Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнічна історія України

Навчальний посібник

Київ
"Знання"
2008

На главную
Етнічна історія України. Макарчук С. А.

Етнокультурні риси українців XVI—XVII ст.

На цьому етапі розвиток українського народу характеризувався активним процесом розширення і становлення сучасної етнічної території, що особливо виявилось у заселенні українцями за дозволом російського уряду Слобідської України, в просуванні українського етносу, всупереч турецько-татарській агресії, в південні степи.

Чимала кількість писемних джерел, у тому числі створених іноземцями, дають підстави вважати, що у XVI—XVII ст. склалися і всебічно себе виявили "класичні" етнографічні риси українського народу, які повно та широко були вивчені етнографічною наукою в XIX — на початку XX ст. Стосовно другої половини XVI — першої XVIII ст. чітко простежувався той етнографічний поділ України, який не втратив значення і дотепер. Іван Вишенський наприкінці XVI ст. вживав такі етнотопоніми, як Мала Русія, Волинь, Подолія, Покуття [3, с. 313, 332, 337]. За Густинським літописом, створеним щонайпізніше в 20-х роках XVII ст., вирізнялися такі етнографічні землі, як Волинь, Поділля, Україна [12, с. 165].

Мініатюри з Учительного євангелія заблудівського видання дають змогу відтворити українські сільськогосподарські знаряддя: колісний плуг, коси, ціпи, лопати, спосіб будівництва двокамерних приміщень та ін. Тут простежується характерний комплекс селянського чоловічого одягу, що складається зі свити, шапки і шаровар. У різних джерелах цього часу неодноразово згадуються такі атрибути вбрання, як шаровари, семиряги, шапки-бурки, постоли. З "Літопису Самовидця" дізнаємося про таку ознаку зовнішнього виду українського козака і повстанця часів національно-визвольної війни, як вуса, що також підтверджується в різних зображальних джерелах. Якщо хтось з міщан, з-поміж котрих поширеним був звичай носити бороди, вирішував пристати до війська Богдана Хмельницького, той мусив поголити бороду і залишити лише вуса. Гійом де Боплан розповідає як про традиційну їжу козацьку — кашу і борщ, І. Вишенський — про борщ і поливку. Багато згадок про крашения яєць на Великдень. Трапляються згадки у сучасників про місце горілки, меду і пива в селянському та козацькому побуті. Дуже детальні описи різних народних звичаїв і обрядів.

І. Вишенський у жанрі полеміки осуджував відзначення народом таких календарних свят з "диявольськими" обрядами, як Коляди ("диявольские коляды"), Щедрий Вечір, волочільне після Воскресіння (смішні забави з крашанками — ?), бо "не хоче Христос при свому славному воскресінні того сміху і ругані диявольської мати", танці та скоки на свято Георгія-мученика, "пироги і яйця надгробні в Острозі", "квас поганський" (очевидно, хмільні напої. — С. М.), купання й "огненное скаканья", "Купала на Хрестителя", "колыски и шибеницы" на день Петра та Павла, що чиняться на Волині й Поділлі. Всі ті "прелести — то диявольське позорище християнским людям" [3, с. 332]. І. Вишенський наприкінці XVI ст. фактично ілюструє той народний календар, який українські етнографи фіксували і вивчали у XIX ст. і які й досі становлять предмет інтересу української етнології.

Вітчизняні й іноземні автори описових творів XVI—XVII ст. звертали увагу на інші характеристичні риси народної культури та побуту українців. Зокрема, вони зазначали їх хазяйновитість і працелюбність. У цьому краї, писав Гійом де Боплан в "Описі України", всі селяни однаково заможні й не існує великої різниці у їхніх статках [2]. Напевно, це перебільшення, але й для поверхового враження мусила бути необхідна основа в житті. Той же Гійом-Левассер де Боплан подав чимало подробиць з українських весільних звичаїв про прикрашання дівчатами голови вінками із квітів, про звичай обливання дівчат водою у великодній понеділок і хлопців — у великодній вівторок, про дарування дівчиною вишитої хустини хлопцеві.

Польський і український автор XVI ст. Севастьян Клюкович у праці "Roxolania" ("Роксоланія") подав відомості про голосіння в Галичині. До наших днів дійшли форми вітань XVI—XVII ст.: "Помогай Бог", "Христос воскрес", "Слава! Слава!" Майже всі іноземці, хто мав нагоду спостерігати за життям козаків і Запорозької Січі зокрема, наголошували на демократизмі їх громадського укладу. Зауважували такі риси характеру українців, як волелюбність, почуття побратимства, невибагливість до умов життя, кмітливість і гумор, пісенність (як писав Боплан, "цей народ і співає, і голосить, плачучи"), відвага та ін.

