Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнічна історія України

Навчальний посібник

Київ
"Знання"
2008

На главную
Етнічна історія України. Макарчук С. А.

Археологічні культури I тис. н. е. на території України та питання про їх етнічну віднесеність

Археологічна наука називає власними іменами археологічні культури з території України, їх особливості та послідовність у часі приблизно від V тис. до н. е. Археологічні пам'ятки раніших часів зазвичай ідентифікуються за своїми особливостями з найвідомішими археологічними культурами, що були виявлені в європейських країнах: з шельською, ашельською, мустьє, азільською, тарденуа та ін. Археологічні пам'ятники орієнтовно від V тис. до н. е., відкриті на території України, названі власними іменами залежно від назви місцевості першої розкопки пам'ятника певної культури, характеристичних рис пам'яток культури, від етнічної віднесеності пам'яток і за деякими іншими ознаками. Оскільки археологічні культури з території України до кінця І тис. до н. е. дуже важко ідентифікуються з огляду їх етнічної віднесеності, обмежимось лише назвами окремих: з V—III тис. до н. е. — дніпро-донецька; лінійно-стрічкової кераміки; середньостогіська; трипільська; сурсько-дніпровська; ямково-гребінцева; гумельницька; кулястих амфор та ін.; з II—І тис. до н. е. — кемі-обінська; середньодніпровська; городська; шнурової кераміки; комарівська; тщинцька; катакомбна; зрубна; сабатинівська; білогрудівська; чорноліська; лужицька; висоцька; скіфська та ін. [8, с. 19—22]. Названо понад два десятки. Лише окремі археологи робили спроби ідентифікувати деякі з них з певною етнічною віднесеністю: тщинецьку, лужицьку — з предками слов'ян, скіфську — зі скіфами, народом іранської групи. Більшість культур вивчені просто з огляду комплексів матеріальних речей і знарядь праці, поселень, жител, некрополів, прикрас, зброї тощо, які самі по собі там, де вони не підлягають порівнянню з культурами етнічно ідентифікованими, про етнічну віднесеність нічого не говорять.

Що ж стосується археологічних культур кінця І тис. до н. е., то археологія пробує практично всіх їх ідентифікувати етнічно. Звичайно, і це узгоджується з писемними джерелами, — на території України носіями більшості з них були слов'яни.

Першою такою культурою, яку практично всі археологи вважають слов'янською, була зарубинецька. Назва походить від с. Зарубинці Переяслав-Хмельницького району, де пам'ятки культури у 1899 р. вперше виявив і досліджував Вінцентій Хвойко. Подальші виявлення і дослідження аналогічних пам'яток засвідчили, що культура зарубинців була поширена на Середньому (від Тетерева до Тясьмяна) та Верхньому (від Березини до Сожу) Подніпров'ї, у басейнах Прип'яті й Десни. Час існування культури II ст. до н. е. — II ст. н. е. Носії культури проживали у невеликих (до 0,5 га площею) поселеннях, зазвичай на високих берегах річок. У поселеннях було по 8—12 жител. Житла наземні або напівземлянкові площею 12—25 м2 з кам'яними або глинобитними печами чи відкритими вогнищами. У плані житла підквадратні. Стіни — на стовпах, проміжки між стовпами сплетені з лози, обмазані глиною. У Верхньому Подніпров'ї також зрубні. Біля жител розміщалися ями господарського призначення глибиною до 1 м. Біля поселень — могильники з трупоспаленням. Прах — в ямах або урнах, вставлених у ями глибиною до 1,2 м у плані 1,2—1,6 х 0,5—1 м. Кремація відбувалась на краю могильника. Місця поховань — могильники безкурганні, так звані поля поховань. За знаряддями праці, кістками тварин можна визначити, що основним заняттям зарубинців було скотарство, а також рибальство, мисливство, збиральництво. Відносно розвинутими були ремесла, в тому числі пов'язані з обробкою бронзи і заліза. Виготовляли ліпний посуд і на гончарному крузі. Крім цього, виявлені уламки своєрідних античних амфор, в яких привозили олію. Основний асортимент посуду — миски, глечики, вази, кухлики, горщики, корчаги для зберігання припасів. Посудини прикрашалися підковоподібними валиками, насічками чи вдавленнями на краю вінець та ін.

