Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнічна історія України

Навчальний посібник

Київ
"Знання"
2008

На главную
Етнічна історія України. Макарчук С. А.

Поява, поширення й утвердження етнотопоніма "Україна" та етноніма "українці"

Проте в Україні, поряд з побутуванням етнотопоніма русь, етноніма "руські", "русини", вже від XII ст. почав утверджуватися етнотопонім "Україна". Вперше це слово на означення певної території було вжите у Київському літописі під 1187 р. Коли помер переяславський князь Володимир Глібович ("місяця квітня у вісімнадцятий день"), зазначалось в літописі, то "покладений був у церкві Святого Михайла, і плакали по ньому всі переяславці", бо "був же він князь добрий і сильний у бою і мужністю кріпкою відзначався, і всякими доброчесностями (був) сповнений. За ним же Україна багато потужила" [8, с. 343] (в оригіналі — Оукраина. — С.А.). Через два роки в тому ж літописі йшлося про "Україну Галицьку", куди приїхав на княжіння Ростислав Берладничич [8, с. 347]. Під 1217—1218 pp. у Галицько-Волинському літописі знову записано, як князь Данило у поході проти польського князя Лестька "забрав Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп'є, і Комов, і всю Україну" [8, с. 375].

В історичній літературі з приводу цих перших літописних згадок про Україну висловлювалось багато міркувань. Чи не найбільше авторів схилялося до того, що у перших контекстах писемних джерел слово "Україна" вжите у значенні окраїни, хоч залишалась неузгодженою семантична тотожність змісту тексту зі словом "окраїна". "Окраїнна" схема походження назви "Україна" з багатьма історичними екскурсами про "окраїнні" й "українні" землі на руських, російських і польських пограниччях, так само з багатьма лінгвістичними вправами про дієслова "краяти" й "украяти", іменниками "край + украй" і похідні від них через суфікс -іна "країна" й "Україна" живуча донині.

"Окраїнну" формулу підтримував К. Гуслистий, її приймають сучасники М. Котляр, С. Майборода та ін. Цього погляду дотримувався провідний український емігрантський історик, іноземний академік НАН України Омелян Прицак. І навіть американський Президент Дж. Буш у виступі 1 серпня 1991 р. перед Верховною Радою Української РСР вважав за потрібне ствердити такий погляд на нашу країноназву як само собою зрозумілий. "Багато століть тому ваші предки, — зазначав він, — нарекли цю країну Україною, тобто "кордоном", бо ваші степи зв'язують Європу і Азію" [4].

У свій час (1672 р.) польський історик Самуель Грондський спробував придати "окраїнній" схемі політичного забарвлення. У праці "Історія козацько-польської війни" він написав, що Нижня та Середня Наддніпрянщина, де жили козаки, була окраїною Польщі, а через це і стала називатися Україною. Така думка дуже імпонувала польським експансіоністам, і вона ввійшла навіть у шкільні підручники з історії Польщі, на яких виховувалися цілі покоління поляків. Гімназіальний підручник 30-х років XX ст., автором якого був Анатоль Левіцький, зазначав: назва "Україна" утвердилася тому, що це був власне край, у розумінні, "прикордоння Польщі" ("ze to juz jest koniec Polski"). Як не дивно, але в полоні "окраїнної" схеми перебував і М. Грушевський. Він писав: "Наприклад, Україною звалася земля Переяславська, що тоді була пограниччям із степом... Потім, за польських часів, Україною прозивалося ціле наше українське Подніпров'я, тому, що се були крайні землі, за котрими починалися степи, де ходили татари" [3, с. 111]. До речі, і в російській дворянській, і в буржуазній історіографії походження назви "Україна" практично одностайно виводилось від "украинных" земель. Ототожнення значною мірою штучного для російської мови слова "украинные" зі словом "окраинные" зародилося в офіційних царських канцеляріях, зокрема у діловодстві Посольського приказу, і вже тоді мало присмак молодого імперського мислення про Україну, що мала цю назву в XII ст., задовго до перетворення Москви в ледь помітну державу.

Левко Лук'яненко якось сказав, полемізуючи зі сучасними українофобами, що в Москві нас називали окраїнцями, а не українцями. П. Толочко ще раз спробував вивести нашу національну назву від лексеми "окраїна" [13, с. 118].

