Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнографія України

Навчальний посібник

Львів
"Світ"
2004

На главную
Етнографія України. Макарчук С. А.

Вступ

З-поміж гуманітарних дисциплін важливе місце належить етнографії — науці про побут, традиційну матеріальну та духовну культуру народів, їхнє походження (етногенез). Розвиваючись майже впродовж двох століть, вона сформувалася як самостійна галузь, без якої не можна по-справжньому пізнати свій народ, інші народи.

Походження назви. Визначення науки. Назва етнографія походить від грецьких слів етнос — народ і графо — пишу. Буквально це означає народоопис. Таке визначення етнографії правомірне лише стосовно початкової стадії її розвитку, коли основна увага приділялася збиранню, фіксації й опису фактичного матеріалу. Коли ж вона почала формуватися як наука, стало необхідним і теоретичне осмислення, тобто введення того, що визначається грецьким словом логос (поняття, вчення). Відповідно з'явилася й друга назва — етнологія, що утвердилася в деяких країнах Заходу. В Україні терміни етнографія й етнологія спочатку використовувалися як однозначні та близькозначні поняття. Тільки наприкінці ХІХ — перших десятиліттях XX ст. визначилася певна понятійна відмінність між ними. Назва етнографія охоплювала здебільшого фіксації та описи матеріалів з побуту і різних галузей народної культури, в тому числі й фольклор; поняття етнологія визначало праці про народ і його культуру дослідницького теоретичного характеру. Наприклад, Наукове товариство ім. Шевченка у Львові видавало наприкінці ХІХ — в перших десятиліттях XX ст. серійні праці "Етнографічний збірник" і "Матеріали до української етнології".

В 20-х роках XX ст. у Московському університеті був створений етнологічний факультет, в Україні разом з Етнографічною комісією у системі республіканської Академії наук діяв Кабінет антропології та етнології, Етнолого-краєзнавча секція Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури.

З метою термінологічної уніфікації з 30-х років у нас утвердилася назва етнографія, очевидно, значною мірою й тому, щоб відмежуватися від так званої буржуазної етнології. Однак основна логіка єдиної назви полягає ось у чому: етнографія як наука давно перестала бути в буквальному розумінні цього поняття тільки як народоопис, а стала народознавством. Вона неодмінно поєднує дві складові та два рівні дослідження: опис предмета дослідження і теоретичне осмислення його сутності.

Різнобій стосовно найменування етнографії в різних країнах, який, до речі, існує й досі, залежний здебільшого від історичного процесу формування цієї науки, теоретико-методологічних розбіжностей її різних національних шкіл, від різного окреслення предметної сфери цієї науки, тобто охоплення тих явищ і кола питань, що вона має вивчати. Наприклад, в Угорщині предметом етнографії є переважно матеріальна традиційна культура, а вивченням духовної народної культури займається фольклористика. Певні особливості має етнографічна наука в англомовному світі. Тут вона іменується соціальна антропологія (Англія) чи культурна антропологія (США).

В Україні після утвердження державної незалежності домінуючим став термін етнологія. Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського НАН України став називатися Інститутом мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського, університетські кафедри етнології відкриті в багатьох університетах.

Не завжди однакове є визначення змісту етнографії (етнології). В енциклопедичних виданнях, підручниках різного часу можна зустріти хоч і близькі, але відмінні дефініції науки. Враховуючи їх, окреслюємо етнологію як історичну науку, що вивчає походження та розвиток етносів, територію їх розселення, заняття, матеріальну і духовну культуру, традиційні особливості побуту, а також антропологічні риси народів світу.

Це робоча дефініція, оскільки обговорення її триває.

Об'єкт дослідження. Основним об'єктом етнографічного дослідження є етноси, тобто відповідно до найпоширенішого сучасного тлумачення цього грецького слова — народи, нації та їх частки — етнічні й етнографічні групи.

