Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнічна історія України

Навчальний посібник

Київ
"Знання"
2008

На главную
Етнічна історія України. Макарчук С. А.

Українці в сусідніх державах Польщі, Словакії, Угорщині, Румунії

Українці Польщі. Вважається, що після припинення евакуації українців з Польщі у липні 1946 p., відповідно до Угоди між урядом УРСР і Польським комітетом національного визволення від 9 вересня 1944 p., на території Польщі — історичній Холмщині та Підляшші, Надсянні й Лемківщині — залишилось ще близько 170 тис. українського населення. Польське керівництво 40-х років XX ст., в яке входили не лише комуністи В. Гомулки, соціалісти Ціранкевича, а й національні демократи С. Грабського, було налаштоване на будівництво однонациональної Польської держави — "Polski jednolitej". Наявність значної української меншини на історико-етнічній східній українській смузі, що залишалася тут після липня 1946 р., перешкоджала такому наміру. Крім цього, та вже дуже розріджена меншина все ж продовжувала залишатись соціальною основою українського збройного підпілля в Польщі, ворогом якого була не лише так звана Польща Людова, а й Радянський Союз.

Щоб усунути українську перешкоду, тодішні польські верхи, безсумнівно, за погодженням з Москвою, вирішили радикально її ліквідувати. Був розроблений план примусової депортації зі застосуванням військової сили українського населення польського східного прикордоння на північний захід — на ті території, які за результатами міжнародного післявоєнного врегулювання відійшли зі складу довоєнної Німеччини до складу післявоєнної Польської держави: вздовж рік Одри (Одера) і Ниси Лужицької (Нейсе) з містами Вроцлав, Зелена Гура, Щецін, Кошалін тощо.

Надалі той план і його реалізація отримали назву акції "Вісла". Його здійснення розпочалося у квітні 1947 р. і тривало до літа того року. Військові підрозділи оточували поселення, населенню давали наказ упродовж 12—24 год. зібратися до виселення у визначеному місці. Після чого чоловіків, жінок, дітей з майном і пожитками кидали в автомобілі, потім у залізничні вагони і тижнями везли на ті "ziemie odzyskane", там розселяли по дві, найбільше по десять сімей в окремих колишніх німецьких поселеннях, зазвичай, у вороже до українців оточення польських виселенців із західних областей України, які за своє виселення звинувачували не Сталіна чи Гомулку, а українців взагалі.

Розріджене поселення українців серед поляків передбачало їх неминучу асиміляцію, адже ніде не мало бути українських шкіл, лише польські, скрізь — польське соціальне середовище, мова управління, масової інформації тощо.

Попри все, відповідні антиукраїнські настановлення впроваджувались у життя під час проведення переписів населення, а також унаслідок окремого обліку українців і лемків як нібито окремої національної меншини. З огляду на це, перепис 2002 р. зареєстрував у Польщі всього 30 957 українців, у тому числі польського громадянства 27 172 особи, та 5863 лемків, у тому числі 5850 польського громадянства.

Українське громадсько-політичне середовище у Польщі оцінює поточні показники про чисельність українців і лемків у Польщі великою мірою фальсифікованими. Формат перепису давав змогу задекларовувати лише одну національну приналежність, що саме по собі викреслювало з українського етносу тих осіб, які належали до мішаних у національному відношенні сімей. Велика маса громадян Польщі — майже 775 тис. з певних міркувань і обставин взагалі не подали відомостей про свою національну віднесеність.

Проте факт залишається фактом, що українська спільнота в Польщі від 1944 р. і до наших днів зазнавала драматичних умов існування, а це об'єктивно призводило до її повільного, але неухильного зникання: до 1946 р. — фактично примусове виселення в Українську РСР. Від 1947 р. після здійснення злочинної акції "Вісла" українців було розпорошено по 90 повітах дев'яти північно-західних воєводств із забороною зміни місця проживання чи повернення з місця свого виселення. Від 1956 р. наступило певне режимне послаблення стосовно українців. У зв'язку з цим виникли Українське суспільно-культурне товариство (УСКТ), видавались українські газети "Наше слово". Філіали УСКТ з'явилися у 63 повітах 8 воєводств; у 152 польських школах були створені пункти навчання української мови. Був відкритий Бартошицький український педагогічний ліцей, з'явились десятки українських гуртків художньої самодіяльності. 3 1957 р. дано дозвіл для бажаючих українців на повернення у місця попереднього проживання.