Писемні пам'ятки XVI—XVII ст. переконливо засвідчують, що до XV ст. українська народнорозмовна мова у своїй основі вже мала практично всі лексичні, морфологічні, фонетичні та синтаксичні властивості, які характеризують її і в наш час. Ось кілька речень з приватного актового документа 1347 p., складеного на Волині: "Я, Олехно Ромашкович и съ своєю жоною съ Доротою и зъ нашими сынми, и съ Лукашом и съ Болтупою промінили есмо селищо и зъ садомъ и зъ синожатми, а поле на имя Калита съ тымъ селищомъ, а промінили есмо селищо Тумкелю молодому Патрикъевичу селищо тое и поле по річку... а всего того селища и поля на пять бочокъ, а сеножати на стирту сіна и на стогъ сіна..." [7, с. 24]. Варто читати давньоукраїнське ъ як і (в словах сіно, промънили та ін.), вилучити так звані тверді знаки в кінці деяких слів, і перед нами виявиться текст сучасною мовою. Щось подібне простежується в українському перекладі "Сказаніе про Мамаєве побоїще" (очевидно, з дещо пізнішого часу, не раніше XV ст.): "Сам той Мамай, еще барзо научен от диявола, умыслив пойти на Руськую землю, мовячи: "їж я всю землю Руськую барзей, ніж Батий, спустошу і тільки які ліпшиї, милішиї городи собі оставлю, в котрих буду з своїми татарами жити..." [12, с. 378].

Зауважимо, однак, що в різний час упродовж XIV—XVI ст. у творах різного функціонального призначення літературна мова в Україні не була однаковою. Паралельно з українською, якою писалися актові документи, насамперед приватні акти, белетристичні й поетичні твори, у літературі церковного вжитку далі використовувалась церковнослов'янська мова. Нею були написані твори церковного діяча Григорія Цимблака, уродженця Болгарії та діяча Болгарії, Сербії, України, Білорусі, Румунії, Молдови. Церковнослов'янською писали письменники Ісайа Кам'янчатин, Герасим Смотрицький, Василь Суразький, Іван Вишенський та ін.

XVI — перша половина XVII ст. були часом визначних досягнень української професійної культури. Характеристичні риси виробилися в українському містобудуванні, оборонній і культовій архітектурі. В центрі міста зводилися ратуші з дзвіницями, а навколо них ставилися будинки міської буржуазії. Приклад такого ансамблю — площа Ринок у Львові. В культовій архітектурі поширеними стали храми тридільного і п'ятидільного типу, що у своєму плануванні далі розвивали давньоруські традиції, але в способі будівництва, формах екстер'єру й оздобленні перебували в органічній єдності з європейськими архітектурними стилями ренесансу і бароко. Для іконопису властивими стають реалістичні мотиви. У побуті панівних верств все більше місце почали займати твори світського живопису, зокрема світський портрет. Водночас був поширений за манерою відображення і тематикою народний живопис, що виявив себе в церковному малярстві, у зображенні народних образів козака Мамая, народних музик, обрядів.

Для музичної культури характерною особливістю став хоровий спів, який формувався при братських школах в Острозі, Києві та інших містах.

З кінця XVI ст. все більша роль у розвитку професійної освіти і культури почала належати друкарству. Перші книги українського друку — "Октоїх" і "Часословець" — були видані 1491 р. у Кракові в друкарні Швайпольта Фіоля. У 20-х роках XVI ст. слов'янські книги друкувалися в Ужгороді.

Однак масовим явищем друкарство стає в Україні після виходу 1574 р. у Львові "Апостола". Його видав росіянин Іван Федоров. На межі XVI—XVII ст. в Україні вже діяло 17 друкарень, що випускали книги церковнослов'янською й українською мовами. Друкарні діяли при монастирях і братських школах. У 1591 р. при Львівському братстві було видано греко-слов'янську граматику. З першої половини XVII ст. провідне місце в книгодрукуванні належить Києво-Печерському монастиреві. Книги видавалися в Дермані, Острозі, Луцьку.

Демократичними статутами характеризувалися школи при братствах, згідно з якими учні цінувалися не за їх походженням, а за здібністю, ставленням до навчання. Діяльність багатьох освітніх закладів сприяла поширенню освіти серед широких народних мас. Арабський письменник і мандрівник Павло Халебський, який в Україні побував двічі (1654, 1656 pp.), зазначав, що в країні козаків усі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість їх дружин і дочок вміють читати і знають порядок церковних служб і церковних співів [11, с. 10].

Повстання під проводом Б. Хмельницького і національно-визвольна війна 1648—1654 pp. відображали факт поширення української національної самоідентифікації на весь народ. У тій війні народ піднявся до усвідомлення необхідності завоювання національної свободи в своїй цілісності й утворення національної держави. Однак мета не була досягнута. Вирвати Україну з-під гніту феодальної Речі Посполитої самому українському народові, його збройним силам і керівництву не вдалося. За цих умов Б. Хмельницький звернув свої погляди на Росію, сподіваючись на її допомогу у війні проти Польщі. Однак царський уряд виношував власні плани стосовно України. Внаслідок ухвали Переяславської Ради у січні 1654 р. трансформувався перехід України з-під польського політичного панування під "високу государеву руку".

bigmir)net TOP 100