Як і в усіх науках, так і в етнографії постійною є тенденція надати категоріям і поняттям чіткого і стабільного змісту. З цією метою найчастіше використовують слова з мертвих мов, зокрема з давньогрецької і латини. Оскільки слово народ у живій українській і російській мовах (так само як lid у чеській, Volk у німецькій та ін.) використовується в різних значеннях, то на означення історичних спільностей людей, що відрізняються специфічними і відмінними рисами від функціонально аналогічних рис інших народів, взято слов етнос з давньогрецької мови, де воно означало історико-культурну спільність людей, відмінну від інших спільностей мовою, традиційним побутом, віруванням та іншими ознаками. Поняття "етнос" стосувалося племен, осілих і кочових народів. Кожний етнос характеризується усвідомленням його носіями спільності походження та історичної долі, мовою, що найчастіше відмінна від мови сусідніх народів, культурою. А це містить у собі специфічний спосіб життя і матеріального виробництва, особливі види і форми знарядь праці, житла та господарських будівель, одягу і прикрас, специфіку харчування, психологію зі своїми неповторними моральними нормами, баченням доброго і поганого, правильного і злободенного, звичаями, обрядами й іншими рисами.

Спільність етносу грунтується також і на родинній близькості, кровноспорідненості. Достатньо сказати, що на часовій глибині всього 600 років (25 поколінь) тому кожна сучасна людина теоретично має 33 554 432 предки, не беручи до уваги предків пізніших поколінь. Це приблизно в 10 разів більше, ніж кількість усього населення території України в 1400 р. Отже, люди 1400 р. були водночас предками багатьох нинішніх мешканців. Соціально-культурна і кровноспоріднена спільність етносів виробляється внаслідок тривалого спільного проживання і способу виробництва, історичної долі та географічного середовища.

З цього огляду формула відомого історика й етнографа Л. Гумільова, котрий визначає етнос як форму виду, не позбавлена підстав. Проте головною ознакою такого виду є соціальне і культурно-духовне, а не біологічне начало. Носії кожного етносу усвідомлюють себе через свою відмінність від інших етнічних спільностей формулою ми і вони. Ми не вони. Ми — це всі ті, хто говорить нашою мовою, живе однаковим з нами життям, володіє тією ж національною пам'яттю, знаннями і досвідом, мораллю і релігією.

Паралельно з терміном етнос на означення історичних спільностей вживається також термін нація. Походження цього слова аналогічне. Воно взяте з латинської мови і означало те саме, що й етнос: плем'я, народ. Тому в зарубіжній, а також у вітчизняній історичній, етнографічній та політичній літературі в минулому поняття нація мало дуже широке значення. Його ототожнювали з такими спільнотами, як сучасна етнонація, етнонація буржуазної доби, народ середньовічних часів, плем'я чи народність періоду первіснообщинного ладу та ін. Однак загалом у російській марксистській літературі, зокрема в літературі радянського часу, під сильним впливом сталінського грубосоціологічного бачення нації термін нація застосовувався лише стосовно історичних національних спільнот капіталістичної доби і радянського часу відповідно у двох варіантах: капіталістична (буржуазна) нація і соціалістична нація. У сучасній науці націями називають розвинуті в економічному і культурному сенсі народи, які вирізняються з-поміж інших мовою, країною проживання, організацією державно-політичного життя, національною свідомістю й особливостями менталітету.

Водночас розрізняють терміни етнонація і державна нація. Етнонація як така сформована і розвивається на основі одного етносу і сприймається як соціальний організм однієї національності, що проживає компактно на власній історико-етнічній території, має систему певної політичної організації та економічного життя. Такими націями є польська, французька, італійська, австрійська, німецька, а також українська, російська, білоруська, грузинська та ін. Однак у багатьох країнах у формуванні сучасних історичних спільностей визначальна роль належала не національній (етнічній), а державно-політичній основі. Спільноти, сформовані на цій основі, у політичному вжитку (і все частіше — в науковому), стали також називати націями, наприклад, американська нація, індійська нація, бразильська нація, індонезійська нація тощо.

У колишньому Радянському Союзі висувалася, наприклад, концепція (професор Т. Бурмістрова) дагестанської нації. Похідні ж словотвори, як от: національні інтереси, національна безпека та інші, без застережень вживаються стосовно всіх багатонаціональних держав.

