Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнічна історія України

Навчальний посібник

Київ
"Знання"
2008

На главную
Етнічна історія України. Макарчук С. А.

Минуле українського народу в інтерпретації істориків Галичини XIX — початку XX ст.

Національно-етнічний момент становив собою неперервну лінію тяглості українського історичного процесу в більшій частині наукових праць істориків народовської течії Галичини, як і момент обґрунтування самобутності українців як народу. Основний зміст історичної свідомості науковців русофільського, у тому числі москвофільського напряму, навпаки, випливав із сприйняття й інтерпретації ними давньоруської доби як спільної для єдиного "руського народу". Узагальнення основних положень галицької історіографії, зокрема у питаннях окремішності чи єдності в межах "общеруського простору", самобутності русинів чи їх належності до "єдиного руського народу від Карпат до Камчатки", здійснив останнім часом тернопільський історик Іван Куций [22]. На нашу думку, праця молодого вченого вперше в українській історіографії у логічному зв'язку і послідовності з належною науковою глибиною узагальнює всю українську історіографію Галичини майже за все XIX ст. Історіографію означеного періоду подавали "общероси" Денис Зубрицький, Ісидор Шараневич, Богдан Дідицький, Теодор Ріпецький, Антон Петрушевич, Венедикт Площанський, Пилип Свистун, у старші роки життя — Яків Головацький та ін. Репрезентантами народовської течії були діячі "Руської трійці": Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький; раннього періоду наукової творчості — Василь Ільницький, Степан Качала, Юліан Целевич, Олександр Барвінський, Корнило Заклинський та ін.

Насамперед мусимо констатувати, що за фаховим рівнем історичних праць, обсягом наукової продукції, зокрема друкованої, історіографія "общеросів" значно переважає напрацювання істориків народовського напряму. Так само зазначимо: історичні концепції галицьких "общеросів" відчутно перегукуються з концепціями офіційної російської історіографії, а методологічні підходи народовців Галичини перебувають у руслі наукових поглядів українських національних істориків Наддніпрянщини В. Марковича, М. Максимовича, М. Костомарова, М. Драгоманова, а пізнього часу — М. Грушевського, О. Єфименко.

Як уже згадувалося, "общероси" обґрунтовували свою руську ідентичність досвідом й історичною діяльністю давньоруського часу. Давньоруську державу, зокрема доби до Ярослава Мудрого, змальовували як самодержавну потугу. Водночас період феодальної роздробленості не вважали таким, де була порушена національно-етнічна єдність Русі. Д. Зубрицький, наприклад, зазначав, що й після порушення принципу "єдинодержавія" після ранніх Руриковичів Русь залишалася етнокультурною і навіть династичною цілісністю. І. Шараневич уточнював: "Міжусобиці не знищували квітучого стану тодішньої Русі, но навпаки приводили віддалені сторони просторих земель руських в ближчу стиковість (...), все це було для древньої Русі лише з пожитком" [22, с. 112, 113].

Певною мірою інтерпретація галицьких "общеросів" про заміну "єдинодержавія" у Русі на "дводержавіє" за наслідками Батиєвого ординського завоювання і віднесення в подальшому східних руських земель до Московського царства, а південних і західних — до Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського [22, с. 55], повторювала положення офіційної російської історіографії про вирішальну роль державного чинника у порушенні національної єдності Русі саме лише від XIII—XIV ст. Як відомо, радянська історіографія повністю солідаризувалася з таким поглядом.

У працях майже всіх істориків з табору галицьких "общеросів" виразно проступало бажання розглядати історичний процес на землях Галичини, а також і всієї Малої Русі у контексті єдиного "русского простору" і не лише стосовно давньоруського періоду, а й у подальші часи.

Навпаки, народовські історики виразно пропагували основоположний постулат українофільства про "малоруську національну окремішність". Цих позицій дотримувався навіть формально пропольський "Дневник Руський", коли його редагував І. Вагилевич [22, с. 66—67]. Українофіли розмежовували руський (південноруський, малоруський) і московсько-російський (північноруський, великоруський) історичні процеси. С. Качала, наприклад, недвозначно розглядав русинів і росіян як два різні народи [22, с. 64, 72]. Повчальні уроки для своєї сучасності історики народовської течії прагнули більше брати з доби козаччини, а не з держави, яку нібито створили варяги. О. Барвінський — один з чільних представників народовської течії 1866 р. — започаткував у Львові видавничий проект "Руська історична бібліотека", метою якого була популяризація української національної історичної думки внаслідок друку і поширення у Галичині праць провідних істориків і підросійської, і підавстрійської України, в тому числі й окремих "общеросів". Було видано 24 томи, серед яких — праці В. Антоновича, Д. Багалія, В. Буданова, М. Дашкевича, Д. Іловайського, О. Єфименко, С. Качали, М. Костомарова, О. Левицького, І. Линниченка, І. Новицького, М. Смирнова, Ю. Целевича, І. Шараневича [22, с. 74].

