. Їх фіксував перепис 1897 р. З їх середовища вийшов, наприклад, відомий український етнограф Мустафа Захарович Козакевич (1900—1966 рр.). "Монголоїдні" села в Галичині фіксували польські чиновники ще в 30-х роках XX ст. Ось кілька свідчень з "характеристики" Бродовського повіту Тернопільського воєводства, складеної 1930 р. і виявленої в Державному архіві Тернопільської області: "На загал переважає тип людини середнього росту, досить сильної будови тіла, темного заросту. Селяни бриють бороди, залишаючи вуса. Молодші люди наслідують мешканців міст і стрижуть вуса на англійський манер". В іншому місці "характеристики" читаємо: у селах Кадлубиськах, Чепелях, Лешньові, Накваші "існують досі потомки татарів" [2]. "Характеристика" подала також багато цікавих етнографічних рис мешканців повіту. Деякі дослідники наголошували на монголоїдних рисах у жителів сіл Наконечне Перше і Наконечне Друге Яворівського району Львівської області.

В. Дяченко узагальнив дослідження ширини очної щілини в українців. Так само подані спостереження стосовно форм лоба: у мешканців Карпатської зони, на Поділлі, у Північній Молдові люди мають пряму (вертикальну) форму, в українців Розточчя, Полісся, Лівобережжя — похилішу.

Ступеню нахилу лоба відповідає розвиток надбрів'я. Він найслабший в зоні Карпат, на Поділлі, Півдні України. Найбільш виступаючі надбрів'я характерні для Правобережного Полісся й Розточчя.

Отже, конкретно антропологічні факти, яких дотримуються і Ф. Вовк, і В. Дяченко, частково розходяться, але в головному збігаються. Проте В. Дяченко зробив дещо нове їх узагальнення і, зокрема, в питанні про антропологічні області України. Він не приймає головної думки Ф. Вовка про те, що всі українці на загал належать до одного українського антропологічного типу, а виділяє в Україні п'ять антропологічних областей:

1. Центральноукраїнську з волинським і поліським варіантами.

2. Карпатську.

3. Нижньодніпровсько-прутську.

4. Валдайську, або Деснянську.

5. Ільменсько-дніпровську.

Центральноукраїнська антропологічна область без волинського і поліського варіантів охоплює приблизно територію Київської (без північних районів), Черкаської, Полтавської, південь Чернігівської, Харківської, Луганської, Вінницької, Хмельницької, частину Житомирської областей, низку районів Південної України. В цій антропологічній області проживає близько 47% сільського українського населення. Основні антропологічні ознаки такі: у середньому високий ріст — 169 см, переважають очі змішаного забарвлення — на світлооких припадає 38%, темнооких — 6%; темноволосі становлять 45—50%; за формою носа найбільше прямоносих при 12% з увігнутою спинкою і 9% горбоносих. Заріст бороди середній у межах 3,10—3,19 бала, ріст волосся на тілі незначний, брахікефали (покажчик голови 83,5, поздовжній діаметр — 187 мм, поперечний — 157 мм), морфологічна висота обличчя 124—125 мм, діаметр вилиць — 142 мм, покажчик обличчя 87,5. За низкою ознак (профілювання обличчя, профілювання спинки носа, положення ніздрів, розвитку складки верхньої повіки) населення цієї області, безсумнівно європеоїдне, але має незначну частку монголоїдної домішки, що стає помітною лише в порівнянні, наприклад, з групами кавказького населення.

Волинський варіант Центральноукраїнської антропологічної області охоплює Волинську і південь Рівненської, північні райони Тернопільської та Львівської областей. На території поширення варіанта проживає 8% сільського українського населення. За пігментацією волосся, очей, розмірами голови, обличчя і певною мірою третинним волосяним покровом це населення дуже подібне до населення основної зони антропологічної області. Щоправда, має і локальні ознаки. Тут ріст у середньому менший на 1 см, удвічі менша кількість ввігнутих носів (5%), у багатьох — чітко окреслений і опуклий ніс.

Найпомітніша масивність обличчя на Поліссі, з великим діаметром вилиць (143—144 мм), масивним підборіддям і відносно похилим лобом. Дуже високе переднісся. В. Дяченко пише з цього приводу: "Мимоволі впадає в обличчя натяк на якесь збереження кроманоїдних ознак у сучасного українського населення Волині, а також Правобережного Полісся" [3, с. 72—73].

Домішки монголоїдного елементу нібито непомітні.

Поліський варіант локалізується у північній частині Рівненської та Житомирської областей. Цих поліщуків серед українців 4%. Отже, до Центрально-української антропологічної області зі зазначеними локальними варіантами належить 59% населення. Поліщуки вирізняються широким (143 мм) і одночасно найнижчим (122,5 мм) серед українців обличчям, відповідно з мінімальним покажчиком обличчя (85,5), нижчим заростом бороди (бал 3,04). Однак пігментація очей і волосся середня і вища середньої, світлих очей — 32%, темного волосся — 45—50%. Брахікефали — покажчик голови 84, ріст 167,5—168 см. Опукла спинка носа дещо переважає над увігнутою. Достатньо розвинуте надбрів'я, похилий лоб, великі діаметри лоба, вилиць, нижньої щелепи, високий відсоток густих брів.

