Реклама на сайте Связаться с нами

С. А. Макарчук

Етнографія України

Навчальний посібник

Львів
"Світ"
2004

На главную
Етнографія України. Макарчук С. А.

Деревообробні промисли

Серед різних видів промислів і ремесел, якими споконвіків займалися українці, дуже важливе значення посідали деревообробні, оскільки саме вони задовольняли найрізноманітніші запити їхнього повсякденного життя: забезпечення житлом і господарськими спорудами, сільськогосподарськими знаряддями і транспортом, облаштування власного помешкання і побуту тощо. Наприкінці XIX — у XX ст. сільські майстри-ремісники, котрі спеціалізувалися на обробці деревини, користувались зазвичай обмеженим набором інструментарію: сокирою, ножем, пилкою, долотами, свердлами, молотками й іншими знаряддями праці.

Процес обробки дерева можна поділити на кілька стадій: спочатку дерево звалювали за допомогою сокири (з XVIII ст. також за допомогою пили), стовбур якого перерубували (перерізали) на колоди, що потім розколювали на плахи або дошки, а останні вже тесали. Крім плах та дощок, із кругляків виготовляли також так зване кісткове дерево (обтесане з чотирьох сторін), тобто бруси, балки, крокви, з яких зводили хати. Так виникла професія теслів, котрі займалися передовсім спорудженням житлових, господарських і промислових будівель. Так, на початку XX ст. лише у с. Старі Богородчани, що тепер на Івано-Франківщині, із 900 мешканців чоловічої статі 350 осіб були теслями і ґонтарями.

З XVI ст. у лісових регіонах України розпочалося масове зведення лісопилень ("тартаків"), що працювали за допомогою води. Однак значну кількість дощок і балок виготовляли вручну. Найбільших масштабів виробництво будівельних дерев'яних матеріалів набуло в районах Східних Карпат і на теренах Полісся, які забезпечували попит на них не лише на внутрішньому ринку, а й на зовнішньому.

Серед деревообробних промислів лісової та лісостепової зон України чільне місце посідало боднарство, тобто виготовлення із клепок бочок, цебрів, хлібних діж, відер різних форм, бодень тощо. Боднарство як самостійна галузь народного промислу особливо було розвинуте на Прикарпатті у зв'язку з транспортуванням на експорт тутешньої солі. Як засвідчують писемні джерела XVII—XVIII ст., місцеві майстри виробляли кількох гатунків бочок: скарбові, вендичні та ін.

У Східних Карпатах і на Прикарпатті велике поширення мало виробництво покрівельних матеріалів — ґонти і драниці, технологією якого володіло майже все доросле чоловіче населення. За день відповідальний спеціаліст-ремісник міг виробити, наприклад, 5 кіп довгих або 6,6 копи коротких ґонтів. Ґонти і драниці продавали на внутрішньому ринку й експортували їх в Угорщину та до м. Гданська. Зокрема, наприкінці XVIII ст. лише у Гданськ щорічно відправляли від 15 до 24 тис. кіп ґонтів. У 1840 р. рікою Дністром до Одеси відправили 3 615 000 ґонтів і 344 000 дранок. Як небезпідставно стверджують деякі дослідники, у Східних Карпатах щорічно виробляли десятки мільйонів ґонтів.

У Середньовіччі важливе значення мав попіл, який використовували для вибілювання полотна, оброблення шкіри, виробництва мила, фарб тощо. Найбільш масового характеру випалювання попелу із деревини набуло на теренах Полісся та Східних Карпат. Так, лише зі Східної Галичини до м. Гданська щорічно вивозили 14 000—21 000 бочок попелу. Його також використовували для виробництва поташу, для чого зводились окремі спеціалізовані приміщення. Про зростання виробництва поташу засвідчують такі дані: якщо 1772 р. до м. Гданська було відправлено 21 000 бочок поташу, то 1795 р. — уже 140 000 бочок.