Зауважимо, що розуміння нації як сконсолідованої економічними, політичними, географічними й іншими чинниками людей різних національностей, котрі проживають в одній країні, виникло не останнім часом. В українському політичному русі та в історіографії адептом такої нації був відомий український історик державницького напряму Вячеслав Липинський. У книзі "Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму", виданій 1926 р. у Відні, він писав: "Нація для нас — це всі мешканці даної землі і всі громадяни даної держави, а не "пролетаріат", не мова, віра, плем'я". Отже, термінологія в науці про етноси, нації і національні відносини не є закостенілою.

Нарешті, етноси бувають різного таксономічного рівня. Крім загального поняття етнос, що стосується всіх історико-культурних спільностей взагалі й окремих народів зокрема, виділяють ще відмінні між собою спільноти (групи) людей у межах народу. Вони мають градацію етнічна група, етнографічна група, локальна група.

Етнічна група — таке визначення застосовують у кількох значеннях. В першому — стосовно частки великого народу, яка компактно чи дисперсно (розсіяно) проживає на корінній території іншого народу. Проте в цьому випадку сам по собі термін "етнічна група" може використовуватися умовно як похідний від визначення "етнічні росіяни", "етнічні поляки", "етнічні німці", "етнічні угорці" та ін. Оскільки ж такі "етнічні групи" є часткою великого народу, їх правильніше називати національними меншинами. Термін "етнічна група" вживається також на означення невеликих народів, чисельність яких не перевищує кількох десятків тисяч. Проте і в цьому випадку означення "етнічна група" не є точним і його витісняє термін "малі народи". Нарешті, неоднозначне поняття етнічної групи застосовується до частки великого народу, що в багатьох відношеннях — культури, побуту, мови — помітно вирізняється на тлі всієї нації і сама усвідомлює свою субетнічну особливість. Прикладом таких етнічних груп можуть слугувати донські козаки чи камчадали у складі російського етносу. Залежно від історичних умов розвитку народів, коли домінуючими є конвергентні принципи, етнічні групи консолідуються з основним масивом нації, як це було в Грузії. Однак можлива і диференціація етнічної групи від основного масиву етносу, поглиблення етнокультурних відмінностей. Тоді з'являється новий етнос, новий народ з окремою національною свідомістю.

Офіційна ідеологія царської Росії проповідувала "общерусскость" і не визнавала існування окремого українського народу, називаючи українців "малороссийским племям" (В. Ключевський), "ветвью єдиного русского народа" (галицькі москвофіли). Відгомін такого погляду на українців час від часу виявляється і в сучасних авторів, наприклад, у претензійній статті О. Солженіцина "Как нам обустроить Россию", написаній у 1990 р.

У 1998 р. вже в Україні, в Києві, інший українофоб Анатолій Желєзний видав книжку "Происхождение русско-украинского двуязычья в Украине", в якій всупереч усім науковим знанням про українську мову намагається довести її штучність. "Головна ідея моєї праці, — пише він, — формування української мови переважно у вигляді російсько-польського діалекту". Виходячи з цього, автор повчає, що в українців немає підстав вважати себе окремою нацією.

Багато російських шовіністів прагнуть стверджувати, що в наш час російська мова в Україні стала домінуючою не лише в інформаційному просторі, а й у побуті. Автор відомого московського журналу "Свободная Мысль-XXI" Михайло Руткевич, називаючи росіян, білорусів і українців братніми народами, чомусь вболіває за долю тільки одного брата, радіє з того, що саме російська мова "забиває" мову інших братів: "... і сьогодні 90 процентів білорусів і близько 50 процентів українців у побуті спілкуються російською мовою, вважаючи її рідною". Мовно, наведені відсотки висмоктані з пальця, зате вони дають змогу стверджувати, що "наслідки Біловезьких угод, що суперечать волі та інтересам народів, будуть, хоча і зі значними втратами, переборені". (Свободная Мысль-XXI. — 2004. — № 1. — С. 56).

