Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнічна історія України

Навчальний посібник

Київ
"Знання"
2008

На главную
Етнічна історія України. Макарчук С. А.

Історичні відомості про українсько-словацьку й українсько-угорську етнічну межу в XIX—XX ст.

У районі Карпат західна межа українсько-польського етнічного пограниччя переходила в українсько-словацьке, потім, повертаючи на південний схід по Закарпаттю, — в українсько-угорське і далі — в українсько-румунське (волоське) й українсько-молдавське пограниччя. Очевидно, і на цьому відтинку межа українського заселення дуже давня. На основі археологічних матеріалів закарпатський дослідник С. Пеняк зазначає, що приблизно з VI ст. н. е. територія Закарпаття — Потиської рівнини і південних відрогів Карпат — почала заселюватися східнослов'янськими поселеннями з "племені" білих хорватів, прабатьківщиною яких до аварських нападів був район між Дністром і Прутом.

Вважають, що вже у другій половині IX ст. на Закарпатті існувало князівство білих хорватів з центром в Ужгороді [14, с. 11].

Стосовно першої половини XI ст., то Закарпаття виступало як руський край, що входив до складу Угорського королівства. Угорські аннали під 1031 р. називали Емеріха, сина угорського короля Степана, "князем руським". У 1046 р. титул "короля руського" — "Rex Rhutenorum" отримав майбутній угорський король Бейла, 1064 р. — у майбутньому угорський король Гейза, 1085 р. — у майбутньому король Коломан.

Закарпаття назване "Руською маркою" під 1127 р. у життєписі архієпископа Конрада [10, с. 16—17].

Дуже раннє східнослов'янське заселення Закарпаття підтверджують і лінгвістичні дані. Автор "Лінгвістичного атласу українських народних говорів" Й. Дзендзелівський виявив, що руські інновації X—XI ст. у подністровських, бойківських, гуцульських і покутсько-буковинських говорах на північний схід від Карпатського хребта "кулак", "глек", "одежа", "сволок", "перевесло" й інші були відсутніми аж до XVII—XVIII ст. на Закарпатті (за винятком східної гуцульської частини).

Це засвідчує раннє руське заселення Закарпаття і відносну ізоляцію також із політичних причин між українцями Закарпаття та Прикарпаття в подальші часи. Якщо б Закарпаття було незаселеним руськими аж до XIV чи й XVIII ст., як це намагалися подавати деякі угорські та закарпатські історики (І. Княжа, А. Годінка, С. Бонкало, Й. Гашпар, Ф. Фодор та ін.), то згадані лексичні відмінності у мові українського прикарпатського і закарпатського населення були б незрозумілими.

Лінгвістичні матеріали, однак, наштовхують також на думку, що давньоруське населення на Закарпатті формувалося за рахунок мігрантів не лише з "хорватського" Прикарпаття, а також з інших східнослов'янських земель. На Закарпатті відомі ріки з назвами Пина, Мала Пина, Уж, Тур'я. Водночас Прип'ять має притоки Пина, Уж, Тур'я. У Київській області є р. Ірша, а на Закарпатті — р. Іршавка і селище Іржава. Дністер у давнину називали Тірас. Додавши до цієї назви суфікс -сва, на Закарпатті притоку Тиси назвали Терасва. На це звернув увагу лінгвіст М. Антошин. Він схильний також пояснювати велику строкатість закарпатських діалектів широкою географією східнослов'янської прабатьківщини закарпатських українців [8, с. 161—169].

Закарпатський відтинок української етнічної межі завжди був дуже строкатий. Більш-менш достовірні етнодемографічні дані про українсько-словацьку й українсько-угорську етнічну межу маємо лише від середини XIX ст. У 1855 р. було складено етнографічну мапу краю на основі перепису 1851 р. Володимир Гнатюк простежив релігійну приналежність населення етнічно змішаної Пряшівської єпархії від 1823 до 1898 р. у праці "Русини Пряшівської єпархії і їх говори" [1]. Він підрахував, що на території 20 858 км2, де були греко-католицькі громади єпархії, у 1890 р. проживало 986 742 особи. З них припадало на угорців 428 602, русинів — 383 395 осіб. На тій самій території проживали також німці (74 566), словяки (75 498) та поляки (24 781). До згаданої кількості русинів В. Гнатюк відніс дві етнографічні групи русинів: руснаків — 97 436 осіб і словяків — 285 959. Усі руснаки (97 436) належали до греко-католицької релігії. Серед словяків греко-католиків було всього 43 553 особи. Греко-католики мали 188 парафій. Релігійна приналежність більшості словяків до латинників, їх субетнічна назва — словяки були причиною того, що в Чехії та Словакії їх вважали "шаришськими або кошицькими словаками". На думку В. Гнатюка, і руснаки, і словяки — це русини. Вони різнилися між собою особливостями діалекту: в руснаків інфінітив на -ти, в словяків — на . Займенник -що у руснаків вимовлявся як -што, у словяків — як -цо або -co. Через це останні ще мали назву "сотаки". Однак, писав дослідник, діалекти руснаків і словаків "мають той самий внутрішній склад і майже ту ж саму лексику... Руснак зовсім докладно розуміє словяка і навпаки. Тимчасом і руснак, і словяк лише насилу порозуміють словака" [1, с. 15]. Обидві групи вживають частку -лем, а, отже, належать до лемків.

Як відомо, в наш час частина українсько-словацького пограниччя на північ від м. Пряшів (це близько 300 гірських сіл, заселених українцями), за результатами радянсько-чехословацького врегулювання 1945 p., перебуває у складі Словакії. Українці мають у Пряшові культурно-освітні заклади, у гірському українському масиві у великому селі Свидник — Музей народної культури й інші заклади. Проте і в Словакії відбувається ословачення українського населення й, очевидно, воно у перспективі буде підлягати асиміляції.

Відносно найбільшу частку населення українці (русини) становили в чотирьох закарпатських комітатах: Марамарошу (з центром у Хусті), Берег (Берегове), Угоча (Севлюш) і Уг (Ужанський з цетром у Чопі). Станом на 1890 р. у згаданих комітатах проживало відповідно 122 528 русинів (45,7%), 81 907 (45,6%), 32 076 (42,5%) і 46 521 русин (34,4%). У комітатах Земплин і Спіш частка українського населення становила 10,4 та 10,7% усього населення, і у Шариші — 20,8% [10, с. 3].

Поруч з українцями у згаданих комітатах проживали угорці, словяки, німці, євреї, румуни, чехи й інші національності. Змішання було зумовлене і тим, що через самі комітати пролягала етнічна межа, хоча С. Томашівський відносив на Закарпатті до "руської території" комітати Марамарош, Берег, Угоча, Уг. Загалом із 658 444 осіб, які проживали в цих комітатах, на українців припадало 283 032 осіб (42,98%), тобто відносна більшість. Комітати Земплин, Шариш і Спіш він вважав національно словацькими.

Усі дослідники (Павло Балог, Володимир Гнатюк, Стефан Томашівський та ін.) звертали увагу на велику рухливість етнічної межі в цьому регіоні, що було пов'язане і з активними асиміляційними процесами, і з тенденційністю урядової статистики, яка в кожне наступне десятиріччя подавала одні й ті самі поселення то українськими, то словацькими чи угорськими.

bigmir)net TOP 100