Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнічна історія України

Навчальний посібник

Київ
"Знання"
2008

На главную
Етнічна історія України. Макарчук С. А.

Інші українські історичні етноніми та політоніми

У складі Австрії було створено адміністративну одиницю — Королівство Галичини та Володимирії (Konigsreich Galizien und Lodomerien), яка в практиці громадсько-політичного життя отримала назву Галичина. З часом термін "Галичина" набув, значною мірою, і певних спільних етнографічних рис, зумовлених затриманням на цій території Греко-католицької церкви, проживанням народу в умовах специфічної національно-державної політики Австрії, гострішим, ніж деінде в Україні, українсько-польським протистоянням, основою якого були соціальні протиріччя, зокрема у сфері земельної власності, відносним обмеженням етнокультурного простору "Королівства". Ці фактори, однак, не привели до витворення єдиної локально-етнічної специфіки української Галичини у складі Австрії. Сильнішими виявилися давніші етнографічні особливості субетнотопонімів Галичини: Гуцульщини, Лемківщини, Бойківщини, Підгір'я, Покуття, Західного Поділля, Волині та ін. Ці особливості й межі між згаданими районами, за винятком Гуцульщини, Бойківщини і Лемківщини, вивчені недостатньо.

Українські землі Північної Буковини та Закарпаття хоч і перебували у складі Австрії (з 1867 р. — Австро-Угорщини), але в політичному і культурному відношенні, особливо Закарпаття, були ізольованими від Галичини і зберігали мовно-діалектну, культурно-релігійну і побутову специфіку, яка виразна і дотепер.

Відмінності у назвах окремих українських земель, безсумнівно, відображали й етнічні особливості їх мешканців. Водночас, ці особливості в жодному випадку не перекреслювали єдності етнічної свідомості населення різних регіонів України, що яскраво виявилася в роки національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст.

Богдан Хмельницький і його уряд вважали себе виразниками всього українського народу, як того, що проживав на подніпровській Україні, так і того, що замешкував західніше. В лютому 1649 р. на переговорах з королівським посольством на чолі з Адамом Киселем Богдан Хмельницький заявив: "Виб'ю з ляцької неволі весь руський народ" [2, т. 2, с. 108]. При цьому він добре усвідомлював географічні межі розселення того народу: "За границю на війну не піду... Досить нам в Україні, і Поділлі, і Волині, тепер досить достатку в землі і князівстві своєму по Львів, Холм і Галич" [2, т. 2, с. 108]. Турбота за "руський народ", що проживав поза тодішньою Україною, виявляла себе у військовому союзі з татарами. В одному із записів "расспросных речей" Посольського приказу збереглося свідчення: "...о руских де людех у гетмана учинен с ханом договор, что ему до Львова руских людей в полон не имать, а за Львовом де татаром вольно в полон имать всяких людей" [2, т. 3, с. 89—80].

Отже, поряд з виникненням ще в XII ст. етнотопоніма "Україна" (Оукраина) наш народ, як і в часи Київської Русі, називав себе руським народом, руськими, русинами. В історичних документах, починаючи з XVIст., дуже часто використовувалась також самоназва "русинці". Її вживав І. Вишенський ("Убогие русинцы поклонитися не хотели"). Однак частіше він користувався терміном "русин" та й себе підписував цим словом: "Іоанн русин, реченно Вишенский".

Етноніми "руський", "русин" як однозначні були власними для нашого народу аж до середини XIX ст., а в історичній пам'яті народу збереглися й досі. Тому дивно читати у В. Винниченка, коли він у "Відродженні нації" так легко залишив слово "руський" лише для означення російського народу [1, с. 57, 58].

Дуже рано, а, власне, відомо, що в XIV ст., у застосуванні до території України почав вживатися також термін "Мала Русь". Одну з грамот у 1335 р. галицько-волинський князь Юрій II підписав титулом: "Dux totius Russie Minoris" — "князь всієї Малої Русі" [7, с. 111]. За 50 років до возз'єднання України з Росією термін "Малая Руссия" вживав Іван Вишенський. Отже, думка про те, що цей термін винайдений царським урядом для заміни назви "Україна" не має підстав. Термін "Мала Русь", можна думати, почав вживатися на території первісного походження слова "Русь" для протиставлення старої Русі тій новій Русі, що у XIV ст. географічно вже була значно більшою, Великою Руссю. Таку думку про послідовність виникнення цих термінів поділяв Д. Дорошенко. Щоправда, починаючи з XVII ст., а особливо від Петра І і Катерини II, термін "Малая Россия" справді почав набувати ніби доповнювального значення до імперського змісту терміна "Россия" на зразок "Новой России", "Западной России" тощо. Заодно такого ж відтінку другорядності набули терміни "малороссиянин", "малороссийское наречие", "малороссийское плем'я". Проте терміни "малороссиянин", "малорос" мали офіційно-директивне походження, не йшли з глибини етнічної свідомості. Через це малоросами українці себе ніколи не називали.