У 1960—1988 рр. польська етнічна політика вирізнялась певним поверненням до наступу на національні форми культурного життя етнічних меншин, у тому числі й української. Проте УСКТ не зменшувало активності. Воно 1980 р. мало 181 відділення, в яких об'єднувалось до 8 тис. осіб, діяло 15 фольклорних ансамблів, 5 хорів, 4 танцювальні колективи, 18 інструментально-вокальних тощо.

Від 1989 p. польська державна політика стала не лише офіційно підтримувати українські форми національного життя, а й певною мірою фінансувати їх через Міністерство культури і мистецтва. За цих умов виникли нові товариства: Об'єднання українців Польщі (ОУП), Об'єднання лемків (ОЛ), Стоварішіння лемків, Лемківський круг лемків "Господар" та ін. Активізувались прихильники ідеї окремої лемківської нації, яка, до речі, неодноразово ініціювалася у польській етнологічній науці як така, що заперечувала приналежність лемківської етнографічної групи до українського народу.

В серпні 1989 р. на з'їзді української молоді у Гданську було утворено Спілку української незалежної молоді (СУНМ). Дещо активізували участь у громадському житті українські релігійні структури (православна і греко-католицька), що об'єдналися в Українське християнське братство.

З'їзд УСТ 1990 р. реформував Товариство, надавши йому нову назву Об'єднання українців у Польщі (ОУП). Об'єднанням керує обрана на з'їзді Головна рада з 38 осіб, а в період між сесіями останньої — Головна управа з дев'яти осіб. П'ятий з'їзд ОУП, який відбувався у м. Ольштин 2005 p., зазначав, що в рядах ОУП об'єднується 7500 осіб, що ОУП видає тижневик "Наше слово" накладом 4100 примірників, двомісячний додаток для дітей "Світанок", річний "Український альманах". Багато локальних і професійних об'єднань українців мають статус організацій-прихильників ОУП, у тому числі Об'єднання лемків, яке щорічно організує проведення у Гдині на Лемківщині "Лемківської ватри".

Окрім названих українських об'єднань, від 90-х років виникали різні регіональні та професійні товариства, як, наприклад, Товариство "Руська бурса" у Горлиці, Товариство розвитку Музею лемківської культури в с Зиндрановій, Український "Народний Дім" у м. Перемишль, загальнопольський молодіжний "Пласт", Спілка юристів, Союз українок, Українське історичне товариство, Союз українців Підляшшя (2001 р. об'єднував 383 члени), Спілка українців-політв'язнів сталінського періоду, Українське вчительське товариство, Українське лікарське товариство, Українське християнське братство св. Володимира, Товариство підприємців, Товариство ім. Б. Лепкого у Кракові та ін.

Важлива роль у національному житті українців Польщі належала церквам: Греко-католицькій церкві візантійського обряду та Польській православній церкві. Перша має дві адміністрації: Перемишльсько-Варшавська архієпархія і Вроцлавсько-Гданська єпархія. Чисельність віруючих Греко-католицької церкви станом на початок 2000 р. визначалася у кількості 82 тис. осіб. Польська автокефальна православна церква об'єднує до 500 тис. віруючих українців, росіян, білорусів, у тому числі українців — близько 100 тис. осіб. Отже, церковний облік національної приналежності віруючих Польщі не збігається з кількістю українців, поданою переписом населення 2002 р.

Достатньо широка мережа українських шкіл у Польщі. Вони, наприклад, діють у багатьох пунктах: У Перемишлі, Лігниці, Білому Борі, Гурові Ілавецькому, Бартошицях та ін. У Варшавському університеті створена кафедра української мови, в Ягеллонському — україністики, Люблінському — української філології, Познанському — російсько-української філології, Ольштинському — української філології тощо.

Вже згадувалось про українські художні ансамблі. На початку 2000 р. їх кількість стала ще більшою і сягає 60 колективів. Це хори "Журавлі", "Полонина", "Проліски", танцювально-пісенні колективи "Кичора", "Ранок", "Бандура", "Родина", "Горпина", "Хутір" та ін.

Кілька українських громадських діячів, зокрема професор В. Мокрий із Кракова, М. Чех із Варшави у 90-х роках обиралися депутатами Сейму Польщі.

Відносно жваве національне життя українців Підляшшя, яких 1947 р. не захопила акція "Вісла" нібито через їх невизначену національну ідентичність. Тут виходить регіональний місячник "Над Бугом і Нарвою", молодіжний журнал "Діалоги", церковні "Благовіст" і "Вісті Польської православної автокефальної церкви".

