Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнічна історія України

Навчальний посібник

Київ
"Знання"
2008

На главную
Етнічна історія України. Макарчук С. А.

Соціальні та національні причини, зміст і цілі визвольної війни українського народу середини XVII ст.

Практично всі українські історики, давні та сучасні, вважають, що вибух повстання під проводом Богдана Хмельницького був зумовлений глибокими соціальними причинами, гострими протиріччями у сфері конфесійних і національних стосунків. Польський національний гніт ставав особливо нестерпним після придушення козацько-селянських повстань 1620—1630 pp. Нові пожалування короля польським магнатам і шляхті призвели до появи в Україні великої кількості етнічно польських панів. Королівський привілей — і новий пан. Наведемо кілька типових прикладів, як це відбувалося. Король Сигізмунд III 6 лютого 1632 р. дарував "урожоному панові Філонові-Петрові Міровицькому, писареві своєму скарбовому" у Варшаві, два нібито пустих городища — Глинське та Більське, "вище Полтави над річкою Ворсклою та Сковобору за річкою Псьол в Україні, в Київському воєводстві, що лежала". До цього варшавський господар України додавав, що названому шляхетному Петрові Міровицькому "вільно буде всі ґрунти, поля, луки, сіножаті, що в тих границях знаходяться, заселяти: і села, і фільварки, і присілки підданими. І всілякі пожитки, які можуть бути ним придумані, за винятком виробництва селітри товарів, на що потрібно королівський дозвіл, вільно йому буде як із своїх власних на основі дідичного права, з його потомками на вічні часи користуватися (nabywac) давати, дарувати, міняти і всілякі доходи за своїм вподобанням з них брати" [1, с. 121—122].

У багатьох випадках у спадкове володіння поляків-панів потрапляли цілі староства, нові володільці яких уже своїм правом віддавали в оренду села та міста. Наприклад, у червні 1638 р. чернігівський і брацлавський воєвода М. Калиновський як дідич віддав на три роки в оренду данцінгського купця Я. Деменця "цілком і повністю місто Умань, місто Іванку, місто Маньківку, і місто Буки... також містечко Мошурів із замками, дворами і фільварками, що там були, з усіма правами володіння і власності, користування доходами, пожитками... пасіками і ставками, млинами, підданими, з усім майном, що є в тих добрах" [1, с. 230—231].

Права новоявленого польського панства впроваджувалися й охоронялися найжорстокішими методами навіть за мірками того часу. Гетьман коронний С. Конєцпольський у серпні 1637 p., вимагаючи полонення і доставки до нього повстанців, додавав: "А якби ваша милість не могла їх захопити, то потрібно їх на жінках і дітях карати, і доми їх вщент знищити, бо краще є, щоб на тому місці росла кропива, аніж би там розмножувалися вороги його королівської милості та Речі Посполитої" [1, с. 17].

Посилення соціального гніту панщизняно поневоленого українського селянства, що стало особливо відчутним у роки так званого золотого спокою, і до чого чи не найбільшою мірою спричинилися саме польські пани, творило епіцентр причин соціального вибуху в Україні.

Водночас не менш вразливим виявилось протиріччя між природою польської (у тому числі полонізованої) панівної феодальної верстви, що виступала основою владних структур, і соціально-економічною природою козацького стану та створених ним політичних протоструктур державного ладу. Хоч перед 1648 р. було зареєстровано всього 6 тис. козаків, козацтво все-таки вже утвердило своє становище як політично елітної верстви українського народу й економічно як верстви вільних виробників.

У суспільно-політичному житті ця верства протистояла польській магнатерії та шляхті, по-перше як така, що не підлягала економічній експлуатації тієї магнатерії, а отже, звужувала можливості матеріальної наживи останньої. По-друге, українське козацтво до 1648 р. ще не відірвалося від українських соціальних низів, постійно рекрутувалося з них і через це залишалося органічною структурою саме українського суспільства, його організованою збройною силою та захисником. Через спільність православної релігії козацтва і селянських низів, мови і народної культури існував спільний національний інтерес усього українського народу. По-третє, покозачення українців відкривало собою небезпечний для існуючих порядків шлях до соціального визволення селянства, що становило основу панщизняно залежного населення.

З цих причин соціальна напруга постійно штовхала козацтво до чисельного зростання, до боротьби за зміцнення свого військово-політичного становища в Речі Посполитій. Одночасно польські магнати і шляхта могли бути безпечними стосовно свого панівного становища за умови винищення козацтва. Практично це виливалось у наступ польської магнатсько-шляхетської верхівки на соціальне, політичне та правове становище козацтва, яке в свою чергу було найпідготовленішим до збройного опору, що вилився у козацьке повстання. З огляду на чисельні причини, повстання швидко перетворилося у революційну бурю, яка втягнула в себе найширші селянські маси і переросла у національно-визвольну війну. Про 1648 p. M. Грушевський писав: "Нарід піднімався, грабив польські маєтки... побивав панів і жидів, захопляв панські ґрунти й заводив між собою козацький лад" [2, с. 300]. Видатний історик тут повторив Самовидця, який зазначав: "...Так усе, що живо, піднялося в козацтво, але заледве знайшов в якому селі такого чоловіка, жеби не міг албо сам, албо син до войска йти, а ежели сам не здужая, то слугу парубка послал, а иніе, кілько їх било, всі шли з двора, тилко одного зоставали... же намет, де в городах били, і права магдебурскіе — и присяглие бургомистрове, и райци свои уряди покидали, и бороди голили, и до того войска шли" [6, с. 57].