В умовах XIX ст., коли все сильніше почала пробуджуватися політична свідомість українців, терміни "українець", "малорос", а в Галичині й на Закарпатті ще "русин" набули також політичного значення. Як писав М. Грушевський, малоросами називали різних людей українського роду — з України і тих, котрим байдуже було і до України, і до українського життя. "А українцями називано людей таких, що добро українського народу ставили метою свого життя" [3, с. 111].

Цей неетнічний поділ нашого народу за політичною свідомістю і політичними симпатіями у Західній Україні застосовувався аж до 1939 р., у тому числі й у "науковій" літературі.

Відносно пізно утвердився етнонім "українець". Теоретично він похідний від назви країни "Україна" і, отже, міг мати місце від того часу, відколи веде свій початок "Україна". Але, як уже зазначалося народ називав свою вітчизну Україною, а себе руськими, русинами, русинцями. Таке ставлення до згаданих назв було властиве для художньої, суспільно-політичної і наукової літератури. Лише від початку XIX ст. у суспільно-політичному і науковому вжитку почав пробивати дорогу етноприкметник "український". Уже 1816—1820 pp. у Харкові виходив "Украинский вестник", 1824—1825 pp. — "Украинский журнал". На відміну від вісника він мав реакційний характер. У 30-х роках XIX ст. видавалися "Украинский альманах" (1831 р.) та "Украинский сборник" (1838—1841 pp.). Проте у другій половині XIX ст. цензура стала дратівливою до вживання самого слова "український". Хоча, очевидно, річ не лише в цензурі. Якщо етнотопонім "Україна" від віків сприймався народом як рідний, що відбивалося у народних думах, піснях, переказах і що з такою силою виявилось у поезії Т. Шевченка, то етнонім "українець" утвердився дуже пізно. Не випадково навіть у поезії Т. Шевченка він, здається, не трапляється. Лише у російськомовній поемі "Слепая" поет раз вжив словосполучення "с дубрав украинской земли". На означення української приналежності героїв поет використовує інші слова: "козаки" ("ще як були ми козаками", "щоб москаль добром і лихом з козаком ділився"), "запорожці", "хрещені люде", "гайдамаки", стосовно київських часів — також "русичі" ("допировали хоробрі русичі той пир"). У вірші "Юродивий" поет поглянув на свій народ як на потомків давніх слов'янських племен: "Не сотні вас, а міліони полян, дулібів і древлян". Невживання Т. Шевченком народоназви "українець", можливо, пояснюється також тим, що в поезії кожен образ конкретний і в ньому одночасно виступає і національний, і соціальний психологічний зміст героя. У поняттях "лях", "москаль", "німець", "татарин", "турок" та інші соціальна і національна сторони образу в сприйнятті українського читача суміщались, поняття ж "українець" жодного конкретного соціального навантаження не несло.

Особливий крок на шляху громадсько-політичного утвердження етноніма "Україна" зробило Кирило-Мефодіївське товариство, що виробило програмний документ "Книга буття українського народу" і склало відозву "До братів-українців".

Етнонім "українець" в останній чверті XIX ст. почав дуже швидко утверджуватися, витісняючи, щоправда, не так швидко, етноніми "руський", "русин", "Русь". Термін "українець", "український" беззастережно використовував М. Драгоманов ("Українське письменство" (1866—1873 рр., "Третій лист Українця до редакції "Друга"). Тут він вжив слово "Українець" як свій псевдонім. Однак М. Драгоманов ще диференціював літературу українську і галицьку. Павло Грабовський написав вірш "До Русі-України", але також і "До українців". Новий етнонім взяла за псевдонім Леся Українка. М. Грушевський приступив до написання "Історії України-Руси". Іван Франко і Михайло Павлик у 1890 р. заснували політичну "Русько-українську радикальну партію". Іван Франко, який, здавалось, молився на Русь і все "руське", переносить і на Галичину назву "Україна" ("Чи се ж Україна, чи се край мій рідний...").

