Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнічна історія України

Навчальний посібник

Київ
"Знання"
2008

На главную
Етнічна історія України. Макарчук С. А.

Українсько-волоське міжетнічне контактування в XIV—XX ст. і етнічна межа

Великих змін упродовж століття зазнав українсько-волосько-молдовський відтинок етнічної межі. Через територію історико-географічної області Буковини, а з 1849 р. і окремої адміністративної одиниці як герцогства Буковини, пролягала українсько-волоська (українсько-румунська) етнічна межа. І на цьому відтинку український етнос відступав. Молдовський літописець XVIII ст. Мирон Костін писав, що не лише Чернівецька та Хотинська волості були заселені українцями, а й половина Сучавської, навіть Ясської [12, с. 67].

Як засвідчив австрійський перепис населення 1900 p., з дев'яти буковинських повітів українці мали абсолютну більшість у трьох: Чернівецькому без міста (57 378 українців — 58,71%), Кіцманському (73 419 українців — 88,15%) і Вижницькому (53 561 українець — 74,77%). Крім того, українці мали відносну більшість у Серетському (26 155 українців — 43,06%) і Сторожинецькому (34 308 українців — 42,83%). Другою за чисельністю національністю в останніх двох повітах були румуни: у Серетському (16 171 румун — 26,6%) і в Сторожинецькому (28 030 румунів — 34,99%). Тобто, станом на 1900 р. етнічна українсько-румунська межа пролягала по Серетському і Сторожинецькому повітах північніше Серета і південніше Сторожинця. Столиця краю (герцогства) Чернівці була багатонаціональним містом, найчисленнішими національностями в якому з 67 622 жителів становили євреї (за релігійною ознакою 21 587 осіб — 31,02%), українці (13 030 — 19,2%), румуни (9400 — 13,90%), а також поляки (близько 18 %) і німці (близько 15%). Значна частина українців проживала в південних, переважно румунських повітах: у Сучавському (11 269 українців — 18,05%), Радівецькому (8864 українці — 10,79%), Кімполунгському(7342 українці — 13,18%). У Гурагуморському повіті українців налічувалося всього 1472 особи, або 2,64%. Загалом у всій Буковині перепис 1900 р. подавав 297 798 українців (за мовою) зі загальної кількості населення краю — 730 195 осіб. Дві корінні національності краю становили: українці — 40,78%, румуни — 32,25%.

На українсько-молдовському відтинку етнічного кордону від XIV і аж до початку XX ст. помітним був відступ українського елементу на користь молдовського.

У "Повісті временних літ" розповідається, що уличі спочатку проживали над Дніпром, а потім перейшли у місцевість між Південним Бугом і Дністром. Головним містом уличів був Пересечень (на захід від Дністра). Пізніше там стала територія проживання молдовського населення. Як писав сучасний молдовський етнограф професор В. Зеленчук, писемні джерела й археологічні відомості засвідчують, що від VI і до XIII ст. культура на території теперішньої Молдови "мала яскраво виражений слов'янський характер... Молдовани, що розселилися наприкінці XIII—XIV ст. у центрі і на півдні Дністровсько-Прутського межиріччя, поглинули групи слов'ян, які там лишилися" [3, с. 25]. Очевидно, головна молдовська міграція на територію сучасної Молдови припадала на другу половину XIV ст., після відокремлення молдовського князівства в 1360 р. від Угорщини. Дуже показовий історичний документ, що ілюструє процес зміни етнічної приналежності окремих земель у той період, — грамота князя Олександра Доброго про пожалування земель у районі Кишновзаревого монастиря 1420 р. (монастир був розташований за 60 км від Кишинева). Всі географічні назви згаданої грамоти слов'янські: Лозова, Горланич, Криниця, р. Биковець, Малий Лужок, Пересечень, Пітушок, Тигомирове селище, Садова й ін. [2, с. 31]. Дотепер на півночі Молдови існує багато поселень, назви яких мають закінчення -еуць, -інць: Гринеуць, Белкеуць, Гриманкеуць, Тересеуць та ін. В. Зеленчук вважає, що такі назви є молдовською модифікацією назв із закінченням -івці, властивим для української мови.

Поглинення українського населення молдовським елементом у XIV—XVI ст. не було, проте, одночасовим. У 1498 р. господар Молдови Стефан III зробив похід на Поділля, дійшов до Львова і привів з собою 100 тис. полонених, яких поселив у Молдові. Про це ще на початку XVIII ст. писав молдовський літописець Гр. Урек: "З тих пір до сьогодні живе руська мова в Молдові, особливо в тих місцях, де вони розселилися і третина жителів розмовляє руською мовою" [3, с. 26].