І насправді, покозачення селянської маси було лавиноподібним. За дослідженням Тадеуша Василевського, вже під Збаражем влітку 1649 р. у Б. Хмельницького налічувалося 150 тис. союзного козачого і татарського війська без черні [15, с. 102], причому татарська орда числила лише 10 тис. Можна вважати, що до Зборова Б. Хмельницький розглядав як позитивний фактор зміцнення власної військової сили покозачення черні.

Однак після того, як у гетьмана відпала потреба у рекрутуванні організованої військової сили за рахунок черні, він став виступати проти виходу селян із панщизняної залежності та проти їх покозачення.

За головну мету повстання, що переросло у національно-визвольну війну, козацький вождь уважав не звільнення селянства від панщини, а виборення політичних прав козацтва в Україні як привілейованої соціально-військової верстви. Кінцево така мета могла бути реалізована у створенні Козацької держави. У практичній політиці й діяльності Б. Хмельницького в ході визвольної боротьби зважувались різноманітні форми такої держави, що їх можна було б реально досягти:

— Козацької держави нарівні з Польською короною і Великим князівством Литовським у складі Речі Посполитої;

— незалежної Козацької держави на просторі від Случа на Заході та Сівера на Північному Сході;

— Козацької держави під патронатом російського монарха;

— Козацької держави під патронатом турецького султана, шведського короля або інших монархів і под.

Тобто, національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. за політичними цілями не виходила поза часові межі своєї епохи, яка ще не перекреслювала таких цінностей, як особа монарха, становий характер держави (в Україні — з елітною козацькою верствою на чолі), феодальні форми залежності між соціальними верствами: землевласниками-панами і панщизняно залежними від них селянами, соціально-політичним партнерством між шляхтою і козаками; між козацькою державою і міським ремісничо-торговельним населенням; між політичними елітними верствами (козацтвом, шляхтою і духовенством).

Уже після Зборівського миру численні універсали Б. Хмельницького стверджували саме такий зміст цілей національно-визвольної війни, яку чимало істориків з багатьма підставами для того називають революцією, але такою революцією, яка мало піднялася вище цінностей і цілей своєї епохи.

Після Зборова Б. Хмельницький робив усе для того, щоб посполиті селяни "залишалися у послуху у своїх панов". Він в універсалі від 3(13) березня 1650 р. про "послушенства" міщан с. Кишенці панові Ілляшу Пекулицькому писав, наприклад: "...Если бы какие своевольники, разрушаючи покой пана свого и слугу посланого от него не хотіли слушати и сему листу нашему сопротивлялися, таких мы позволяем жестоко казнить как бунтовников и непослушников" [3, с. 155].

Подібні накази містили також інші гетьманові універсали [7, с. 13—14].

Вибороти ту чи іншу форму Козацької держави в союзі з Польським королівством Б. Хмельницькому самостійно українськими силами не вдалося. Тоді він звернув свою увагу на Москву. Спочатку його зв'язки з Москвою використовувалися як засіб лавірування у політиці стосовно Польщі. З часом гетьман наважився на заміну суверена Козацької держави з короля Польського на царя Московського. Тоді так само основною ціллю і далі була Козацька держава, соціально-політичні привілеї стану козаків. За березневими статтями 1654 р. з московським урядом, на вимогу українського гетьмана чисельність реєстрових козаків держави Запорозька Січ мала становити 60 тис. осіб. Гетьман виявляв особливу турботу про те, щоби при переході у васальну залежність Козацької держави від Московської держави остання гарантувала її суверенітет, козацькі вільності, внутрішню самобутність України, "как из веков бывало". У сформульованих 17(27) лютого 1654 р. до Олексія Михайловича проханнях Б. Хмельницького перший пункт стосувався козацьких вольностей, щоби "царское величество" їх поважало аж до того, "где три человека козаков, тогда два одного должны судити", щоб поважались права української шляхти і її земські та гродські суди, щоб у містах урядники "из наших людей обраны были", "чтоб Войско Запорожское само себе гетьмана обирали" [3, с. 323—325].

Дуже обтяжливим моментом у позиції Б. Хмельницького в переговорах з Польщею та Росією впродовж усього часу виступала фінансова залежність козацької адміністрації. Збереглися відомості, що Козацька держава чеканила свої гроші, але реальної монети тієї держави не виявлено. Фінанси Козацької держави формувалися за рахунок виплат суверенами на реєстрове козацтво, за рахунок здобутих цінностей і коштів у ході війни, царських пожалувань та за інші принагідні обставини і дії. Вже задовго до визнання власної залежності від московського царя гетьман "низко челом бил" до царя, аби той "жалованье великое царское прислал". Залишились документи про такі гетьманські прохання "милостивого царського жалованья" вже від квітня 1649 р. Були вони у березні 1651 p., вересні 1652 p., листопаді того ж року, в багатьох листах 1653 р. та ін. Об'єктивно цим самим український гетьман ніби напрошувався у царя взяти його в свою залежність [3, с. 115, 150, 214—215, 260, 273, 277—288, 311—314]. Такою була історична реальність.

Завершимо розглянуту тему тезою про те, який характер мали Переяславські угоди. Чи вони означали звичайний союз двох держав, як пишуть декотрі сучасні публіцисти, чи конфедерацію, чи входження України до складу Росії на правах автономії, чи приєднання України до Росії (возз'єднання, об'єднання і под.).

На нашу думку, до відносин України з Росією після Переяслава слід застосовувати тогочасну термінологію, розглядати Переяславські угоди як такі, що визначали васальну залежність Війська Запорозького від російського царя як сюзерена. Однак при цьому важливо знати, що, згідно з тодішніми міжнародними нормами, васали користувалися всіма тими правами, які випливали з угод, котрі визначали васальну залежність аж до "права на непокору" у випадку, коли сюзерен порушить підписані угоди.

bigmir)net TOP 100