Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнічна історія України

Навчальний посібник

Київ
"Знання"
2008

На главную
Етнічна історія України. Макарчук С. А.

Українці в країнах Центральної та Західної Європи й інших частинах світу

Більші чи менші українські діаспорні групи існують у багатьох країнах Європи й інших частинах світу. По кілька десятків тисяч українців, не беручи до уваги сучасної заробітчанської еміграції, живуть у Франції (близько 40 тис. осіб), Великобританії (близько 30 тис.), Федеративній Республіці Німеччині (25 тис.), Сербії (близько 25 тис.), Хорватії (15—20 тис.), Боснії та Герцоговині (10 тис.), Чехії (15 тис.), Італії і Ватикані (близько 10 тис. осіб). Українські громади по кілька тисяч осіб обліковуються в Австрії (4 тис.), Бельгії (4 тис.), Угорщині (4 тис.) Швеції (2 тис.), Нідерландах (1 тис.). Відомі українські групи населення в Данії (близько 500 осіб), Норвегії (близько 200 осіб), Іспанії (близько 200 осіб) та інших країнах.

Поза Європою постійні мешканці українці — в Австралії (близько 30 тис. осіб) і Китаї.

Історія формування української діаспори у названих країнах неоднакова і чи не в кожній з них мала свої особливості, так само відмінний і сучасний стан діаспори, активність її національного життя.

Політичні та культурні зв'язки між Україною і багатьма європейськими країнами існували впродовж багатьох століть. Дочка Ярослава Мудрого Анна у 1051 р. стала дружиною французького короля Генріха Першого; Єлизавета — дружиною норвезького короля Гаральда Суворого; з Анастасією одружився угорський король Андраш Перший. Родичалися з королівськими і князівськими дворами Європи наступники Ярослава на київському престолі, так само князі Галицько-Волинського князівства. Від X ст. інтенсивними були зв'язки українських церковних діячів з Грецією, Болгарією, Сербією, Римом. У великому пошануванні українських ченців XVI—XVII ст. була Свята Гора Афон у Греції. Українські козаки неодноразово наймалися на службу до європейських монархів XVII ст. Українські купці, у тому числі запорозькі козаки, вели торгівлю з балканськими країнами, Середземномор'ям, німецькими князівствами в добу Пізнього Середньовіччя і в ранньомодерний час. Проте українська присутність у центральноєвропейських і західноєвропейських країнах у демографічному розумінні стала реальністю лише у XIX—XX ст.

Форми проникнення українського елементу в різні європейські країни не були однаковими. Наприклад, поява українців в Австрії, зокрема у Відні, зумовлена входженням Галичини і частини Волині у 1772 р. до складу Габсбурзької монархії й утворенням із загарбаних земель разом з частиною польських австрійської провінції "Konigsreich Galizien und Lodomerien" ("Королівство Галичини і Володимирії"). Перебування Галичини, як і Закарпаття (Угорської Русі) та частини Волині, у Габсбурзькій монархії зумовлювало адміністративні зв'язки Відня з провінцією, творення відповідних державних ланок управління, освіти, церкви з їх виходами на українські землі. У Відні з'явилися руські студенти, згодом посли Державної ради, купці, а у другій половині XIX ст. навіть українські студентські організації (наприклад, Товариство "Січ" 1860 p.). Певний час (1892—1893 рр.) у Відні проживав І. Франко, де працював над написанням докторської дисертації. На будинку по вул. Війлінгерштрассе, в якому він жив, було встановлено меморіальну дошку.

В роки Першої світової війни десятки тисяч українців Галичини опинилися в глибині Австрії або як "добровільні" втікачі від російського вторгнення у 1914 p., або як репресовані австрійською владою москвофіли й українські націонали, кинуті у табір Талергоф біля Граца та ін.

Після Першої світової війни і поразки української державності у Відні з'явились значні групи української політичної еміграції. Їх стараннями, зокрема М. Грушевського, у січні 1921 р. у Відні було відкрито Український вільний університет. Його ректором працював професор Олександр Колесса. У вересні того ж року університет було перенесено до Праги, де він діяв упродовж міжвоєнного двадцятиріччя. У різні роки тут навчалося по кілька сот українських студентів — найбільше 874.

У міжвоєнні роки Австрія залишалася певним центром життя української політичної еміграції з Польщі та з Радянського Союзу. Саме у Відні 1929 р. було проголошено утворення Організації українських націоналістів на чолі з Євгеном Коновальцем.