Вже за радянського часу поширення набула думка про походження назви землі проживання свого народу "Україна" від глибоко народних і поетичних слів "край", "країна". Видатний російський історик Л. Черепнін, не відкидаючи зв'язку між словами "Україна" і "окраїна", схилявся до того, що в ті часи (XII ст. — С. М.) цей термін означав "краину" — країну (страну), рідну землю, а також "окраину", "пограничье". Народне "етнічне" начало у формуванні назви "Україна", а не "географічне пограниччя" наголосив у багатотомній "Історії Української РСР" Ф. Шевченко: термін "Україна", "Вкраїна" має передусім значення "край", "країна", а не "окраїна" [5, с. 189].

Звичайно, ніхто не може заперечувати лінгвістичної близькості між словами "край", "країна", "окраїна", "краяти", "украяти", "украй", "україна" і под. І за морфологічною логікою мовотворчого процесу мусила існувати відповідна послідовність виникнення згаданих форм, як це простежив Віталій Скляренко у статті "Звідки походить назва Україна" [11, с. 20, 39]. Однак форма слова лише передбачає, а не обмежує його зміст. Тобто, за семантичною логікою мовотворчого процесу цілком можливо допустити раніше виникнення слова "край", ніж "окраїна", так само "країна" у розумінні проживання, а далі — "Україна" в тому ж розумінні.

Така логіка походження назви "Україна" може видаватись надто простою і мало "вченою". Але вона підтверджується багатьма історичними текстами. По-перше, у всіх випадках названі літописні згадки про "Україну" стають дуже чітко сприйнятливими, коли ми надамо літописній "Оукраині" значення країни, певної землі, краю. Етнічне навантаження літописної "України" відносне і кожного разу конкретне, локальне. По-друге, в українських писемних пам'ятках пізнішого часу, аж до другої половини XVI ст., слово "Україна" (у тодішній транскрипції "Оукраина") дуже часто вживалося саме в розумінні країни, певної землі, простору поверхні, а також околиці. Особливо недвозначні й переконливі в цьому сенсі приклади з відомого Пересопницького євангелія, перекладу зі церковнослов'янської тогочасною "простою" українською мовою, здійсненого в 1556—1561 pp. архімандритом монастиря у Пересопниці (нині село у Рівненському районі Рівненської області) Григорієм і сином протопопа Михайлом. Пересопницьке євангеліє порівнювалося з відповідними текстами Євангелія церковнослов'янською мовою Острозького видання 1581 р. В Євангелії від Матвія за церковнослов'янським текстом читаємо (в переданні російською дореволюційною графікою): "и послав изби вся дети сущая въ Вифлееме и въ всехъ пределахъ его" — у пересопницькому перекладі цей текст такий: "и пославіши слоугы свои и побывъ вся діти оу вифлеемъ и по всіх оукраинах его" (стих 2, ч. 16). Тут словом "оукраина" перекладено церковнослов'янське "предель". Порівняння друге: "и увидевше его молиша, яко дабы перешелъ отъ пределъ ихъ" — переклад: "и оувидіши его просили его абы отшель з оукраиніих" (стих 8, ч. 34). I тут словом "оукраина" перекладається церковнослов'янське "предель".

Водночас дуже часто у різних значеннях, але найбільше в значенні "країна", вжито слово "оукраїна" в перекладі Євангелія від Марка: "і исхождаша к нему вся іоудейская страна і иерелімляне" — переклад: "и прихожевали к немоу зо всей оукраины іоудейской и иерелімляне" (стих 1, ч. 5). Тут слово "оукраина" виступає у значенні "країна".

В іншому місці: "и приидоша на онъ полъ морю въ страну гадаринскую" — переклад: "и переехали на дроугоую сторону до оукраинь гадариньских" (стих 5, ч. 1). Знову "оукраина" — у розумінні "країна". Ще в одному місці: "и молиша его много да не послеть их вні страны" — переклад: "и просил его вельми, аби невыгнал его с той оукраины" (стих 5, ч. 10). Той самий випадок. Або: "иі зшедшем й мь ис корабля а біє познавше его, обтекше всю страну ту, начаща на одрехъ приносити болящая..." — переклад: "а коли вышли з лоді борьзо его позьнали а бігаючи по вьсей оукраині ті почали на постелах к немоу носити немощь" (стих 6, ч. 55). Подібних випадків перекладів багато, і вони засвідчують недвозначно, що у лексиконі освіченої української людини (в цьому випадку Волині) слово "оукраина" найперше сприймалося в розумінні "країна" [16]. Це дає підстави ще раз сприймати також у цьому розумінні й літописні "оукраины" XII—XIII ст.