У Польщі виходить кілька видань у лемківському діалекті, наприклад, "Загорода", "Ватра", "Бесіда". Воєводські центри Гданськ, Люблін, Кошалін, Білосток, Ольштин, Жешув, Щецін мають українські радіопрограми.

Водночас у Польщі не припинилися різні антиукраїнські починання, зокрема в ділянці історичних інтерпретацій минулого, формування у поляків стереотипу українця як вічного гайдамаки, який завжди прагнув різати поляків, фальсифікації історії українсько-польських стосунків на західноукраїнських землях у роки Другої світової війни. Чимало польських істориків усіляко вихваляють польську національну політику міжвоєного часу в Західній Україні, вдаючись при цьому до її порівняння зі сталінськими репресіями і голодоморами, на тлі яких вона виглядала ледве не благородною.

Українці Словакії (Словаччини). За підсумками радянсько-чехословацького післявоєнного врегулювання, у межах Словакії залишався значний масив української історико-етнічної території — Південної Лемківщини, що адміністративно відносилась до Пряшівської округи і на південних схилах Карпат числила близько 300 українських (лемківських) сіл. Окремі групи українців мешкають і в інших районах Словакії. Центром національно-культурного життя цих українців було місто Пряшів, яке розташоване вже на низині, південніше південних відрогів Карпат, і в оточенні якого словацьких сіл було більше, ніж українських.

Безумовно, національна свідомість південних лемків, як і північних у Польщі, в роки війни не вирізнялася особливою чіткістю. Продовжував домінувати національний автоетнонім "русини", хоч під впливом українського життя в Українській РСР став торувати собі шлях і загальнонаціональний етнонім "українці". Ця двоїстість у національній самоідентифікації лемків Словаччини зберігається дотепер. За даними словацького перепису населення 1991 p., у Словаччині віднесли себе до українців 13 281 особа, але вже за даними перепису 2001 р. — усього 10 814 осіб, натомість у 1991 р. назвали себе русинами 17 197 осіб, а у 2001 р. — 24 201. Отже, українська громада в Словаччині, що сама ідентифікує себе за двома етнонімами — русинів і українців — разом у 2001 р. числила 35 015 осіб, що на 4537 осіб більше, ніж їх було у 1991 р.

Проте загальна тенденція XX ст. для чисельності українців у Словаччині вирізнялася їх повільним зменшенням: у 1900 р. їх обліковувалось 138,6 тис., 1921 р. 89 тис., 1930 р. число русинів і українців становило 95 тис.; 1950 р. — 48,2 тис.; 1970 р. — 42,2 тис.; 1980 р. — 39,3 тис.; у 1991 р. — 30,5 тис. осіб. Отже, в 90-х роках мало місце зростання числа українців і русинів, хоч воно відбувалося переважно за рахунок збільшення русинів.

Однак наведені дані русинів і українців за національною віднесеністю, можливо, і не точно відображають чисельність українського населення в Словакії. Як відомо, 200 і 100 років тому на сучасній території Словаччини лише русини належали до Греко-католицької і Православної церков. Сьогодні ж число тих, хто сповідує означені конфесії, у багатократ більше від числа русинів і українців. У Словаччині 2001 р. обліковувалось 219 831 греко-католик і 50 363 православних. Найбільша їх частка зосереджена у двох краях давнього русинського розселення: Пряшівському — 121 188 греко-католиків і 31 458 православних і у Кошицькому — 84 602 греко-католики і 13 987 православних.

Угорські переписи населення і дослідники XIX — початку XX ст. (В. Гнатюк, С. Томашівський та ін.) усю цю масу відносили до русинів. Можемо, беручи до уваги, зробити узагальнення, що у Словаччині, як і на східному українському прикордонні у Воронезькій, Білгородській, Курській областях Росії, український етнос в умовах чужих держав піддається неухильній асиміляції. На думку відомого словацького вченого українця М. Мушинки, однією з причин зміни словацькими українцями (русинами) національної самоідентифікації вважається страх перед виселенням з рідних місць. До речі, у перші післявоєнні роки 15 тис. пряшівських українців були переселені у Судети. Вісті про депортацію доходили сюди також з польської Лемківщини.