Аналогічним пристанищем української політичної еміграції міжвоєнного часу була Прага. Після Другої світової війни Український вільний університет відновив свою роботу в Мюнхені (Баварія).

Інакшою була історія формування української діаспори у Великобританії. Вважається, що перша група українських селян із сіл Білий Камінь і Хильчичі Золочівського повіту Галичини зупинилася у Манчестері, коли у 1893 р. їхала до Північної Америки, і так поклала початок українській громаді в Англії.

У 1911 р. щось подібне у Манчестері трапилося з великою групою українських селян, яким не вистачило коштів, щоб дістатися до Америки. Вони зупинилися, щоб дозаробити грошей на дорогу. Частина з них (близько 350 осіб) це зробила і через певний час помандрувала за океан, менша ж частина зупинилася у Манчестері назавжди.

Проте основна маса українських іммігрантів з'явилася вже після Другої світової війни. Головно це були українці з переміщених осіб таборів Німеччини й Австрії (близько 20 тис. осіб), також залишки дивізії СС "Галичина" (близько 8,5 тис.) та окремі групи вояків УПА, що у другій половині 40-х років боролися проти радянського режиму, а після того зі зброєю через Чехословаччину проривалися на захід. До початку 50-х років українців у Великобританії було до 35 тис. осіб. Нині їх там близько 30 тис. проживають головно в Англії у великих індустріальних містах Ноттінгемі, Лестері, Ковентрі, менші групи — в інших містах: Манчестері, Олдгемі, Бредфорді, Галіфаксі, Лідсі, Лондоні. Близько 75% українців англійського громадянства не мають і не користуються виборчим правом; зайняті як фізичні робітники і службовці у всіх галузях економіки. Життєвий рівень приблизно середньоанглійський. Власних загальноосвітніх шкіл не мають, але частина дітей вивчає українську мову, історію і культуру в суботніх школах. Незважаючи на відносну географічну розпорошеність і малочисельність української діаспори у Великобританії, вона, однак, створила свої громадські та культурні об'єднання, у тому числі земляцькі "Гуцулія", "Станіславщина". Має свою газету "Українська думка", хорові колективи "Діброва" та "Гомін".

Іншим був шлях появи української діаспори у Франції. Сюди вже у першій половині XVIII ст. прибув загін українських козаків, очолених сином Пилипа Орлика — Григорієм. Цей факт особливого демографічного значення не мав. Кілька десятків козаків швидко розчинилися у французькому середовищі. Масові групи українських заробітчан почали прибувати до Франції ще до Першої світової війни. Особливо чисельно помітною стала українська зарібкова еміграція до Франції у міжвоєнні роки. Вона рекрутувалася головно зі Західної України. Вважають, що вона перевищила 40 тис. осіб.

Українські робітники шукали собі роботу на шахтах, у металургійній і текстильній промисловості, частково у сільському господарстві. Порівняно з діаспорними групами в Австрії, Німеччині, Сербії, Хорватії, Боснії, Чехії та деяких інших європейських країнах українці у Франції асимілювалися швидше, втрачали національну ідентичність. Декотрі автори пояснюють цю особливість українців у французькому середовищі аналогіями українського і французького менталітету. Мовляв, українці так само, як і французи, ставляться до жінок, люблять вино і забави, пісні та гумор. Французьке оточення для українця, зразу ж після подолання мовного бар'єру, стає ніби своїм, в якому немає потреби до найменшої ізоляції.

У роки Другої світової війни тисячі українців були вивезені німецькими військовими і каральними органами до таборів військовополонених, що перебували на території Франції. Багато з них після втечі з таборів опинялися у загонах французького руху Опору, часто становлячи в ньому окремі національні батальйони, що об'єднували по 500—800 вояків. Деякі з тих вояків після війни залишилися у Франції на проживання. До них долучилися тисячі переміщених осіб з території Німеччини і Австрії, що з відомих причин не захотіли повертатися в радянську Україну.

У наш час українці — майже на 90% мешканці міст Парижа і його приміських зон: Меца, Страсбурга, Нансі, Орлеана, Ліона, Тулузи, Марселя, Бордо та ін. Працюють робітниками в промисловості, неодноразово зайняті на простих і менш оплачуваних роботах. Понад 10% зайняті у сільському господарстві; крім того, серед українців — і дрібні підприємці, а також працівники інтелігентних професій і викладачі університетів, у тому числі Сорбони, ліцеїв, учителі шкіл, науковці, інженери, художники, музиканти, співаки.

