Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнічна історія України

Навчальний посібник

Київ
"Знання"
2008

На главную
Етнічна історія України. Макарчук С. А.

Відмінні особливості розвитку етносоціальних організмів Лівобережжя і Правобережжя у другій половині XVII—XVIII ст.

Остаточно, аж на ціле майбутнє століття, доля України була визначена підписаним 1686 р. між Росією і Польщею "вічним миром". Лівобережжя, Запоріжжя і Київ з околицею визнавались за Росією. Спустошені південна Київщина та Брацлавщина оголошувались нейтральною зоною. Решта українських земель на захід від Дніпра визнавались за Польщею.

У свій час один з політичних діячів України назвав "возз'єднання України з Росією" зразком для інших окраїнних щодо Росії народів у прагненні свого визволення. На жаль, становище, в якому опинилася Україна у складі Росії, навряд чи можна назвати "зразком", гідним наслідування. Навіть у В. Леніна приєднання України до Росії назване "анексією російських царів" [5, с. 359]. Під впливом російських кріпосницьких порядків поступово нищилися соціальні завоювання народних мас у роки визвольної війни, а козацька старшина перетворилася на звичайних кріпосників, які проміняли свободолюбиву національну ідею і честь на поміщицьке благополуччя. У 1665 р. за титул боярина гетьман Брюховецький передав у безпосередню економічну залежність російському урядові "всі українські городи". Відбувався наступ на інститути національної державності: систему гетьманату та козацького адміністративного устрою, запорозьке козацтво.

З українськими гетьманами, якщо вони заявляли про певні права, царизм швидко розправлявся, як зі звичайними бунтівниками. Їх катували, засилали до Сибіру, відрубували голови. У 1663 р. було відрубано голову наказному гетьманові Якимові Сомку; в 1672 р. мордовано в Москві, а потім заслано з родиною до Сибіру гетьмана Дем'яна Многогрішного; в тому ж році заслано запорозького кошового отамана Івана Сірка; в 1687 р. до Сибіру разом із сином Яковом було заслано гетьмана Івана Самойловича, а його братові Григорієві відрубано голову (Грушевський писав про відрубання голови молодшому синові, полковнику Чернігівському в Сівську) [2, с. 359].

Після переходу І. Мазепи на бік Карла XII війська Меншикова дощенту зруйнували гетьманську столицю Батурин, а царський загін під командуванням П. Яковлєва те ж зробив із Запорозькою Січчю. Запорожці, яким пощастило уникнути розправи, пішли вниз по Дніпру під опіку кримського хана і заснували там Олешківську Січ (у районі сучасного Цюрупінська). Лише через 25 років після цього під впливом нових небезпек для російської держави з півдня запорозьким козакам було дозволено повернутись на місця свого давнього життя. На р. Підпільна, за 5 км від Старої Січі, було утворено Нову Січ, якій судилося ще проіснувати понад 40 років, щоб 1775 р. дочекатися свого остаточного руйнування від Катерини II.

Після смерті гетьмана Івана Скоропадського у 1722 р. уряд Петра І не дозволив обирати нового гетьмана. Призначений же наказним гетьманом Павло Полуботок за спроби відстоювання інтересів України був викликаний до Петербурга і посаджений у Петропавловську фортецю, де й помер 1724 р. Після смерті Петра І російський уряд ще двічі дозволяв гетьманське правління: Данила Апостола у 1727—1734 pp. і Кирила Розумовського в 1750—1764 pp., після чого гетьманат як такий (через 110 років після Переяславської ради) був ліквідований. У Лівобережній Україні запроваджувався поділ на намісництва (1781—1782 pp.), властивий, у тому числі, російським землям. Нарешті, 1783 р. на Україну в повному обсязі було поширене кріпосне право російського зразка. Дуже відносно можна говорити про культурний розвиток українських земель у складі Росії. В 1685 р. Православну церкву України було підпорядковано московському патріархату. Створений Петром І Синод для управління справами церкви заборонив друкувати в Україні будь-які книги українською мовою, в тому числі церковні. Останні дозволялося видавати лише церковнослов'янською або російською мовами. У 1720 р. заборонили навіть українські букварі. Російська імперія стала для українського народу, як і для інших національностей, "тюрмою народів".