Етнографічна група — це підрозділ етносу-народу, який має окремі специфічні елементи культури. Вона може усвідомлювати себе як певна спільність (хоч це не є обов'язковим), може мати і свою назву (етніконім), але її члени неодмінно самоусвідомлюють приналежність до певного етносу. Так, особливо яскраво вираженими етнографічними групами українського народу є гуцули, бойки, лемки — жителі Українських Карпат. Вони мають локальні особливості й навіть пишаються (наприклад, гуцули) досягненнями своєї традиційної народної культури, але в них здавна присутнє усвідомлення себе як органічної складової всього українського народу і спільної історичної долі. Тому непоодинокі спекулятивні спроби поневолювачів та їх ідеологів розпалити в гуцулів, бойків, лемків сепаратистські настрої, відокремити їх від українського народу зазнавали поразки. Українські горяни неодноразово брали активну участь у національно-визвольній боротьбі українського народу. Це засвідчують повстання під проводом Мухи, опришківські рухи, події в Карпатському регіоні 1918—1920 рр. і 1942—1950 pp.

Більшість українських, а також польських етнографів називають етнографічною групою у складі українського народу поліщуків — корінних мешканців Полісся — лісистої смуги України північніше лінії Володимир-Волинський — Луцьк — Рівне — Корець — Новоград-Волинський — Житомир — Київ. Відомий український етнограф Володимир Горленко вважає за окрему етнографічну групу литвинів мешканців українського Лівобережного Полісся.

Отже, поняття етнічна група й етнографічна група мають різне значення, їх не можна змішувати, хоч це трапляється не лише на побутовому рівні, а нерідко й у науковій літературі.

У складі українського народу виділяють також локальні групи. Це слобожани, подоляни, полтавчани, волиняни, кубанські козаки, покутяни, закарпатці та ін.

До спільноти вищого, ніж народ рівня, суперетносів, входять групи близькоспоріднених народів, котрі мають свою градацію. Так, український народ спільно з білорусами і росіянами творить суперетнос східні слов'яни, або ж руські народи. В свою чергу східні слов'яни разом з усіма слов'янськими народами (західними і південними) — поляками, чехами, словаками, лужицькими сербами, болгарами, сербами, хорватами, словенцями, македонцями, боснійцями ("мусульманами") і чорногорцями творять суперетнос слов'яни. Слов'янська група народів разом з романською, германською, балтською, кельтською, іранською, індоарійською та деякими окремими народами (вірменами, греками, албанцями) творить суперетнос найвищого рівня — індоєвропейську сім'ю народів.

Розуміється, таке об'єднання лише на основі далекої мовної спорідненості має суто академічну основу і в практиці себе майже не виявляє. Тому з'явилися прихильники вчення, яке відносить до суперетносів спільноти, що утворилися на політичній або культурно-релігійній основі (наприклад, елліністичний світ, православний світ, мусульманські народи, ареал католицької Європи, пострадянський простір та ін.).

Захищаючи цю гіпотезу, Л. Гумільов визначав суперетнос так: це "група етносів, яка виникла одночасно в одному регіоні і яка виявляє себе в історії як мозаїчна цілісність, що складається з етносів".

Кожний етнос має час виникнення, менший чи більший період існування. Багато історичних етносів з різних причин перестали існувати. Проте історія не знає інших спільнот людей, які би були довговічнішими, ніж етноси.

Об'єктом вивчення етнографічної науки є народи світу. Цим може займатися кожна національна етнографія. Однак основним і першочерговим повинно бути, очевидно, дослідження власного етносу. У німецькомовних країнах має місце навіть відповідне термінологічне розмежування. Під назвою Volkskunde (дослівно — знання про народ) розуміється вивчення власного народу, під назвою Volkerkunde (народознавство) — вивчення інших народів, зокрема колишніх колоніальних і територіально віддалених.

