Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнічна історія України

Навчальний посібник

Київ
"Знання"
2008

На главную
Етнічна історія України. Макарчук С. А.

Виникнення Слобідської України і встановлення українсько-російського адміністративного кордону в 1923—1925 рр.

Якщо українська етнічна межа на заході й північному заході в останні сторіччя відступала, то на східному, південно-східному, південному напрямках вона наступала. За наслідками такого наступу в XVII—XVIII ст. з'явився великий український край — Слобідська Україна. На жаль, XX ст. етнічна межа у цьому краї під тиском цілеспрямованої російсько-радянської адміністративної асиміляційної політики знову значно відступила на захід.

Слобідська Україна, або Слобожанщина, географічно з кінця XVI — у XVIII ст. формувалася на місці розселення давньоукраїнського племені сіверян.

"Плем'я" сіверян, точніше етнографічна група сіверян, у період формування давньоруської держави займала середню і нижню течію Десни, Посем'я, верхів'я Сули, Псла, Ворскли і Північного Дінця, тобто сучасне українсько-російське державне й етнічне пограниччя. Проте через відомі історичні процеси, починаючи від часів "Слова о полку Ігоревім" і до XVI ст., з більшої південної частини цих земель руське населення відступило. Лише з XVI ст. розпочалася вторинна руська (українська і російська) колонізація цих земель.

Після входження у 1503 р. історичної Чернігово-Сіверщини до складу Російської держави крайніми містами на півдні були Стародуб, Рильськ, Путивль, хоч українське і російське сільське населення окремими поселеннями вдалині від ординських шляхів проживало від найдавніших часів. За Деулінським перемир'ям 1618 p., м. Чернігів із землею ще на 30 років підпав під владу Польщі. Наприкінці XVI ст. на старому городищі відновилось м. Курськ, і були засновані Воронеж, Оскол, Білгород, Валуйки. Розпочалася нова вільна колонізація пустих земель збіглими селянами, учасниками Селянської війни початку XVII ст., що переховувалися від розправи. У 1633—1653 pp. була вибудувана Білгородська лінія укріплень, уздовж якої виникло 20 міст-укріплень, з-поміж них — Охтирка на заході та Новий Оскол на сході. Військовий захист території значною мірою стимулював їх сільськогосподарську колонізацію і заселення.

Перша велика хвиля української колонізації цих вільних земель припадала на першу половину XVII ст. і була заохочена будівництвом укріплень згаданої Бєлгородської лінії. Як писав М. Сумцов, до 1651 р. у пустому раніше краї зібралося до 100 тис. людей [7, с. 13]. Поразки національно-визвольної війни, зокрема в битві під Берестечком, штовхнули у вільні краї нову колонізацію, в тому числі козацьке населення. Як відомо, після Білоцерківської угоди "польські відділи вмаширували на лівий берег Дніпра, — зазначав В. Дорошенко, — а литовські окупували Сіверщину. Пани почали сміливіше вертатися до своїх маєтків і привертали попередні порядки. В деяких місцях селяни пробували повставати, однак сам Хмельницький мусив приборкувати ці повстання. Доведений до відчаю народ почав шукати порятунку в еміграції. Тисячі людей кидали свої оселі й разом з родинами і рухомим майном тікали на схід, за московську границю" [2, с. 30].

У 1652 p. відбулося найчисленніше одночасне переселення українських козаків у Воронезький край — близько 1 тис. сімей. Козаків очолював полковник Іван Зінківський з Острога на Волині. За 100 км південніше Воронежа на річках Тиха Вода й Острогоща вони заснували м. Острогожськ. У тому ж 1652 р. якийсь козацький "осадчий" Герасим Кондратьєв заснував м. Суми. І взагалі, як писав Д. Багалій, простори Слобідської України на 1/3 заселялися переселенцями з Правобережжя, з якого вийшло 11 полків. Почали заселятися також землі південніше Бєлгородської лінії [1, с. 27]. Новоосвоєний край одержав назву Слобідської України від слова "слобода" — вільне поселення, мешканці якого не були закріпаченими, а жили "слободно".

Хоч серед переселенців було чимало втікачів, все ж це не можна називати дикою колонізацією. "Здебільшого, — зазначав М. Сумцов, — це були поважні господарі, що йшли на нові місця не в осліп, манівцем, абияк, а розумно, з худобою, кіньми, волами, чумацькими возами-мажами, з грішми, одежиною, з попами, дяками, церковним майном, богослужебними книгами київських і львівських видань, з вчителями для виховання діток малих" [7, с. 15].