На етапі національного відродження буржуазної доби, коли швидко зростала свідомість національної самобутності та національних інтересів, для українського народу стало необхідним і в назві чіткіше виділити себе з-поміж інших "руських" народів: російського та білоруського. Оскільки до цього часу віками існував національний етнотопонім "Україна", це зробити було неважко. І це здійснили історики і громадсько-політичні діячі, письменники. З кінця XIX ст. назву "українських" приймають політичні партії підросійської України: Революційна українська партія (РУП), Українська соціал-демократична революційна партія, Українська національно-демократична партія та інші, а також багато газет. Відбулася не до кінця усвідомлена відмова від давнього етноніма "руський", хоч у народній масовій свідомості він продовжував ще довго жити. На цьому спекулював царський уряд. Він керувався ідеєю "единства русского народа", галицькі москвофіли, що розглядали народ Галичини як "ветвь великого русского народа от Карпат до Камчатки", і навіть польський уряд, коли до переписних анкет 1931 р. впроваджував на визначення мови населення Західної України дві графи: "українська мова" і "руська мова".

Прийняття українським народом нової народоназви від назви країни проживання спокушає деяких ідеологів заперечувати право українців нарівні з росіянами і білорусами на історичну та культурну спадщину Київської Русі, як це, наприклад, намагалися робити в минулому М. Погодін, В. Ключевський та інші, а в наш час хочуть знову робити так звані ідеологи "общерусизму".

Терміни "руський", "русин", "русак", "українець", "малорус" у різні часи чи в різних соціальних сферах були такими, що наголошували на приналежності до всього українського народу як єдиного.

Разом з наведеними етнонімами у різні часи чи на різних територіях України існувало чимало локальних етнонімів. Останні найчастіше були поширені на окремі етнографічні райони: Слобожанщину, Полтавщину, Поділля, Полісся, Волинь, Гуцульщину, Покуття, Бойківщину, Лемківщину, низинне Закарпаття, Холмщину, Буковину й інші, відповідано маючи назви слобожани, полтавчани, подоляни, поліщуки, волиняни, гуцули, покутяни, бойки, лемки, руснаки, холмчани.

У низці випадків географічне поширення цих субетнонімів чітко окреслене. Це стосується насамперед гірських етнографічних груп, найкраще вивчених. Однак межі волинян, полтавчан чи подолян визначити важче хоч би вже тому, що вирізняють такі етнографічні поняття, як Волинське (західне) Полісся, що не чітко визначена західна межа етнографічної Полтавщини, так само, як і західна межа Поділля. Слабо вивчене у науці етнографічне районування низинної Галичини поза Поділлям. Іван Сваричевський поділяв її населення на підгорян, які замешкують простір від передгір'я Карпат до Дністра, та заболотіїв, котрі проживають на лівому березі Дністра. У довоєнний час львівський етнограф Адам Фішер, окрім підгорян, виділяв ще такі етнографічні підгрупи, як зваричі (район Печеніжина), долинці (біля Жаб'є), поляники (околиці Тлумача, Городенки, Обертина і Гвіздця), батюки (мешканці колишніх Жовківського, Рава-Руського і Яворівського повітів), белжани (район Белза), бужани (у долині Бугу), в межах Бойківщини — тухольці (у районі сіл Тухля, Тухолька). Безперечно, уважне етнографічне вивчення України, в тому числі її західного регіону, може послужити для глибшого розуміння історії міжетнічних контактів у давнину, проблеми слов'янської прабатьківщини, етногенезу українців та інших народів.

У певні історичні періоди, головно з політичних причин, окремі регіони України отримували етнополітичні назви. В одних випадках переважаючий зміст таких назв становив етнічний момент, в інших — політичний. Так, у другій половині XVII ст. Лівобережною частиною України, що на правах автономії перебувала у складі Російської держави, управляв гетьман, і вона мала специфічний полково-адміністративний поділ, отримала радше народну, ніж офіційну назву Гетьманщини. Остання надовго пережила ліквідацію гетьманату 1764 р. У XVIII ст. внаслідок створення російським урядом військових поселень із сербів та інших іноземців (50-ті роки) виникли Нова Сербія на Правобережжі та Слов'яно-Сербія на Лівобережжі. Однак ці утворення виявились короткочасними. У 1764 р. царський уряд з південних земель України створив Новоросійську губернію, яка також у 1783 р. була реформована в Єкатеринославське намісництво. В 1797 р., однак, Новоросійську губернію ще раз було реанімовано, але в 1902 р. поділено на Миколаївську (з 1803 р. — Херсонську), Єкатеринославську і Таврійську. Назву Новоросійського було дано південному генерал-губернаторству з центром в Одесі.