Предмет дослідження. Поняття об'єкт і предмет наукового пізнання — не тотожні, їх треба розрізняти. Об'єкт — це певна об'єктивна реальність, яка досліджується тією чи іншою наукою, а предметом пізнання для кожної науки є сукупність особливих, досліджуваних лише нею властивостей об'єкта. Так, у різних наук об'єкт вивчення може бути один, а предмети дослідження — різні. Етноси-народи становлять також об'єкт вивчення історії, соціології, але ці науки, як і етнографія, мають предметні профілі, сфери дослідження.

Предметом етнографії є вивчення і виявлення тих властивостей етносу, завдяки яким він виділяється з-поміж інших етносів. Тобто основний критерій для визначення предметної сфери етнографії — розгляд тих властивостей і компонентів етносу, що виконують етновизначальні функції. Це, очевидно, в жодному випадку не означає, що предметом етнографії є лише відмітні, розпізнавальні особливості етносу. Навпаки, ця наука покликана розкривати повний образ етносу, сутність якого визначається неодмінним вивченням його особливостей і рис, спільних з іншими етносами. Саме взаємозв'язок специфічного (одиничного) та поширенішого чи загального і становить зміст поняття етнічна специфіка. Таким основним носієм етнічної специфіки є традиційно-побутова культура — культура, створена народом упродовж багатовікової матеріально-виробничої та духовної діяльності. Зазвичай традиційно-побутова культура вважається архаїчною, відрізняється від професійних форм культури і з поступом цивілізації все більше витісняється останньою, зокрема в матеріальній сфері. Але ці два пласти культури продуктивно взаємодіють.

Конкретно предметом етнографічного дослідження є традиційні форми виробничої діяльності народу, домашні ремесла і промисли, знаряддя праці, господарські та житлові споруди, поселення, їжа, одяг і прикраси, сімейний і громадський побут, різні ділянки духовної культури: звичаї, обряди, вірування, народний календар, традиційні знання, пов'язані з господарською діяльністю, про довкілля, людину, суспільство, способи лікування, прогнозування погоди, різні міри (метрологія), морально-етичні нормативи, основні регулятори та стабілізатори сімейних і громадських взаємин — звичаєве право, різні форми народного мистецтва, усна поетична творчість тощо. До предметної сфери етнографії належить і участь у розробленні проблем виникнення, походження етносів (етногенез), а також руху, динаміки етносів — етнічних процесів.

Предметом етнографічного вивчення є не лише архаїка — "жива давнина", а й сучасна культурно-побутова сфера життя народів, поєднання в ній традиційного і нового, тих особливостей і рис, якими визначається етнічна індивідуальність і самобутність народів.

Методологія і методика дослідження. Як історична дисципліна етнографія керується науково-методологічними принципами історичного дослідження, необхідністю розгляду предмета вивчення у зв'язку з історичним процесом і соціально-економічним розвитком. Водночас етнографічній науці властива і власна методика. Одним з основних вважається метод безпосереднього спостереження і опису, в якому деякі теоретики вбачають навіть головну специфіку етнографічного дослідження і підставу для трактування етнографії як описової дисципліни.

Опис, безсумнівно, — винятково важливий компонент етнографічного дослідження. Науково-досконалий опис зберігає незмінну вартість, інформативну об'єктивність і часто більшою мірою, ніж дослідницька інтерпретація, пояснення предмета, які звичайно позначені елементами суб'єктивізму і залежні від рівня підготовки дослідника. Тому навіть статичний (обмежений у часі та просторі) докладний опис предмета в етнографії не менш вагомий і не менш престижний, аніж теоретичне осмислення його сутності. У наш час, коли в побуті народів інтенсивно виникають різні форми традиційної культури, повна і своєчасна їх фіксація, докладні описи мають винятково важливе наукове значення.

Зрештою, етнографічна наука, як уже зазначалося, поєднує описовий і теоретичний аспекти дослідження, отже, звертається й до інших методів. Так, встановлення особливого і поширеного (властивого і для інших народів) у традиційних компонентах етносу неможливе без порівняльного вивчення, застосування порівняльно-історичного методу. Тільки через зіставлення, порівняння однорідних предметів культури різних народів можна визначити етнічну специфіку досліджуваного явища.