У 1650 р. виник Харків; ще раніше, у 1641 p., — Охтирка; у 1659 р. — Боромля. Тоді ж, у середині XVII ст., тут засновані Лебедин, Змїєв, Краснокутськ, Балаклея, а в 60-х роках — Мурафа, Богодухов, у 70-х — Ізюм, Білопілля, Вовчанськ та ін. На ці ж десятиріччя припадало заснування більшості слобод, сіл і хуторів Слобідської України. У числі перших поселенців були козаки і селяни з Лівобережних полків. Постійним було переселення з Правобережної України. Тисячі козаків і селян тікали від посилення польського національного гніту, поміщицької експлуатації. Сучасники наголошували на запустінні багатьох правобережних місцевостей, зменшенні кількості населення. Козацький літописець Самуїл Величко, який 1705 р. проходив з козаками від Корсуня та Білої Церкви на Волинь, так записав своє враження: "Україна в пустыне оставлена, і поселенцы ея, славные предки наши, безвестны явишася" [7, с. 9]. За національністю мігранти в Слобожанщині були переважно українцями, що засвідчують їх прізвища. Наприклад, у Харкові 1655 р. числилось 587 козаків, поділених на 6 сотень, на чолі з отаманом Іваном Кривошликом. Усього ж населення з козацькими сім'ями у місті мусило бути 1,5—2,0 тис. осіб. Назвемо деяких з козаків: Юсько Хороший, Юсько Кривий, Миско Кубрак, Василь Бреус, Васька Хміль, Леско Дитина, Клим Стріха, Мартин Боруля, Василь Ломака... Багато козаків мали прізвища ремісницького заняття: Коваль, Котляр, Кравець (реєстр виявив Д. Багалій).

Окремі реєстри і переписи поселенців зафіксували місця їхнього походження. За даними 1671 p., серед жителів Миропілля були вихідці з Київщини та інших міст Правобережжя, а також з Ромен, Сум, Конотопа, Недригайлова, Ніжина, Охтирки, Лебедина. Це підтверджує участь в освоєнні нових південніших територій вчорашніми поселенцями у північніших. У слободі Тарновській жили вихідці з Чернігівщини, Полтавщини, Київщини, Волині та Поділля, зі Львова. В 70-х роках XVII ст. землі при гирлі р. Грайворонки, що впадає у Ворсклу, відійшли митрополиту Білгородському й Обоянському, який закликав на них поселенців. За три роки виникло місто Грайворони, де оселилось понад 900 сімей з Жаботина, Білої Церкви, Гадяча, Зінькова, Корсуня, Умані. Так само прибули поселенці з сусідніх міст і слобод, що виникли раніше, — Сум, Недригайлова, Охтирки, Лебедина, Ворожби, Суджі, Острогозька, Богодухова, Балаклеї, а окремі — зі Смоленська [10, с. 24].

Оскільки урядовою метою заселення цього краю було не лише його господарське освоєння, а й створення надійної оборони південних кордонів Російської держави, поселенці об'єднувалися в козачі полки. В 60-х роках XVII ст. були сформовані чотири слобідські полки: Острогозький, Охтирський, Сумський і Харківський. Дещо пізніше з Харківського виділився ще Ізюмський полк. Спочатку полки підпорядковувалися Білгородському воєводі, а з 1668 р. вони навіть об'єдналися у складі Білгородського полку. Білгородський військово-адміністративний округ проіснував до початку XVIII ст.

Значні групи українських поселенців осідали також на тих східних територіях, що потім увійшли до складу Білгородської, Курської та Воронезької губерній. До цих земель, насамперед, належала територія Острогозького полку (нині Воронезька область), яку продовжували заселяти аж до середини XVIII ст. Тут виникли міста Богучар, Нова Калитва, Розсох, Ольховатка, Кантеміровка, Підгірна. На початку XIX ст. на території Острогозького полку налічувалось 182 поселення. За сьомою ревізією (1833 p.), потомки острогозьких козаків становили 107 512 осіб чоловічої статі.

Одночасно участь в освоєнні земель Слобідської України, у тому числі майбутніх Курської, Білгородської та Воронезької губерній, брали вихідці з центральних і східних російських земель, передусім із числа служилих і ратних людей. Вони були основними поселенцями Чугуєва, заснованого 1624 p., а також заснованих 1640 р. Хотмижська, Вільного Курлана й ін.

