Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнічна історія України

Навчальний посібник

Київ
"Знання"
2008

На главную
Етнічна історія України. Макарчук С. А.

Польські загарбання Галицько-Волинського князівства у XIV ст. Етнічні процеси на західноукраїнських землях у складі Польського королівства

Львівські бояри на чолі з Дмитром Дедьком 7 квітня 1340 р. отруїли князя Юрія-Болеслава II. Окремі історики пояснюють поведінку галицьких бояр тим, що Юрій-Болеслав II був духовно і політично чужою людиною в руському середовищі, оточив себе іноземцями, у тому числі німцями, католицькими священиками та ін.

Наприкінці квітня 1340 р. польський король Казимир III напав на Русь, оволодів кількома замками, в тому числі львівським, але мусив відступити.

У червні 1340 р. галицьке військо разом з татарами вступило в Польщу і дійшло аж до Вісли. Казимир III змушений був підписати з Дедьком мир.

Водночас волинське боярство спробувало сепаруватися від Галичини і сприяло утвердженню волинським князем Любарта Гедиміновича. Галицько-Волинське князівство розпалося на дві держави: Галицьку олігархічну боярську "республіку" та Волинське князівство.

Казимир III 1344—1345 pp. від'єднав від Галицької "республіки" Сяноцьку землю, а 1349 р. польське військо оволоділо Львовом, Белзом, Берестям, Володимиром. Любарт опинився в облозі у замку Луцька, але втримався, а 1350 р. за допомогою Литви відвоював більшу частину Волині. Цього ж року Казимир III підписав договір з угорським королем Людовіком про допомогу у війні з Литвою, що закінчилась 1352 р.

Після війни, за договором між Польщею і Литвою, Галицька земля мала залишитися за Казимиром, Волинь — за Любартом, Кременецька волость визнавалася нейтральною.

Любарт 1353 р. порушив договір з Казимиром, захопив Галицьку землю, Львів і Галич, і так тривало до 1366 p., коли Казимир відвоював Галицьку землю, майже всю Волинь без Луцька. Після цього у справу втрутився Великий князь литовський Ольгерд, і між Казимиром III і Любартом склалися мирні відносини. У 1370 р. Казимир III помер, а Любарт відвоював Волинь з містом Володимиром.

Новий польський король Людовік Угорський (1370—1382 pp.) поновив війну і відібрав у Любарта 1377 р. Холмську та Белзьку землі. Намісником Галицької землі Людовік призначив польського вельможу Владислава Опольського. Після смерті Людовіка 1382 р. Любарт робив спробу оволодіти Галицькою землею, але безуспішно. Галицька земля залишилася у складі Польського королівства в рангу Руського князівства. Цей ранг зберігався до 1434 p., коли на місці Руського князівства було утворене польське Руське воєводство, 1462 р. — Белзьке.

З Волині від 1340 р. почався поступовий відхід українських земель під владу Великого князівства Литовського та Руського. Після смерті Гедиміна (1341 p.), після боротьби між його синами, великокнязівську посаду обійняв Ольгерд (1345 p.). Його співправителем залишався брат Кейстут. Ольгерд зосередив зусилля на приєднанні до князівства нових південних руських земель. У XIV ст. золотоординська держава перебувала у занепаді (від 1359 р. до 1381 р. в ній змінилося понад 25 ханів).

У Густинському літописі під 1361 р. розповідається, що в Києві князював князь Федір, ймовірно, ще залежний від Золотої Орди. В 1362 р. Ольгерд на Синіх Водах розбив "трьох татарських царів..." Відтоді від Поділля була вигнана влада татарська, Київ взяв князь Ольгерд.

Приєднавши Подніпров'я та Поділля, посадивши в Києві сина Володимира, Ольгерд віддав Поділля синам свого брата Коріата: Юрію, Олександрові, Костянтину і Федорові. Брати спорудили фортеці Смотрич, Бакоту, Кам'янець. Щоправда, ще і після цього існують джерела, які засвідчують залежність (виплату данини) цих литовсько-українських князів від Орди, хоча вже на початку 70-х років XIV ст. з-під татарської залежності вийшла і Чернігово-Сіверська земля.

Чим характерні етнічні процеси на українських землях, що у XIV ст. підпали під владу Польщі й Литви?

Дослідники вважають, що аж до XVI ст. вони особливою інтенсивністю не вирізнялися. Це було зумовлено кількома причинами. По-перше, відносно розвинутим рівнем руського інтелектуального життя, руського письменства, в тому числі й руського (українського) книгодрукування тоді, коли ще жодного польського письменства, а також і книгодрукування не було. "Польська" освіта і письменство фактично до кінця XV — початку XVI ст. розвивалися на далекій від польської латиномовній основі. Русь знала власне літописання, наближене до народної мови від X ст., літописний звод "Повісті временних літ", Київський літопис, Галицько-Волинський літопис та ін. Польські інтелектуали вели свої хроніки мовою, чужою не лише для простолюду, а й для феодальної еліти.