Водночас у багатьох не перекладених, а оригінальних текстах того ж XVI ст. слово "Україна", безсумнівно, набуло конкретизованого стосовно Наддніпрянщини значення, тобто етнічного, як, наприклад, у деяких джерелах, опублікованих у томах "Архива Юго-Западной Руси" (АЮЗР): "я, Юрий Васильович Сокольський... служачи в старост Украины" (Луцьк, 1555 р.); "Тогды... шляхетного Яна Бадовского, который дей отъ немалого часу на тамтой Украйні уставичне нам господарю вірне и цнотливе намъ служиль, старшимъ ы судьею надъ всими козаки низовы поставиль тымь обычаемь" (Варшава, 1572 р.); "... а мы дей оть таковыхь свовольныхь людей казаковь и сами в домех яко на Украины, во всемь месте Киевском о здорови своемь небезпечны" (Житомир, 1585 р.); "... теж запорожцов, абысте зь Запорожье на Украину, где бы ся выгребать хотели, не пущали" (Варшава, 1596 р.); "Гултае козацтво под претекстом истя на експодыцыю Московскую, рікомо до Королевича Его Милости, свовольно купе збирали, и без дозволенья Его Королевское Милости... корогви роспатираючи землю Его Королевское Милости власную: Украину, Полисе и Литву одно сплюндровали" (Житомир, 1618). В останньому випадку назва "Украина" чітко прив'язана лише до певної частини сучасної території України, на що вказує інша назва — "Полисе" [17]. Знову ж таки, у XVII ст., особливо з часу національно-визвольної війни, термін "Україна" все частіше вживався стосовно всіх українських земель, хоч так само продовжував слугувати локальною назвою Наддніпрянщини.

Останнім часом оригінальне трактування терміна "Україна" запропонував В. Ричка. На його думку, це була народна назва Русі, принаймні її південно-руських земель. Справа в тому, що південноруський кордон не був справжнім державним кордоном для русів, оскільки за ним не існувало іншої держави, тому, ймовірно, слово "Україна" означало певну територію, де не було князівського правління, — "вольную", що межувала з батьківщиною, "країни" — "україни" [6, с. 35].

Локальна прив'язаність назви "Україна" до Середнього лівобережного і правобережного Подніпров'я дуже виразно простежується в козацьких літописах. При цьому етнотопоніми "Полісє", "Волинь", нерідко "Подоле" та інші виступали не як складові України, а як однорідні географічні назви. У "Літопису Самовидця" читаємо: "Также и у віри руской помішка великая била от уніят и ксендзов, бо уже не тилко унія у Литві, на Волині, але и на Україні почала гору брати" [9, с. 51]. В іншому місці того ж літопису автор обмежує західну межу України "полскими городами" на Поділлі: "А Хмелницкій, скупивши войско, тягнул з України к полским городам, где притягши под Пилявці не доходячи Константинова Великого, там споткалися з войском коронним" [9, с. 53]. В "Літопису Самовидця" також протиставляється Україні місто Любар, що на Поліссі, місто Кам'янець-Подільський [9, с. 63, 70] тощо.

Як відомо, "Літопис Самовидця" був створений уже на початку XVIII ст. і, його автор керувався термінологією саме цього часу. Можна стверджувати, що таке географічне окреслення України не лише у свідомості освіченої еліти, а й у національній свідомості широких народних мас трималося аж до поділів Польщі, за якими основний масив українських земель, в тому числі більша частина Поділля і Волині, опинився під владою Росії. Західне Поділля, частина південно-західної Волині, Підгір'я та Буковина стали здобутком Австрії. Політичні події 1772—1795 pp. слугували поштовхом до наповнення новим змістом етнотопонімів "Україна", "Галичина", "Волинь", "Руська крайна", "Буковина", "Холмщина", "Підляшшя" та ін. Насамперед терміни "Україна", "українські землі" стали прийматися на означення всіх українських земель у складі Росії, причому також у свідомості австрійських українців. Етнотопонім "Волинь" став локальною назвою території України. При цьому від Волині відійшла її історико-етнографічна частина з містами Бужеськ, Белз, Сокаль, Броди та ін.

bigmir)net TOP 100