Носії зарубинецької культури Подніпров'я на своїх західних межах контактували з носіями пшеворської (можливо, багатоетнічної — слов'яно-германської, слов'яно-германо-балтської) та липицької культур (як вважають, дако-тракійської віднесеності). За наслідками того контактування, а також під впливом демографічних рухів на заході від дислокації зарубинців, які північним крилом південніше Прип'яті аж до Західного Бугу витворили так звану пізньозарубинецьку культуру, сформувалася ще одна культура І—III ст. н. е. — зубрицька.

На Волині культура побутувала до II ст., до приходу сюди готів, носіїв вельбарської культури, на Прикарпатті — тривала до III ст. Відомий український археолог В. Козак вважає, що носіями зубрицької культури (назва — від с. Зубра під Львовом) були слов'яни, які називалися венедами.

Зубрицька людність етнічно була споріднена з носіями зарубинецької культури. Хоч дослідження пам'яток зубрицької культури почалося відносно недавно, у 70—80-х роках XX ст., досі відкрито близько 100 пам'яток культури, в тому числі близько 50 господарських споруд, десятки поселень. Селища-гнізда жител були розкидані на 10—20 км одне від одного. Допускають, що в такому гнізді була патріархальна сім'я, а група селищ-гнізд утворювала рід [3, с. 209]. Інші особливості зубрицької культури близькі до зарубинецьких [3, с. 166].

У III—V ст. на території України за наслідками демографічних рухів і контактування носіїв різних культур, у тому числі неслов'янських (вельбарської, липицької), у III ст. на широкому ареалі давньоукраїнського простору формувалися атрибути культури, що дістала назву черняхівської. Вона поширювалась від подніпровського лісостепу України до Молдови та Румунії, сягаючи на південному заході Подунав'я і на заході — Західного Бугу. Перші пам'ятки культури відкрив у 1900—1901 pp. учений В. Хвойко. До 1980 р. на археологічній мапі було нанесено близько 3 тис. поселень цієї культури. З огляду на те, що у її формуванні брали участь різноетнічні впливи, на загальному тлі відносно скристалізованих сфер матеріальної культури черняхівців виступають і достатньо відмінні її компоненти. Наприклад, археологія фіксує три типи жител черняхівців:

— заглиблені у материк землянки та напівземлянки лісостепової зони України, що нагадують зарубинецькі житла (слов'янські);

— наземні глинобитні житла часто тричленної конструкції в Пруто-Дністровському межиріччі;

— кам'яні будівлі у вузькій смузі Північного Причорномор'я [1, с. 32].

В інтер'єрі жител черняхівців були глиняні, а з IV ст. на Дністрі — кам'яні печі. У дворах біля жител так само, як у зарубинців, викопували господарські ями глибиною 1,0—2,5 м конічної форми. Могильники біля поселень на підвищених місцях без зовнішніх ознак — це поля поховань. Звичай захоронения поєднував як трупоспалення, так і трупопокладення. Спалення покійника відбувалось за межами могильника. У похованнях знайдені прикраси: бронзові й срібні пряжки, фібули, брошки, намиста, підвіски, кістяні гребені, глиняні пряслиця, посуд, залізні ножі, шила, привізні скляні кубки. Біля поховань знаходили залишки тризни. Посуд переважно гончарний. Виявлено багато предметів побуту, привозного з придунайських римських провінцій, — художні вази, кубки, глечики, миски, амфори, червоно лаковані мископодібні посудини з-над рейнських провінцій, також скляні кубки, скарби монет. Усі ці предмети засвідчують, що черняхівська культура була під великим впливом пізньоримських надбань [1, с. 32—40].

Такі й інші її ознаки наштовхують археологів на думку розглядати Черняхівську культуру як багатоетнічну. До речі, існують підстави вважати, що ця культура не переривала слов'янської віднесеності культури мешканців давньої України, а саме III — першої половини V ст., хоч у ній простежуються сильні впливи вельбарської культури, носіями якої були готи, що у II—IV ст. "мандрували" з прибалтійських земель у південносхідному напрямку аж до Празов'я.

Синхронною з черняхівською культурою від межі степу та лісу Подніпров'я на північ від верхів'я Сіверського Дінця, басейнів Ворскли, Псла, Сули аж до Подесення поширеною була відкрита В. Даниленком наприкінці 40-х — початку 50-х років XX ст. археологічна культура, якій дали назву київської.

