Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнічна історія України

Навчальний посібник

Київ
"Знання"
2008

На главную
Етнічна історія України. Макарчук С. А.

Козацтво як нова соціальна і військова верства українського суспільства

Наприкінці XV — початку XVI ст. у соціальній структурі українського етносу сформувалася нова соціальна верства населення — козацтво, що виступило одночасно як особлива самобутня форма національної військової сили.

Зауважимо, однак, що слово "козак", яким називали людей, причетних до вільного, бродячого чи військового способу життя, згадувалось у писемних пам'ятках також стосовно часу, ранішого від появи українського козацтва. У "Хроніці Судака" існують згадки про напади козаків на кримсько-татарське прикордоння у 1308 р. А польський хроніст М. Стрийковський вживав термін "волинські козаки" стосовно військових дружин волинських князів XII ст. Можливо, хроніст неправильно екстраполював сучасний йому термін на військових людей XII ст.

У 1469 р. Я. Длугош писав про велике татарське військо, очолюване царем Маняком, в якому поряд з різними розбійниками були і козаки і яке нападало на землі Польського королівства.

Перша згадка про козаків, що боролися проти татар, була наведена у "Хроніці всього світу" Марціна й Іоахіма Бєльських. І в ній писалося, що 1489 р. "подоляни, русь і козаки" під командуванням Яна Ольбрахта, сина короля Казимира IV, двічі нанесли поразку татарам на Поділлі. Посилаючись на М. Бєльського, про це ж писав італійський хроніст О. Гваньїні, який з 1561 р. був на службі у польських королів. На початку XVI ст. (від 1503 р.) відомості про козаків, зокрема черкаських, подаються частіше. В одному з великокнязівських документів під 1503 р. читаємо: "Господар (великий князь. — С. М.) ...казаль записати, што Сенко Полозович его милости речей даль, што у козаковь черкасских побраль у князя Дмитриевых Козаков" [1, с. 1].

У середині XVI ст. у Черкасах козаки становили більшу половину населення. Те ж було і в Каневі. Документи з перших десятиріч XVI ст. засвідчують козацькі бунти саме в районі Канева та Черкас. У 1537 р. король Сигізмунд І дав грамоту пану Янові Пенєку в тому, що він не винен у бунтах канівців і черкасців проти старости Василя Тишкевича [1, с. 2—4]. Очевидно, цьому району Середнього Правобережжя належала провідна роль у формуванні нового суспільного стану — козацтва. Особливості проживання черкаських козаків у першій половині XVI ст. наводять на думку про вагомість ловецького промислу в житті козаків, як і в їх появі: черкаський староста Остапій Дашкевич, котрий опікувався козацтвом, забирав з них половину ловецької здобичі, що вони добували впродож літа на небезпечних степових просторах одночасно як мисливці та вояки.

Крім раціонального господарського інтересу, на виникнення і зростання козацтва впливали напружені соціальні відносини в Україні й Білорусі, що від початку XVI ст. ставали все важчими для селян. Перший Литовський статут 1529 р. як зведений кодекс права узаконював розшук і повернення залежних селян-втікачів їх старому панові. Другий Литовський статут 1566 р. встановлював термін розшуку втікачів до 10 років, а Третій статут, виданий 1588 p., — до 20 років. За цих умов селянин, що рятувався втечею від покарання свого пана, ніде, крім "Дикого поля", не міг почувати себе в безпеці. Середовище, в якому опинявся селянин-утікач, впливало на нього відповідно до того, чим воно було саме. Воно могло виявитись військово-трудовим ловецьким товариством, військово-розбійницьким, великим військом і малою ватагою. Через це і дійшли до нас надто суперечливі й водночас правдиві звістки про козаків як лицарів і розбійників, визволителів християнського люду з татарської неволі й просто робочих людей. "Окромі осилых бояр и міщан бывают у них прохожіе козаки; сей зимы было их разом о полтретаста. А кромі того, бывает там людей прохожих, козаков неосілих, а бывает их неравно завжди", — читаємо в Опису Канівського замку за 1552 р. [16, т. 2, с. 10—11].

Після втечі від свого пана селянин окозачувався, ставав вільною людиною, а вже як козак він міг вести різний спосіб життя: і як заможний господар на південних подніпровських і подільських окраїнах, і як козак на державній службі охорони південних кордонів, і як самостійний мандрівний лицар або член незалежної ватаги.

На пізніших етапах існування Запорозької Січі, коли вона стала залежною від російського царя, панщизняно залежних селян у козацьке товариство ніби вже не приймали. Козаком у Січ могли брати людину за таких умов: бути вільною (в розумінні непанщизняно залежним селянином), неодруженою, розмовляти українською мовою, присягнути на вірність російському цареві, сповідувати православну віру, пройти повне навчання [16, т. 1, с. 117].