У межах традиції, започаткованої В. Максимовичем, що пізніше була всебічно розвинута М. Грушевським, у центрі уваги народовських істориків "знаходились не стільки спільні державні утворення, скільки народні маси та суспільні верстви і групи (громади-общини, козаки, гайдамаки, опришки тощо)" [22, с. 79].

Важлива роль в обґрунтуванні самобутності українців як окремого слов'янського народу наприкінці XIX — початку XX ст. належала історичним, етнологічним, літературознавчим і мовознавчим працям Івана Франка. На той час окремі категоріальні дефініції науки ще не були такими, якими вони є сьогодні. Зокрема, термін "етнос" в історичній та етнологічній літературі практично не використовувався. Однак І. Франко послуговувався означеннями "етнічна маса", "окремий етнічний організм", на означення етнографічної групи — "етнічна група" [39, т. 36, с. 71, 73, 144]. Проте науковець чітко усвідомлював, що сама по собі "етнічна маса" ще не творить нації. У цьому зв'язку він критикував М. Драгоманова за те, що той під нацією розумів plebs, який говорить українською мовою, і додавав: "коли б було можливо, що вся суспільність, уся інтелігенція перейнялася таким "демократизмом", то над нами як над нацією була б викопана могила" [39, т. 45, с. 437]. Звичайно, основу нації І. Франко так само вбачав у тому plebs-i. Цей стан він пояснював так: "...Історичні обставини довели до того, що головна сила української нації лежить в мужицтві, що велика часть української інтелігенції винародовилася і не признається до українського народу" [39, т. 41, с. 46]. Те "винародовлення" української інтелігенції в Галичині відбувалось віками, воно набуло небезпечної динаміки вже за польського панування до 1772 р. У перші десятиріччя австрійського панування полонізація освіченої верстви руського населення навіть посилилася. У 1904 р. І. Франко в одній зі своїх статей, підготованих для російськомовного видання, так узагальнював той процес: "...Не лише здавна ополячені василіани, не тільки єпископи, призначувані з польських шляхетських родин, але і світське духовенство, міське і сільське, стало швидко ополячуватись, вживати в домашній розмові польську мову і звертатись навіть до простого народу з польськими проповідями. Навіть свідомі русини попадали в ту загальну течію" [39, т. 41, с. 125]. Лише у 20—30-х роках XIX ст. у середовищі освіченої русинської верстви розпочалося національне пробудження від заколисування народу польщиною. Проте ще тривалий час офіційне тло руського інтелектуального життя в Галичині творило "ретроградне та аристократичне святоюрство", яке, за винятком 1848 p., у своїй масі аж до А. Шептицького було замкнутим у собі і далеким від освітніх, а тим паче національних потреб народу.

Незважаючи на відносно значну просвітницьку діяльність народовської течії в українському суспільному житті Галичини у 20—90-х роках XIX ст., про що вже йшлося, і з урахуванням національно-розкладницької діяльності москвофілів, поступ української "етнічної маси" в напрямі до нації аж до кінця XIX ст. був недостатнім. Вирішальне значення у такому поступі І. Франко надавав суб'єктивному факторові, власне наполегливій роботі національної інтелігенції, спрямованій на організацію культурного політичного й економічого життя "етнічної маси" або "народності". Видатний вчений і письменник висував завдання "максимально задіяти суб'єктивний національний чинник" для того, щоб "витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здатний до самостійного культурного і політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй" [39, т. 45, с. 404].