Назва "Новоросія" залишалася у політичному вжитку Росії аж до 1917 р. У різні часи під нею розуміли різну територію, XIX ст. — від Бессарабії до області Війська Донського та Ставропольської губернії. З кінця 80-х років XX ст. знайшлися політичні сили, які намагалися протиставити південь України всій Україні, вдаючись при цьому до імперського словотвору "Новоросія". З XIX ст. у літературу широко ввійшли такі поняття, як Правобережна і Лівобережна Україна, що набули не лише географічного, а й поліетнічного змісту.

На заході України чіткого окреслення з 1847 р. набув термін "Східна Галичина" (нім. Ostgalizien) на відміну від Західної Галичини (Westgalizien). Перша була заселена переважно українським населенням, друга — польським. Особливості австрійської урядової політики стосовно Східної Галичини мали другорядне значення. При єдиній адміністрації на чолі з намісником і одному крайовому сеймі, з його виконавчими виділами для всієї Галичини, у Східній Галичині були дві окремі промислові палати (Львівська і Бродівська), мізерна увага до "українських цілей", на які фінансувалось усього 1/10 того, що фінансувалось на "польські цілі". Домінуюче значення у Східній Галичині мала Греко-католицька церква. Як напівадміністративне поняття Східна Галичина проіснувала до краху Австро-Угорщини, тобто до 1918 р. У 1918—1919 pp. Східна Галичина творила основну територію ЗУHP і до 1923 p. була суб'єктом міжнародних відносин, аж поки 15 березня 1923 р. Ліга Націй не визнала всіх прав за Польщею на Східну Галичину.

Північна Буковина у складі герцогства Буковини не мала найменшого адміністративного виділення.

Окуповані в 1919 р. Польщею Східна Галичина та Західна Волинь у суспільно-політичному житті 20—30-х років і в наступній історичній літературі отримали назву Західної України. Цей термін мав конкретний зміст від 1923 до 1939 р., і коли його вживають сьогодні на означення західних областей України, то допускають неточність.

Закарпаття у складі Угорщини входило до Пожонського намісництва з центром в Братіславі й окремо не виділялось, але в етнографічному розумінні воно мало свої назви: Угорська Русь, Руська Крайна. Однак під час входження в 1919—1938 pp. до складу Чехословаччини українські землі Закарпаття отримали офіційну назву Підкарпатської Русі, а в суспільно-політичному лексиконі — Карпатської України.

В етнографічну літературу ввійшли й інші назви, що більшою чи меншою мірою відображали етнографічну специфіку груп населення: верховинці, карпаторуси, угроруси, червоноруси, словяки, ополяни, пінчуки, польовики, райки, роксолани, степовики, тавричани, чорноморці, буджаки та ін. [14, с. 88]. У Російській державі XVI—XVII ст. українців Середнього Подніпров'я називали "черкасами", головно у діловодстві. Проте українці, здається, такої самоназви не вживали.

Локальні етноніми поширені дотепер. У них чимало спільного з групуванням людей за місцем проживання в окремих містах і селах: кияни, харків'яни, львів'яни, ужгородці, або ж, наприклад, від сіл Дуліби, Русивль, Курозвани, Бочаниця, Майків, відповідно: дулібці, русивці, курозванці, бочанці, майківці та ін. Локальні етноніми від означення великих субетносів до назви мешканців навіть деяких частин окремого поселення відображають велике розмаїття народної культури та побуту. За кожною такою назвою постає де більш, а де менш вловима специфіка вікової культурної традиції, особливостей співжиття людини з природою, щось своєрідне у звичаї, пісні та характері.

Водночас місцеві етноніми не варто протиставляти загальній назві нашого народу і нашої країни: українці й Україна. У них концентрується вияв національної свідомості та єдності населення, почуття громадського обов'язку перед Батьківщиною.

bigmir)net TOP 100