Хоч українці Франції підпадають асиміляції, багато родин прагне навчати дітей української мови, головно по четвергах, які у французькій системі шкільної освіти є вихідними.

Центр культурного життя української діаспори — Париж. Тут у свій час працював видатний український вчений-етнолог Федір Вовк, який у 1916 p. був відзначений найвищою нагородою Франції — Орденом Почесного легіону [15, с. 4]. Після 1919 р. упродовж 30 років у Франції жив і творив видатний діяч української історії і письменник Володимир Винниченко. У Парижі й інших французьких містах працювали видатні науковці, художники, композитори українського походження. Серед них — Михайло Паращук, Михайло Бойчук, Олександр Архипенко, Іван Вовк, Володимир Гридін, Георгій Пономаренко, Теодор Якименко та ін. Тривалі роки професором Сорбони працював видатний сучасний історик, дослідник історії Другої світової війни Володимир Косик, який у 90-х роках XX ст. — на початку XXI ст. приїжджав читати лекційні курси у Львівському університеті.

З 1951 р. у м. Сарселю розташоване європейське відділення НТШ, яке має українське періодичне видання "Вісті з Сарселю". Тут працювала головна редакція відомої "Енциклопедії українознавства". Як науковий заклад у Парижі діє Бібліотека ім. Симона Петлюри, — водночас хранилище багатьох рукописних джерел з історії України, насамперед іноземного походження.

При Інституті східних мов Сорбони зберігається Архів української еміграції. У межах так званої Делегатури Українського вільного університету при Сорбоні студіюються різні дисципліни українознавства. Можемо, отже, стверджувати, що Франція — важливий закордонний осередок української науки і культури.

Значною специфікою вирізнялось формування сучасної української діаспори в Німеччині. Особливими були роки Першої та Другої світових воєн, коли саме на території Німеччини з'являлись десятки і сотні тисяч військових полонених українців, переміщених німецькими державними і військовими органами осіб, політичних та інших біженців. Звичайно, ще до Першої світової війни, у міжвоєнні роки, масовою була сезонна еміграція українських заробітчан до Німеччини, яка вже у 1900 р. неодноразово становила щорічно по кільканадцять тисяч осіб. Найбільше такі сезонники працювали у літній час на сільськогосподарських роботах, а восени із сякими-такими зарібками поверталися додому. Деякі ж з різних причин залишалися в Німеччині. У 20—30-х роках постійна українська діаспора в Німеччині чисельно перевищувала 10 тис. осіб.

Після розгрому фашистської Німеччини у зонах її окупації Радянським Союзом і його західними союзниками числилося кілька мільйонів українців з військовополонених, вивезеної на примусові роботи української молоді, різних біженців.

На 1 березня 1946 р. лише із західних зон окупації Німеччини і Австрії підлягало репатріації в Радянський Союз 4 млн 200 тис. осіб, з-поміж яких — 1 млн 190 тис. цивільних та 460 тис. військовополонених українців [9, с. 97]. Частина їх дійсно була репатрійована до Радянського Союзу, інша ж частина всіма правдами і неправдами виїхала за океан в американські держави, Австралію, Англію, залишилася в Німеччині.

Наприкінці 40-х років XX ст. у західних зонах окупації Німеччини обліковувалося близько 40 тис. українців, найбільше — у Баварії, також у Баден-Вюртемберзі, Гессені, у Північному Рейні-Вестфалії, головно у містах Мюнхен, Гамбург, Ульм, Франкфурт на Майні, Ганновер, Дюссельдорф, Штутгарт, Нюрнберг, Інгольштадт. У наш час, з огляду на асиміляційні процеси, українська діаспора налічує близько 25 тис. осіб, які проживають у названих містах, на 80% зайняті в індустрії і будівництві, торгівлі, закладах культури, освіти, охорони здоров'я, частково у сільському господарстві.

У міжвоєнні роки важливим центром української націоналістичної еміграції став Берлін. У 1940—1945 pp. тут дислокувався Провід українських націоналістів (ПУН ОУН).

Українське життя у Німеччині виявляє себе насамперед у діяльності Українського вільного університету в Мюнхені з інтернатом для українських студентів при ньому. Діє також Український техніко-господарський інститут. Український вільний університет видав понад 100 томів "Наукових записок", монографій, збірників. Науковці мають своє відділення НТШ, яке так само має свої наукові видання. Відносно розвинена мережа українських самодіяльних художніх колективів: десятки хорів, танцювальних ансамблів, драматичних гуртків, музичних оркестрів, у тому числі бандуристів ("Бандура", "Діброва").