Подібно до того, як це було у Польщі в 90-х роках XX ст., У Словаччині активізувалося українське та русинське національно-культурне життя. У 1990 р. був створений Союз русинів-українців Словацької Республіки. Наприкінці 90-х років він налічував 5,5 тис. осіб, 140 первинних організацій, видавав газету "Нове життя". Крім цього, у Словаччині діє Українське Наукове товариство ім. Т. Шевченка, Спілка письменників (Союз українських авторів у Словаччині), Асоціація україністів Словаччини, Союз молоді Карпат, скаутський "Пласт" та ін. У русинській течії створена "Русинська оброда", що обстоює окремішність, у тому числі від українського народу, русинів. Подібної позиції дотримують Об'єднання русинської інтелігенції.

На 1 січня 2004 р. у Словаччині українська мова вивчалася в чотирьох початкових школах, у 18 основних (1—9 класів), у 6 середніх, також у Медичному училищі м. Гуменне, Гімназії ім. Т. Шевченка м. Пряшова. У Пряшовському університеті діє кафедра української мови і літератури та науково-дослідне відділення україністики, а відділ україністики — в університеті ім. М. Бели (м. Банська-Бистриця).

Достатньо помітні періодичні видання. Крім газети "Нове життя", видаються дитячий журнал "Веселка", літературно-мистецький журнал "Дукля". Музей українсько-руської культури у Свиднику має видання "Науковий збірник". Чимало видає "Русинська оброда", зокрема двотижневик "Русин".

Звичайно, розкол української ідентичності у Словаччині відбувся ще й тому, що його стимулювали певні зовнішні сили, серед них сильні російські емігрантські організації, у тому числі в США. У 2003 р. вони надали "Русинській оброді" 80 тис. дол. допомоги. Словацький уряд до розколу української ідентичності ставиться нейтрально, і коли фінансує культурне життя українських течій, то пропорційно до їхньої масовості.

Зовнішня допомога з України українській меншині малодійова. Принаймні, вона практично не попереджує можливого подальшого поділу української громади на дві ворогуючі між собою частини.

Українці Румунії так само, як і більшість українців Польщі, Білорусі, Словаччини, переважно належать до автохтонного населення, часто проживають у давніх українських селах або українсько-румунських селах на більшій чи меншій віддалі від основного масиву української етнічної території в Україні, зокрема Чернівецької області, територія якої за австрійських часів була частиною герцогства Буковина. У тому герцогстві північна частина була переважно заселена українцями, південна — румунами. Однак і в деяких південних повітах, як, наприклад, у Серетському, за даними перепису населення 1900 р., українців було багато. У названому повіті числилось 26 155 українців (43,06% усього населення повіту) і чисельність румунів у цьому повіті становила 16 171 особу (26,62%). Як відомо, м. Серет з околицею після 1940 р. опинилося в Румунії. Значними були громади українців у таких південнобуковинських, нині румунських повітах, як Сучавський (11 269 осіб — 18,05% населення повіту), Радівецький (8864 — 10,79% населення повіту), Кімполунгський (7342 — 13,18%), Гурагуморський (1472 — 2,64%).

Ця "буковинська" частина сучасної Румунії разом з прилеглою до Закарпатської області територією румунського повіту Марамуреш і дотепер залишається місцем значного розселення українців у Румунії. Саме у цьому регіоні, де українці розселені у своїх чи румуно-українських корінних селах, вони найкраще зберігають рідну мову і традиційну культуру. Багато сіл мають українські назви: Бистра, Вишівська Долина, Луг на Тисі, Поляни, Кривичі, Кусково, Вишня Рівна.

Другий географічний осередок розселення українців у Румунії — Північна Добруджа, що прилягає з півдня до нижньої течії і гирла Дунаю. Українські поселення з'явилися у цій місцевості у зв'язку з переселенням сюди українських козаків після зруйнування Запорозької Січі 1775 р. Вважається, що отаман Бахмат привів сюди 5—10 тис. козаків, які заснували Задунайську Січ.

Ще один район компактного зосередження українців — Східний Банат у західній частині Румунії, який сформувався з XVIII ст. з вихідців із українського Закарпаття.

Особливості розселення українців у Румунії переважно в селах свого давнього проживання, а також відносно доброзичливе ставлення органів румунської влади до невибагливих традиційних форм національного життя українців, у тому числі до української школи, релігійних громад, художньої самодіяльності, зумовили на загал кращі умови для збереження української ідентичності в Румунії, ніж в інших сусідніх країнах (Польщі, Словаччині, Білорусі). Ймовірно, таке збереження пояснюється більшою відмінністю між українською і румунською мовами, ніж між українською і слов'янськими. Як відомо, румунська політика у міжвоєнні роки в українському питанні вирізнялась нетерпимістю. Були ліквідовані українські школи, фальсифікувалися матеріали переписів, зі шкіл виганяли українських вчителів. Беручи це до уваги, можна допускати, що румунський перепис населення 1930 р. подавав занижену кількість українців на території сучасної Румунії — 45 875 осіб.