Поселення невеликі (0,5—2 га), розташовані на краях надзаплавних терас. Житла — напівземлянки з формою, близькою до квадрата, віддалені одне від одного. В середині житла стояв стовп, що підтримував дах. Були вогнища або (рідко) глинобитні печі з черенами, підбитими керамікою. Стіни у житлах — зрубні з колод, що кріпилися пристінними вертикальними стовпами. Між житлами — численні господарські ями-льохи, іноді відкриті вогнища, іноді печі. Використовувались господарські будівлі. Могильники — біля поселень без зовнішніх ознак (поля поховань і трупоспалення). На могильниках знаходять сліди тризн: битий посуд, кістки тварин, ліпну кераміку. Носії культури мали великі товстостінні посудини для збереження припасів. Серед столової посуди — миски, низькі горщики з чорною лискучою поверхнею; побутувала також гончарна кераміка. Знаряддя праці: залізні ножі, серпи, скобелі, свердла, ковадла, пружинні ножиці. Багато прикрас: бронзові фібули, пряжки, емальовані прикраси, браслети, срібні пластинчасті підвіски, скляні намистини, кістяні гребені, проколки, лощила для вичинки шкіри. Частина предметів — імпорт від черняхівців, у тому числі амфори.

Хронологія культури: кінець II ст. — перша половина V ст. Археологи поділяють розвиток культури на три періоди, розглядають її як слов'янську, можливо, частково балтську.

Наступна хронологічна культура — празька, або празько-корчацька. Назва походить від Праги, в районі якої робив розкопки чех Борковський, і села Корчак Житомирського району на лівому березі р. Тетерів, де робили розкопки у 20-х роках XX ст. Існувала у VI—VII ст. Була поширена на просторі від дніпровського Правобережжя на сході та приприп'ятських районів Білорусі й сходу південної Польщі через Карпати до Молдови, Румунії, Словаччини, Чехії, Угорщини, межиріччя Ельби і Заале у Німеччині. В археологів щодо слов'янської етнічної віднесеності празької культури, по суті, сумнівів немає. Перші пам'ятки культури наприкінці XIX ст. відкрив на Волині Сергій Гамченко, до речі, уродженець м. Ратного. У 1940 р. чеський археолог Борковський видав книгу про празьку культуру. Ймовірно, від того часу культура отримала назву.

Широкі ж дослідження культури почали проводитись лише після Другої світової війни. Становлення культури на широкому просторі від Дніпра і до верхньої Ельби можна пов'язувати з великими слов'янськими демографічними рухами, що започаткували диференціацію слов'янства саме в середині І тис. н. е. на окремі слов'янські етноси і, можливо, саме тоді першу появу слов'янства на Подунав'ї.

Водночас вчені зазначають, що пам'ятки празької культури на Подніпров'ї нав'язують до пам'яток попередньої на Подніпров'ї київської культури, зокрема це стосується деяких керамічних форм обох культур [9, с. 116].

Наведемо окремі характеристичні риси пам'яток празької культури [1, с. 53—59]. Поселення були на перших надзаплавних терасах річок, рідко — на високих плато і розташовувались групами по 15—20 жител у кожному, одне від одного на відстані 0,5—3,0 км. В окремих поселеннях групами розташовані житла, можливо, як відображення існування великих патріархальних сімей. Між житлами — господарські ями. Житла — напівземлянки зі заглибленням у материк на 0,5—1,0 м, площа житла — від 4 до 20 м2, конструкція — стовпова і зрубна. Материкова долівка іноді змазана глиною. Всередині житла — приступи з материкової землі-глини, які слугували за лежанки. Печі — кам'яні та глиняні (на Волині) — з останку висотою близько 0,5 м. У деяких житлах під долівкою влаштовані камери для зберігання продуктів.

На місцях поховань трупи спалювали. Могильники були плоскі та курганні. Урни і безурнові поховання — на рівні природного ґрунту з курганом до 1 м, діаметром 4—10 м.

Висота жител — від долівки до стелі чи даху — 3,0—3,5 м, у тому числі наземна частина зрубу — 2 м. Челюсті печі повернуті до входу в житла. Піч — у куті. На діагоналі — стіл ("красний кут").