Для відтворення архаїчних пластів культури на основі збережених їх залишків, пережитків у сучасних культурах етнографи користуються так званим методом реконструкції пережитків. Наприклад, на основі збереження у весільних обрядах різних народів символічного звичаю викрадання молодої дослідники дійшли висновку про існування в минулому такої стадії розвитку людства, коли шлюб взагалі грунтувався на викраденні жінки чи захопленні її силою.

При збиранні первинного етнографічного матеріалу широко застосовуються методи безпосередніх польових спостережень і фіксацій, опитування, анкетування, інтерв'ю. Етнографія широко використовує і дані писемних джерел, археології, статистики тощо.

Етнографія й інші наукові дисципліни. Головним предметом дослідження етнографії є традиційно-побутова культура. Однак пізнавальні завдання науки вимагають вивчення всіх сфер життя народу, де виявляється його етнічна специфіка. Цим зумовлений комплексний підхід етнографії до об'єкта дослідження, що в свою чергу приводить до стиків і взаємозв'язків з різними суміжними галузями знань, що займаються вивченням народу чи його певних складових.

Конкретно-історичний принцип підходу етнографії до вивчення проблем походження і формування етносів, етнічної історії дуже зближує її з (власне) історичною наукою. У багатьох випадках етнографія й історична наука безпосередньо стикаються, контактують і взаємодіють, обмінюючись результатами досліджень. Інтереси етнографії з історичною наукою переплітаються і при вивченні історії культури.

Міцні традиційні зв'язки склалися в етнографії з археологією. Їх зближує певна спільність джерелознавчої бази і можливість взаємодоповнення наук, зокрема при реконструкції архаїчних пластів культури і дописемної етнічної історії народів.

Етнографія близько межує з науками, що вивчають культуру. В культурологічній проблематиці етнографію цікавлять здебільшого питання специфічно-етнічних форм існування культури, тобто тих форм і властивостей, якими виражаються і визначаються особливості народів. З цього погляду важливими є співпраця: етнографії і мовознавства — у вивченні етнічної функції мови та її взаємозв'язку з іншими компонентами етносу; етнографії з мистецтвознавчими дисциплінами — для розкриття етнічної й етнографічної специфіки різних форм народної художньої творчості (вишивки, художнього ткацтва, різьби по дереву, художньої обробки металу, шкіри, гончарної майстерності, лозоплетіння, народної музики і музичних інструментів, народного театру, танцю); етнографії і фольклористики — у вивченні усної народної творчості, яка тісно пов'язана з іншими ділянками традиційно-побутової культури і несе велике етновизначальне навантаження.

Давні контакти встановилися між етнографією і такою біологічною дисципліною, як антропологія — наукою про походження й еволюцію людини, утворення рас; етнографією і географією, — в багатьох країнах етнографія навіть вважалася субдисципліною географії.

Оскільки етнографія вивчає не тільки минуле, а й сучасність народів, характер і динаміку сучасних етнічних процесів, для неї надзвичайно важливі є дані соціології — науки про суспільство, конкретно-соціологічних досліджень, демографії.

Вивчення етнографією таких компонентів традиційно-побутової культури, як народне звичаєве право, способи та знання лікування людей і тварин, передбачення погоди, метрології, побутового рівня релігійних вірувань має певне предметне співвідношення з науковими дисциплінами медицини і ветеринарії, метеорології, релігієзнавства. На ділянках пізнання морально-етичних стереотипів поведінки, етичних норм, традиційних форм виховання і навчання, психічних особливостей народів, їх характерів етнографія стикається з інтересами етики, педагогіки, психології.

Отже, предметна сфера етнографічних досліджень перетинається з дослідженнями багатьох суміжних гуманітарних, а також і природничих дисциплін. Тут визначається не лише розмежування їх інтересів, а й кооперація, взаємодія щодо вивчення основних компонентів етносу. Перспективність подальшого розвитку такої кооперації пов'язана з виникненням на стиках з етнографією суміжних дисциплін — етнолінгвістики, етносоціології, етногеографії, етнопедагогіки, етнопсихології та ін. Деякі з них перебувають поки що в зародковому стані.

bigmir)net TOP 100