Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнічна історія України

Навчальний посібник

Київ
"Знання"
2008

На главную
Етнічна історія України. Макарчук С. А.

Соціально-політичне становище українських земель у складі Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського. Етнокультурне життя народу

В цій державі власне литовський елемент становив 1/10 населення. Частка ж руських (українців і білорусів) була переважаючою. Переваги литовського елементу в цій державі випливали, головно, з того, що в ній родоначальником правлячої династії був литовський князь Гедимін (з 1316 до 1341 pp.), потім його син Ольгерд (з 1342 до 1377 pp.). Від Ольгерда влада у Великому князівстві перейшла, однак, не до його сина Ягайла, а до племінника Вітовта (з 1392 до 1430 pp.), так само з Гедиміновичів. Потім Великим князем став брат Ягайла Свидригайло (з 1430 до 1435 pp.) та ін. На західних і південно-західних землях Русі династія Гедиміновичів вважала себе одночасно спадкоємицею Рюриковичів, що ґрунтувалось на її родинних зв'язках з давньоруськими княжими родинами і швидко виявилось у культурі й побуті, навіть в іменах. Як уже зазначалось, Ольгерд посадив на удільне княжіння в Києві сина Володимира (1362—1392 pp.). Останнього після тривалої боротьби змінив у Києві внук Ольгерда Олелько Володимирович (1440—1455 pp.). Мовою управління, суду, культурної творчості у Великому князівстві від самого початку була тодішня літературна руська мова, яка мала великі писемні традиції. В XIV—XV ст. у ній помітними стали два відгалуження: староукраїнської та старобілоруської мов, що розвивалися на давній літературній традиції і живилися народнорозмовною практикою відповідних територій. Починаючи від Гедиміна, великі князі іменували себе "господарями" "Литвинов і Русинов", а свою державу — Великим князівством Литовським, Руським і Жемайтійським.

Як Литовсько-Руську державу розглядали Велике князівство українські дорадянські історики, у тому числі В. Антонович, М. Грушевський, О. Єфименко, пізніше також Д. Дорошенко та ін.

Не зовсім послідовні визначення етнічного характеру Литовсько-Руської держави подано у колективній монографії з етнічної історії України, що вийшла друком 1990 р. В одному місці зазначається: Велике князівство "справедливо називають Литовсько-Руською державою, оскільки 9/10 її території і населення складали східні слов'яни". Однак в іншому місці згадуються "несприятливі обставини, що привели до розчленування (українських земель. — С. М.) і їх приєднання до Великого князівства Литовського", і через це "Україна була насильно розчленована й загарбана іноземними феодалами, а українська народність — позбавлена можливості створити свою державність і опинилася під загрозою асиміляції". Йдеться також про те, що українське населення зазнавало в Литовській державі "соціального гноблення та політичних обмежень" [10, с. 43, 77]. У такому підході простежується намагання ототожнювати "іноземний гніт" із соціальним гнобленням, хоча це не одне й те саме. Коли говоримо про поліетнічний характер Литовсько-Руської держави, то не слід забувати про її класовий характер. Як у всіх феодальних державах, так і в Литві носієм суверенітету була панівна феодальна верхівка суспільства на чолі з Великим князем. Українські ж селяни, як і білоруські чи литовські, а з ними й інші трудові верстви населення становили лише соціальний ґрунт, на якому піднімалася держава Гедиміновичів, що була одночасно державою Острозьких, Сангушків, Чорторийських, Дубровицьких, Вишневецьких, Ружинських феодальних родів і знаті, котрі вели свою генеалогію і від Гедиміновичів, і від Рюриковичів. Вважати, що в XIV—XV ст. селянство могло стати носієм національної державності, означає нехтувати принципами історизму. Політетнічний характер Литовсько-Руської держави засвідчував найперше політетнічний склад тієї верстви, яка творила апарат управління і користувалася благами власної держави.