Історичну традицію і руську культуру в Молдові засвідчує і той факт, що аж до XVII ст. старослов'янська мова з елементами українізмів була офіційною мовою молдовського діловодства. Однак і після цього мали місце неодноразові переселення українського населення в землі, які були молдовськими або межували з ними. Після ліквідації у 1775 р. Запорозької Січі близько 10 тис. козаків на чолі з отаманом Бахматом поселилися на Буджаку (територія південніше лінії Леово на Пруті — Бендери на Дністрі). За іншими даними, на Дунаї поселилось 5 тис. козаків. У російсько-турецькій війні 1806—1812 pp. багато з них перейшло на російський бік, і з них був сформований загін Усть-Дунайського війська у кількості 500 осіб [2, с. 17]. Уже 1823 р. ці козаки були поселені в с. Акмангіт Акерманського повіту (Акерман — нині Білгород-Дністровський), де на початку XX ст. їх налічувалося близько 4 тис. Українськими козаками у Причорномор'ї, між Дністром і Дунаєм, були засновані села Курінь, Паланка, Сеймени, Киргана, Сагайдаки, Бурлак. У XIX ст. українське населення на північних і південних окраїнах Молдови швидко зростало, зокрема після приєднання цього краю до Росії в 1812 р. і утворення з нього Бессарабської губернії. У всій Бессарабії 1817 р. проживало 30 тис. українців (6,5%), 1861р. — 126 тис. (13,4%), за переписом населення 1897 р. — 379 690 осіб (19,6%). Таке величезне зростання кількості українців на цій території впродовж XIX ст. пояснюється значними міграціями українського населення в ці райони за рахунок втеч кріпосних селян, а також у формі державного переселення селян, зокрема у згаданий район Буджака (Бендерський і Акерманський повіти). Вже до середини XIX ст. на півдні Бессарабії українські та російські селяни заснували близько 20 сіл.

На схід від Буковини українсько-молдовська межа пролягала південною частиною Хотинського повіту Бессарабської губернії зі заходу на схід попри поселення Раківці, Котелева, Довжок, Сінжер, Щербинці, Білевці, Балковці, Кишла Салієва, Кишла Замжієва, Медвежа, Лукчени, Слободзеї, Ширавці, Бриголи, Кульбака, Сокуряни-Наславці до Ляшовець на Поділлі. Далі — вниз уздовж Дністра, аж до Буджака, хоч окремі молдовські поселення розташовувались на лівому березі. Район Буджака був багатонаціональним. Українці наприкінці XIX ст. в Акерманському повіті становили 26,7% населення, в Ізмаїльському — 19,6%. Чисельними були німецькі колонії. Певну частину населення становили гагаузи, греки, албанці, молдовани.

Українське населення, що проживало в молдовському оточенні, піддавалось асиміляції. Побутував афоризм: "Татул рус, мама рус, нума Іван молдован". Лише в Хотинському повіті, де на українців наприкінці XIX ст. припадало 53,2%, відбувався процес українізації.

У жовтні 1924 р. у Подністров'ї за рішенням Третьої сесії ВУЦВК була утворена Молдавська АРСР у складі УРСР, нібито на прохання населення лівобережного Подністров'я, серед якого українців налічувалось, за переписом 1926 p., 277,5 тис. (48,5%), і молдован — 172,4 тис. (30,1%). Отже, "Молдавська республіка" значною мірою була штучною.

У серпні 1940 p., коли до СРСР прилучили колишню російську Бессарабську губернію, сьома сесія Верховної Ради СРСР декларувала утворення Молдавської РСР як союзної республіки.

У 90-х роках XX ст., як відомо, на тій частині Молдови, де до 1940 р. була МАРСР, виникло самочинне утворення — Молдовська Придністровська республіка на чолі з самочинним вождем Смирновим, який користувався підтримкою Москви.

Підсумовуючи сказане, можна дійти висновку, що українська етнічна межа на західному та південно-західному напрямках у X—XX ст. значно посунулась на схід. Тобто, український етнос на цих напрямках втрачав свої етнічні землі. Акордом таких втрат стало радянсько-польське мирне врегулювання за результатами Другої світової війни, що виразилось в Угоді 9 вересня 1944 р. між урядом Української РСР і Польським Комітетом Національного Визволення, яка передбачала взаємне переселення через передбачуваний кордон українців з Польщі в УРСР і поляків із західних областей УРСР до Польщі. "Договір про радянсько-польський державний кордон" між СРСР і Польською Народною Республікою був підписаний у Москві 16 серпня 1945 p., що помимо декларування різносторонніх дружніх відносин, фіксував той державний кордон, який з певними корективами 1954 р. існує дотепер. На виконання українсько-польської угоди 1944 р. із західних областей у Польщу до липня 1946 р. було переселено близько 780 тис. польського та частково єврейського населення. З Польщі в УРСР за той же час депортовано близько 480 тис. українців, з яких близько 400 тис. до 1947 р. отаборились у західних областях України.

Однак на цьому справу переселення людей не було закінчено. Тих українців, котрі до липня 1946 р. не виїхали в УРСР, польською акцією "Вісла" у квітні-липні 1947 р. було насильно, зі застосуванням війська, депортовано на "Ziemie odzyskane", де їх розпорошили серед польського оточення: від двох до 10 сімей по окремих селах, щоби швидко асимілювались. Очевидно, ця заповітна мета польських чиновників 1947 р. реалізовується успішно. Останній польський перепис населення (2002 р.) фіксував у сучасній Польщі всього близько 32 тис. українців, а 1947 р. їх лише на північний захід у райони Вроцлава, Лєгніци, Гданська та інших було переселено близько 170 тис. осіб.

Насильне здійснення так званого трансферу населення, з державного погляду, можливо, і мало позитивне значення, бо зняло об'єктивну основу напруження в польсько-українських стосунках. Однак з позицій людських доль, страждань, митарств "трансфер", як його дехто називає, був важкою трагедією сотень тисяч людей.

bigmir)net TOP 100