Однією з причин, яка зумовила появу організованої національної збройної сили на південному порубіжжі українського заселення, саме на тому, що контактувало з кримськими татарами, була небезпека ординських нападів. Після переходу південноукраїнських земель з-під влади Золотої Орди у залежність від Литовсько-Руської держави татарські напади на українські землі не припинилися. Їх робили татарські ханства на Подонні, в Криму, що виникли у XIV ст. на руїнах старої Золотої Орди на нижній Волзі. Іноді ті напади провокувалися політикою Литви щодо окремих ханств. Наприклад, битва на Ворсклі 1398 р. між литовсько-руськими і польськими військами на чолі з Великим князем Вітовтом і військами хана Ідики під командуванням Тимур-Кутлука була викликана курсом Вітовта на підтримку хана Тохтамиша проти хана Ідики [8, т. 4, с. 312—314].

Як зазначено в Супральському літописі, битва на Ворсклі закінчилась не лише страшним погромом військ Вітовта, внаслідок чого з литовсько-русько-польського боку поклали голови 18 князів, а й страшним ординським плюндруванням України від Ворскли і Києва до Луцька [12, с. 76].

У першій половині — третій чверті XV ст. татарську небезпеку на південних пограниччях України дещо відволікали внутрішні суперечності, в тому числі військові, між окремими ханствами, що боролися між собою за золотоординську спадщину. Кримське ханство прагнуло звільнитись від поволзької орди, остання не відмовлялась від своїх претензій на Крим. Так було до 1479 p., коли полонений турками кримський Хан Менглі-Герей визнав васальну залежність від Порти і повернувся в Крим уже як турецький васал.

Окрім власних спонукальних чинників до ординських нападів на Україну, в останні десятиріччя XV ст. Кримське ханство опинилося в колі інтересів великих держав — Москви, Литви, Польщі, Туреччини, які підкупами чи обіцянками, а часто і шантажем намагались втягнути його у боротьбу за власні цілі. Москва Івана III з метою зруйнувати плани Польщі та Литви щодо Московського князівства, всіма засобами заохочувала Менглі-Герея плюндрувати Україну, Київ, Поділля, Волинь, Галицькі землі. І справді, як писав М. Грушевський, після смерті золотоординського хана Ахмата у 1480 р. кримська орда "зачинає немилосердно лупити литовсько-польські україни" [8, т. 4, с. 325].

У 1482 р. Іван III, який тримав у себе одного з претендентів на кримське ханство Нурдавлета, фактично шантажем спонукав Менглі-Герея піти походом на "литовське" місто Київ. І татари "запалили місто, здобули замок, взяли в неволю багатьох людей разом з самим воєводою і його родиною, пограбували церкви, спустошили околиці та з превеликою здобиччю спокійно вернулися додому. З забраних церковних речей Менглі-Герей післав Івану як трофей золоту чашу й діскос (таріль) з Софіївської кафедри" [8, т. 4, с. 326].

На межі 1480—1490 pp. дійшло до примирення кримських татар із золотоординськими, і в 90-х Україну чи спільно, чи почергово плюндрували і кримські, й поволзькі татари. "1494 р. татари впали на Поділля, звідти на Волинь, забрали силу здобичі й полону"; 1496 р. сили Менглі-Герея "со всею ордою перекопською... сильно спустошили Волинь... спалили славний Жидичинський монастир під Луцьком", спалили Рівне, військова залога якого відкупилась. Взимку того ж року повторили напад на Волинь, "пленяща усю Волинську землю мало не до конца, и Лядськой земли немало". У 1497 р. стався новий напад під Кременцем, на щастя, розгромлений князем Михайлом Острозьким; 1498 р. турки на заклик волоського воєводи Стефана "знищили Перемишль, Ярослав, Переворськ, спалили передмістя Львова і розійшлися по всій Польщі, полону взяли 100 тис. 1500 р. Менглі-Герей послав 15 тис. орди на Русь. Нищили Брацлавщину, Волинь, Берестейщину, землі Львівську, Белзьку, Холмську, Люблінську й Сандомирську. Спалили Хмельник, Кременець, Белз, Львів, Холм, Красностав, Люблін" [8, т. 4, с. 329—332].

Навівши численнні приклади татарських плюндрувань, Михайло Грушевський підсумовував: "Трудно собі навіть представити всю глибину нещастя, в яке впали українські землі, і всю соромотність безпорадності державних чинників супроти нього. Вся Україна, за виїмком хіба зайнятої Москвою північної Чернігівщини, стала театром страшних спустошень татарських, турецьких, волоських" [8, т. 4, с. 334].

Страшні руйнування поселень, храмів, господарського майна, багатотисячні полони народу прокочувались Україною у першій чверті XVI ст., другій половині XVI — на початку XVII ст.

Очевидно, ординські плюндрування, що через десятиліття ставали майже звичною побутовою нормою, до початку XVI ст. уже не вражали різних хроністів або літописців. Мовляв, що писати про звичне явище. У Львівському літописі за 100 літ від 90-х років XV ст. до 90-х XVI ст. згадувалось всього 12 ординських нападів, при чому з дуже скупою інформацією, на зразок: 1498 р. — "татаре проводнії" (що напали на провідний тиждень. — С. М.); 1500 р. — "татаре Ярослав спалили і туркі Рогатин звоєвали"; 1524 р. — "татаре були на Подолю і Чурилова замку доставали"; 1527 р. — "татаре у Покрові були"; 1554 р. — "татаре були і Галич спалили, шкоди много учинили".