Безперечно, панівне і рівне становище української національної верхівки з литовською створювало певні позитивні умови життя всього народу, зокрема у сфері освіти, мови, релігії, народного та професійного мистецтва. З цього питання 1988 р. у Мінську була проведена наукова дискусія. Її учасники наголошували, що визначення національного характеру Литовсько-Руської держави в XIV—XVI ст. має методологічне значення. "...Історичні факти свідчать про те, — зазначав професор А. Залеський, — що в XIV—XVI ст. Білорусія мала свою державність... що Велике князівство Литовське XIV—XVI ст. було федерацією, в якій Білорусія була рівноправною частиною тієї феодальної держави... Визнання державності Білорусії в XIV—XVI ст. дасть можливість правильно витлумачати причину того розквіту культури, якого досягла Білорусія за феодального періоду" [6, с. 114]. Один з учасників дискусії М. Єрмолович стверджував: не існує жодного джерела, яке б засвідчувало, що Литва завоювала якусь білоруську землю. "Стародавня Литва перебувала тоді поміж Мінськом і Новогрудком і поміж Молодечною і Слонімом, — зазначав він. — І в цьому розгадка, чому Новогрудок став столицею Великого князівства Литовського. Не Литва завоювала Новогрудок, а Новогрудок завоював сусідню Литву... У такий спосіб Велике князівство Литовське складалося передусім як білоруська держава" [6, с. 114]. Звичайно, таке обґрунтування білоруськості цієї держави не точне, оскільки перебільшує значення соціального ґрунту, на якому виростає держава і ніби нехтує роллю панівних сил епохи, в цьому випадку — литовських князів, що виступали організаторами держави.

Становище українських і білоруських земель, як і народів, у складі Великого князівства змінювалося, зокрема під впливом польсько-католицької політичної та духовної експансії, що дедалі більше відривала литовську знать від руської і робила її своїм союзником проти руської. Тому питання про становище України і Білорусі у складі Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського не може розглядатися однозначно, а потребує конкретних оцінок стосовно тих чи інших етапів історії Великого князівста. А це був тривалий період. Від утвердження Гедиміна у 1316 р. Великим князем на литовських і західних руських землях і до Люблінської унії (1569 р.) пройшло понад 250 років — період життя близько десяти поколінь. За цей час відбулися суттєві зміни у сферах економічного життя основного масиву українських земель, у системі управління, розвитку мови, соціальній структурі населення. За відповідними підрахунками, станом на 1300 р. населення всіх українських земель налічувало 3200 тис. осіб, 1400 р. — 3700 тис.; 1500 р. — 4400 тис.; 1550 р. — 4900 тис.; 1600 р. — 5200 тис. осіб [10, с. 82]. Найбільша його частина припадала на населення, що проживало в межах Великого князівства, тому тут соціально-історичні процеси мали провідне значення.

Система державного управління краєм зазнала глибоких змін, які були тісно пов'язані зі зміною земельних відносин. Упродовж другої половини XV ст. центральна влада на чолі з Великим князем відмінила поділ усієї держави, в тому числі України за принципом удільних князівств і запровадила адміністрацію, що стала залежнішою від центральної влади. Найбільший удар відносній самостійності української феодальної знаті, чимало якої походило з литовських родин, був нанесений ліквідацією у другій половині XV ст. удільних Київського (1471 p.), Волинського, Подільського князівств, котрими досі правили Ольгердовичі, Любартовичі, Коріятовичі (потомки Коріата, брата Ольгерда) і сформуванням воєводсько-повітової та земельної адміністрації. Найчастіше нові адміністративні одиниці очолювали ті самі князі й інші вельможі, але їх статус відтепер визначався не традицією удільної автономії, а волею Великого князя. Поряд з різними родинами Гедиміновичів, що зукраїнізувались, у числі князівської верхівки феодалів було чимало родин, які вели свої лінії від Рюриковичів: Михайло Хотетовський, Патрикій та Олександр Звенигородські, Іван Четвертинський, Дмитро Городецький, Федір Несвіжський, князі Острозькі, Заславські та ін. [1, с. 428—438; 10, с. 303].