Проте порівняно з тією частиною України, яка після "вічного миру" 1686 р. опинилася під Польщею, в Гетьманщині загалом залишалися кращі умови для етнічного розвитку українського народу. Хоч залежність Лівобережної гетьманської України від кріпосницької Росії сковувала тут самобутній соціальний розвиток, який за умов незалежності міг би швидше наближатися до буржуазних форм, все ж саме на Лівобережжі феодальна соціальна структура українського етносу зберігала природний характер. На базі козацької старшини тут витворилась елітна верства народу, що у XVIII ст. набула рис російського дворянства. Великою мірою ця верства залишалася носієм національно-державної української традиції навіть тоді, коли були ліквідовані найменші залишки козацької державності. Важливе значення мало збереження тут відносно чисельної вільної козацької верстви селянського населення, що в умовах кризи кріпосницького ладу аж до 1861 р. була головним носієм етнокультурної традиції. На Лівобережжі сильніші позиції, ніж на інших землях, посідав український елемент у структурі міського населення і, на загал, міста за національним складом залишилися тут, як і села, українськими. Цим факторам належало важливе значення в середині та другій половині XIX ст., коли почалося нове національне пробудження українського народу.

Дуже важливо наголосити, що під російським протекторатом козацтво як вільна соціальна верства не лише збереглося у своїй масі, а з його середовища сформувалася чисельна соціальна, адміністративна і військова верхівка козацької старшини, яка поряд з російськими урядниками продовжувала брати власну участь в управлінні Україною.

Формування соціальної верстви старшин рекрутувалося за рахунок представників так званого козацького товариства, яке стало звичним інститутом у середовищі реєстрових козаків, у тому числі й за життя Б. Хмельницького. Було прийнято вважати, що до козацького товариства насамперед причисляли козаків, які за час служби у війську чи в адміністрації чимось відзначилися. За це вони одержували той чи інший чин: "військового товариша", "знатного військового товариша", "значного військового товариша", "товариша сотні", "значного товариша сотні", "значного товариша полку", "значного і заслуженого військового товариша", "славетного і значного військового товариша".

Поступово окремі з цих означень, зокрема "військові товариші" та "значні військові товариші", набули юридичного статусу, що бралось до уваги при призначенні на військові й адміністративні посади та супроводжувалось певними привілеями на зразок шляхетських [12, с. 5]. Власне із козацького товариства виходили ті чи інші військові й адміністративно-посадові начальники, а з часом — цілі старшинські роди, якими стали Апостоли, Берли, Безбородьки, Гамалії, Горленки, Забіли, Лизогуби, Грабянки, Золотаренки, Ракушки-Романовські та багато ін. Віра Панашенко у монографії "Соціальна еліта Гетьманщини" простежила, яке становище у Гетьманщині в різний час займали представники означених родів [12, с. 6—8].

Соціальне піднесення козацької старшини Гетьманщини було настільки стрімким, що насправді реальний статус її представників зрівнявся зі статусом родовитих шляхтичів, які перебували у складі козацтва. А таких теж налічувалось чимало. У Чернігівському полку це були Бакуринські, один з представників котрих — Ю. Бакуринський, який ще від Б. Хмельницького 1656 р. отримав універсал на маєтності у Чернігівському полку. В другій половині XVII ст. — на початку XVIII ст. представники цього шляхетського роду обіймали різні посади у козацькій адміністрації.

Зі шляхти походили козацькі старшини, що володіли маєтностями на Стародубщині, — Яків, Дмитро, Осип, Володимир Борозни, так само Бутовичі у Чернігівському полку, в тому ж полку — Дуніни-Борковські. В числі козацької старшини Лівобережжя були нащадки шляхтичів Болдаковських, Волинських, Іскрицьких, Криштоненків, Мовчанів, Полетик, Посудовських, Рубців та ін.