У 1731—1742 pp. уздовж південної межі Слобідської України була створена Українська оборонна лінія завдовжки 400 км від Дніпра до Північного Дінця по ріках Орель (притока Дніпра), Берестова (притока Орелі), Берека (притока Дінця). На цій лінії було поселено дев'ять полків, набраних у Курському, Рильському й інших південноросійських повітах. Виникли слободи Петровська, Тамбовська, Михайлівська, Олексіївська, Єфремовська, Орловська, Бєлєвська, Козловська, Рязька. У цей період продовжувалася колонізація у районах нижнього Посем'я, Лохні, Псла, Суджі, тобто у місцях, відносно вже освоєних раніше, але водночас відбувався процес освоєння нових територій південніше середньої течії Північного Дінця, на лівих притоках Дону.

При формуванні адміністративного поділу нових освоєних територій уряд Росії, звичайно, не брав до уваги їх національного складу. В 1708 р. з виникненням губернського поділу Острогозький та Ізюмський полки були введені до складу Азовської губернії з центром у Воронежі. У 1725 р. губернія була перейменована на Воронезьку. Основна маса курських і білгородських земель, а також Сумський, Охтирський, Харківський полки 1708 р. були віднесені до Київської губернії. Однак уже 1727—1732 pp. "слобідські" українські території відійшли до Білгородської губернії. У 1780 р. було сформовано Курське намісництво, перейменоване і реформоване 1802 р. на губернію, що охопила частину території розформованої Білгородської губернії, у тому числі Білгород. До Курської губернії входили Фатезький, Щигровський, Тимський, Дмитровський, Льговський, Рильський, Курський, Суджацький, Обоянський, Білгородський, Старооскольський, Новооскольський, Грайворонський, Путивльський і Короченський повіти.

Після ліквідації гетьманату на Лівобережній Україні відбулася ліквідація козацького полкового устрою і на Слобідській Україні. В 1765 р. слобідські полки були об'єднані в Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові, з 1780 р. — Харківське намісництво, а з 1795 р. — знову в Слобідсько-Українську губернію, перейменовану 1835 р. на Харківську губернію. До останньої ввійшли повіти Харківський, Охтирський, Богодухівський, Волковський, Волчанський, Змієвський, Ізюмський, Куп'янський, Лебединський, Старобельський, Сумський.

Упродовж XVIII ст. відбувалося дуже швидке зростання населення Слобожанщини. Тут 1732 р. налічувалося 106 тис. військових поселенців без членів сім'ї, а всього, можна допускати, — близько 400 тис. осіб населення. У 1788 р. на території намісництва проживало 796 888 осіб обох статей, 1812 р. — 835 501, 1816 р. — 910 тис., 1819 р. — 980 тис., 1834 р. — 1 148 239, 1845 р. — 1 646 271, 1852 р. — за дев'ятою ревізією — 1 366 188, за десятою ревізією 1858 р. — 1 468 379 осіб. Однак через пошесні хвороби до 1860 р. людність зменшилась до 1 449 964 осіб.

За першим загальним переписом населення імперії 1897 р., у межах старої Слобожанщини налічувалось: у Харківській губернії — 2 492 316 осіб, серед них українців (за "малоруською мовою") — 2 009 411 осіб, або 80,62%, а серед сільського населення — 85,30%. У Воронезькій губернії числилось 1 967 054 мешканці, з них українців — 854 039 осіб, або 43,41%, У Курській — відповідно 1 604 515 і 523 277 осіб. Тут на українців припадало 32,16%. Загалом українська спільнота на території спільного українсько-російського освоєння у XVII—XIX ст. мала 1897 р. чисельність 3 386 727 осіб, або ж 55,85% . Штучний національно-неприродний адміністративний поділ цих земель не лише у складі Російської імперії, а також і в складі Радянського Союзу 1923—1925 pp. за відомої національної політики, що нехтувала національно-культурними нуждами українців поза межами України, призвів, починаючи з 30-х років, до занепаду українського етносу, його асиміляції на державному російському боці.

За радянським переписом населення 1926 р. чисельність українців у слобідських губерніях Російської федерації становила 1635 тис. Їх частка у Воронезькій губернії дорівнювала 32,6% усього населення, в Курській — 19%. За переписом населення 1959 р., на тій самій території (областей було три — Білгородська, Воронезька, Курська) українцями записано всього 260 тис. Можна думати, що різницю у 1375 тис. (порівняно з показником 1926 р.) тенденційний перепис значною мірою просто скреслив, хоча свою роль відіграла також радянсько-російська освітня, ідеологічна й адміністративна робота. Тому на російському державному боці вже до 1959 р. такі повіти раніше українського заселення, як Старооскольський, Новооскольський, Грайворонський, Путивльський, Отрогозький та інші стали переважно повітами російського заселення.

Однак, якщо розглядати українсько-російську етнічну межу на цій східній ділянці в історичній ретроспективі, то порівняно з XVI ст. вона, безумовно, зробила тут великий рух у східному напрямку.

bigmir)net TOP 100