Аналогічні записи і в Острозькому літописці: 1516 р. "татаре бузькії і окружнії над примир'є були" (незважаючи на те, що до того було з ними укладено перемир'я. — С. М.); "того ж року місяця грудня знову под Межибож і Зіньков, і Летичов, і Камінець вторгнули. В той же потребі під Межибожем внук Костянтина князь Роман згинул"; 1519 р. — "битва Сокальська. Князь Костянтин з іншими понаїхали на замок Сокальський перед татари. Наших войск було 5000, а татарського 80 000, гди ся потикали"; року 1575 р. — "татаре Покровськії коло Ільвова. Того же року в Синяві татаре були з Волох і о полторакрот 100 000 полону забрали і увійшли през Хотин до Волох" [5, с. 169—200; 214—230].

Згадки у джерелах про кількість людей, яких татари забирали в полон, подібно до останньої, завжди дуже приблизні. Їх неодноразово наводив у своїй "Історії України-Руси" Михайло Грушевський, зокрема стосовно XVI ст.: 1516 p. — поки правителі Польщі та Литви "одні одних дивилися", "Русь і Поділє видано татарам як на м'ясні ятки — страшенно попустошені сі краї, від Карпатів до Любліна, забрано в неволю масу худоби, людей, а старих і малих, яких не можна було брати в неволю, на місці побито... забрали масу полону (рахували його на 50 і навіть на 100 тис)" [8, т. 7, с. 26].

Після нападу орди взимку 1526—1527 pp. на Полісся аж до Пінська вона "страшно попустошила сі краї й забрала масу здобичі". Проте, коли орда вже поверталася і наближалася до Дніпра, її наздогнав князь Костянтин Острозький і "погромив і полону відполонив до 40 тис." [8, т. 7, с. 32].

Така, майже кожного разу приблизна кількість татарського полону руської людності, очевидно, нікому не дає підстав більш-менш точно назвати демографічні втрати України у XV—XVII ст., пов'язані з ординськими нападами. Одне зрозуміло, що вони визначалися сотнями тисяч на населення України в ті часи в 4—5 млн осіб.

Після смерті Менглі-Герея (1515 p.), зокрема після 1526 р. і аж до 1551 p., коли владу взяв у "залізні руки" хан Давлет-Герей, у Криму точилася міжусобна боротьба за ханський престол, яка ніби послаблювала татарську небезпеку для України.

Зауважимо також, що до середини XVI ст. у татарсько-українському протистоянні сформувався новий військово-політичний фактор — Запорозька Січ. У дусі епохи в діяльності запорозьких козаків на перший план висувалися завдання: завоювати певні матеріальні цінності, захопити зброю, користуватися степовими просторами, ріками, морями, що об'єктивно суперечило зазіханням Криму. Водночас від середини XVI ст. усвідомленим політично першочерговим завданням Запорозької Січі (Томаківської, Хортицької, Базавлуцької та ін.) був захист краю від татарських орд.

Отже, виникнення козацтва у часі збігається з активізацією татарських спустошень в останній чверті XV ст. Посилення небезпеки українського народу з "Дикого поля" теж мало неабияку роль у виникненні козацтва. Беручи ширше, можна вважати, що коли б не було "азійського" Кримського ханства за південними обріями України, не було б і того природно-історичного середовища у вигляді багатого, але доти незаселеного дніпровського Низу, на якому козацтво робило собі військову республіку. Як Литовсько-Руська держава, так і Річ Посполита виявились нездатними ефективно захищати Україну від татарських орд. Через те народ витворив свою збройну національну силу — козацтво. О. Єфименко мала багато підстав, щоб написати: "Українське козацтво появилось на світ лише через те, що під боком існувало розбійницьке Кримське ханство" [9, с. 112].

За соціально-історичною суттю козацтво відносять до феодальної верстви суспільства. Водночас це була така верства, яка протистояла класичним феодальним станам: поміщикам, кріпосним селянам, лихварям. Соціальна й економічна природа козацтва була налаштована на вільне сільськогосподарське виробництво, вільне підприємництво і торгівлю, а військово-політична організація втілювала в собі засади демократії, що починали утверджуватись в процесі ранніх європейських революцій.

Нестихаюча збройна і кривава боротьба з турецько-татарським світом майже щороку забирала від українського етносу його найкращий цвіт: найволелюбніших і найвідважніших сильних і свідомих юнаків, найвродливіших, чорнобрових і русокосих дівчат. Більшість з тих легінів гинули у хвилях Чорного моря чи в герці з татарами, і ще рідше якась полонянка поверталася у рідне гніздо... У світлі сучасної генної теорії треба визнати, що український народ з року в рік мав непоправні біологічні втрати. На жаль, так було і в наступні періоди історії, аж до XX ст.

bigmir)net TOP 100