Крім козацького товариства і шляхтичів, до елітарної верстви суспільства вибивалися міські урядовці — війти, бурмистри, райці, лавники, соцькі. Важливо, що на Лівобережжі, де іноетнічне населення (наприклад євреї, поляки, росіяни) у містах становило незначну частку, ці категорії належали до українського населення. Представники означених категорій чиновників прагнули здобути не лише статус козаків, а також намагалися піднятися до "козацького товариства". З цією метою міські посадові батьки влаштовували синів на козацьку службу, які потім ставали отаманами, осавулами, сотниками і навіть полковниками. Козацькі старшини, починаючи від найвищих, зверталися до царя з проханням надати жалувані грамоти на володіння тими чи іншими селами, землями, підданими. Так, уже член посольства Богдана Хмельницького до царя у лютому — березні 1654 р. Самійло Богданович-Зарудний, передавши листа Б. Хмельницького цареві, заодно попросив царя, аби той пожалував йому грамоту на м. Старий Млин з усіма належними землями і підданими, а другий член посольства — на м. Смілу. Відповідні грамоти були видані 27 березня 1654 р.

На жаль, подібні звертання до царя вже від 1654 р. швидко перетворилися майже на звичну норму поведінки. Царя просили за пожалування грамот старшини з Виговських, Золотаренків та інших, тим самим сприяли йому зміцнювати свої владні прерогативи над Україною.

Водночас грамоти на володіння містами, селами або цілими округами надавали старшині практично всі гетьмани. З цього приводу М. Грушевський писав: "старшини випрошують від гетьмана, полковників, а то й від царського правительства землі заселені, на яких жили вільні селяне і господарили на своїх землях як на власних. Несподівано сі селяне з своїми землями опинилися в руках "пана" — старшини, і коли свому панові удавалося дістати потвердженє за якусь заслугу від царського правительства — западала клямка на віки" [2, с. 364].

Царські грамоти, а найчастіше гетьманські універсали закріплювали юридичні права на володіння селами і посполитими для різних церковних інститутів — головно для монастирів, яких на Лівобережжі разом з Києвом числилось близько 30. Завдяки гетьманським універсалам вони заволоділи сотнями сіл. Значними власниками ставали численні парафіяльні священики. Вони домагалися власності на греблі, стави, млини, ниви, ліси тощо [12, с. 29, 30].

В умовах зміцнення становища православного духовенства у Гетьманщині 8 листопада 1685 р. в Успенському соборі Москви відбулася урочиста церемонія посвяти нового київського митрополита Гедеона Святополка-Четвертинського, який повідомив російського царя і патріарха покластися на "волю Божію, царей і патріарха". Цей акт формально підпорядковував Київську православну митрополію Московському патріархату.

Над усіма привілейованими верствами суспільства Гетьманщини — козацьким товариством, міськими урядниками, шляхтою, духовенством, як і над усім народом, піднімалася Генеральна старшина з дев'яти осіб і гетьмана. До тієї дев'ятки входили обозний, два судді, підскарбій, писар, два осавули, хорунжий, бунчужний. Чиновників у Генеральній військовій канцелярії за Д. Апостола було 30, за гетьманування К. Розумовського — 200. (Хабарі за просування по службі, призначення на посади брав генеральний писар). Усталеною ставала спадковість посад і чинів.

Щоб і формально піднести привілейоване становище козацької старшини, від часів гетьмана Івана Самойловича та старшина почала родичатися з нащадками шляхти. Той же І. Самойлович одружив обох своїх синів зі спадковими шляхтянками і дочку видав за шляхтича [12, с. 115].

У Коломацьких статтях 1686 р. обумовлювалось пожалування заслужених козаків "честью дворянскою" [12, с. 116].

У 1733 p. гетьман Д. Апостол звернувся до царського уряду з пропозиціями, сучасною термінологією говорячи, нострифікації козацьких чинів зі званнями російської армії, наприклад:

— гетьмана — як генерала;

— генерального обозного — генерал-майора, або бригадира;

— генерального старшини і полковників — полковниками;

— бунчукових товаришів — майора або капітана [12, с. 117].

За описовими творами українських намісництв кінця XVIII ст. простежуємо, що в кожному з них уже числились сотні дворян, наприклад, у Київському 1787 р. — 1145 дворян.

Проте найважливіше значення в етносоціальному розвитку Лівобережжя під російською зверхністю мав той факт, що тут, незважаючи на всю безпардонну політику курсу на ліквідацію політичної гетьманської автономії, перетягнення київської митрополії під московський патріархат, зросійщення урядів і освіти, літературної творчості та ін., масова привілейована верства суспільства — козацтво, козацький стан — не лише не була ліквідована, в розумінні покріпачена, а зберігалася та розвивалася вже і після скасування гетьманату.