Вже 1900 р. у програмній праці "Поза межами можливого" письменник сформулював основну ціль національної роботи — "ідеал національної самостійності". Тут же він, перегукуючись з Борисом Грінченком, критикував ідейну позицію М. Драгоманова, котрий хотів бачити шлях до прогресу власного народу через максимальне засвоєння ним досвіду і культури росіян. "Для нас тепер не підлягає сумнівові, що брак віри в національний ідеал (...) був головною трагедією в житті Драгоманова", бо "не маючи в душі свого національного ідеалу, найкращі українські сили тонули в общеросійськім морі". "Все, що йде поза рами нації, — продовжував думку вчений, — се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої намагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді широкими "велелюдними" фразами прикрити своє духовне відчуження від рідної нації" [39, т. 45, с. 283—285].

Ці слова письменника досі не втратили актуальності, адже дотепер маємо "національних" діячів, які намагаються подавати себе послідовниками великого революціонера й одночасно все роблять для того, щоб держава Україна перестала бути українською. Однозначним був погляд І. Франка на галицьке москвофільство як на "усяку підлість". "Я був би не гідним зватися українцем, якщо б появу і існування цієї секти назвав чимось корисним, бажаним для розвитку українців" [39, т. 46, кн. 2, с. 262].

У цьому зв'язку дуже штучними виглядають намагання окремих сучасних істориків акцентувати на нібито об'єктивно позитивних рисах галицького москвофільства.

До наведених фактологічних свідчень про бачення І. Франком окремішності українського народу та його головного національного завдання — реалізації "ідеалу національної самостійності" додамо кілька спостережень видатного письменника про позитивні самобутні риси українського народу. Йому належить висновок про те, що наше письменство давньоруського часу "протягом без мала 250 літ витворило літературу, безмірно багатшу, різноріднішу та більше національну, ніж її в ту пору мала яка-будь інша європейська нація" [39, т. 40, с. 65]; "руська" мова є "найпридатніша до пісень, бо через багатство самозвуків робиться дуже плавною" [39, т. 42, с. 34]; наша пісня — "одно з найцінніших наших національних надбань і один із предметів оправданої нашої гордості" [39, т. 42, с. 11]; у часи середньовіччя український народ скептично ставився до "отруйних наук" про потребу покарання різних відьом і чаклунів, а "держався своїх гуманних звичаїв та не давсь доводити себе до тих безумств та кривавих злочинів, якими таке багате було християнство Західної Європи" [39, т. 40, с. 117]; за "питомим світоглядом нашого народу" Бог хоче "людині блага, а диявол радується всьому злому" [39, т. 40, с. 142].

Підсумовуючи народознавчі погляди українського генія, доходимо висновку, що вони актуальні дотепер. Сьогодні так само важливо спрямовувати діяльність свідомих верств інтелігенції на піднесення національної свідомості всього народу — запоруки його існування в колі народів світу. Якщо ми дотримуємося погляду І. Франка на національний ідеал як запоруку життя нації, то повинні також вважати, що саме національна ідея в житті кожного українця — найважливіший і найвищий компонент його духовного світу.

Узагальнюючи західноукраїнську етнологічну думку про етнічний розвиток українців до початку XX ст., варто згадати брошуру "Історичний розвій імени українсько-руського народу", спочатку друковану на сторінках газети "Руслан", а потім видану окремим відбитком. Автор матеріалу спробував простежити, під яким іменем у різні часи називався наш народ в Україні та в багатьох інших країнах Європи [17, с. 37—43].

Національне пробудження західних українців з другої половини XVIII ст. та їх національне життя від 1772 р. до 1880 р. у тісному зв'язку з політикою Габсбурзької монархії, економічним, освітнім і науковим розвитком знайшло відображення у монографії Володимира Гнатюка, що вийшла друком у 1916 р. [4].

Отже, до початку XX ст. українські історики і Наддніпрянщини, і підавстрійської України всебічно й переконливо обґрунтували етнічну самобутність українців, відносну окремішність і тяглість їх історичного процесу, завдання провідних інтелектуальних сил народу на ниві національної роботи, підпорядкованої трансформації етнічної маси в модерну українську націю.