Знайдені горни для виплавки заліза і кольорових металів: вироби з кольорових металів — бронзи, срібла; відливні формочки, кувалда.

Посуд — ліпний і гончарний — римського типу. Використовували також посуд з дерева, виготовленого на токарському верстаті.

Із знарядь побутували широколезові наральники, серпи, коси, кувалди, зубила, молотки, різні проколки, кістяні гребні, ливарні форми з мергелю, формочки для відливання прикрас з бронзи, заліза, срібла: браслетів, кілець, з потовщеними кінцями, нашивних бляшок, підвісок, фібул, спіралей, намистинок.

Синхронно з празькою археологічною культурою існували близькі до неї інші культури слов'янської віднесеності: колочинська, пеньківська, дзєдзіцька.

Колочинська займала Лівобережжя верхнього Дніпра, у тому числі Подесення, Посулля, верхів'я Псла та верхнього Дінця.

Південніше від колочинської культури поширеною була пеньківська, що дислокувалася від верхів'їв Сіверського Дінця через середнє Подніпров'я, Південний Буг, середнє Подністров'я до Попруття. У Подунав'ї потоки празької та пеньківської культур схрещувалися.

Крім названих трьох, синхронною була ще одна слов'янська археологічна культура, названа дзєдзіцькою. Вона дислокувалася на північний захід від празької на території центральної і північної Польщі [9, с. 123].

Залежно від географічних умов, відмінних зовнішніх впливів названі чотири слов'янські культури, безумовно, мали певні відмінності між собою, але вони ще не були такими, на основі яких тодішнє слов'янство вже можна чітко поділяти на окремі етноси. Беручи це до уваги, археологи стверджують, що навіть у VIII—X ст. ще не існувало ні східної, ні південної, ні західної слов'янської спільноти, а лише союзи слов'янських племен [1, с. 88]. Це твердження, однак, не може сприйматися як аксіома.

На основній частині території України культури VI—VII ст. змінила культура, що за назвою розкопаного городища біля с. Райків Бердичівського району дістала назву райковецької. Городище було зруйноване 1240 р. татарами, тобто, можна стверджувати, що райковецька культура, яка сформувалася у VIII ст., з цього століття еволюціонізувала вже в добу давньоруської (або давньоукраїнської) державності. Зазвичай риси райковецької культури археологи беруть як висхідні для того, щоб у ретроперспективі від райківчан до носіїв празької, колочинської і пеньківської культур, глибше до київської і черняхівської, ще глибше — до зубрицької і зарубинецької культур простежувати тяглість багатьох компонентів матеріальної культури населення України впродовж І тис. н. е. і на цій основі стверджувати її переважно слов'янську віднесеність, а можливо, від середини І тис. н. е. — і давньоукраїнську.

Детально риси райковецької культури в районі Передкарпаття розглядав О. Приходнюк [3, с. 319].

Райковецька культура мала ареал поширення від лівого берега Дніпра через Правобережжя та Карпати до Закарпаття, далі — до Дунаю, Молдови, Болгарії, а на півночі займала прип'ятське Полісся. Синхронно з нею у басейні Десни та Сейму аж до території Брянської області археологи виділили так само слов'янську роменську археологічну культуру, а у південно-східному напрямку від останньої — ще волинцевську (від с. Волинцеве Путивльського району Сумської області).

Дехто ідентифікує археологічних райківчан з літописними хорватами. Особливості їх культури дуже нагадують риси празької культури. Проте в ній сильніше виявляються речі, які засвідчують перевагу землеробських занять над іншими: наральники, серпи, коси, мотики, жорна, сокири, тесла, долота, токарні різці. Багато викопних прикрас, а серед них такі слов'яноетновизначальні, як скроневі дротяні кільця, підковоподібні фібули, браслети, персні, скляні намистини, довізні візантійські й арабські диргеми.

Як уже зазначалось, встановлення етнічної віднесеності археологічних культур кожного разу відносне і не дуже певне, зате датування археологічних культур вважається безпомилковим. Водночас датування лінгвістичних джерел на зразок етнонімів, а також гідронімів завжди дуже непевне. Однак лінгвістичні джерела несуть інформацію про етнічну віднесеність явищ майже завжди чітко. Тому при дослідженні етнічних процесів дописемних часів дуже важливо використовувати і лінгвістичні, й археологічні джерела в комплексі.

bigmir)net TOP 100