Українські літератори створили Об'єднання українських письменників "Слово". Відомі видання видавництва "Дніпрова хвиля". Виходять українські газети "Шлях перемоги", "Християнський голос", "Мета". Діють релігійні громади трьох українських церков: Греко-католицької, Автокефальної православної, баптистської.

Як уже згадувалося, значні групи етнічних українців є в Сербії, Хорватії, Боснії. У названих країнах вони виникли у XVIII—XIX ст. За наслідками австрійсько-турецьких воєн початку XVII ст. до Австрії відійшла значна низинна територія в межиріччі Дунаю і нижньої Тиси, що називалася Бачка.

У період існування Федеративної Югославії Бачка, в ній, разом із районами Баната і Срена, створили Автономну область Воєводина у складі Республіки Сербія. У XVIII ст. Бачка була малозаселеною. З метою її освоєння австрійський уряд стимулював переселення туди сербів, угорців, німців, хорватів, словаків, а також русинів із Пряшовщини. Так, у Бачці з'явилися українські колонії Руський Керестур (1746 р.), Коцура (1765 р.), Новий Сад (1784 р.) та ін. У XIX ст. українці (русини) Бачки поселяються в районі Славонії (1802 p.), що зараз у Хорватії, засновують поселення: Вербас (1849 р.), Дюрдьова (1870 р.), Петровці (1834 р.), Бернасово (1850 р.) та ін.

Ізольовані від основного масиву українських земель русини Бачки й інших поселень у цих краях витворили свій бачванський діалект, який наприкінці XIX ст. вивчав В. Гнатюк.

У XVIII ст., коли русини Пряшовщини, а також Південної Лемківщини емігрували до району Бачки, вони принесли з собою і своє ім'я, яке переважно зберігають і досі. З руським іменем розвивали громадське і культурне життя. В 1919 р. у Новому Саді виникло Руське народне просвітнє дружество; у 1927 р. колонія бачванських студентів у Загребі організувалася у Союз руських школярок, що незабаром почав видавати місячник "Думка". У Коцурі 1933 р. виник русофільського спрямування Культурно-національний союз русинів Югославії, що став видавати тижневик "Русская заря". В період правління в Югославії Тіто у ній мала підтримку течія українсько-бачванської культури, організовувались народні школи з бачвансько-українською мовою навчання, українсько-бачванська художня самодіяльність. У 1952 р. у дев'яти українських школах навчалися 1737 учнів, працювали 48 вчителів. З 1949 р. у Новому Саді діяла радіопрограма українською мовою.

В наш час бачванські українці переважно користуються самоназвою "русини". Певні громадсько-культурні течії співвідносять "русинів" Бачки з українським етносом, інші — з нібито окремим русинським, ще інші — з російським.

Українська колонія в Боснії (південніше Бачки) виникла, порівняно з колоніями, у Воєводіні, значно пізніше: головно за наслідками стимульованої австрійським урядом еміграції галицьких і закарпатських селян у 1890—1913 рр. Тут найбільші скупчення українців з'явилися у повітах Приявор, Дербента, Прієдор, Босанська Градішка, Баня Лука; менші — у Славенському Броді та Новску в краї Славонія, що нині входить до Хорватії.

У 20—30-х роках українці Славонії і Боснії створили певні форми релігійного в межах греко-католицьких парохій культурного життя. Після війни певна частина боснійських українців, зокрема тих, які діяли в українському легіоні хорватської армії, вимушені були покинути край. Одні виемігрували за океан, в європейські країни, інші переїхали до Бачки.

Незважаючи на все, українці Боснії мають свої форми національного життя. У місті Баня-Лука діяла Українська культурна рада, в Боснії був створений Союз русинів і українців, у с. Дев'ятки — Товариство "Українець".

У Хорватії 1968 р. був створений Союз русинів і українців Хорватії, який налічував 6 тис. осіб. Місцеві його товариства діяли у Вуковарі, Петрівцях, Миклошівцях, Загребі, Славонському Броді, Осієці, Липовлянах.

У Новому Саді (Воєводіна) 1971 р. виникло Товариство дослідження й плекання русинської мови. На бачвансько-русинському діалекті в шести школах, у тому числі в гімназії Руського Керестура, велося навчання. У школах вчилося до 1200 учнів. У низці місцевостей українські класи діють у школах з сербо-хорватською мовою навчання.