Українські селяни випалювали із дерева також деревне вугілля: спочатку у незначних кількостях для виплавлення болотної залізної руди в димарнях та для ковальських майстерень, а починаючи з другої половини XVIII ст. — уже масово. Саме випалювання деревного вугілля було складним і трудомістким процесом, який вимагав спеціальних знань і певного виробничого досвіду, а якість вугілля залежала від конкретної породи деревини. Найкращими вважалися для цього дерева твердої породи (явір і граб). З них могли випалити більшу кількість якіснішого вугілля, ніж із берези, вільхи, сосни чи смереки. Випалюванням вугілля займались передовсім жителі, котрі проживали у розташованих неподалік від залізних гут поселеннях. Наприклад, у 1846 р. на території Прикарпаття та Східних Карпат лише для залізних гут було випалено 868 000 м3 вугілля. З розвитком цього виду деревообробного промислу у віддалених лісових масивах, зокрема на теренах Полісся й історико-етнографічної Волині, виникли окремі сільські поселення — Буди.

В Середньовіччі важливе значення мало виробництво смоли. Воно було поширене передовсім у тих регіонах України, де росла сосна — на Поліссі. Смолу використовували при будівництві суден, а також шевці, римарі, боднарі. Значну частку цієї лісохімічної продукції експортували і в західноєвропейські країни. Процес виробництва смоли докладно й образно описав Т. Рутковський: "Величавий нічний вигляд вулкана цього вогню, що бухає з печі, в яку перед тим вложили переважно до 465 дерев, а для його погашення приготували 750 фір гною, частково торфу. Коли починають гасити вогонь (у печі), то його червоний стовп перемішується з чорною хмарою диму і набуває величності, а біля нього скаче у личаках 215 робітників, кидаючи у цей вогонь гній".

У минулому важливим деревообробним промислом було стельмахування — виготовлення возів і саней, а також коліс, полоззя, дуг тощо. Як відомо, впродовж кількох тисячоліть віз та сани становили в Україні основні види сухопутного транспорту. В Середньовіччі для селян-стельмахів існувала навіть феодальна "возова" повинність — щороку з кожних чотирьох сільських ремісників давали до замку або до панського помістя одну готову підводу.

Найскладнішим за технологією і найтрудомісткішим було виготовлення коліс. Особливо це стосується виробництва ободів для них, оскільки ободи вигинали із суцільної заготівки на спеціальному станку — на "бабі". Для цього ж зводили із колод окрему споруду ("парню"), де розпарювали заготівки. Шпари між колодами ущільнювали мохом та обмазували глиною, а дах самої будівлі покривали дошками. Всередині приміщення була піч, над якою встановлювали довгий чан з подвійним дном та отвором для виходу пари. Від печі проводили димохід. Воду в чан подавали ззовні дерев'яним жолобом. Матеріал, підготовлений до розпарювання, закладали у камеру парні через вікна, що потім старанно замазували. Через добу після того, коли у печі розвели вогонь, можна було вже приступати до вигинання самих обводів для коліс. Існували парні примітивнішої конструкції, які влаштовували у спеціальних ямах.

У традиційному побуті українського селянства до початку XX ст. переважали дерев'яний посуд, діжки, відра, миски, ложки тощо. Їх виготовляли також сільські ремісники. У 1886 р. невідомий автор з цього приводу писав: "Колись не раз приглядався, як відбувалися ярмарки в містах на Покутті, на які привозили від 8 до 10 підвод різного дерев'яного посуду і за кілька годин все продавали. 20 років тому особливо славились тут миски, виточені із явора, клена, ясеня".

Виробництвом дерев'яного посуду найбільше займались на Гуцульщині. Місцеве населення знало про ті недоступні гірські масиви, де росли великі явори, буки та кедри. Взимку двоє-троє гуцулів брали із собою мішок муки, сокири, долота і відправлялись будувати в лісі колибу. Один з них зрізував дерева та виготовляв відповідні заготівки, інший їх обтесував, а ще інший робив примітивний токарний верстат, на якому виточував миски, мисочки тощо. Жителі сіл Пістиня та Печеніжина на Івано-Франківщині виготовляли з ліщини крісла, столики, дивани і вивозили на продаж на ярмарки.

bigmir)net TOP 100