У столиці Польщі Кракові 1491 р. вийшли перші українські книги релігійного змісту: "Псалтир", "Акафіст" та "Октоїх" [8, с. 129]. Книг польською мовою тоді ще не було. Отже, про полонізацію до XVI ст. говорити не доводиться.

По-друге, Польща застала у приєднаному Руському князівстві, після 1434 р. і 1462 р. — Руському і Белзькому воєводствах — багату і впливову місцеву руську (українську) магнатерію і шляхту. Ще до прилучення Руського князівства до королівства в числі малопольських магнатів на власне польських етнічних землях значились, наприклад, русини Пакослов, Лис, Ясько, Багор з-під Опатова... З роду Багорів був краківський архідиякон Ярослав Багор.

Після прилучення Руського князівства до Польської Корони українським магнатам з краківської та сандомирської земель Петру, Ходкові, Остатку, Пакословові, Держко-Лебедю й іншим були надані в ньому великі маєтки [8, с. 129].

Зазначимо, що на приєднаних землях були місцеві українські магнати Гербурти, Фірлеї, Потоцькі, Одровонжі, Собєські, Кміти, Даниловичі, Дєдушицькі, а також Горайські, Тарнавські, Стадницькі, Язловецькі, Кам'янецькі, Замойські, Сенявські, Ржевуські, Браницькі, Красицькі, Жовковські. Дмитро Горайський за сприяння Казимира Великого став володіти 30 селами, двома містами та замком Горай. Дочки Дмитра хрестилися за візантійським обрядом: Катерина, Єлизавета, Ганна.

Магнати Тарнавські вели свій рід від Стецька з Тарнавки Дольної, рід Замойських — із с. Замч між Белзом і Рава-Руською; рід Жовковських — із с. Жовкви Красноставського повіту, з суто руської православної шляхти. Станіслав Жовковський для того, щоби стати воєводою, прийняв, однак, католицизм. Його дочка Софія вийшла заміж за Івана Даниловича і стала матір'ю майбутнього польського короля Яна III Собеського [8, с. 132].

Отже, денаціоналізація українського панства відбувалася не засобом мовної асиміляції, а через перетягнення її на римо-католицький обряд. Цей процес став достатньо помітним від другої половини XV ст. У будь-якому випадку до часу Люблінської унії пани українського походження Руського та Белзького воєводств стали переважно католиками і співвідносили себе з поляками, хоч практично всі пам'ятали про руські корені й повторювали поширене тоді означення "Gente Ruthenus, natione Polonus" ("Поляк руського роду, польської національності") [8, с. 120].

Так само довго трималася своїх етнічних коренів українська елітна верства Закарпаття, що від XI ст. опинилося у складі Угорського королівства. Дослідниця цього питання Дарія Семенюк констатує: "В Угорській Русі... процес асиміляції української правлячої верстви йшов на протязі 700 років" [8, с. 125]. Руський край в Угорській державі мадяри називали "Ducatus Russorum" ("Князівство русів"). Було окреме руське військо. Воно трактувалося як елітарне. Певний період його очолював син короля Іштвана І Імре. Великий вплив на угорську мову мала українська, внаслідок чого угорці перейняли велику кількість землеробської та побутової термінології. Вважають, що до XIII ст., до татарської навали, дуже помітним був процес українізації угрів, але з XIII—XIV ст. великопанські українські роди Телеки, Tapночі, Орманди, Топлаши, Сент-Мікльоши мадяризувалися. Деякі закарпатські руські родини — Даниловичі, Гербурти, Дєдушицькі, Фірлеї, Фредри перейшли на північ Карпат і оселилися в районах Стрия і Сянока.

У 1396—1414 pp. Мукачівською та Маковицькою домініями володів Федір Корятович, український князь литовського походження. Українські магнати були на Закарпатті ще у XVI ст., як, наприклад, Іван Запольський. Турецьке завоювання Угорщини 1526 р., зумовило значну міграцію українського, угорського панства на територію Словакії. У словацькому місті Трнаві 1698 р. друкувалися українські книги; 20 словацьких родів пам'ятали своє руське (українське) походження ще у XVIII ст.

Залишається, однак, фактом, що прилучення окраїнних українських земель до чужих сусідніх держав уже у XV—XVII ст. призвело до денаціоналізації української елітної верстви.

Інший характер мали етнічні процеси у Литовсько-Руській державі.

bigmir)net TOP 100