Від 1972 р. підготовка фахівців з русинської мови здійснюється в університеті м. Новий Сад. Видавнича справа бачванських русинів ведеться і на діалекті, і українською мовою. Українською мовою й одночасно на бачванському діалекті видається у Вуковарі (Славонія в Хорватії) журнал "Нова думка".

Союз русинів і українців Хорватії проводить наукові дослідження етнологічного характеру серед українців країни й організовує відповідні видання.

Не вдаючись до конкретизації становища українських меншин в інших європейських країнах, завершаемо тему короткою характеристикою становища українців в Австралії.

З відносно чисельних українських діаспор австралійська — чи не наймолодша, що виникла вже після Другої світової війни, коли Міжнародна організація у справах біженців підписала з Австралією відповідну угоду про приймання іммігрантів — переміщених осіб з Німеччини й Австрії. Згідно з угодою, Австралія давала згоду кожного місяця приймати до тисячі переміщених осіб. У 1948 р. в числі останніх прибули на австралійську землю й українці. Їм надавали роботу в різних галузях господарства та сфері обслуговування, згідно з підписаними терміном на два роки контрактами. Новоприбулих робітників і працівників віком від 20 до 40 років брали для роботи за іншими спеціальностями, ніж вони їх мали до прибуття в Австралію. Члени родин таких робітників, якщо такі були, впродовж випробувальних двох років перебували у спеціальних таборах. Два роки успішного виконання контракту давали право на постійне проживання, а п'ять років праці й здорового побуту — право на громадянство та працю за обраною спеціальністю.

Так, до 1950 р. в Австралії опинилося понад 20 тис. українців. Певна частина їх у наступні роки емігрувала до США і Канади. Незважаючи на це, на початку 2000 р. українська етнічна група в Австралії налічувала близько 35 тис. осіб.

Федерація українських асоціацій в Австралії, яка узагальнює відомості про українську діаспору в країні, подавала, що українці розселені найбільше у штаті Новий Південний Уельс (близько 12 тис). Дещо менше їх у штаті Вікторія. Ще по 2100—2600 осіб мешкають у штатах Південна Австралія, Західна Австралія, Клівленд. Невеликі групи існують на о. Тасманія та в районі столиці м. Канберра. Проживають українці переважно у містах і містечках і зайняті у промисловості, торгівлі, на транспорті, закладах культури й освіти. У сільській місцевості мешкає всього близько 3% українців, 2/3 з яких зайняті у сільськогосподарському виробництві.

Хоч українська діаспора в Австралії відносно невелика і молода, вона витворила у цій країні багаті форми національного життя.

Вже 1955 р. тут виникла Українська центральна шкільна рада (УЦШР), що об'єднувала близько 40 "рідних шкіл" і 9 шкіл "українознавства", суботні школи. Рада складала навчальні програми, сприяла виданню навчальних посібників і підручників, організовувала роботу українських бібліотек. Авторкою кращого підручника з українознавства "Волошка" була Марія Дейко. УЦШР має педагогічні курси, на яких готують викладачів з дисциплін українознавства. При університеті у Сіднеї 1984 р. було відкрито кафедру українознавства. Вивчають українську мову і літературу також у Мельбурнському університеті.

В країні діє Австралійське відділення НТШ, яке підготувало і 1966 р. видало монографію "Українці в Австралії".

Українці створили багато народних домів, при яких функціонують чисельні колективи самодіяльності: хорові, музично-інструментальні, танцювальні, драматичні, об'єднання українських жінок, українських митців та ін. Найвідоміші хорові ансамблі "Гомін" в Аделаїді, там же — дитячий хор "Сестри", "Чайки" у Мельбурні, ансамбль бандуристів ім. Гната Хоткевича у Сіднеї. Багато українців серед діячів австралійського мистецтва: музиканти Клара Скрипченко, Анатоль Мірошник, Оксана Тарнавська, композитор Лідія Гаєвська-Денес, бандурист Віктор Мішалов, художники Михайло Кміт, Володимир Саван, Леонід Денисенко.

У Мельбурні створено Музей української культури, діє відділення української письменницької організації на Заході "Слово", низка українських видавництв: "Байда-букс", "Просвіта", "Ластівка", "Українська книга"; виходять українські газети "Вільна думка", "Церква і життя", двотомник "Українець в Австралії", десятки інших.

За конфесійним поділом близько 50% австралійських українців належать до Католицької та Греко-католицької церков, 40% — православні.

Звичайно, невеликі українські групи в наш час існують і в інших позаєвропейських країнах, зокрема в Китаї, Ізраїлі, Лівані та ін.

bigmir)net TOP 100