Однак чисельність українців у цій країні, за переписами післявоєнних років, засвідчує відносну стабільність їх становища у другій половині XX ст.: 1956 р. — 60 479 осіб, 1966 р. — 54 705, 1977 р. — 55 510, 1992 р. — 65 764, 2002 р. — 61 098 осіб. Можна думати, що у 1992 р. саме вісті з України, яка проголосила незалежність, стимулювали багатьох українців Румунії декларувати свою національну ідентичність. Наступне десятиріччя, на жаль, виявило незначне (на 7,1%) їх скорочення. Певною мірою воно відображало загальну європейську тенденцію до скорочення народжуваності.

Важливо зазначити високу частку румунських українців, котрі декларують рідною мовою українську. В повіті Марамуреш таких було 98,47%, повіті Сучава — 99,80%, Ботошань — 99,22% , і найменше в повіті Тумча — 59,73% і у м. Бухарест — 65,65%. Але в середньому ця частка, порівняно з відсотками україномовних в інших державах, дуже висока — 93,96%.

Характеризуючи українську громаду в Румунії, зазначимо її консервативну соціальну структуру. В її середовищі більше селян (83,8%), ніж серед усього населення країни (45,7%).

Невеличка частка українців Румунії у час переписів подавала себе як русинів. У 2002 р. таких налічувалося всього 257 осіб. Однак, окрім русинів, які за об'єктивними ознаками безсумнівно належать до українського етносу, румунські переписи фіксували ще русинів-липован, у 2002 р. — 35 791 особа, очевидно, якогось роду потомків російських старовірів "филиповцев" (пилипонів, липован).

Українські громадські інституції у Румунії вважають, що офіційні показники чисельності українців в Румунії не відповідають дійсності. Наприклад, Союз українців Румунії (СУР) подає їх чисельність від 200 до 350 тис. осіб. Заниження офіційних даних української громади пояснюють тим, що багатьом з українців було записано національну приналежність за показником громадянства, ще інших віднесено до росіян через їх самоідентифікацію як руських та ін. Принаймні, після перепису 2002 р. виявлялися факти, коли у переважно українських поселеннях не було записано жодного українця.

Національне життя українців Румунії спрямовують, окрім названого СУР, Товариство "Румунія — Україна", Демократичний союз українців Румунії. При уряді Румунії діє Рада національних меншин, через яку видається двотижневик СУР "Український вісник". СУР також видає щомісячну газету "Наш голос" і її румунський аналог "Кур'єрул українян". При Міністерстві культури видавалась газета "Вільне слово".

Українська секція існує в Спілці письменників Румунії.

Можливо краще, ніж в інших сусідніх країнах України, у Румунії розвивається українське шкільництво. Наприкінці 90-х років українська мова викладалась у Ліцеї ім. Т. Шевченка, у 13 загальних школах, 46 відділеннях шкіл і 253 класах. Українську мову як предмет у 1997/1998 н. р. вивчало 7708 учнів. Її викладали понад 400 вчителів. У згаданому Ліцеї серед 24 вчителів 15 були українцями. У 2004 р. в ньому отримували освіту 300 дітей.

Найбільше українських шкіл і класів у повітах Марамуреш і Сучава.

Певну автономію у складі Румунської православної церкви мають у Румунії українські православні громади. З 1990 р. у країні діє Православний український вікарій, який об'єднує 52 тис. віруючих. Дискусійне у житті православних віруючих українців Румунії — питання про проведення богослужінь українською мовою, чого не схвалює патріарх Румунської православної церкви.

У Румунії 1996 р. був також відкритий Генеральний вікаріат Української греко-католицької церкви з центром у Сучаві, хоча чисельність віруючих греко-католиків в Румунії відносно незначна: греко-католиків серед українців Румунії 2,57%, а православних — 80,35%. Відносно значні громади п'ятидесятників — 7,66%, адвентистів церкви Сьомого дня — 1,57%. Є також католики (0,94%), баптисти (0,33%) та ін.

bigmir)net TOP 100