Праці істориків, політологів, етнологів від періоду Першої світової війни переважно присвячувалися стану й актуальним завданням української нації XX ст. У них узагальнювався досвід національно-визвольних змагань 1914—1923 pp., аналізувалися причини поразок українських державних утворень того часу, одночасно формулювалися цілі визвольного руху з урахуванням об'єктивних реалій століття. Зазвичай праці ідеологів національного питання за жанром однаковою мірою відносилися і до історичних, політологічних, і до публіцистичних. Одні автори прагнули екстраполювати на сучасність і завдання українського руху свої студії з проблеми етногенезу українців [26]. Інші намагалися будувати програмні постулати українського руху XX ст., використовуючи досвід козацької державності, як, наприклад, В'ячеслав Липинський [27]. Ще інші, подібно до Дмитра Донцова, формулювали свої оцінки на основі фактологічних матеріалів української революції 1917—1920 pp., залучали на їх підтвердження також думки окремих видатних діячів української історії [10—14]. Численні публіцистичні твори останнього абсолютизували значення волі, агресії, експансії на тлі будь-яких об'єктивних обставин. Філософія нації, на думку Д. Донцова, "повинна бути збудована не на відірваних засадах логіки, лише на сій волі до життя, без санкцій, без оправдання ні умотивування". Перша підстава націоналізму — "зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії" [15, с. 165, 178].

Подібно до Д. Донцова, з ухилом до пріоритету держави в історичних змаганнях нації, але все ж з урахуванням об'єктивних умов боротьби писали твори у Західній Україні Володимир Левицький, Кость Левицький, Осип Назарук, Степан Томашівський та інші [23; 24; 31—33].

Питання етнічної історії становили значний інтерес у 20-х роках минулого століття, тобто у період так званої українізації. Важливі здобутки в цьому напрямі узагальнені в праці Валентини Борисенко [3, с. 23, 36, 37, 39, 43, 49, 50—55]. На близькості "старокиївської мови і сучасної мови північної і середньої Київщини" наголошував Агатангел Кримський. Особливості народного світогляду українців через призму їх культури, мови, поезії вивчав Віктор Петров. Антропологічні обстеження населення України продовжував після Федора Вовка Олександр Алешо. Народознавчі праці, зокрема "Первісне громадянство та його пережитки на Україні", видав Василь Кравченко. На ниві етнології працювали Пантелеймон Ковалів, Петро Одарченко та ін. У 30-х роках багато з них були репресовані.

Зауважимо, що питання окремішності укрїнського етнічного процесу, самобутності українців другої половини XX ст. перебували у полі зору вчених діаспори. Особливо великого розголосу набули перевидані також у незалежній Україні дві книжки: колективна "Українська душа" та Миколи Шлемкевича "Загублена українська людина".

У післявоєнні роки українська етнографічна наука в Україні, у тому числі дослідження про етногенез і етнічну історію українців, почали відновлюватися лише після смерті Й. Сталіна. Біля джерел нового післявоєнного етапу української етнографії стояли Максим Рильський, Кость Гуслистий, Григорій Стельмах та ін. Вагомі дослідження з етнічної історії українського народу зробили Всеволод Наулко, Володимир Горленко, Петро Толочко, Ярослав Ісаєвич, Ярослав Дашкевич, Юрій Гошко, Михайло Тиводар, Ганна Скрипник, Степан Павлюк, Віктор Петров, Валентина Борисенко, Ярослав Грицак.

В умовах незалежності України вийшли друком численні праці про українське національне життя у XX ст., український націотворчий процес у XIX—XX ст., національну самобутність українців, актуальні проблеми міжнаціональних відносин, національно-державне будівнитво й інші теми, пов'язані з етнологічними процесами в Україні, у жанрі політології, етнополітичної географії, права, філософії, які радше мають відношення до теоретичних проблем національних відносин, а ніж до етнічної історії.

Вже від початку XX ст. практично всі українські історики й етнологи, за винятком галицьких і закарпатських москвофілів, не піддають сумніву положення про самбутність та окремішність українського народу, його мови, традицій, культури, принаймні, від XV ст. Водночас неоднакові погляди на час виокремлення українського етносу зі слов'янської етнічної спільності на те, чи було східне слов'янство історично перехідною етнічною спільністю, чи звичайним географічним означенням, чи український, білоруський, російський праетноси під впливом відмінних конвергентних зв'язків відповідних географічних частин слов'янського світу з іншими етносами виділилися безпосередньо зі слов'янського світу, чи їх появі передувала ще давньоруська народність. І досі серед істориків України, як і Росії, у питанні про утворення давньої Руської держави і походження народоназви руси є і норманісти, й антинорманісти. Як не дивно, але з-поміж істориків України навіть у питанні про виникнення етнотопоніма Україна й етноніма українці єдності немає.

bigmir)net TOP 100