Так, за описом Чернігівського намісництва 1786 р. А. Шафонського, в намісництві числилось 354 572 особи козацького стану, або понад 47% усього населення [8, с. 219].

За описом Київського намісництва того ж року, в намісництві обліковувалось 303 316 осіб козацького стану, або близько 38%. Поміщицьких кріпосних селян числилось 301 064 — дещо навіть менше від числа козаків [10, с. 178].

Козацтво як суспільна верства, за офіційною статистикою Росії — "козацкое сословие", збереглося в Росії аж до 1917 р. Тобто, найважливіший висновок про етносоціальний розвиток Лівобережної України під Росією полягає в тому, що українське суспільство зберегло на Лівобережжі природну соціальну структуру, властиву для інших національних суспільств на етапі їх переростання з феодальних у буржуазні.

Зовсім іншим шляхом розвивались соціальні та національні процеси на Правобережжі під Польщею.

Після підписання між Росією і Польщею "вічного миру" 1686 р. наступ польського уряду на елементи української самобутності на Правобережжі став безоглядним. У 1696 р. було прийнято сеймовий закон про вилучення української (руської) мови із судочинства. Конституція (сеймова ухвала) 1699 р. оголосила козаччину на Правобережжі ліквідованою. Конституція 1699 р. автоматично, однак, не була виконана. Доки дійшло до ліквідації козацтва, польській владі на Правобережжі доводилось придушувати козацькі та селянські повстання у містечках Лисянка і Ставище 1664—1665 pp., ватажками якого були Сулима та Варениця, вести впродовж 1665—1676 pp. майже безперервну боротьбу з гетьманом Петром Дорошенком, в якій брали участь татарські орди і турецькі війська, що нищили Правобережжя.

У вересні 1676 р. П. Дорошенко піддався на милість царського воєводи Ромодановського, був забраний до Москви, посидів у почеснім арешті, а 1679—1682 pp. побував воєводою В'ятки, отримав с. Ярополче Волоколамського повіту, де помер 1698 р.

У 1678 р. після облоги турками фортеці Чигирина, її здачі козаками і росіянами московське військо організувало "великий згін" населення і переправлення його за Дніпро.

Польський сейм 1681 р. розглядав питання про "козацькі бунти" і "хлопську сваволю" у воєводствах Брацлавському, Волинському і Київському. В цих воєводствах були селянські козацькі повстання у 1684 р. Їх очолювали Семен Палій, Самуїл Самусь, Андрій Абазин, Захар Іскра, які сформували козацькі полки — Фастівський, Богуславський, Брацлавський, Корсунський.

С. Палій 1689 р. був схоплений поляками і кинутий у в'язницю, з якої вибрався через півроку і знову очолив непокірних фастівських козаків. У 1694, 1697 pp. козаки нанесли кілька значних поразок польському війську, що було чи не головною причиною сеймової Конституції 1699 р.

Після цього востаннє козацькі повстання піднімали народ проти польського панування в 1702 p., кількох подальших років, на початку XVIII ст., коли на Правобережжя прийшли війська Петра І і Мазепи для допомоги польським магнатам російської орієнтації. Очолив повстання гетьман С. Самусь, а також С. Палій. В українській історіографії арешт С. Палія І. Мазепою не має однозначної оцінки. Одна з останніх інтерпретацій С. Павленка така, що "головною причиною арешту полковника" стали його хронічне пияцтво (ніби говорив: "Коли не нап'юся, то і нездужаю") та "розхлябаність, анархізм, недисциплінованість", а не якісь егоїстичні міркування І. Мазепи [13, с. 152—157]. Енциклопедичною була думка, що І. Мазепу непокоїла надто радикальна соціальна програма С. Палія [4, с. 1927].

Як би там не було, але після придушення козацьких повстань початку XVIII ст. на Правобережній Україні козацтво у своїй класичній формі вільного українського соціального стану і військової сили сходить з історичної арени. Свободолюбиві прагнення народу до соціальної та національної свободи ніби трансформовувались у гайдамацький рух.

Український етнічний елемент на Правобережжі виявився загнаним майже весь, за винятком духовенства і частини міщан, в одну соціальну нішу панщизняного селянства.

bigmir)net TOP 100