Карпатська антропологічна область займає Закарпаття та північні схили Карпат, охоплює 6% українського населення. Її характерні ознаки: відносна темноокість (світлооких 27%, очей змішаних відтінків — 58%, темних — 15%), темноволосість (58% темноволосих), інтенсивний розвиток третинного волосяного покриву (середній бал бороди — 3,35 і вище) і волосяного покриву грудей (2,11). Найбільший покажчик голови (85) — брахікефалія, найменший ріст (167 см), часто відносно високе обличчя і покажчик обличчя, найбільше, ніж будь-де в українців, переважання опуклих спинок носа над увігнутими (25 і 7) з більшістю прямих носів.

В області вирізнено три локальні варіанти: східна частина Карпат. Тут у гуцулів Закарпаття найменший серед українців повздовжній діаметр голови (184 мм), найвища брахікефалія з великою сумою повздовжнього і поперечного діаметрів голови, вузьке і високе обличчя.

Друга локальна підгрупа — Південне Закарпаття, де світлоокість становить усього 25% і найменша серед українців. Морфологічна висота обличчя менша, дуже розвинутий третинний волосяний покрив.

У західній частині українських Карпат більщ поздовжній діаметр голови (до 188 мм) і відповідно менший покажчик голови. Істотно більша сума діаметрів голови і діаметри вилиць. Водночас у деяких районах — максимальний поперечний діаметр голови (160 мм). Поряд із дуже пігментованим населенням (центральні бойки) трапляються світлопігментовані (бойки Борині). На півночі та північному сході ознаки карпатської антропологічної області переходять у волинський варіант Центральноукраїнської області.

Близька за багатьма ознаками до Центральноукраїнської області Нижньодніпровсько-прутська антропологічна область з двома варіантами: нижньодніпровським і прутським.

Перший характеризується темною пігментацією волосся і очей (світлооких — 27—28%, темнооких — 10% і більшість мішаних), зниженим покажчиком голови (82,5—83,2), тобто субрахікефалією, найвищим ростом (170 см), значним третинним волосяним покривом (середній бал бороди 3,35—3,40). Кількість опуклих і ввігнутих спинок носа приблизно однакова — 10% при 80% прямих носів. Варіант поширений на території Дніпропетровщини та Південної Полтавщини, й охоплює близько 6% сільського населення.

Прутський варіант вирізняється виступаючим і чітко окресленим носом, видовженішим обличчям. Локалізується в східних районах Чернівецької області та Північній Молдові, охоплює 2% українців.

Валдайська антропологічна область у її деснянському варіанті займає північні задеснянські райони Чернігівщини, північ Київщини, окремі місця півдня України, охоплює близько 4% українців. Характерна найменшою пігментацією. Тут половина світлооких і лише 3% темнооких; до 35—40% знижена темноволосість, нижчий ріст (166,5—167 см), менш розвинутий третинний волосяний покрив, помітне горизонтальне профілювання обличчя та виступання вилиць. Решта ознак близька до середньоукраїнських: брахікефалія (83,5%), середні розміри голови й обличчя, опуклі спинки носа переважають над увігнутими, середнім є надбрів'я і нахил лоба.

Нарешті, ще 0,5% сільських українців віднесено до Ільменсько-Дніпровської антропологічної області, що заходить невеликими островами з Білорусі на крайній захід Чернігівщини. Населення має етнографічну назву будаки. Судячи за ознаками, ільменсько-дніпровський антропологічний тип значно відходить від ознак усіх інших антропологічних областей України. Насамперед він характеризується мезокефалією (покажчик голови 79—80), повздовжній діаметр 191—192 мм, поперечний — 150—154 мм. Так само виразно підвищена світлоокість (55—60%) при 3% темнооких. Це найсвітліше пігментована група. Проте решта ознак теж часто повторюється в інших місцях України: прямий лоб, слабкий розвиток надбрів'я, середній третинний волосяний покрив, довжина тіла 167 см, співвідношення опуклих і ввігнутих спинок носа однакове — по 10%, морфологічна висота обличчя середня (125 мм), дещо знижений діаметр вилиць (139—140 мм).

Більш-менш чітко окреслені антропологічні області, отже, охоплюють 77,5% сільського українського населення, корінна частина якого була об'єктом антропологічних досліджень. Інша частина (22,5%) розуміється дуже умовно, припадає на перехідні зони, де антропологічні ознаки змішані стосовно сусідніх областей, але не виходять поза їх комплекси загалом.

Хоча В. Дяченко відкинув належність усього українського народу до одного антропологічного типу, як це робив Ф. Вовк, він водночас уважно простежив спільні риси всіх антропологічних областей і наголосив: "Ці області між собою антропологічно близькі, характеризуються взаємними переходами і багатьма спільними рисами, тому українці загалом антропологічно менш різнорідні, ніж, наприклад, німці, або італійці, південні і північні групи, яких дуже відрізняються за антропологічним складом" [3, с. 126].

bigmir)net TOP 100