Неухильно посилювався феодальний гніт селянства. Пожалування сіл, волостей, а також міст окремим великокнязівським слугам з числа бояр, а також неродовитих слуг, які у такий спосіб домагалися ще й шляхетності, перетворили більшість селян із податково-земельного населення на панщизняно залежних кріпаків. Уже до початку XVI ст. панщизняна залежність селян стала майже всеосяжною на Волині, у центральній і південній Київщині, на Поділлі. Державно залежні селяни здебільшого залишалися лише на Лівобережній і в північній Київщині. Головними експлуататорами виступали великі князівські руські (українські) або ж зрущені литовські роди: на Волині — Острозьких, Заславських, Сангушків, Чарторийських, Збаразьких, Вишневецьких, Корецьких, Ружинських та інших князів, а також панів Кирдієвичів, Монтовитовичів, Хребтовичів, Боговитиновичів, Чапличів, Гуревичів, Семашків. У Київському воєводстві до найвпливовіших панів відносились боярські родини Горностаїв, Дашкевичів, Єльців, Кмітів, Лозків, Немиричів, Волковичів, Тишкевичів, Полозів. На Чернігівщині, Київщині та в Білорусі величезні маєтки належали князівській родині татарського походження Глинських. У середині XVI ст. усього декілька десятків волинських магнатів виставляли 3/4 військового ополчення, решту — ще 200 дрібніших феодалів.

Уже в тому ж XVI ст. багато з названих родин відіграли прогресивну роль у захисті української національної самобутності, Православної церкви, національної освіти та культури, мови. Найбільший український магнат князь Костянтин Іванович Острозький (1460—1532 pp.), наприклад, обіймав посади і воєводи брацлавського, і великого гетьмана литовського, був покровителем Православної церкви, противником унії з Ватиканом, захисником церковно-слов'янської писемності тощо. Сучасники високо оцінювали національну діяльність Василя-Костянтина Костянтиновича ("аз Константин, наречений во святом крещеніи Василие") [9, с. 200].

Велика заслуга в історії українського козацтва належить потомкові Гедиміновичів, українському князеві Дмитру Байді-Вишневецькому, з ім'ям якого пов'язане заснування Січі за порогами, численні переможні козацькі походи і трагічна смерть на турецькому гаку. В XVI ст. саме представники української, а також білоруської знаті, незалежно від походження, очолювали боротьбу, в тому числі збройну, проти польського політичного та католицького релігійного наступу, за збереження політичних і національних прав українських і білоруських земель (Ф. Бєльський, Михайло Олелькович, Іван Гольшанський, Я. Глинський та ін.).

Підсумовуючи розглянутий матеріал, можна дійти висновку, що в умовах панування Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського панівна національна феодальна верства розвивалась практично вільно і — щонайменше — аж до часу Люблінської унії. Завдяки цьому етносоціальна структура українців мала природний, недеформований характер. Це позитивно позначалося на розвитку культури народу.

Отже, у XIII—XVI ст. в етнічній історії українського народу, незважаючи на великі золотоординські плюндрування України у XIII ст. і перебування українських князівств у принизливій залежності від Орди у 1240—1362 pp., розрив національної спільності між різними політичними структурами — Польським королівством, Литовсько-Руською державою, Угорським королівством і Молдовською державою, — відбувалися відносно природні соціальні й етнокультурні процеси, властиві для інших європейських народів цієї доби. У межах власного етнічного організму відносно вільно розвивалися всі соціальні верстви середньовічного суспільства. Панівна верства в особі великопанських родів толерувала розвиток освіти, науки і культури на руськомовній основі, виступала захисником батьківської православної віри, брала активну участь у державно-політичному житті. Водночас у розвитку міст України, зародженні політичних рухів, особливих військових і культурних структур різних регіонів України простежувалися значні відмінності.

bigmir)net TOP 100